3.3. Українська нація в умовах суспільно-політичних трансформацій

Спираючись на досліджувані ним джерела,“батько української історії” М. Грушевський вибудовує таку схему розвитку вітчизняної історії: Київська Русь - Галицько-Волинська держава - Українська козацька держава. Ця схема різко суперечить звичній для російської історіографії схемі: Київська Русь - Володимиро-Суздальське князівство - Московське царство - Російська імперія.

Козацька держава зазвичай відноситься до початку Нового часу і найкраще може бути охарактеризована як протодержава, особливо коли порівнюється з абсолютистськими національними державами, що виникали в ті часи в Західній Європі. Існування Гетьманщини закінчилося (як і існування польської Речі Посполитої) саме в момент появи “сучасної” національної держави доби Великої французької революції.

Таким чином, головною проблемою історіософії України є встановлення сталої державної чи інституційної наступності з досучасним періодом.

Розглянемо це докладніше. Як уже відзначалося раніше, основою формування всіх “старих” націй є титульний, або автохтонний, етнос. Українці як самостійний етнос - це результат складного і неоднозначного історичного розвитку: існування єдиного для багатьох сучасних народів етнічного субстрату - слов’янства, зародження, розквіту та занепаду Київської Русі, монголо-татарського завоювання її земель, поділу західних, південно-західних і північно-східних руських князівств між Литвою, Польщею і монголо-татарами. Тому шукати ознаки української народності треба не раніше середини XIV - середини XV ст., часу формування майже всіх європейських націй. Не можна вважати достатньо переконливою думку, що українці як етнос почали формуватися з праукраїнських східнослов’янських племен, які населяли територію сучасної України і постали як певна цілісність уже в ранньосередньовічній державі Київська Русь. Київська Русь була клаптиковою і нецентралізованою державою, де не могло бути єдиної давньоруської народності, яка б цементувала різні землі. Адже саме народність долає міжплемінні відмінності, формує єдину мову, звичаї, традиції, обряди, ритуали, побут, усвідомлене ставлення до певного етноніму, тобто більш-менш загальний для всіх спосіб буття.

Київська Русь від початку свого існування була поліетнічною державою, що обумовлено вагомими історичними обставинами. Слов’янська прабатьківщина охоплювала землі, на яких жили іншомовні народи, насамперед балти. У процесі розселення з прабатьківщини слов’яни освоювали землі, на яких жили неслов’яни. Просуваючись на південь, вони увійшли в контакт з іранцями: із залишками давнього скіфського та сарматського населення Північного Причорномор’я, з аланами, що проникали в цей регіон починаючи з часів раннього Середньовіччя. На заході, вже в Верхньому Подніпров’ї, слов’яни зіткнулися із балтами, предками литовців і ятвягів. На північному заході й північному сході вони освоювали землі чуді, весі, мері, муроми, мордви, черемисів, пермі, ямі, печори та інших угро-фінських племен.

Крім того, в Київській Русі існувало декілька центрів політичної консолідації, які за сприятливих умов здатні були стати основою для утворення окремих етнокультурних груп. Йдеться про Новгородську і Псковську землі, Володимиро-Суздальську Русь, західноруське Полоцьке князівство, Середнє Подніпров’я з Києвом і Галицько-Волинську Русь. Подальша їх консолідація на основі розвитку культурно-господарської єдності могла б у майбутньому призвести до утворення окремих народностей і, можливо, націй, як це і відбулося з деякими племінними союзами слов’ян у Південній та Центральній Європі.

Вирішальним чинником етногенезу союзів племен Східної Європи була монголо-татарська навала й ті величезні політичні, соціально-економічні та культурні зміни, які вона принесла. Йдеться, насамперед, про поділ території Давньої Русі між монголо-татарами, литовцями та поляками, який, як слушно зауважує В. Пироженко, “вказав” населенню Русі кордони територіального відокремлення і межі економічних, етнокультурних та державотворчих процесів¹. Саме внаслідок цих подій східнослов’янська спільнота і держава Русь започаткувала формування росіян, українців та білорусів. Причому консолідація українського етносу відбулася на основі тільки йому притаманного способу буття, в “чужій” державі, всупереч полонізації та асиміляційним зусиллям польської влади.

Назва ж “українська нація”, за свідченням Ю. Липи, вперше була вжита за часів Б. Хмельницького². Саме завдяки перемогам гетьмана у Національно-визвольній війні 1648-1657 pp., а ще раніше - існуванню Запорізької Січі, українська культурна ідентичність стала визнаним та вагомим чинником політичної історії Європи. Однак укладений 1654 р. у м. Переяславі договір з Росією надовго загальмував самовизначення українського народу. Андрусівські угоди 1667 p., які Москва уклала з Варшавою, поділили українські землі між Польщею і Московією: Правобережжя відійшло до Речі Посполитої, а Лівобережжя з Києвом - до Московського царства.

Відтоді українська ідентичність існує здебільшого як спосіб буття “нижчих” верств населення - його мови, звичаїв, обрядів тощо - набираючи інколи і більш рефлексованих форм - гасел та вимог національно-визвольних рухів та шедеврів духовної творчості кращих її представників, серед яких найбільш знаковими постатями є Леся Українка та Тарас Шевченко. В цілому українство в цей період формується в парадигмі так званої етнічної нації. Революційні процеси в лютому і жовтні 1917 p. зруйнували монархію і Російську імперію. Перед Україною відкрилася перспектива формування власної політичної нації. Першими кроками тут було утворення на хвилі революційних подій у Києві 1917 p. Центральної Ради - представницького органу широких мас населення. Центральна Рада проголосила автономію України і заснувала Українську Народну Республіку. 22 січня 1918 p. була проголошена незалежність держави.

