Контрольні запитання.

1. Чим відрізняється лібералізм від неолібералізму?

2. Яку систему цінностей репрезентує консервативна ідеологія?

3. В чому полягає відмінність соціал-демократичної ідеології від комуністичної?

4. На яких засадах ґрунтується фашистська ідеологія?

5. В чому сутність анархізму та троцькізму як різновидів політичного екстремізму?

6. Як взаємодіють між собою зазначені ідейно-політичні доктрини?

Рекомендована література

1. Бакунин Н.А. Анархия и порядок // Сочинения-М.2000

2 .Галкин А. Фашизм – его сущность, корни, признаки и формы правления // Полис.-1995.-№2.

3. Гарбузов В.Н. Консерватизм: понятие и типология (историографический обзор) // Полис.-1995.-№4.

4. Кара-Мурза А.В. Либерализм против хаоса // Полис.-1994.-№3.

5. Консерватизм как течение общественной мысли и фактор общественного развития (материалы „круглово стола”) // Полис.-1995.-№4.

6. Медведчук В. Соціал-демократична модель суспільного розвитку: передумови становлення в Україні // Політична думка.-1999.-№4.

7 .Медушевский А.Н. Демократия и тирания в новое и новейшее время // Вопросы философии.-1993.-№10.

8 Орлов Б. Социал-демократия Запада: ценности и ориентиры // Диалог.-1990.-№12.

9. Рахшмир П. Плюсы и минусы консерватизма // Общественные науки.-1990.-№1.

10. Сіленко А. Соціал-демократична політика: нові підходи // Нова політика.-2001.-№6.

11. Струве П.Б. О мере и границах либерального консерватизма // Полис.-1994. -№3.

12. Троцкий Л.Д. К истории русской революции.-М. 90.

13. Шапиро И.Введение в типологию либерализма // Полис.-1994.-№3.

14. Якушик В.М. Социал-реформизм в современном мире: идеология и практика.-К.,97.

ЗМ-5. Міжнародні відносини

ПЛАН

НЕ 5.1. Міжнародна і зовнішня політика.

НЕ 5.2. Національні інтереси і національна безпека.

НЕ 5.3. Міжнародні відносини: сутність, особливості, структура.

Аналіз політики як складного й багатогранного суспільного явища здійснюється не тільки на інституціональному і персоналізованому рівнях всередині держави, а й на рівні міждержавних відносин. Міждержавні, а в дещо ширшому плані – міжнародні відносини є об’єктом зовнішньої політики держави і одночасно тим середовищем, у якому вона відбувається. Дослідження політики на міжнародному рівні має свої особливості, пов’язані з характером міжнародних відносин, місцем, яке в них посідають міжнародні політичні відносини, й роллю у формуванні та функціонуванні міжнародних політичних відносин різних державних і недержавних організацій.

НЕ 5.1 Відмінності між зовнішньою і міжнародною політикою є не лише термінологічними, а й змістовими. Пов’язані вони передусім із відмінностями між суб’єктами цих видів політики. Коли йдеться про зовнішню політику, яку іноді називають іще закордонною, то мається на увазі діяльність держави за межами своїх національних кордонів. При цьому держава може виступати і як територіально організоване й політично незалежне суспільство, і як політичний інститут – система організацій та установ. У першому випадку суб’єктами зовнішньополітичної діяльності, крім держави як політичного інституту, виступатимуть також інші політичні інститути – політичні партії, громадсько-політичні організації та рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації. У другому випадку суб’єктом зовнішньої політики є лише держава як політичний інститут.

Найчастіше під зовнішньою політикою розуміють тільки закордонну діяльність держави як політичного інституту. Пов’язано це з тим, що держава є єдиним загальнонаціональним політичним інститутом, уповноваженим здійснювати зовнішню політику, тільки держава офіційно представляє все суспільство у зовнішніх зносинах, бере участь від його імені у відносинах з іншими державами й міжнародними організаціями, укладає договори, оголошує війну й заключає мир тощо.

Для позначення багатоманітної діяльності цих суб’єктів зовнішньополітичної діяльності і міжнародного політичного життя використовується термін „міжнародна політика”, тоді як термін „зовнішня політика” зазвичай позначає тільки закордонну діяльність держави.

Іншими словами, міжнародна політика – це вся сукупність дій політичних суб’єктів у відносинах між державами та на міжнародній арені в цілому. Це сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об’єднань громадян у сфері міжнародного життя. Цей вид політики називається ще „світовою політикою”. А зовнішня політика – це закордонна діяльність держави як політичного інституту. Дії всіх інших суб’єктів політики на міжнародній арені є складовими не зовнішньої політики держави, а міжнародної політики.

