3. Визначення податку та збору. Їх класифікація

Виникнення податків визначається передумовами формування держав. Складно виділити момент, з якого виникли податки, точніше можна говорити про відносно триваючий процес становлення платежів податкового характеру. З'являючись як епізодичні, випадкові, тимчасові платежі, податки перетворюються в стабільний атрибут державної організації, розвиток яких визначається широким спектром історичних, економічних, політичних, географічних і національних особливостей. Напри­клад, розвиток податкової системи континентальної Європи йшов шляхом переважного розвитку пря­мого оподаткування (при обмеженості й зайнятості територій, неможливості приховування об'єктів оподаткування), тоді як у Новому світі акцент зміщався на непрямі податки (в умовах нерозвиненості виробництва).

Трансформація податків у стійкі, чітко діючі, законодавчо врегульовані механізми, неухильно при­вела до з'ясування змісту податку, його природи, юридичної підстави справляння податків і зборів. Аналізуючи зміст податків, необхідно враховувати, що вони не є єдиним джерелом доходів бюджету і являють собою тільки один з видів позаекономічного державного примусу.

Податок являє собою досить складну категорію, що сполучає і економічне, і юридичне значення. Змістовно аналізується економічна природа податку в сучасних дослідженнях. Однак, як справедливо підкреслює І.Є. Криницький, зовсім очевидно, що вирішального значення дефініція податку набуває саме в праві. В основі цього лежать такі причини. По-перше, точне визначення й закріплення змісту категорії «податку» сприяє чіткому й однаковому застосуванню норм податкового законодавства. По-друге, саме поняття, визначення податку повинно бути однією з відправних крапок при підготовці пода­ткових законів. По-третє, чітке визначення податку дозволяє об'єктивно сформувати й закріпити обсяг повноважень податкових органів. По-четверте, без точного визначення категорії «податку» неможлива об'єктивна реалізація як фінансової, так і інших видів відповідальності.

Розмежування податків, зборів, платежів є не виключно теоретичною проблемою, але й знач­ною мірою проблемою практики. По-перше, коли йдеться про податки, то це насамперед безумовні й нецільові платежі, і після їх надходження в бюджети неможливо простежити використання цих коштів, та це й не потрібно. У ситуації зі зборами картина інша. Це цільові надходження, вони необхідні для фінансування певних заходів і мають чітку цільову прив'язку. Тому можна порушувати питання про нецільове використання коштів (може навіть йтися про самостійний склад правопорушення).

По-друге, податки в основному надходять до бюджетів, тоді як збори можуть формувати цільові (у тому числі й позабюджетні) фонди. Тому якщо необхідно закріпити виключно стабільні надходження в бюджети нецільового характеру - це, безумовно, податки. Якщо ми хочемо закріпити стійкий зв'язок між податковими надходженнями й джерелами, з яких вони направляються, це збори.

І по-третє, якщо встановлення, зміна й скасування податків і всіх елементів правового механізму податків є виключною компетенцією органів державної влади, то деталізацію елементів зборів у перспективі можна розглядати і як компетенцію виконавчих органів.

Таким чином, податок являє собою форму примусового відчуження результатів діяльності суб'єктів, які реалізують свій податковий обов'язок, що на підставі закону (або акта органа місцевого самовря­дування) вноситься до бюджету відповідного рівня (або цільового фонду) і виступає як обов'язковий, безумовний, нецільовий, безоплатний, безповоротний грошовий платіж. П. 6.1. ст. 6 «Поняття податку та збору» Податкового кодексу України визначається, що податком є обов'язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку відповідно до цього Кодексу, іншого закону з питань оподаткування.