Перемога більшовиків у громадянській війні визначила формування в Україні всіх сфер суспільного життя (як і в інших республіках колишнього СРСР) за казуїстичною формулою: “соціалістичне за змістом і національне за формою”. Нібито може існувати форма без змісту, а зміст - без форми. Водночас Україна стала чітко визначеним національним та територіальним цілим з власною столицею (в 1919-1934 pp. - Харків; з 1934 p. - Київ) і урядом, що мав обмежені, але певні повноваження. Україна мала органи державної влади і управління, бюджет, Державний Герб, Прапор, Гімн, Конституцію. Українську Радянську Соціалістичну Республіку (1921 p.) визнали десятки країн. Ці досягнення стали суто формальними після утворення ЗО грудня 1922 p. Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

У період відновлення зруйнованої Першою світовою і громадянською війнами промисловості в Україні були споруджені сотні заводів та фабрик, що вивело її на рівень розвинених індустріальних держав світу. Водночас 30-ті роки XX ст. стали найтрагічнішими в історії Радянської України. Знищення української національної еліти, насильницька колективізація села, масові переселення так званих куркулів, спровокований голодомор 1932-1933 pp. не тільки значно загальмували формування соціокультурної спорідненості українства, але й завдали нищівного удару генофонду нації, який ще більше посилили наслідки Другої світової війни. Але результатом створення УСРР було і те, що вперше більшість українських етнічних земель об’єдналась у складі Української Соціалістичної Радянської Республіки.

У цілому специфіка етнонаціонального розвитку України у складі СРСР визначалася його концепцією розвитку продуктивних сил, яка передбачала максимальну інтеграцію народного господарства кожної республіки в загальносоюзному комплексі. Така “розчиненість” продуктивних сил усіх союзних республік мала наслідком те, що народне господарство України було в цілому дуже розбалансованим і розблокованим, усі галузі і структуротворчі елементи економічно й технологічно були не пов’язаними між собою.

Радянський федералізм, хоч як це парадоксально з огляду на ленінську концепцію розв’язання національного питання, фактично функціонував не як спосіб консолідації націй на основі корінних етносів, а швидше як засіб їхньої уніфікації (тих, що мають власні адміністративно-територіальні утворення, і тих, які не мають) в рамках багатоетнічної держави (“моя адреса - Радянський Союз”), де союзні республіки були об’єктами централізованого планування та кадрової політики.

Новим етапом формування української нації слід вважати початок 90-х років XX ст. 16 липня 1990 p. Верховна Рада УРСР прийняла документ історичного значення - Акт про державний суверенітет, а 24 серпня 1991 p. було проголошено незалежність України. 1 грудня 1991 p. відбувся всеукраїнський референдум, що підтвердив цей історичний вибір. Того ж дня відбулися і вибори Президента держави.

За короткий термін була створена нова система державного управління, власні збройні сили, органи безпеки і правопорядку. Зріс рівень політичних свобод громадян, були зняті всі обмеження в духовному розвитку українського та інших етносів. Українська держава як рівна серед рівних увійшла у світове співтовариство. В Україні розпочалася напружена робота зі створення ефективної економічної системи, розвинених інститутів демократії, підвищення авторитету держави на міжнародній арені. 28 червня 1996 p. Верховна Рада прийняла нову Конституцію України. У вересні 1996 p. була здійснена неконфіскаційна грошова реформа і введена повноцінна українська валюта - гривня.

За відносно короткий строк молодій державі вдалося визначити засади етнополітики та створити систему регулювання етнонаціональних процесів, що сприяло подальшій консолідації української нації. Тобто були визначені необхідні умови для забезпечення єдності і цілісності країни у нових історичних умовах, узгодження загальнодержавних інтересів та інтересів усіх етносів, розвитку їх культурної, мовної та релігійної самобутності.

Демократичні, політико-правові засади розбудови української нації знайшли адекватне тлумачення в Конституції України. Смисл визначення українського народу з великої та малої літери включає в себе як всю поліетнічну специфіку населення України, так і його громадянську, політичну сутність - рівність громадян усіх національностей перед Законом. Більш того, в частині 3 преамбули Конституції право на самовизначення закріплено не тільки за “українською нацією”, а і за “усім українським народом”, що підтверджує існуючу об’єктивну реальність, що Україна є Батьківщиною та “рідним домом” для громадян усіх національностей.

Крім того, вперше в пострадянській практиці в статті 11 Основного Закону визнається, що крім титульної національності - українців - корінними є і інші народи та національні меншини. На підготовчому етапі розробки Конституції термін “національні меншини та корінні народи” було замінено на “корінні народи та національні меншини”, для того щоб слово корінні одночасно стосувалося як слова “народи”, так і словосполучення “національні меншини”, знімаючи проблеми самоідентифікації автохтонних національних меншин України - євреїв, греків, поляків, росіян, румун, угорців тощо, - і спрямовуючи їхню “пасіонарну енергію” (Л. Гумільов) в напрямку інтеграції в українське політичне суспільство та запобігаючи розвитку сепаратистських настроїв.

Законодавче визнано, що національні меншини, поряд з українцями, а також “корінними народами” - гагаузами, караїмами, кримськими татарами, кримчаками - на території своїх “етноплацент” та “етноойкумен” знаходяться “у себе вдома”, на своєму “етнокультурному ареалі” і є автохтонним корінним населенням.