Зазначене розрізнення зовнішньої і міжнародної політики дає можливість , зокрема, розмежувати зовнішньополітичну діяльність держави як вираження загальнонаціональних інтересів і дії окремих національних суб’єктів політики , наприклад партій чи засобів масової інформації, на міжнародній арені, які можуть суперечити загальнонаціональним інтересам і вже з цієї причини не вважаються складовими зовнішньої політики держави.

Міжнародна політика як спосіб взаємодії і взаємовідносин між різними соціальними групами(племенами, племінними об’єднаннями, націями), а також державами, союзами держав формується разом із виникненням і розвитком цих спільнот. Вже перші рабовласницькі держави(вин. у ІУ-ІІІ тис. до н.е. в Єгипті та Межиріччі) здійснювали міждержавні відносини, створювали різноманітні союзи, військово-політичні об’єднання переважно для спільного ведення воєн. В історії Західної Європи розвиток міжнародних відносин налічує дві з половиною тисячі років.

Історично першою, а впродовж тривалого часу і переважною складовою міжнародної взаємодії виступала боротьба, змагання за перерозподіл територій, збереження територіальної цілісності, суверенітету, недоторканності, оскільки територіальні питання є найважливішими як при виникненні держави, так і в подальшому її існуванні. На основі цього формувались і первісні уявлення про міжнародну політику. Підраховано, що за три з половиною тисячі років писаної історії людство тільки двісті сімдесят років жило без війн.

Війни та протиборство залишались головним елементом міжнародної політики і в середні віки. Більше того, феодальне міжнародне право визнавало війну засобом вирішення міждержавних проблем. В цей же час поступово зароджується і набуває поширення неконфліктне міждержавне спілкування, практика досягнення домовленостей, укладання угод, наприклад, про умови плавання в нейтральних водах, прикордонні та майнові питання, права іноземців, розширюється міжнародна торгівля.

Буржуазно-демократичні революції ХУІІІ-ХІХ ст. сприяли наростанню інтенсивності міжнародних відносин, збагаченню їх змісту і форм. Розвиток машинного виробництва, використання найманої праці привели до утворення єдиного світового ринку, до стрімкого розгортання світової торгівлі, встановлення розгалуженої мережі економічних, технічних, наукових і культурних зв’язків. В цей же час створюються перші міжнародні організації, покликані сприяти розв’язанню спеціальних питань: Міжнародний телеграфний союз(1865р.), Всесвітній поштовий союз(1874р.), широко використовуються інституції міжнародного арбітражу для розв’язання різних суперечок. Визнаються демократичні політичні принципи – свободи, рівності, суверенітету. Проте, незважаючи на них, ще довго практику міжнародних відносин визначала боротьба за сфери впливу, джерела сировини, ринки збуту та їх перерозподіл. Право держав на задоволення своїх інтересів шляхом війни, як і раніше, залишалось непохитним і його навіть закріпили в низці міжнародних угод. Так, 1814-1815 рр. Віденський конгрес визнав законність колективної інтервенції на захист монархічних порядків та існуючих кордонів у Європі. У 1815 р. було створено Священний союз (Австрія, Англія, Прусія, Росія, Франція) з цією ж метою. Аж до середини ХХ ст. застосування військової сили розглядали як законний спосіб розв’язання суперечок між державами, а анексію та контрибуцію вважали цілком правомірними засобами розширення території.

В середині ХХ ст. під впливом наслідків Другої світової війни та загрози термоядерного конфлікту світова громадськість і правлячі кола низки держав, які справляли визначальний вплив на глобальну політику, поступово дійшли висновку про неприпустимість, згубність військового способу розв’язання міжнародних конфліктів за сучасних умов. Неухильно формується розуміння того, що у сучасному світі не існує таких обставин, які виправдовували б застосування сили, що тягне за собою загибель людей.

З кінця 40-х – до кінця 80-х років ХХ ст. у сприйнятті і здійсненні міжнародної політики панували категорії та образи „холодної війни”. Згідно цієї доктрини світ вважався розділеним на дві групи країн. Одну з них переважно складали індустріальні ліберально-демократичні країни, очолювані США, іншу – комуністичні країни на чолі з СРСР. Визнавалося також існування „третього світу” - сукупності країн, які нещодавно здобули незалежність, були, як правило, економічно бідними та політично нестабільними. Ця схема, хоча й не охоплювала всієї сукупності міжнародних відносин, справляла домінуючий вплив на формування політичного мислення людей.

