Тема 10 програмування та прогнозування національної економіки

1. Загальна характеристика програмування як методу державного регулювання економіки.

2. Досвід програмування в Україні.

3. Роль і основні методи прогнозування економіки.

1. Загальна характеристика програмування як методу державного регулювання економіки

Програмування почали широко використовувати у повоєнний період у таких країнах як Франція, Німеччина, Скандинавські країни, пізніше Японія, Південна Корея. Успішна апробація цього методу призвела до його поширення у всьому світі.

Програма економічного розвитку в загальному розумінні є сукупністю цілей цього розвитку та заходів по їх досягненню з тим чи іншим рівнем конкретизації. Більшість програм мають індикативний характер, тобто визначають пріоритети, орієнтири, бажані способи їх досягнення. Такі програми не мають конкретних виконавців і термінів, а визначають лише напрямок, в якому бажано рухатись економічним суб’єктам, перспективи досягнення певних результатів. В той же час частина програм мають директивний характер, тобто з чітким визначенням термінів, виконавців, ресурсів тощо. Перші програми, як правило, є національними, державними, регіональними, другі зазвичай є комплексними або вузькоспеціалізованими.

Важливе місце в системі державних програм посідають цільові комплексні програми (ЦКП). Особливість цільових комплексних програм – це їх адресний і директивний характер, тобто вони є визначеними щодо термінів виконання, конкретних виконавців і ресурсного забезпечення.

За змістом до комплексних цільових програм відносться:

1. соціально-економічні, що спрямовані на підвищення добробуту, рівня життя, поліпшення соціальних умов, в т.ч. умов праці та відпочинку;

2. виробничі, що спрямовані на розвиток виробництва, зростання обсягів випуску пропозиції, освоєння нових видів продукції, поліпшення її якісних характеристик;

3. науково-технічні, що спрямовані на розвиток наукових досліджень, впровадження досягнень науки і техніки у виробництво;

4. екологічні, що спрямовані на виконання природоохоронних заходів і підвищення екологічної культури населення;

5. інституційні, що спрямовані на поліпшення організації управління господарськими системами;

6. регіональні, що спрямовані на розвиток регіонів, реструктуризацію їх економіки, освоєння їх ресурсних багатств, формування територіально-виробничих комплексів.

В структурі ЦКП можна виділити наступні блоки:

• цільовий – постановка цілей програми;

• структурний – визначення системи об’єктів, на які спрямована програма, системи програмних заходів та їх структури;

• блок техніко-економічного обґрунтування (розрахунки обсягу виробництва та ефективності);

• блок ресурсного забезпечення – визначення необхідної для виконання програм кількості та номенклатури ресурсів;

• організаційний блок – визначення виконавців, джерел і термінів виділення ресурсів, графіків виконання заходів.

За термінами реалізації розрізняють:

• довгострокові;

• середньострокові;

• короткострокові програми.

До основних показників ЦКП відносяться:

• обсяги виробництва продукції;

• ліміти капіталовкладень;

• державне замовлення на поставку продукції;

• державне замовлення на введення в експлуатація потужностей;

• перелік забудов;

• обсяг фінансування за рахунок бюджетів різних типів;

• витрати валютних ресурсів і заходи в сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Загальний алгоритм розробки програм має наступний вигляд.

1. Аналіз сучасного стану об’єктів і ретроспективний аналіз економічних процесів з метою виявлення тенденцій і закономірностей.

2. Прогнозування розвитку економічних процесів.

3. Дослідження і розробка альтернативних варіантів впливу на процес.

4. Вибір оптимального варіанту з кількох альтернатив.

5. На основі цього вибору розробка розгорнутого варіанту програми.

Цільові комплексні науково-технічні програми (ЦКНТП) розробляються, як правило, з метою масштабної реалізації науково-технічних досягнень, основні результати реалізації якої полягають у підвищенні ефективності і конкурентоспроможності економіки в цілому або її окремих складових. Важливе місце в розробці ЦКНТП має вибір цілей.

2. Досвід програмування в Україні

Пріоритетні напрямки, що потребують програмного вирішення, визначаються Верховною Радою України на підставі переліків і пропозицій, поданих Національною академією наук України, Міністерством освіти і науки України та схвалених Кабінетом Міністрів.

Станом на поточний момент склалися такі пріоритетні напрямки науково-технічного розвитку:

1. здоров’я людини;

2. охорона навколишнього середовища;

3. виробництво, переробка і збереження сільськогосподарської пропозиції;

4. екологічна енергетика і ресурсозберігаючі технології;

5. перспективні інформаційні технології, засоби комплексної автоматизації, сучасні системи комунікації;

6. нові речовини та матеріали;

7. наукові проблеми розбудови державності України.