У цілому українське законодавче поле та Конституція нашої країни дозволяють забезпечити всі основні права та свободи національних меншин. Право на існування, використання здобутків культур та використання мов (в тому числі в здобутті освіти) гарантовані статтями 10, 11, 22, 53 і 119 Конституції, законами “Про мови”, “Про національні меншини”. Право на представництво частково гарантоване ст. 14 Закону України “Про національні меншини” та ст. 22 Конституції щодо недопущення звуження форм і обсягу існуючих прав та свобод, і є надія, що в новому законі про вибори це буде відображено. Триває робота над проектом концепції національно-культурної автономії, хоч і зараз ст. 2 Декларації прав національностей України передбачає існування національно-адміністративних одиниць.

За роки незалежності України етнонаціональні проблеми були предметом постійної уваги держави. 1994 p. Указом Президента України було утворено Міністерство України у справах національностей, міграції та культів. У 1996 p. Міністерство реформоване у Державний комітет у справах національностей та міграцій. Після реформування цього органу внаслідок адміністративної реформи наприкінці 1999 p. кілька років не існувало чітко визначеної державної структури, що займалась відповідними проблемами. 26 липня 2000 p. був утворений Державний департамент у справах національностей та міграцій (який працює й тепер).

Окрім того, 15 квітня 2000 p. було створено Раду представників громадських організацій національних меншин при Президентові України (голова Ілля Левітас). За останні роки підготовлено до сотні проектів нормативно-правових актів, у тому числі законів України, указів та розпоряджень Президента, постанов Кабінету Міністрів, укладено низку міждержавних договорів.

Проте значна частина законопроектів має проблемний або декларативний характер і потребує суттєвого доопрацювання. Уже тривалий час перебуває у стадії опрацювання законопроект “Про концепцію державної етнополітики України”. Доопрацювання та прийняття Верховною Радою потребують також законопроекти “Про внесення змін до Закону України “Про національні меншини в Україні”, “Про розвиток та застосування мов в Україні”.

Попри це, існує ціла низка проблем корінних народів та національних менших, для врегулювання яких відсутнє необхідне законодавство (громадянство, міграція, правові, мовно-освітні аспекти; потребують уточнення та більш чіткого формулювання головні поняття: “корінні народи”, “національні меншини” тощо). Відсутня належна інформація щодо становища корінних народів та національних меншин і рівня вирішення їхніх проблем (відсутній сайт Держдепартаменту у справах національностей та міграцій, статистична та аналітична інформація має переважно закритий характер). Не налагоджене публічне обговорення етнонаціональних, міграційних та міжконфесійних проблем, життя української діаспори у ЗМІ.

Втім, як висновок, можна сказати, що законодавче закріплена “подвійність” української етнополітики є не тільки проявом амбівалентності масової свідомості українського суспільства (включаючи сферу його етнокультурної самоідентифікації), не тільки наслідком незавершених процесів формування української політичної нації зі своєю особливою ідентичністю і зміцненими традиціями “змішаності” українського етносу з іншими етнічними групами, насамперед росіянами. Більшою мірою вона є виявом природної “подвійності” формування будь-якої сучасної нації в органічній єдності двох її складових: культурної та громадянської спільноти.

Якщо ж перенести концептуальну модель націєтворення, описану в попередньому розділі (політична нація є похідною від взаємодії трьох складових - етнічних спільнот, держави і громадянського суспільства) на українські реалії, то українська політична нація є похідною від української національної ідеї, громадянського суспільства і соціальної держави.

Хоча Україна - суто європейська держава, проблеми та тенденції формування її політичної нації мають найбільшу схожість з північноамериканськими взірцями. Крім осідання на теренах сучасної України великих і малих народів внаслідок потужних цивілізаційних рухів, значна частина її території була заселена в ході переселенської колонізації, що розгорнулася протягом XVI-XIX ст. У ній брали участь не тільки етнічні українці (малороси) та росіяни (великороси), але і німці, вірмени, євреї, греки, болгари і т. д. Характер феодальної експансії мала польська, почасти - румунська й угорська, колонізація українських земель. Але й вона мала великий вплив на формування поліетнічності сучасної України. Тому практично всі етнічні групи України закономірно вважають той чи інший (найчастіше - той самий) регіон України своєю батьківіщиною з не меншою, а той і з більшою підставою, ніж американці - США чи канадці - Канаду.

Свідченням поліетнічності України є і дані Всеукраїнського перепису населення: на її території проживають представники понад 130 національностей і народностей. У національному складі населення України переважна більшість українців, чисельність яких становила 37541,7 тис. осіб, або 77,8 % від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису населення 1989 р., кількість українців зросла на 0,3 %, а їхня питома вага серед жителів України - на 5,1 %.

Друге місце за чисельністю посідають росіяни. Їхня кількість порівняно з переписом 1989 р. зменшилася на 26,6 % і налічувала на момент перепису 8334,1 тис. осіб. Питома вага росіян у загальній кількості населення зменшилась на 4,8 відсоткових пункта і становить 17,3 %.

В Україні розселення етносів має виразну регіональну визначеність. Найбільше росіян, наприклад, проживає в Донецькій, Луганській, Харківській областях та на Півдні України. Крім того, вони становлять абсолютну більшість у Криму. Практично всі кримські татари-репатріанти так само оселилися у Криму, на своїй історичній батьківщині. Причому зростання чисельності кримських татар в Україні супроводжується зростанням чисельності інших тюркомовних народів. Кожна з цих груп окремо не складає відчутної частини населення країни, але взяті разом тюркомовні народи з кримськими татарами налічують понад 500 тис. чол.