Поява цього положення в такій редакції є певною новелою податкового законодавства. Вперше в українському податковому законодавстві надано визначення податку та збору. У ст. 2 Закону України «Про систему оподаткування» під податком і збором (обов'язковим платежем) до бюджетів та до дер­жавних цільових фондів розумівся обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, який здійснювався платниками у порядку і на умовах, що визначалися законами України про оподаткування. Виходячи із цієї норми, розмежувати податок і збір було неможливо й це робилося тільки на формальних підставах - залежно від назви платежу, під яким він фігурував у закритому переліку загальнодержавних і місцевих податків і зборів. Тобто розмежування податку та збору залишилось поза увагою законодавця. Така ситуація містила певне протиріччя. По-перше, яким чином розрізняти ці платежі? По-друге, як вони співвідносяться з митом, державним митом тощо? По-третє, що таке закони України про оподаткування?

Але найбільшою проблемою була конструкція «податку, збору (обов'язкового платежу)». По-перше, вона суперечила ст. 67 Конституції України, яка закріплює обов'язок сплачувати податки та збори (ні про які обов'язкові платежі не йдеться). По-друге, до обов'язкових платежів відноситься і ряд інших надходжень до бюджету (наприклад, адміністративні штрафи тощо). Саме тому такий підхід чинної редакції Податкового кодексу України є певним досягненням.

Аналізуючи справляння податків, необхідно враховувати, що вони є не єдиним джерелом доходів бюджету і являють собою тільки один з видів позаекономічного державного примусу. Крім власне податків (яким належить провідна роль у формуванні бюджету), існують і інші види вилучень у бюд­жети: ліцензійні й реєстраційні збори тощо. Треба враховувати і те, що юридичні та фізичні особи здійснюють обов'язкові відрахування в позабюджетні фонди, сплачують інші обов'язкові платежі. Різноманіття форм платежів викликає необхідність визначити, що ж з них є безпосередньо податком, а що - неподатковими платежами. Таким чином, усю систему платежів, які входять у податкову систе­му, можна розділити на податки й збори. Якщо до першої групи відносяться саме податки (податок на прибуток підприємств, плата за землю й т.п.), то друга група складається зі зборів (збір за спеціальне використання води, збір за спеціальне використання лісових ресурсів і т.д.).

Податок являє собою досить складну категорію, що поєднує і економічне, і юридичне значення. Вирішальне значення дефініція податку набуває саме в праві. В основі цього лежать такі причини. По-перше, точне визначення й закріплення змісту категорії «податку» сприяє чіткому й однаковому засто­суванню норм податкового законодавства. По-друге, саме поняття, визначення податку повинне бути однією з відправних точок при підготовці законів. По-третє, чітке поняття податку дозволяє об'єктивно сформувати й закріпити обсяг повноважень податкових органів. По-четверте, без точного визначення категорії «податку» неможлива об'єктивна реалізація різних видів відповідальності.

Виділення, власне, податку із цілісної податкової системи не є винятково теоретичною пробле­мою, але й значною мірою проблемою практики. По-перше, коли йдеться про податки, то це на­самперед безумовні й нецільові платежі, і після їх надходження в бюджети неможливо простежити використання цих коштів, так це й не потрібно. У ситуації зі зборами картина інша. Це цільові над­ходження, вони необхідні для фінансування певних заходів і мають у такий спосіб чітку цільову прив'язку. Тому можна порушувати питання про нецільове використання коштів (може навіть йтися про самостійний склад правопорушення). По-друге, податки в основному надходять до бюджетів, тоді як збори можуть формувати цільові (у тому числі й позабюджетні) фонди. Виходячи з цього, якщо необхідно закріпити винятково стабільні надходження в бюджети нецільового характеру, - це, безсумнівно, податки. Якщо ми хочемо закріпити стійкий зв'язок між надходженнями й джерелами, з яких вони направляються, - це збори. І, по-третє, якщо встановлення, зміна й скасування податків і всіх елементів правового механізму податків є винятковою компетенцією Верховної Ради України та місцевих рад, то деталізацію елементів зборів у перспективі можна розглядати і як компетенцію виконавчих органів.

Характеристика податку припускає не тільки якусь закінчену й коротку дефініцію, але й визначення ознак, що виражають зміст даного поняття. Чинна редакція Податкового кодексу України закріплює три принципових риси, які, на погляд законодавця, мають характеризувати виключно податок. До таких рис віднесено його обов'язковість, безумовність та надходження до відповідного бюджету.