Найбільш масштабними та всеохоплюючими є програми соціально-економічного розвитку. Вони приймаються на різних рівнях. На національному рівні - це державна програма соціально-економічного розвитку. На регіональному – обласні програми соціально-економічного розвитку. На місцевому рівні – програми соціально-економічного розвитку міст, районів, селищ, сіл.

В залежності від строків виконання, державні програми соціально-економічного розвитку можуть бути:

• довгострокові (10-15 років);

• середньострокові (до 5 років);

• короткострокові (на рік).

Характерною ознакою організаційно-економічного механізму реалізації програм є їх перебування в процесі виконання в залежності від досягнутих результатів. Крім того, базою для розробки програми з коротшим строком виконання є програми з довшим строком виконання.

3. Роль і основні методи прогнозування економіки

В сучасній економіці прогнозування отримало широке розповсюдження на всіх рівнях (від місцевого до глобального) і у всіх сферах (економічній, соціальній, політичній, військово-технічній, культурній, демографічній і т.д.).

Прогноз – це науково обґрунтоване судження про майбутній стан об’єктів або розвиток процесів у майбутньому. Процес формування прогнозів включає наступні етапи.

1. Формування інформаційної бази для розробки прогнозів.

2. Аналіз об’єкту прогнозування.

3. Аналіз зовнішнього середовища і його можливих впливів на об’єкт прогнозування.

4. Визначення вірогідної траєкторії розвитку об’єкта.

5. Прийняття управлінських рішень або підготовка управлінських рішень.

6. Оцінка якості прогнозу.

Існує класифікація прогнозів за наступними критеріями:

1. За критеріями контрольованості:

- контрольовані прогнози, тобто прогнози процесів, що контролюються інституціями;

- неконтрольовані прогнози.

2. За критерієм масштабу:

- мікропрогнози (прогнози розвитку окремих економічних суб’єктів);

- галузеві прогнози;

- макропрогнози (розвитку національної економіки);

- мегапрогнози (розвитку глобальної економіки).

3. За критерієм строків прогнозування:

- оперативний (на строк до одного місяця);

- короткостроковий (до одного року);

- середньостроковий (до п’яти років);

- довгостроковий (до 15-ти років).

4. За критерієм об’єктів прогнозу:

- прогнози зміни запасів природних ресурсів;

- прогнози руху трудових ресурсів;

- прогнози динаміки інвестицій;

- прогнози науково-технічного розвитку;

- прогнози соціального розвитку;

- прогнози динаміки зайнятості;

- прогнози динаміки доходів.

5. За критерієм кількості об’єктів прогнозування:

- одиничний прогноз;

- множинний прогноз.

6. За критерієм часового інтервалу прогнозування:

- точний прогноз;

- інтервальний прогноз.

7. За функціональними ознаками:

• пошуковий прогноз - базується на існуючих тенденціях і закономірностях;

• нормативний – базується на нормативах.

8. За критерієм варіантів прогнозування:

- песимістичний;

- оптимістичний;

- середній (стриманий).

Державний прогноз економічного і соціального розвитку національної економіки - це система кількісних показників і якісних характеристик розвитку макроекономічної ситуації в країні на визначений період, що охоплює формування структури економіки, соціальної інфраструктури, обсягів виробництва товарів і послуг, зовнішньоекономічної діяльності.

Інформаційною базою прогнозування є:

• нагромаджений досвід і знання;

• фактологічні та статистичні дані;

• економіко-математичні моделі.

Розрізняють наступні способи прогнозування:

• експертний;

• спосіб екстраполяції;

• спосіб моделювання.

Загалом прогнозування виконує наступні функції:

а) науковий аналіз соціально-економічних, науково-технічних та техніко-технологічних процесів, що відбуваються в рамках національної економіки. Ця функція реалізується в три етапи :

• ретроспекція – це вивчення минулого стану об’єкту;

• діагноз – визначення сучасного стану об’єкту;

• проспекція - визначення майбутнього стану об’єкту. Обов’язковим елементом є верифікація, тобто оцінка достовірності прогнозу;

б) оцінка об’єкта прогнозування на основі обраних альтернатив, тобто розробляються кілька варіантів прогнозів майбутнього стану об’єкта, які аналізуються і порівнюються за певними критеріями;

в) підготовка управлінських рішень (по суті це підготовка рекомендацій для прийняття рішень);

г) оцінка можливих наслідків прийнятих рішень.