Із загальної чисельності молдаван більшість зосереджена в Одеській та Чернівецькій областях. Більша частина болгар живе в Одеській і Запорізькій областях, 85 % греків - у Донецькій області. Майже вся румунська меншина сконцентрована у Чернівецькій та Закарпатській областях, в останній проживають практично всі угорці України. В Одеській області - майже вся гагаузька етнічна група. Понад половину поляків проживають у Житомирській, Хмельницькій та Львівській областях. Зазначимо, що тривожним симптомом для етнічних українців є скорочення їхньої абсолютної чисельності у ряді споконвічне землеробських областей, де традиційною була велика частка українського сільського населення, з традицією багатодітності: Вінницькій, Житомирській, Кіровоградській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Чернігівській.

Нагальною проблемою для України є не “переплавлення” її етнічної різноманітності в одному “плавильному тиглі”, а подолання культурно-історичної різнорідності її регіонів. Ці історичні відмінності, як показують сучасні соціологічні дослідження, найрельєфніше виявляються в геополітичних, етнокультурних та релігійних орієнтаціях.

У західних областях сильніше розвинута психологія індивідуального господарювання і підприємництва, більшою мірою поширені західноєвропейські політичні й культурні орієнтації, підкріплені сімейно-родинними зв’язками. Значну частину етнічного складу становлять західні слов’яни. Оскільки ця частина України тривалий час входила до складу інших держав, то внаслідок прагнення етносу до само-збереження серед українців історично склалися найміцніші традиції консолідації на національному ґрунті.

Центральна й Південно-Східна Україна є історично основним регіоном розселення українського етносу, найменше “розбавленого” інонаціональними елементами. Переважає сільське населення колгоспного типу господарювання. Міста, які останніми десятиріччями різко розрослися за рахунок мігрантів із. села, мають значний прошарок людей з близькою до селянської психологією. Традиції приватного підприємництва значною мірою стерті пореволюційними перетвореннями, тому ідеї ринкової економіки сприймаються тут обережно, з пересторогою. Існують давні й широкі економічні, культурні та сімейно-родинні зв’язки з Росією та Білоруссю.

Особливою етнонаціональною специфікою відзначається південно-східний регіон, а також Крим. Це - традиційно промислова зона країни, де переважають політичні та соціально-економічні цінності робітничого класу. Етнічний склад населення найбільш різноманітний порівняно з рештою території України. Поряд з українцями - великий відсоток росіян та представників південних народів. Населення переважно російськомовне з традиційною історичною, економічною, культурною та сімейно-родинною орієнтацією на Росію.

Виразно регіональну специфіку мають і найбільші церкви України - вплив УПЦ поширюється здебільшого на Схід та Південь, УПЦ (КП) - Київ та Центр, римо-, греко-католицької, автокефальної та протестантських церков - Захід і, частково, - Центр. З цієї точки зору актуальною є проблема становлення єдиної Української помісної православної церкви. Сучасний стан поділу українського православ’я є закономірною реалією внаслідок розірваності українських земель і української церкви протягом тривалого часу, але і закономірною протидією консолідації нації. Українська автокефальна православна, Греко-католицька (уніатська) мають безліч тих самих проблем фундаментальної відсутності наступності й асиміляції/уніфікації, що й інститути управління і влади.

Регіональна специфіка України визначається ще й тим, що основний економічний її потенціал зосереджений в східному і південному регіонах, де історично домінує російська мова й культура, порівняно з переважно україномовними центральними і майже суцільно україномовними західними територіями. Як підрахували фахівці Національного інституту стратегічних досліджень за результатами 2001-2002 pp. у 6-ти регіонах (Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській областях та місті Києві) було зосереджено 48,4 % основних засобів країни, 52 % виробництва валової доданої вартості (ВДВ), 62,5 % виробництва промислової продукції, 48,5 % обсягу інвестицій в основний капітал³.

Історичними причинами цього є зосередження на Сході та Півдні України основних корисних копалин держави та родючих чорноземів, і, як наслідок, концентрація виробничих, фінансових та людських ресурсів; нинішніми - переважаюче інвестування виробництв, які є конкурентоспроможними на світовому ринку. “Донецькі”, “луганські”, “дніпропетровські”, “київська група” - звичні назви для визначення різних центрів впливу і концентрації капіталів. Як наслідок - розвиток східних та південних регіонів як донорських, інших - як депресивних. Ці обставини не можуть не усвідомлюватися населенням та регіональними елітами, а також штучно активізуватися деякими політичними силами, які “працюють” на етнічному полі.

Показовими в цьому плані є позиції прихильників так званого федеративного устрою України. Як вважає, наприклад, П. Баулін, заступник голови Російського блоку і РДУ, народний депутат України 14-го скликання, керуючись принципами культурно-історичної ідентифікації, сьогодні в Україні можна було б утворити (укрупнивши області) такі суб’єкти федерації: Підкарпатська Русь, Галичина, Волинь, Поділля, Буковина, Наддніпрянщина, Чернігівсько-Сіверсь-кий край, Полтавський край, Слобожанщина, Запорізький край, Новоросія, Донбас, Таврида. Як окрему адміністративно-територіальною одиницею він виділяє столицю - Київ. На думку П. Бауліна, краю треба надати право регулювати мовну політику в залежності від етнічного складу і бажання громадян. При цьому українська мова має зберігати свій державний статус на території всієї України, і її вивчення є обов’язковим. П. Баулін вважає, що усе це зніме напруженість у соціальній і міжнаціональній сферах; ніхто не буде нав’язувати “свій устав у чужому монастирі”; нас перестануть, як це робиться зараз, поділяти на українців щирих і другосортних. Це зміцнить єдність держави, відродить щиру дружбу і довіру між нашими народами.

