1. Когнітивна складова чи Концепції Образ я.

Уявлення індивіда про самого себе, як правило, здаються йому переконливими незалежно від того ґрунтуються вони на об'єктивному знанні чи суб'єктивній думці. Предметом сприйняття людини можуть бути, - її стать її тіло, її здатності, її соціальні відносини і безліч інших особистісних проявів. Конкретні способи самосприйняття, що ведуть до формування образу Я можуть бути найрізноманітнішими. Описуючи саму себе людина прибігає звичайно до допомоги прикметників: “надійний“, “товариський”, “сильний”, “красивий” і т.д., що, по суті, є абстрактними характеристиками, що ніяк не зв'язані з конкретною подією, тим самим людина в словах намагається виразити основні характеристики свого звичного самосприйняття. Ці характеристики: атрибутивні, рольові, статусні, психологічні і т.п. можна перелічувати до нескінченності. Усі вони складають ієрархію по значимості елементів самоопису, що може мінятися в залежності від контексту, життєвого досвіду людини чи просто під впливом моменту. Такого роду самоопис - це спосіб охарактеризувати себе, неповторність кожної особистості через сполучення її окремих рис. Споконвічне питання про те, чи може людина пізнати саму себе, наскільки об'єктивна її самооцінка, про істинність образу Я правомірний щодо її когнітивного компонента, причому і тут потрібно враховувати, що всяка установка - не відображення об'єкта самого по собі, а систематизація минулого досвіду взаємодії суб'єкта з об'єктом. Тому знання людиною самої себе не може бути ні вичерпним, ні вільним від оцінних характеристик і протиріч. Цим обумовлюється виділення другої складової Я-концепції.

2. Емоційно-оцінна складова чи самооцінка. Людина як особистість - самооцінююча істота. Самооцінка має на увазі під собою “відоме відношення до себе: до своїх якостей і станів, можливостям, фізичним і духовним силам “ [77; 49]. Самооцінка - це особистісне судження про власну цінність, що виражається в установках, властивих індивіду [7; 35]. Таким чином, самооцінка відбиває ступінь розвитку в людини почуття самоповаги, відчуття власної цінності, гідності і позитивного ставлення до усьому того, що входить у сферу її “Я”. Тому низька самооцінка припускає неприйняття себе, самозаперечення, негативне відношення до своєї особистості.

САМООЦІНКА (за Д.Куперсмітом) – те ставлення індивіда до себе, котре утворюється поступово й набуває звичного формовияву, щонайперше як схвалення чи несхвалення, ступінь якого характеризує впевненість індивіда в оцінці себе самого, своєї значущості. Іншими словами, самооцінка – це особистісне судження про власну цінність, значущість, якої надає собі індивід загалом та окремим бокам своєї особистості, діяльності, поведінки і котра виявляється у властивих людині установках.

Визначення самооцінки (за У.Джемсом):

успіх

Самооцінка = --------------------

домагання

Особа може покращити уявлення про себе, або збільшити чисельник цього дробу (примножити успіх), або зменшити її знаменник (мінімізувати домагання), тому що для самооцінки важливе тільки співвідношення цих показників.

Самооцінка може мати різний рівень усвідомлення. Її характеризують за такими параметрами:

• за рівнем виділяють високу, середню та низьку самооцінку;

• за співвіднесенням з реальними успіхами – адекватну та неадекватну (завищену та занижену);

• за особливостями будови – конфліктну та безконфліктну.

“Я” – поняття, яке використовується в багатьох психологічних теоріях для позначення особистості, її свідомої оцінки при взаємодії із зовнішньою і внутрішньою реальністю.

Можна виділити кілька джерел формування самооцінки, що змінюють вагу значимості на різних етапах становлення особистості:

- оцінка інших людей;

- коло значимих людей для неї чи референтна група;

- актуальне порівняння з іншими;

- порівняння реального й ідеального Я;

- вимір результатів своєї діяльності.

Самооцінка грає дуже важливу роль в організації результативного керування своєю поведінкою, без неї важко, навіть неможливо самовизначитися в житті. Вірна самооцінка дає людині моральне задоволення і підтримує її людське достоїнство.

3. Поведінкова складова Я-концепції полягає в потенційній поведінковій реакції, тобто конкретних діях, що можуть бути викликані образом Я і самооцінкою. Всяка установка - це емоційно пофарбоване переконання, зв'язане з визначеним об'єктом. Особливість Я-концепції полягає в тім, що, як у комплексі установок, об'єктом у даному випадку є сам носій установки, тобто індивід. Завдяки цій самоспрямованості всі емоції й оцінки, зв'язані з образом Я, є дуже сильними і стійкими, що роблять дуже сильний вплив на діяльність людини, її поведінку, взаємини з навколишнім світом.

Виділивши три основні складові Я-концепції не слід забувати про те, що образ Я і самооцінка піддаються лише умовному концептуальному розрізненню, оскільки в психологічному плані вони нерозривно зв'язані. Образ і оцінка свого “Я” привертають людину до визначення поведінки. Тому глобальну Я – концепцію ми розглядаємо як сукупність установок людини, спрямованих на саму себе. Однак ці установки можуть мати різні ракурси чи модальності.