Соціально-політичні й економічні зміни на рубежі 80-90-х років в СРСР та країнах Східної Європи привели до народження філософії „нового політичного мислення”, з якої випливала необхідність створення нової парадигми нового світу – світу після „холодної війни”. Формулою нового політичного мислення стала така : „Від балансу сил до балансу інтересів”. Було визнано, що сучасний світ є не двополюсним, а багатовимірним явищем, це не поділ (як раніше, на два табори), а цивілізаційний підхід, який означає застосування множинності критеріїв (не тільки політичних, а й економічних, культурних, релігійних, філософських тощо) до пояснення міжнародної політики. Відтак можна виділити наступні основні контури міжнародної політики в сучасних умовах:

• визнання того факту, що війна перестає бути засобом вирішення політичних, інших проблем. Вона має бути виключена з життя людства. На перший план мають бути поставлені ефективні політичні засоби подолання протиріч, що виникають. Потрібні міжнародні організації, здатні успішно вирішувати ці завдання;

• зростає роль міжнародного права як сукупності норм поведінки на міжнародній арені, необхідність виключити застосування сили або загрози силою у міжнародних відносинах. Хоча після того, як на початку ХХІ ст. світ зіткнувся з таким багатоликим явищем як тероризм, що набув глобальних масштабів, виникає запитання, як боротися з ним, не застосовуючи насильства;

• змінюються пріоритети безпеки, виникає необхідність звести рівень озброєнь до мінімуму, необхідного для підтримування національної і міжнародної безпеки при ліквідації найбільш небезпечних засобів масового знищення : ядерної, хімічної і бактеріологічної зброї.

Міжнародна політика або світовий політичний процес має ряд цілей , зокрема: територіально-економічні зазіхання держав(були історично першими і пріоритетними впродовж тривалого часу); гегемоністські прагнення великих держав силоміць насаджувати певні моделі суспільного устрою в залежних країнах; протистояння держав іноземному впливові, об’єднання зусиль для спільної протидії такому впливу і втручанню; участь у міжнародному поділі праці і пов’язаному з ним обміні товарами, технологіями, науково-технічними винаходами та духовними цінностями; спільне розв’язання глобальних проблем сучасності (захист довкілля, боротьба з хворобами, наркоманією, злочинністю тощо); спільний захист прав людини, колективне забезпечення міжнародного миру.

Виділяють чотири основні форми реалізації міжнародної політики (йдеться головним чином про зовнішню політику держави) :

• пасивна (властива слаборозвиненим країнам і означає відмову від частини суверенітету на користь інших держав);

• агресивна (характерна постановка експансіоністських цілей, втручання у зовнішню і внутрішню політику інших держав);

• активна (характеризується пошуками рівноваги між зовнішньою і внутрішньою політикою);

• консервативна (націлена на захист досягнутого раніше балансу між внутрішньою і зовнішньою політикою).

Міжнародна політика здійснюється на таких принципах: мирного співіснування; колективної безпеки; територіальної недоторканності й політичної незалежності; рівноправності народів і держав; невтручання у внутрішні справи; незастосування сили чи загрози силою; відповідальності агресора; поважання і дотримання прав людини, ін.

При реалізації міжнародної політики (головним чином держави) використовуються політичні, економічні, воєнні, ідеологічні засоби. Найважливішу роль відіграють політичні засоби, зокрема дипломатія. До економічних засобів відносяться товарні фонди держави, її грошові ресурси, досягнення науки і техніки, які держава може продавати чи надавати іншим країнам як допомогу чи кредит, і таким чином впливати на міжнародні стосунки. Серед ідеологічних засобів міжнародної політики перш за все виділяють засоби впливу на світову громадськість шляхом зовнішньополітичної пропаганди та розвитку культурних зв’язків між державами. А до воєнних засобів відносять збройні сили держави.

Вище ми зазначали, що важливою складовою міжнародної політики є зовнішньополітична діяльність держави як комплекс дій, спрямованих на забезпечення її національних інтересів в міжнародних відносинах. Саме національні держави виступають головними суб’єктами міжнародної взаємодії.

Зовнішня політика держави має ряд особливостей. Перша особливість полягає передусім у тому, що вона не має владного характеру. Якщо внутрішня політика є діяльністю щодо здійснення влади, то суб’єктами та об’єктами зовнішньої політики виступають держави як суверенні утворення, жодне з яких не повинно нав’язувати свою волю іншому.