Хоча з нашої точки зору проблема полягає якраз в іншому - не стільки в “уписуванні” в українську політичну націю різних етнічних компонентів, чого так боїться П. Баулін, скільки в консолідації в єдину національну спільноту реально існуючих у рамках України історично сформованих тут регіональних співтовариств. Там, де вони мають чітко виражений етнічний та економічний акценти, існує найбільша небезпека їх політизації та трансформації в напрямку войовничого сепаратизму з усіма можливими його негативними наслідками, прикладів чого існує чимало - Країна Басків в Іспанії, Квебек у Канаді, Еритрея в Ефіопії і т. д.

Причому це “уписування” повинно відбуватися на основі “зняття” етнічної специфіки регіонів як запоруки розвитку регіонального сепаратизму, найнаочнішим прикладом чого є кримська ситуація. Зняття міжетнічної напруженості в Криму можливе лише на шляху соціально-політичного та економічного розвитку регіону, бо, скажімо, якщо кримські татари мають принаймні теоретичну альтернативу влитися до складу регіонального співтовариства, то так зване російськомовне населення Криму реальної можливості стати кримськими татарами не має. За наявності у різних регіонів специфічних інтересів присутність у деяких із них компактних і до того ж чисельно помітних етногруп надає етнополітичним відносинам в Україні доволі виразного регіонального характеру.

На етнополітичній карті держави вирізняється ряд так званих проблемних регіонів, які або є зосередженням складного комплексу міжетнічних відносин, або самі виступають ініціаторами постановки гострих питань, позиція щодо яких різних етнополітичних суб’єктів є суперечливою, а часом і непримиренною. Одна з них - межі повноважень регіонів самим контролювати політичну й соціально-економічну ситуацію на місцях та право “делегувати” своїх представників до вищих органів державної влади, що в деяких засобах масової інформації дістало назву кланового принципу їх формування. Крім того, спостерігається і розбіжність позицій між регіонами з деяких питань загальнонаціонального характеру, насамперед стосовно державної мови, вибору суспільно-політичної моделі розвитку України, геополітичних орієнтацій, розколу у православ’ї та деяких інших.

Як наслідок, різноспрямованість економічних потреб і інтересів регіонів з відмінними мовно-культурними орієнтаціями може спричинити активізацію сепаратистських тенденцій у державі з перспективою їхнього переростання в міжетнічні конфлікти.

Проте суспільне усвідомлення населенням України найважливіших питань суспільного розвитку все ж має позитивну динаміку. Насамперед, це підтримка громадянами незалежності України. Як показують дослідження, проведені Інститутом соціології НАН України, попри катастрофічне зниження рівня доходів більшості населення України після 1991 p., частка прихильників незалежності держави серед її дорослого населення у жодному році не знижувалася до критичного рівня у 50 %. Перше, найзначніше зниження чисельності прихильників незалежності відбулося за перші два роки після розпаду СРСР (коли вирувала гіперінфляція), сягнувши до початку 1994 p. найнижчого за всі роки незалежності рівня - 56 %. Друге зниження рівня підтримки незалежності відбулося впродовж 1997 p., а особливо, 1998 p. - внаслідок світової фінансової кризи. Останнє зниження підтримки незалежності було зафіксоване у грудні 2001 p. - березні 2002 p. А от у листопаді 2002 p. було зафіксовано найвищу за всі роки досліджень частку прихильників незалежності України серед її громадян - 77 %. Уперше за роки незалежності України на її підтримку висловилася не менша частка громадян, ніж на референдумі 1991 p.⁴

Отже, ставлення громадян України до її незалежності за ці роки відзначалося стабільністю переважання чисельності прихильників незалежності над противниками, хоча й за істотної мінливості кількісного їх співвідношення.

Іншим важливим показником динаміки суспільної свідомості населення держави є співвідношення кількості прихильників правих, лівих і “центристських” політичних партій, про що свідчить аналіз результатів парламентських виборів 1994, 1998 і 2002 pp.

У цілому, за роки незалежності співвідношення кількості прихильників правих, лівих і “центристських” політичних партій серед громадян України змінювалося не на користь “центристських”. Частка їхніх прихильників серед дорослого населення скоротилася з 43,7 до 20,5 %. При цьому спочатку - включно із виборами 1998 p. - скорочення супроводжувалося суттєвим зростанням частки прихильників лівих партій (від 14,4 до 32,2 %) і незначним - прихильників правих (від 7,7 до 10,2 %). Але впродовж чотирьох наступних років зміни були явно не на користь лівих партій, частка прихильників яких скоротилася з 32,2 до 23 %. У той самий період - з 1998 до 2002 p. - частка прихильників правих партій зросла майже вдвічі - з 10,2 до 21,5 %⁵

Але найбільш симптоматичне те, що за цей період популярність правих партій зросла не лише кількісно, а й поширилася територіальне із Західної України на Центральну. Так, під час парламентських виборів 1998 p. лише у двох областях Західної України - Івано-Франківській і Тернопільській - за кандидатів правих партій проголосувало понад половину виборців, а ще у трьох областях - Львівській, Рівненській і Волинській - більше чверті виборців. Проте під час парламентських виборів 2002 р. за кандидатів правих партій понад половину виборців проголосувало вже в шести областях Західної України і понад чверть - у дев’яти областях, зокрема у восьми областях Центральної України.

Ще одним знаковим феноменом суспільної свідомості є ставлення населення України до української мови, яка є важливим чинником формування української політичної нації. Адже етнічний грек, попри те, що він живе в Україні, все ж залишається носієм грецької культури, росіянин - російської, поляк - польської, угорець - угорської і т. д. Проте саме українське середовище - не лише культурне чи соціальне, а навіть природа, клімат, ландшафт - накладає відбиток на етнічність і мову меншин. Це не той грек, що в Греції, не той росіянин, що в Росії, не той поляк, що в Польщі, не той угорець, що в Угорщині.