Процес прогнозування відбувається виходячи з таких принципів:

• принцип наукової обґрунтованості;

• принцип системності, передбачає розгляд об’єкта прогнозування як системи, що є сукупністю великої кількості елементів та взаємозв’яків між ними;

• принцип адекватності - означає, що прогнози і прогнозна інформація повинні відображати реальні процеси в економіці;

• принцип альтернативності або багатоваріантності;

• принцип цілеспрямованості, тобто прогноз має відповідати певним цілям;

• принцип ефективності, забезпечується в тому випадку, коли за мінімальної кількості вхідних даних досягається максимальна кількість вихідних даних.

Процесам і методам прогнозування національної економіки присвячена наукова дисципліна економічна прогностика. Ключовим блоком цієї науки є вивчення та застосування методів прогнозування.

Методи прогнозування – це сукупність способів, заходів, дій, за допомогою яких можна на підставі вивчення існуючого та минулого стану об’єкта з врахуванням існуючих чи потенційних факторів впливу на нього переконливо передбачити його майбутній стан.

Методи прогнозування:

1-група. Інтуїтивні (експертні) методи прогнозування. Вони здебільшого використовуються для визначення зміни стану об’єкта у майбутньому, а також іноді для визначення заходів по досягненню такої цілі.

2-група. Формалізовані методи. Вони використовуються переважно для визначення ресурсного забезпечення, необхідного для досягнення цілі.

До інтуїтивних методів відносяться:

1. метод експертної оцінки, розрізняють:

• індивідуальний;

• колективний.

Індивідуальний метод експертної оцінки здійснюється за допомогою індивідуального опитування у вигляді інтерв’ю, анкетування або складення експертами сценарію розвитку.

Серед методів колективної експертної оцінки найбільш поширеними є:

а) метод комісій – це обговорення ситуації групою експертів і складання прогнозу на основі цього обговорення;

б) матричний метод – опитування групи експертів і спеціальна обробка отриманої інформації, на основі якої складається матриця. У стовпчиках матриці зазначаються експерти, у рядках – питання. На перетині стовпчика і рядка відображається думка експерта з конкретного питання;

в) мозкова атака – це активне творче обговорення ситуації висококваліфікованими фахівцями і вироблення прогнозу на основі цього обговорення.

Основні етапи колективної експертної оцінки:

• формування групи учасників;

• складання проблемної записки (описання ситуації і бажаного прогнозу);

• генерація ідей;

• систематизація ідей;

• деструкція (критичний аналіз ідей);

• складання прогнозу у вигляді списку ідей про майбутній розвиток об’єкта, які не були відкинуті в ході деструкції;

г) метод «Дельфі» – це систематичне опитування експертів з приводу розвитку об’єкта прогнозування та узагальнення даних. Характерними рисами методу «Дельфі» є :

• анонімність (експерти або незнайомі, або не знають, що одночасно приймають участь в одному і тому ж опитуванні);

• постійне використання напрацьованих результатів;

• статистичний характер висновків, тобто, висновки базуються на думці більшості.

Саме завдяки цим характерним рисам метод «Дельфі» є ефективним.

До формалізованих методів прогнозування відносяться:

• методи прогнозної екстраполяції;

• метод економіко-математичного моделювання.

Метод екстраполяції – один з головних у прогнозуванні економіки. Він передбачає, що на основі статистичних даних, зібраних за певний період, формується уявлення про тенденції і закономірності. Базовим положенням цього методу є положення про те, що зазначені тенденції і закономірності збережуться і в майбутньому. Найпростішим з методів екстраполяції є метод найменших квадратів, який дає можливість оцінити ймовірні відхилення від прогнозованого результату. Більш складними методами екстраполяції є метод регресивного аналізу і метод кореляційного аналізу.

Економіко-математичне моделювання передбачає формування моделей, тобто, спрощення реальної ситуації, за якого її можна описати певною кількістю рівнянь. Розрізняють:

• факторні економічно-математичні моделі, вони визначають залежність рівня і динаміки розвитку об’єкта прогнозування від рівня і динаміки впливу окремих факторів;

• структурні економіко-математичні моделі - це моделі, які описують взаємозв’язки між окремими елементами, що формують єдине ціле або агрегат. Прикладом може бути міжгалузевий баланс виробництва;

• комбіновані економіко-математичні моделі - досліджують як структурні так і факторні впливи.

Моделі можуть бути спрямовані на :

• мінімізацію (витрат);

• максимізацію (прибутків).

Моделі можуть бути:

• однофакторними;

• багатофакторними.

В залежності від фактору часу розрізняють моделі:

• статичні;

• динамічні.