1. Однією з найбільш концептуальних ознак податку є його обов'язковий характер. Ця риса власти­ва фактично всім платежам податкового характеру й базується на конституційній вимозі, закріпленій у Конституції України. Обов'язковий характер податкового вилучення забезпечує надходження коштів у дохідні частини бюджетів, без яких неможливо реалізація функцій державної влади на будь-якому рівні. Саме це й забезпечує закріплення на конституційному рівні сплати податків як першочергово­го обов'язку громадян. «Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, вста­новлених законом. Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом». Обов'язковий характер податку передбачає неможливість законного ухилення від його сплати (крім підстав, закріплених у нормативно-правовому акті - пільги й т.д.). У платника немає вибору - платити або не платити податок, у нього є єдинозаконний шлях - перерахування податку до бюджету.

Обов'язковий характер даного платежу відображається також у першочерговості зарахування коштів, що надходять від податків і зборів. Податок - це обов'язковий внесок, тобто на підставі закону платники податків за певних умов зобов'язані зробити сплату податків. Конституції більшості розви­нених країн також надають податковим зобов'язанням своїх підданих конституційний характер, що демонструє їх особливу важливість і значення. Необов'язкових податків не існує. Обов'язковий харак­тер податку забезпечується чинністю держави в особі податкових, правоохоронних і судових органів і свідчить про те, що сплата податків має не добровільний, а примусовий характер. Система способів примусу й санкцій впливає на платника податків для того, щоб поставити йому в обов'язок виконання своїх зобов'язань зі сплати податків.

2. Безумовний характер податку означає сплату податку, що припускає, якщо буде потреба, за­безпечення мірами примусового характеру. На перший погляд, може скластися враження, що сплата й податків, і зборів пов'язана з певною умовою (наприклад, сплата податку на прибуток - з одержан­ням прибутку). Однак безумовність платежу характеризується тим, що в податках умовою сплати може здатись формування об'єкта оподаткування. Так, до одержання прибутку не може існувати обов'язку по сплаті податку на прибуток, тому що немає об'єкта. Умовний характер платежу означає, що об'єкт опо­даткування існує, але обов'язок по сплаті відповідного платежу виникає при певній події. Наприклад, мито сплачується залежно від вартості певного товару (яка існує незалежно від обов'язку зі сплати мита), але тільки за певної умови - перетинанні митного кордону.

3. Податок надходить у бюджет відповідного рівня. Розподіл податків по бюджетах, фондах здійснюється відповідно до бюджетної класифікації й може мати два основні напрями: закріплення по­датку за певним бюджетом або розподілу коштів від сплати податку між бюджетами. При цьому тре­ба враховувати відповідні норми Бюджетного кодексу, згідно з якими, власне, і розподіляються над­ходження від сплати податків між бюджетами. Так, згідно з п. 2. ст. 29 Бюджетного кодексу України закріплюється вичерпний перелік податків та зборів, які надходять до доходів загального фонду Дер­жавного бюджету України. Статтями 64-69 Бюджетного кодексу України закріплено вичерпний перелік надходжень від податків та зборів до відповідних різновидів місцевих бюджетів. До того ж бюджет­ним законодавством закріплено вимогу, відповідно до якої податки і збори та інші доходи державного бюджету зараховуються безпосередньо на єдиний казначейський рахунок і не можуть акумулюватися на рахунках органів, що контролюють справляння надходжень бюджету (за винятком установ України, які функціонують за кордоном). Порядок зарахування до державного бюджету коштів, що отримуються установами України, які функціонують за кордоном, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Аналізуючи цю проблему та з'ясовуючи співвідношення бюджетного та податкового законодавства при регулюванні таких відносин, треба виходити з чіткого визначення моменту виконання обов'язку зі сплати податку чи збору. Виходячи із природи податкового обов'язку, обов'язок зі сплати податків вважається виконаним у момент перерахування коштів платником податку. Водночас податки і збори (обов'язкові платежі) та інші доходи державного бюджету визнаються зарахованими до державного бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок. Перелік податків і зборів та інших доходів бюджету згідно з бюджетною класифікацією в розрізі органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, а також вимоги щодо обліку доходів бюджету визначаються Кабінетом Міністрів України.

Саме виходячи з цього, і треба встановити розмежування між податковим та бюджетним регулюванням та застосуванням відповідно норм Податкового та Бюджетного кодексу України. До моменту перерахування коштів платниками йдеться про регулювання податкових відносин. З моменту зарахування коштів від сплати податку та збору на відповідний казначейський рахунок ми стикаємося зі сферою використання норм бюджетного законодавства України.

Хотілося б звернути увагу на те, що цілісне уявлення про конструкцію податку неможливо отримати, лише спираючись на ці три ознаки. Певним чином вони характеризують і збори, які входять до податкової системи України. Водночас ряд ознак податку залишилась поза увагою. Найбільш принциповим є поєднання безумовності та нецільового надходження коштів до бюджету, що характеризує саме податок. Тому зупинимось і на інших ознаках, які характеризують цей платіж.

1. Нецільовий характер податку означає надходження його у фонди, які акумулюються державою й територіальними громадами та використовуються на задоволення публічних потреб. При цьому не зрозуміло, на задоволення яких саме завдань витрачаються надходження від конкретного податку, тобто формується ніби розмитий, знеособлений централізований грошовий фонд. Ознака нецільового, абстрактного податкового платежу заснована на бюджетно-правовому принципі заборони на індивідуалізацію (спеціалізацію) бюджетних доходів. Це означає, що податкові доходи не призначені для конкретних публічних видатків. Іншими словами, здійснення публічних видатків не повинно бути обумовлене надходженням окремих податків, пов'язане прямо зі сплатою того або іншого платежу.

Слід окремо зазначити, що відсутність єдиного підходу до розмежування податкових зборів, класифікації їх створює складності, у тому числі й в аспекті характеристики нецільової природи податку. Наприклад, до прийняття Податкового кодексу України законодавець, використовуючи формальну ознаку, творчо перемішав й переплутав податки й збори. Так, виходячи зі змісту ст. 14 Закон України «Про систему оподаткування», класичний вид непрямого податку закріплений у формі «акцизного збору». Водночас податок з власників транспортних засобів і інших самохідних машин та механізмів, фактично, є збором і має чітко виражений цільовий характер витрачання коштів, акумульованих за його рахунок.

2. Важливий момент у характеристику податку вносить ознака індивідуальної безоплатності або однобічного характеру його встановлення. В основу цієї ознаки податку закладено односпрямований рух коштів від платника до держави. При цьому платник не одержує (на перший погляд) нічого замість сплаченого податку, що означає відсутність зустрічних обов'язків держави. Кошти платника йдуть на задоволення суспільних потреб. Однак необхідно враховувати, що безоплатність мас умовний характер у зв'язку з однобічним обов'язком платника. У загальному безоплатність означає, що кошти, які спла­чуються як податок, переходять у бюджет без одержання зустрічного відшкодування або задоволення для платника.

Обов'язок зі сплати податку є однобічним, і в податкових правовідносинах платник податків представляє зобов'язану сторону. Держава та територіальні громади, одержуючи в бюджет кошти від податків та зборів, не бере на себе ніяких зустрічних зобов'язань перед платником податків. Одночасно платник, сплачуючи податок, не набуває ніяких прав. Це положення повинне розумітися у вузькому змісті, тобто при сплаті податку не виникає прямої вигоди або прямої переваги для платника податків. Але це не означає, що платники податків взагалі не одержують від держави ніяких благ. Безкоштовна освіта й медичне обслуговування, забезпечення дотримання правопорядку, користування дотаційними комунальними послугами - це далеко не повний перелік тих благ, які одержує платник податків від держави та територіальних громад, які забезпечуються за рахунок податкових надходжень.

3. Аналізуючи зміст податку, необхідно звернути увагу й на його безповоротний характер. Сплата податку не припускає зворотного його повернення. Основою такої характеристики є сама мета, призначення податків - формування фондів для фінансового забезпечення реалізації завдань держави й територіальних громад. Податок не породжує у держави зустрічного обов'язку стосовно особи, яка його сплатила, він справляється з метою задоволення потреб суспільства, що можуть бути відокремлені, а іноді й суперечити особистим потребам платника податку.

Безповоротний характер податку, імовірно, не вимагає особливих коментарів, хоча варто звернути увагу на один аспект. В остаточному підсумку платник отримує вигоди від сплачених ним податків, коли держава задовольняє суспільні потреби, у яких зацікавлене суспільство й кожний його індивід (освіта, охорона громадського порядку, охорона здоров'я і т.д.), і в цьому сенсі кошти від податків ніби повертаються платнику. Проявом безповоротності є ситуація, коли податок підлягає поверненню тільки у випадку законодавчо встановленої пільги, у випадку неправильної його сплати до бюджету (переплата податку) або незаконного стягнення.

4. Внесення податку в бюджет відбувається в грошовій формі. Сплата податку майном чинним законодавством за загальним правилом не передбачена. Грошова форма сплати податку визначена самим змістом податку. У зв'язку з цим обов'язок платника податків зі сплати податку є однооб'єктним, оскільки тільки сплата податку в грошовій формі, за загальним правилом, розглядається (при дотриманні інших умов - про строки, бюджети й т.д.) як належне виконання його обов'язку. Застосування стягнення на майно платника податків у випадку недоплати по податках також не є виключенням, оскільки в результаті (після реалізації майна) внесення податку до бюджету відбувається в грошовій формі. Однак у деяких випадках сплата податків допускається й у негрошовій формі, але всі негрошові способи сплати податків є нетиповими й викликані кризою платежів. Так, у деяких країнах дотепер існують винятково натуральні податки, тобто податки, які вносяться речами, послугами або роботами. Наприклад, у Лаосі й В'єтнамі сільськогосподарський податок виплачується рисом. Аналогічним виключенням був в Україні єдиний фіксований податок на сільськогосподарських товаровиробників.

Ч. 2. ст. 6 Податкового кодексу України закріплює поняття збору (плати, внеску), яким визначається обов'язковий платіж, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій. Такий підхід законодавця справляє двоїсте враження. З одного боку, це положення намагались максимально наблизити до конституційної вимоги в сплаті податків та зборів. Тобто, виходячи з цієї норми, крім податків та зборів, ніяких інших платежів, які мали б цю правову природу, Конституцією не передбачено. Позитивним в цьому сенсі виглядає зникнення конструкції обов'язкових платежів, яка використовувалась Законом України «Про систему оподаткування». З іншого боку - законодавець так і не зміг подолати певного протиріччя. Поняття збору, використовується як родова конструкція до плати та внеску. Дуже суперечлива та штучна позиція. По-перше, виникає питання щодо їх співвідношення. По-друге, якщо проаналізувати склад загальнодержавних та місцевих податків та зборів , то використовується конструкція податку, збору, плати, мита. Тобто про внесок взагалі не йдеться, і в цьому сенсі ми стикаємося вже з колізією між окремими статтями Загальної частини цього кодифікованого акту. По-третє, у такій редакції ст. 6 не зрозуміло місце мита. Наявність навіть банкетної норми до митного законодавства внесла б більшу визначеність у регулювання цих відносин.

Дуже часто як синоніми вживаються поняття податку та збору. Дійсно, це схожі категорії, але вони перебувають у певному співвідношенні. Тривалий час, як певне родове визначення щодо них, використовувалось поняття обов'язкового платежу, яке розглядалося як родове, що охоплювало всю сукупність податків і зборів. Йшлося, фактично, про обов'язкові платежі податкового характеру. Штрафи, стягнення теж мають обов'язковий, але не податковий характер. У широкому сенсі саме обов'язкові платежі податкового характеру як сукупність податків та зборів і становлять податкову систему.

Природно податок та збір поєднує ряд загальних рис: а) обов'язковість сплати податків і зборів; б) надходження їх до відповідних бюджетів; в) справляння на основі законодавчо закріпленої форми й порядку справляння; г) примусовий характер вилучення; д) здійснення контролю за їх справлянням спеціально уповноваженими контролюючими органами; д) безеквівалентний характер платежів.

Водночас збори відрізняються від податків. Особливості зборів пов'язуються також з певними рисами, які відмежовують їх від податків:

1) за значенням (податки забезпечують до 80 % надходжень у дохідну частину бюджету, збори значно менше); 2) за метою (податків - задоволення потреб держави та територіальних громад; зборів - задоволення певних потреб або витрат установ); 3) за обставинами (податки - безумовні та нецільові платежі, збір виплачуються за певних умов, має цільовий характер або справляється у зв'язку з послугою, яка надається платникові державною установою, що реалізує державно-владні повноваження); 4) за характером обов'язку (сплата податку пов'язана із реалізацією чітко вираженого обов'язку платника; збір може характеризуються певною добровільністю дій); 5) за періодичністю (сплата деяких зборів може мати разовий характер, тоді як сплата податків характеризуються певною періодичністю). Відмінності за періодичністю враховують: періодичність сплати (збори (мито) можуть справлятися як одноразова сплата, податки - певна періодична сплата); періодичність дій (збори, мито прямо залежать від кількості дій, що породжують зобов'язання зі сплати, податки - не погоджуються з періодичністю дій, наприклад, періодичність сплати податку із власників транспортних засобів не пов'язується з характером використання транспортного засобу); 6) за відплатністю (яка характерна для мита та зборів, на відміну від податків).

При визначенні збору законодавець розглядає його як обов'язковий платіж, що справляється з платників зборів внаслідок вчинення на їх користь юридично значимих дій. Виділено і суб'єктний склад тих осіб, які мають вчиняти такі дії. До них віднесено: 1) державні органи, 2) органи місцевого самоврядування, 3) уповноважені органи, 4) особи. Якщо стосовно перших двох учасників цих відносин може скластися певне уявлення, то відносно інших двох виникають деякі запитання. По-перше, яким повинне бути повноваження органу для того, щоб його дії були підставою справляння збору? По-друге, що мається на увазі під особами? Здається, що в цьому випадку йдеться про органи та особи (нотаріальні та нотаріуси і т.д.), яким чинним законодавством України делеговано обов'язок щодо здійснення таких дій.

Функції податків, що визначають їх сутність, є похідними від функцій фінансів і виконують ті ж завдання, але у вужчих межах. Виходячи із цього, функції податків можна згрупувати у два блоки: основні й додаткові. Група основних функцій включає сутнісну функцію податку (фіскальну) і дві загальнофінансових (регулюючу й контрольну). Саме на основі цих функцій будується податковий механізм, і, діючи спільно, вони утворюють цілісний комплекс. Додаткові функції деталізують головні цілі, реалізовані через підсистему основних функцій. Крім того, якщо основні функції обов'язкові для всіх видів податків, то додаткові мають відтінок факультативності й не обов'язково представлені у всіх податках.

Основні функції податку:

1. Найважливішою функцією податків є - фіскальна (лат. fiscus — державна скарбниця). Відповідно до цієї функції податки виконують своє основне призначення - насичення дохідної частини бюджету, доходів держави для задоволення потреб суспільства. У період становлення буржуазної держави цю спрямованість податків вважали єдиною. Однак до кінця XIX ст. з'явилася нова концепція: податки розглядали як соціальний регулятор, знаряддя реформ, а вже до кінця 30-х років XX ст. вже і як засіб регулювання економіки, забезпечення стабільного економічного зростання.

2. Регулююча функція слугує своєрідним доповненням попередньої й стосується як регулювання виробництва, гак і регулювання споживання (наприклад, непрямі податки). При цьому регулюючий механізм існує об'єктивно й вплив на платників здійснюється незалежно від волі держави. Часто під регулюючою функцією розуміють лише надання пільг окремим галузям або виробникам. Однак пода­ткове регулювання - більш складний механізм, що враховує не тільки податковий тиск, але й перспек­тиви того або іншого виду діяльності, рівні прибутковості тощо.

3. Контрольна функція реалізується в ході оподаткування при регламентації державою фінансово-господарської діяльності підприємств і організацій, одержанні доходів громадянами, використанні ними майна. За допомогою цієї функції оцінюється раціональність, збалансованість податкової систе­ми, кожного важеля окремо, перевіряється, наскільки податки відповідають реалізації мети у сформо­ваних умовах.

Додаткові функції податку утворюють підсистему, що охоплює такі види функцій:

1. Розподільна функція являє собою своєрідне відбиття фіскальної: наповнити скарбницю, щоб потім розподілити отримані кошти. Але на стадії розподілу ця функція тісно переплітається з регу­люючою, і в одній дії можуть виявлятися обидві функції. Наприклад, непрямі податки, регулюючи споживання, створюють основи для перерозподілу коштів одних платників на користь інших (акцизи на делікатесні види продуктів тощо). Це дозволяє говорити про існування первинного й вторинного розподілу (перерозподілу) за допомогою податків.

2. Стимулююча (дестимулююча) функція створює орієнтири для розвитку або згортання виробницт­ва, діяльності. Як і регулююча, вона може бути пов'язана із застосуванням механізму пільг, зміною об'єкта оподаткування, зменшенням оподатковуваної бази. Іноді цю функцію розглядають як підвид регулюючої.

3. Накопичувальна функція являє собою своєрідне узагальнення всіх попередніх функцій і головну - з позицій реалізації цілей держави в податковій системі. Найбільш узагальнюючою функцією податків, з якою пов'язано їх виникнення й розвиток, є фіскальна. Але це тільки на перший погляд. Вона має тим­часовий характер - насичення бюджету на певний період. Кінцева мета податків - не тільки сформу­вати бюджет, але й сформувати мету, інтереси в розподілі цих коштів і інших коштів платників, тоб­то створити умови для нагромадження як юридичними, так і фізичними особами. У цьому разі йдеть­ся про активне нагромадження, що полягало б у збільшенні потужностей, розвитку виробництва тощо. Здійснити це можна шляхом диференціації або зниження майнових податків, надання пільг при цільовому використанні коштів. Ця функція тісно пов'язана зі стимулюючою, але є більш глобальною й узагаль­нюючою. Крім того, якщо стимулююча функція пов'язана з процесом, діяльністю платників, то накопи­чувальна, орієнтована на кінцевий результат, визначає мету діяльності й має більш статичний характер.

Усю сукупність обов'язкових платежів податкового характеру можна класифікувати за декількома підставами. Виділимо найбільш важливі:

1. Залежно від компетенції органу, який вводить в дію податок чи збір на відповідній території:

а) загальнодержавні - податки й збори, що встановлюються Верховною Радою України, вводяться виключно Податковим кодексом України і діють на всій території України;

б) місцеві - податки й збори, вичерпний перелік яких встановлюється Верховною Радою України та які вводиться місцевими органами самоврядування і діють на території окремих регіонів України.

2. Залежно від каналу надходження. Відповідно до бюджетної системи України податкові платежі надходять до бюджетів різних рівнів, на підставі чого податкові платежі можна розділити на закріплені й регульовані.

Закріплені податки безпосередньо й цілком надходять до конкретного бюджету або позабюджет­ного фонду. Серед закріплених податків виділяють податки, які надходять до Державного бюджету, місцевого бюджету, позабюджетного фонду. Регулюючі (різнорівневі) податки надходять одночасно в бюджети різних рівнів у пропорціях відповідно до бюджетного законодавства. Суми відрахувань по таких податках, зараховані безпосередньо до Державного бюджету і бюджетів інших рівнів, визнача­ються при затвердженні кожного бюджету.

Можна дещо деталізувати цю групу податків, диференціювавши їх на групи: а) державні - подат­ки, що повністю надходять до Державного бюджету; б) місцеві - податки, що повністю надходять до місцевих бюджетів; в) пропорційні - податки, які розподіляються між Державним і місцевим бюдже­тами в певній пропорції; г) позабюджетні - податки, що надходять у певні фонди (у деяких випадках, щоправда, вони повинні все-таки пройти через бюджет).

3. Залежно від платника:

А. Податки з юридичних осіб;

Б. Податки з фізичних осіб;

В. Змішані - податки, що припускають як платника і юридичних, і фізичних осіб (земельні податки та ін.). При цьому змішані податки можна розділити на:

а) податки, які визначаються наявністю певних матеріальних благ (транспортні засоби, ділянка землі);

б) податки, які визначаються діяльністю платників (податок на додану вартість, акцизний податок).

4. Залежно від форми оподаткування:

А. Прямі (прибутково-майнові) - податки, які справляються в процесі придбання й акумуляції матеріальних благ, визначаються розміром об'єкта оподаткування, включаються в ціну товару й спла­чуються виробником або власником. Прямі податки, у свою чергу, підрозділяються на:

а) особисті - податки, що сплачуються платником податків за рахунок і залежно від отриманого ним доходу (прибутку) із урахуванням платоспроможності платника;

б) реальні (англ. real - майно) - податки, що сплачуються з майна, в основі яких лежить не реальний, а передбачуваний середній дохід.

Б. Непрямі (на споживання) - податки, які справляються в процесі витрачання матеріальних благ, визначаються розміром споживання, включаються у вигляді надбавки до ціпи реалізації товару й спла­чуються споживачем. При непрямому оподаткуванні формальним платником є продавець товару (робіт, послуг), що виступає посередником між державою й споживачем товару (робіт, послуг). Споживач товару є платником реальним. Саме критерій збігу юридичного й фактичного платника є одним з основ­них при розмежуванні податків на прямі й непрямі. При прямому оподаткуванні юридичний і фактич­ний платники збігаються, при непрямому - ні.

Ще одну важливу обставину варто враховувати при розмежуванні прямих і непрямих податків - їх участь в утворенні ціни. Якщо прямі податки включаються до ціни на стадії виробництва у виробника, то непрямі - тільки на стадії реалізації і як надбавка до ціни товару. Схематично це виглядає таким чином:

МЗ + ЗП + Пр + Надб. + Пр. П + Непрям. П

Ціна виробника

Ціна реалізації

МЗ - матеріальні витрати;

ЗП - заробітна плата;

Пр - прибуток;

Надб. - різні надбавки виробника;

П. П - прямі податки;

Непрям. П - непрямі податки.

5. Залежно від способу справляння:

А. Часткові (кількісні) - які встановлюють розмір податку для кожного платника окремо, з ураху­ванням майнового стану платника і його можливості сплати. Загальна величина податку формується як сума платежів окремих платників.

Б. Розкладкові (репартиаційні) - податки, що нараховуються на цілу корпорацію платників, які самостійно здійснюють між собою остаточний розподіл податкового тягаря. Історично це перша форма справляння податків, що проходила кілька етапів: перший - встановлення загальної суми потреби дер­жави в доходах; другий - розподіл цієї суми між територіальними одиницями; третій - розподіл її між платниками. Сьогодні застосовується на місцевому рівні.

6. Залежно від характеру використання:

А. Загального призначення - податки, що використовуються па загальні цілі, без конкретизації заходів або витрат, на які вони витрачаються (фактично, це і є дійсно податки).

Б. Цільові податки - податки, що зараховуються в позабюджетні цільові фонди й призначені для цільового використання. Фактично, однією з основних ознак податків є нецільовий характер, однак подібні платежі мають деякі позитивні моменти: психологічний; ув'язування витрат і доходів від пев­них видів діяльності; певної незалежності конкретного державного органу.

7. Залежно від періодичності справляння:

А. Разові — податки, що сплачуються один раз протягом певного часу (найчастіше- податкового періоду) при здійсненні певних дій (податок з власників транспортних засобів; податок з майна, що переходить у порядку спадкування або дарування). Більшою мірою даний різновид податків має харак­тер зборів.

Б. Систематичні (регулярні) — податки, що сплачуються регулярно, через певні проміжки часу й про­тягом усього періоду володіння або діяльності платника (щомісячно, поквартально).