Тому соціологічні дані, проведені різними дослідниками⁶, показують, що більшість росіян, наприклад, у Львові і Києві, постійно послуговується українськими засобами масової інформації. Щодо радіо - таких у Львові 64 %, а в Києві - 70 %, щодо телебачення - відповідно 74 і 75 %, щодо газет і журналів - 58 і 68 %. Навіть у Сімферополі 27 % росіян слухають українське радіо, 33 % дивляться українське телебачення і 17 % читають українські газети. Щоправда, М. Рябчук слушно зауважує, що Е. Бремер не врахував російськомовності значної частини українських газет⁷, але на національному радіо українська мова посідає належне їй місце, має зростаючу тенденцію до домінування і на телебаченні.

Найпоказовішим у дослідженні Е. Бремера є те, як ставляться росіяни в Україні до української освіти своїх дітей: 54 % росіян у Львові і 65 % у Києві згодні на те, щоб їхні діти ходили до української школи, і майже всі росіяни у Львові і Києві (96 і 91 %) визнають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. Отже, майбутнє своїх дітей і України українські росіяни пов’язують з корінною мовою.

Заслуговують на увагу соціологічні дослідження про стан і перспективи розвитку міжнаціональних відносин у Донецькій області (В. Мозговий, Т. Болбат та ін.). Одержані дані дозволили зробити висновок, що “об’єктивно потенційної небезпеки загострення національних конфліктів в Україні і ще більше в регіоні не існує”. Дуже показово, що в цьому майже суцільно зросійщеному за радянських часів регіоні українська мова дедалі більше завойовує авторитет. На запитання: “Чи треба розвивати українську мову та культуру в рівній мірі з іншими національними мовами та культурами?” 85,8 % донецьких респондентів відповіли ствердно, і тільки 4,8 % з цим не згодні.

Проте, незважаючи на позитивну динаміку ціннісних орієнтацій населення України, масова свідомість її громадян залишається суперечливою і амбівалентною. Тому на даному етапі розвитку українського суспільства єдино можливим принципом функціонування та розвитку української політичної нації може бути не сутнісний принцип націєтворення “хто ми?”, а швидше функціональний: “що нас поєднує і як ми вирішуємо загальні соціальні проблеми?”, хоч формулою динамічного розвитку сучасної політичної нації є органічне поєднання досконалих механізмів етнокультурного відтворення та вирішення політичних і соціально-економічних проблем.

У зв’язку з викладеним вище хотілося б звернути увагу на міфологему про реакційний націоналізм більшості посткомуністичних національно-державних утворень і прогресивний “захисний” націоналізм етнічних меншин. В українському випадку все виявляється якраз навпаки. Частина громадян ідентифікують себе українцями і є носіями українських традицій і цінностей, частина - і це майже половина населення, - дотепер є носіями радянських традицій і цінностей, далеких від автентичної української культури. Значна частина громадян вважає себе росіянами. Ми не згадуємо тут про інші національні меншини, оскільки вони не претендують на позиціонування себе як титульні етноси. Як свідчать численні соціологічні опитування серед референтних груп, які ідентифікують себе з “населенням України”, завжди більше прихильників соціал-демократичної, націоналістичної і, особливо, націонал-демократичної ідеологій. Серед респондентів, які визначають себе як “населення колишнього Радянського Союзу”, завжди значно більше прихильників лівих політичних поглядів - комуністичної і соціалістичної ідеології. Тобто громадянська ідентичність в Україні досить міцно пов’язана з націонал-демократичними ідеологічними орієнтаціями населення, а також, як свідчить аналіз, більш стійко асоціюється з “прокапіталістичною” політичною і ринковою економічною перспективами розвитку України.

Як висновок: демократичний націоналізм (у значенні “конституційного патріотизму”, за висловом Ю. Габермаса) може бути основою для демократичної консолідації суспільства і значимою ідеологічною складовою формування української політичної нації. Проте гарантією такої перспективи може бути тільки розвиток громадянського суспільства, яке слугуватиме природною противагою і суб’єктом контролю державної етнополітики. За такої умови ми можемо ствердно відповісти на запитання, чи можливий збіг логік націєтворення і державотворення з логікою розвитку демократії.

У зв’язку з цим виникає проблема сутності та перспектив реалізації української національної ідеї, яка може бути визначена як поняття, в якому осмислюються матеріальні та духовні реалії способу буття українського народу. Аналізуючи національні ідеї різних суспільств, ми завжди знаходимо в них дещо спільне - прагнення жити у мирі, щасті, добробуті. Тому визначальною засадою і української мрії повинен сьогодні стати її соцільно-економічний зміст - добробут усіх етносів України і шляхи його досягнення.

Практика суспільного життя України останнього десятиріччя демонструє нам певний регрес соціального та природного довкілля як умови нормального життя, здоров’я і достатку людини, її невідчужуваного права на такі умови. Насамперед кидається у вічі інтенсивне руйнування соціуму як у плані фізичного відтворення нації, так і відтворення сукупності тих соціальних відносин, котрі людський конгломерат перетворюють на цивілізоване суспільство: духовності, мотивації діяльності і, перш за все праці, моральності, законопослушності, соціальної захищеності, нормальної вертикальної та горизонтальної мобільності тощо. І тут не можна сказати, що небезпечніше: те, що нація зменшується кількісно, чи те, що вона втрачає якість цивілізованого соціуму.

Переламати ці небезпечні тенденції розвитку нації можна тільки чітко визначивши як пріоритет соціальне орієнтовану ринкову економіку. У цій випробуваній повоєнною практикою багатьох країн моделі суспільного розвитку неконтрольоване утворення доходів з дуже різкою їх диференціацією (як сьогодні в Україні) має бути вирівняне або виправлене частково за допомогою соціальних витрат держави, але здебільшого - шляхом податкової політики.

Не випадково однією з основних сутнісних характеристик громадянського суспільства, про яке так багато сьогодні кажуть і пишуть, відомий англійський культуролог Е. Геллнер називає встановлення певної рівноваги між соціальною і економічною сферою. На його думку, сьогодні суто ринкова економіка не може існувати через свою виняткову потужність.

Побічні ефекти економічних операцій, якщо їх вивільнити з-під контролю, можуть зруйнувати буквально все - навколишнє середовище, культурний спадок, людські взаємовідносини. Економіка має бути достатньо вільною, щоб вона могла створювати основу інституційного плюралізму, і водночас - недостатньо потужною, аби не призвести до загибелі нашого світу⁸.

В такій державі ринкові механізми регулювання макро-економічних процесів як противага адміністративно-командній економіці тісно пов’язані з централізованим розв’язанням соціальних завдань. В такій державі, як слушно зауважує Ю. Римаренко, етнокультурна традиція має на меті особливими надбіологічно напрацьованими засобами стимулювати, програмувати, контролювати та відтворювати людську діяльність, яка відображує специфічну форму соціалізації, політизації етносоціальної спільноти⁹.

Тому говорити про таке господарство можна не як про “третій шлях” між капіталізмом і соціалізмом, а швидше як про історичний компроміс між теорією й практикою вільного ринку періоду класичного лібералізму, з одного боку, і сучасним державним регулюванням економіки та суспільного життя марксистського і навіть кейнсіанського напряму - з іншого.

Концепція соціального ринкового господарства сягає корінням саме послідовного протиставлення ринкової економіки центрально керованому, примусовому господарству не тільки на рівні координуючих механізмів, принципів економічної свободи, а й у питаннях досягнення соціальної справедливості та добробуту через “соціальне вирівнювання”. Щодо останнього, йдеться про функціонування такого механізму розподілу національного доходу, який виключав би надмірне збагачення на одному полюсі та незабезпеченість, злидні - на іншому, як це відбувається сьогодні в Україні.

Існує тісний зв’язок між матеріальним добробутом населення і економічною ефективністю та суспільною спрямованістю функції приватної власності. Приватна власність починає “спрацьовувати”, давати економічний ефект (виробництво, інвестування тощо) в тому суспільстві, в якому досягнуто більш-менш прийнятного, “справедливого”, з погляду більшості населення, задоволення основних людських потреб.

До цього рівня спрямованість функції приватної власності має споживацький характер: для основної маси людей, зайнятих підприємницькою діяльністю, її мотивом є задоволення такого рівня своїх потреб (сім’ї, близьких), який характерний для найрозвинутіших країн.

Тільки тоді, коли суспільство перейшло рубікон задоволення основних потреб людей, з’являються справжні ентузіасти, митці бізнесу, підприємництва, для яких сам процес діяльності має більше значення, ніж його результати. Звичайно, без останнього не може бути першого, проте акценти тут саме такі. Доти, поки суспільство поділене на “тих, хто їсть”, і “на тих, хто споглядає, як їдять”, не може бути економічно ефективної приватної власності. Тому для суспільств, де проблема споживання стоїть на першому плані, найприйнятнішим шляхом впровадження або відродження приватної власності є корпоративна форма власності.

Наприклад, у Японії, колись голодній, розореній країні, вдалося створити ефективний клімат підприємництва саме завдяки орієнтації на корпоративізм, який виключав як надмірне збагачення одних, так і злиденне існування інших. Не особа, а корпорація - відповідальний суб’єкт діяльності. Тобто ідея людської рівності є такою самою вічною, як і саме людство, хоча її трансформації можуть бути теж незліченними. З цього випливає, що не може бути багатого ефективного підприємця в бідній країні. А саме така сьогодні ситуація в Україні.

У цьому розумінні соціальне ринкове господарство аж ніяк не ідентичне вільній ринковій економіці, якій не властива така функція вирівнювання, згладжування гострих соціальних відмінностей і конфліктів. Функція соціального вирівнювання, регулювання спрямована на досягнення синтезу між гарантованою законом свободою в економічній галузі та зобов’язаннями держави щодо забезпечення соціальної справедливості й захищеності.

Зумовленість вирішення соціальних проблем усім господарським, економічним ладом суспільства безпосередньо пов’язується лише з вільною дією ринкових сил і механізмів, відповідно до яких зростаюча продуктивність праці сприяє зниженню цін, а отже, забезпеченню підвищення реальної заробітної плати. Прихильники соціального ринкового господарства рішуче відмежовуються від політики прямого державного втручання в економіку, коли елементи централізованого управління значною мірою накладаються на ринкові механізми, внаслідок чого фактично і перші, й другі взаємно елімінуються, блокують один одного і перешкоджають досягненню економічної ефективності.

Розробка концепції соціального ринкового господарства і, особливо, її послідовне втілення в ФРН є загальновизнаною заслугою видатного державного діяча, економіста-реформатора, міністра господарства, а потім і канцлера ФРН - Людвіга Ерхарда.

І хоча цей, скоріше ідеальний, тип суспільного ладу, як і раніше, навряд чи є досяжним у сучасному світі, в тому числі й у ФРН, з її економічними і соціальними проблемами та суперечностями, але як мета для багатьох країн, зокрема і для України, він може бути бажаним дороговказом у майбутнє.