Другою особливістю зовнішньої політики є її зумовленість певним етапом розвитку міжнародних відносин і конкретною ситуацією на міжнародній арені. Цілі зовнішньої політики мають здійснюватись з урахуванням дій і цілей інших суверенних держав. Внутрішня ж політика має відносну автономію стосовно зовнішніх чинників.

Третьою особливістю зовнішньої політики є її залежність не тільки від держави, що її здійснює, а й від ступеня погодженості або конфлікту інтересів даної держави з інтересами та устремліннями інших держав.

Нарешті, четверта особливість полягає в тому, що зовнішня політика має власне інституціональне забезпечення : міністерство закордонних справ з мережею закордонних дипломатичних представництв, органи зовнішньої розвідки, міністерства зовнішньої торгівлі чи зовнішньоекономічної діяльності тощо.

Зовнішня і внутрішня політика не є рівнозначними. Провідною виступає саме внутрішня політика, саме вона визначає напрями і цілі зовнішньої політики, засоби її реалізації. Однак лише в головному, найсуттєвішому. Зовнішня ж політика не є простим продовженням політики внутрішньої. Вона справляє відчутний вплив на внутрішню політику. Зовнішня політика впливає на інші держави передусім з метою створення сприятливих умов для здійснення політики внутрішньої.

В основі будь-якої людської діяльності лежать ті чи інші інтереси й потреби. Не є винятком і зовнішня політика : в її основі лежать національні інтереси як інтегральне вираження інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему (це питання ми будемо розглядати як окреме).

На основі зовнішньополітичних інтересів визначаються цілі зовнішньої політики , які зумовлюються різноманітними чинниками: суспільно-політичним ладом, формою державного правління, типом політичного режиму, історичними особливостями тощо. Серед багатоманітних цілей зовнішньої політики можна виокремити найголовніші : забезпечення національної безпеки держави ( розглядатиметься як окреме питання); збільшення сили держави; зростання престижу та зміцнення міжнародних позицій держави.

Однією з найважливіших цілей зовнішньої політики держави є збільшення її сили. Разом з тим державна сила – це та сукупність об’єктивних і суб'єктивних факторів, від яких залежить успішна реалізація основних завдань зовнішньої політики. Такими факторами, вимірами державної сили виступають:

• населення (йдеться не тільки про чисельність, а й про освітній рівень,працелюбність, фахову підготовку, майстерність);

• географічне розташування (особливість масштабності країни, її географічне положення значною мірою обумовлюють її політичний потенціал);

• природні ресурси (країна з великими ресурсами знаходиться у потенційно вигідному становищі, але при умові, що вона має можливість їх експлуатувати);

• індустріальний розвиток держави (сприяє досягненню вищого рівня життя, що забезпечує підтримку уряду населенням, створює ситуацію політичної стабільності);

• військова могутність ( особливо проявляється як показник сили держави у воєнні періоди, але у мирний час відходить на задній план);

• політична воля (не піддається кількісному виміру, але без бажання використати все вище перелічене не може й бути мови про міжнародну силу держави);

• політичне керівництво (одноосібне, що посилюється в період кризи або війни, і колегіальне, що переважає в періоди миру і процвітання);

• дипломатія;

• внутрішня організація;

• сприйняття держави іншими державами, її міжнародний імідж, міжнародний авторитет.

Зовнішня політика держави виконує три основні функції :

• охоронну (складає захист суверенітету й територіальної цілісності держави від зовнішніх посягань, а також прав та інтересів держави і її громадян за кордоном);

• представницько-інформаційну (полягає у представництві держави в зовнішніх зносинах через її відповідні органи);

• переговорно-організаторську (полягає в організації і використанні міжнародних контактів).

Міжнародна діяльність щодо захисту національних інтересів одних держав часто наштовхується на такі ж прагнення інших держав, в результаті чого виникають різноманітні суперечності. Стосунки між державами можуть ґрунтуватися або ж на основі мирного співіснування, або ж на підставі конфліктів, війн, насильства. Чому ж виникають конфлікти, які існують їх типи та умови і способи їх успішного врегулювання?

Серед основних причин міжнародних конфліктів науковці виділяють наступні: недосконалість людської природи. бідність та нерівність у добробуті народів різних країн; внутрішня економічна та соціальна структура держави, її культура і система політичного правління; анархія в міжнародних стосунках, де кожна держава переслідує свої власні цілі, а її політичне керівництво не обмежується ніяким кодексом правил міжнародної поведінки, який був би єдиним і обов’язковим для всіх.

Традиційна типологія конфліктів на Заході включає такі основні типи міжнародних конфліктів: