7. Теоретические модели развития науки в философии науки 20ст

­ – Поппер

Поппер (Popper) Карл Раймунд (1902-1994), видатний філософ, епістемолог, логік і соціолог. Народився в Австрії. Примикав до Віденського кружка. З 1945 у Великобританії.

Свою філософську концепцію росту наукового знання (критичний раціоналізм) Поппер побудував як антитезу неопозитивізму. Висунув принцип фальсифікації як критерій демаркації між наукою й «метафізикою». Автор теорії «трьох світів», яка затверджує існування фізичного й ментального світів, а також світу об'єктивного знання. Роботи з теорії свідомості, імовірнісної логіки й теорії виводимості.

ЛОГИКА И РОСТ НАУЧНОГО ЗНАНИЯ¹

1) Предварительный вопрос. Юмовская проблема индукции, то есть вопрос о достоверности законов природы, возникает из явного противоречия между принципом эмпиризма (утверждающим, что только «опыт» позволяет судить об истинности или ложности фактуального высказывания) и осознанием того обстоятельства, что индуктивные (или обобщающие) рассуждения недостоверны…

Под влиянием Витгенштейна Шлик высказал мнение о том, что данное противоречие можно устранить, приняв допущение, что законы природы представляют собой «не подлинные высказывания», а «правила преобразования высказываний», то есть разновидность «псевдовысказываний».

Эту попытку решить проблему индукции (решение Шлика представляется мне чисто словесным) объединяет со всеми более ранними аналогичными попытками, а именно априоризмом, конвенционализмом и т. п., одно необоснованное допущение о том, что все подлинные высказывания в принципе должны быть полностью разрешимы, то есть верифицируемы или фальсифицируемы. Эту мысль можно выразить более точно: для всякого подлинного высказывания должна существовать логическая возможность как его (окончательной) эмпирической верификации, так и его (окончательной) эмпирической фальсификации.

Если отказаться от этого допущения, то становится возможным простое разрешение того противоречия, которое образует проблему индукции. Мы можем вполне последовательно интерпретировать законы природы и теории как подлинные высказывания, которые частично разрешимы, то есть они – по логическим основаниям – не верифицируемы, но асимметричным образом только фальсифицируемы: это высказывания, проверяемые путем систематических попыток их фальсификации.

Предлагаемое решение имеет то преимущество, что оно открывает путь также для решения второй, еще более фундаментальной проблемы теории познания (или теории эмпирического метода). Я имею в виду следующее.

(2) Главная проблема. Это — проблема демаркации (кантовская проблема границ научного познания), которую можно определить как проблему нахождения критерия, который позволил бы нам провести различие между утверждениями (высказываниями, системами высказываний), принадлежащими к эмпирической науке, и утверждениями, которые можно назвать «метафизическими».

Согласно решению этой проблемы, предложенному Витгенштейном, метафизика оказывается бессмысленной чепухой.

Может показаться, что, проведя такую линию демаркации, позитивисты достигли более полного успеха в уничтожении метафизики, чем все предшествующие антиметафизики. Однако этот метод приводит к уничтожению не только метафизики, но также и самого естествознания, ибо законы природы столь же несводимы к высказываниям наблюдения, как и рассуждения метафизиков (Вспомним проблему индукции!). Если последовательно применять критерий значения Витгенштейна, то законы природы окажутся «бессмысленными псевдопредложениями», следовательно, «метафизическими» высказываниями. Поэтому данная попытка провести линию демаркации терпит крах.

Догму значения или смысла и порождаемые ею псевдопроблемы можно устранить, если в качестве критерия демаркации принять критерий фальсифицируемости, то есть по крайней мере асимметричной или односторонней разрешимости. Согласно этому критерию, высказывания или системы высказываний содержат информацию об эмпирическом мире только в том случае, если они обладают способностью прийти в столкновение с опытом, или более точно – если их можно систематически проверять, то есть подвергнуть (в соответствии с некоторым «методологическим решением») проверкам, результатом которых может быть их опровержение.

Таким образом, признание односторонне разрешимых высказываний позволяет нам решить не только проблему индукции (заметим, что существует лишь один тип умозаключения, осуществляемого в индуктивном направлении, а именно - дедуктивный modus tollens), но также более фундаментальную проблему демаркации - ту проблему, которая породила почти все другие проблемы эпистемологии. Наш критерий фальсифицируемости с достаточной точностью отличает теоретические системы эмпирических наук от систем метафизики (а также от конвенционалистских и тавтологических систем), не утверждая при этом бессмысленности метафизики (в которой с исторической точки зрения можно усмотреть источник, породивший теории эмпирических наук).

Поэтому, перефразировав и обобщив хорошо известное замечание Эйнштейна, эмпирическую науку можно охарактеризовать следующим образом: в той степени, в которой научное высказывание говорит о реальности, оно должно быть фальсифицируемо, а в той степени, в которой оно не фальсифицируемо, оно не говорит о реальности.

Логический анализ может показать, что роль (односторонней) фальсифицируемости как критерия эмпирической науки с формальной точки зрения аналогична той роли, которую для науки в целом играет непротиворечивость. Противоречивая система не выделяет никакого собственного подмножества из множества всех возможных высказываний. Аналогичным образом, нефальсифицируемая система не в состоянии выделить никакого собственного подмножества из множества всех возможных «эмпирических» высказываний (всех сингулярных синтетических высказываний).

– Лакатос

Лакатос (Lakatos) Імре (справжнє прізвище Ліпшиц (Lipsitz)) (1922-1974) – математик, логік і філософ науки. Народився в Угорщині, учасник антифашистського Опору. Вчився в аспірантурі Московського державного університету. Працював у міністерстві освіти комуністичної Угорщини. В 1956 р. вбіг з Угорщини й з 1858 р. постійно жив у Великобританії. Професор Лондонської школи економіки й політичних наук (1969).

Лакатос, як послідовник К. Поппера, продовжує й разом з тим заперечує його неопозитивістську теорію, здійснює подальший розвиток принципу фальсифікації у вигляді «витонченого фальсифікаціонізму», полемізує з Т. Куном. Інтерес Лакатоса спрямований на вивчення рушійних факторів розвитку науки, що знайшло відбиття в розробленій їм теорії науково-дослідних програм.

Лакатос описав науку як конкурентну боротьбу «науково-дослідних програм», що складаються з «твердого ядра» - апріорно прийнятих фундаментальних допущень, що не можуть бути спростованими усередині програми, і «запобіжного пояса» - допоміжних гіпотез. Еволюція конкретної програми відбувається за рахунок змін й уточнень «запобіжного поясу»; руйнування ж «твердого ядра» теоретично означає скасування програми й заміну її іншої.

Головним критерієм науковості програми Лакатос називає приріст фактичного знання за рахунок її прогностичної сили. Коли програма втрачає прогностичну силу й починає працювати тільки на «пояс» допоміжних гіпотез, настає регресивна стадія, що закінчується відмовою від даної програми; однак в окремих випадках дослідницька програма може пережити свою внутрішню кризу й знову давати наукові результати.

Концепція Лакатоса багатьма дослідниками визнається вершиною заснованого К. Поппером класичного варіанту філософії науки.

– Кун

Кун (Kuhn) Томас Семюел (1922-1996) - американський історик і філософ науки. Член Національної академії наук, Американського філософського суспільства, Американської академії наук і мистецтв. Програмна робота - «Структура наукових революцій» (1962).

Центральним в эпістемологічній концепції Куна є положення про те, що наукове знання розвивається не лінійно, а стрибкоподібно, за допомогою наукових революцій, у ході яких відбувається зміна наукових парадигм, тобто історично сформованих систем поглядів. Схожий підхід до розуміння логіки розвитку науки можна виявити в Г. Башляра.

У зв'язку із припущенням про існування радикальних революційних змін пануючих парадигм, Кун заперечує можливість принципової наступності між парадигмами, що змінюють одна іншу. Як наслідок, будь-який критерій, будь-яке теоретичне положення мають сенс тільки в рамках тієї парадигми, що їх народила.

– Тулмин

Тулмін (Toulmin) Стівен Еделстон (1922-1998) – англійський філософ постпозитивістського напрямку. Доктор філософії (1948), лектор по філософії науки в Оксфорді (до 1960), викладав у Чиказькому університеті (1973-1992). Основні роботи: «Імовірність» (1950), «Філософія науки» (1953), «Способи використання аргументації» (1958), «Передбачення й розуміння» (1961), «Походження науки» (в 3-х тт., 1961-1965), «Людське розуміння» (1972), «Знання і дія» (1976), «Космополіс» (1989).

Ранні роботи Тулміна присвячені критиці неопозитивістскої концепції науки. Пізніше він формулює власну еволюціоністську дослідницьку програму в эпістемології, в основі якої лежить ідея еволюції стандартів раціональності й «колективного розуміння» у науці. У рамках своєї концепції Тулмін увів ряд ключових для сучасної эпістемології понять: «раціональна ініціатива», «концептуальний відбір», «матриця розуміння», «інтелектуальна екологія».

Наука розглядається Тулміном як якась сукупність «історичних популяцій» логічно незалежних понять і теорій, кожна з яких має свою власну, відмінну від інших історію, структуру й зміст. Наукові дисципліни виступають у Тулміна як такі раціональні ініціативи, що історично розвиваються, та у яких поняття знаходять своє колективне застосування.

На противагу неопозитивістським уявленням про наукове мислення як строге слідування логічним процедурам, Тулмін вважає основою наукового мислення розуміння, що задається, з одного боку, відповідністю «матрицям» (стандартам) розуміння, прийнятим у науковому співтоваристві в даний історичний період, з іншого боку, проблемними ситуаціями й прецедентами, що виступають основою «поліпшення розуміння». Самі стандарти розуміння змінюються в ході «концептуального відбору» нововведень. Тому наукова раціональність не може визначатися загальними логічними нормами, а скоріше повинна розглядатися за аналогією із прецедентним правом у юриспруденції.