Утвердження української національної ідеї як основи консолідації нації не повинне вести до констатування винятковості якогось етносу, а, навпаки, воно мусить лише позитивно обґрунтовувати ідею братства народів, які не є безродними атомізованими громадянами світу чи “пролетарями всіх країн”, що відмовляються від батьківщини. Час пошуку самобутності українства уже давно минув, як і дискусій навколо української національної ідеї. Вона полягає не стільки в доведенні того, що ми в минулому були ледь не взірцем для всього світу (принаймні для Європи), скільки в наповненні української національної ідеї цивілізаційним гуманістичним змістом: усвідомленні та утвердженні основного права людини - права на сприятливе для життя, здоров’я та достатку довкілля. Саме це право повинне стати мірилом самодостатності економіки, політики, розвитку української держави як соціальної.

Як справедливо вважає В. Степаненко, розмитість української націєтворчої стратегії є наслідком поширеного вузько технологічного розуміння етнополітики (як теорії, так і практики), суттєвим недоліком якої є недостатня артикуляція і реалізація важливого зв’язку між завданнями політичного націєбудівництва, утвердження демократії і формування громадянського суспільства в Україні¹⁰. В результаті активна взаємодія елементів цієї моделі є нерозвиненою, держава - слабкою і тільки по формальних атрибуціях - демократичною, а третій чинник цієї моделі - громадянське суспільство - поки що перебуває в процесі становлення. Історично і функціонально українська етнополітика справедливо визначається як посткомуністична, тобто така, що розвивається під впливом попередньої культурно-політичної моделі.

Головним і єдиним чинником етнополітики комуністичної епохи була, безумовно, держава, яка через відсутність розвинутого громадянського суспільства формувала національні, політичні і наднаціональні ідентичності (“радянський народ”). Безконфліктність міжетнічних відносин соціалістичних держав Східної і Центральної Європи здебільшого досягалася завдяки твердому централізованому адміністративному контролю і регулюванню міжетнічних взаємин “згори”.

Ослаблення ролі держави, підрив її карально-наглядових функцій у процесі посткомуністичних трансформацій призвели до певного вакууму в процесі здійснення сучасної посткомуністичної етнополітики. Тим часом нерозвинене громадянське суспільство ще не встигло покласти на себе функції саморегулятора міжетнічних процесів. У такій ситуації прагматичні національні еліти доволі успішно використовували мобілізаційний потенціал націоналізму і реальні погрози культурно-етнічним ідентичностям різних спільнот для утвердження і легітимації своєї політичної влади.

В окремих регіонах колишнього соцтабору перерозподіл політичної влади і боротьба еліт за економічні ресурси призвели до тривалих криз і конфліктів, які у сполученні з вибухонебезпечною сумішшю тоталітарного націоналізму перетворювалися в трагічні міжетнічні війни та “етнічні чистки”. Міжетнічні війни на території колишньої “великої Югославії” і її розпад як держави, що трималася як єдине утворення, не в останню чергу завдяки харизмі “твердого і мудрого” Й. Б. Тіто, - одна з найпереконливіших ілюстрацій цієї тези.

З огляду на інерцію комуністичного соціокультурного і політичного алгоритму, варто визнати, що утвердження держави як провідного чинника посткомуністичної етнополітики було ледве не єдиною можливістю уникнути загрозливих процесів міжетнічних конфліктів, розвитку сепаратизму і дезінтеграцї окремих регіонів України. Проголошення і юридичне існування суверенної держави України було необхідною умовою формування української політичної нації і громадянського суспільства.

Проте зараз основною загрозою існуванню незалежної України є не стільки відсутність прогресу в процесах державотворення, скільки надвисока залежність суспільства від його життєзабезпечуючих функцій на шкоду вдосконаленню механізмів відтворення соціуму та нації.

Аналізу перспектив соціально-економічного та політичного поступу України в пострадянський період присвячено чимало праць як суспільствознавців і публіцистів, так і політичних лідерів і урядовців. Однак увага при цьому, як і раніше, зосереджується здебільшого на ролі та місці в процесах перетворення суб’єктивного чинника - політичної діяльності, держави тощо. А саме суспільство, система його життєдіяльності, народ, заради якого мають бути здійснені перетворення, як і за часів “реального соціалізму”, так само перебуває на правах об’єкта трансформації. Як показав досвід багатьох країн, котрі зазнали подібних змін, вирішення складних суспільних проблем пов’язане не лише з розбудовою національної державності (хоч і це - нагальна потреба), але й зі становленням громадянського суспільства, створенням ефективних механізмів саморегуляції соціальних процесів.

Важливу роль та місце в цьому процесі відіграє діяльність політичних партій. Здобутком 12 років незалежності в напрямку формування української політичної нації слід вважати процес структурації політичного простору України. Досвід розвинутих країн засвідчує: сильна держава ніколи не прагне тотально керувати суспільством. Навпаки, вона черпає свою силу з активності громадян, і тому всіляко сприяє її посиленню, підтримує прагнення до самоврядування і самозабезпечення.

Означені напрями формування громадянського суспільства інституційно закріплюють режим політичної та ідеологічної багатоманітності, демократичного волевиявлення народу. Це створює своєрідний буфер на шляху поширення можливих тенденцій відновлення чи формування тоталітарного політичного режиму. У громадянському суспільстві головна функція влади - створення можливості для розвитку життєвих сил самого суспільства, реалізації потенціалу його громадян.

Подальша національна консолідація українського суспільства передбачає законодавче оформлення партійного принципу формування уряду, що, з одного боку, збільшить опосередковану причетність до влади широких мас, з іншого -збільшить відповідальність самих політиків та політичних партій за власні гасла та програмні положення.

Проте більшість українських політичних партій формується не навколо певних політичних ідеалів і цінностей, а навколо лідера, культурної самоідентифікації членів партії, регіональних еліт. Так, СДПУ(о) сформована навколо так званої київської групи колишніх партійних, комсомольських чиновників і господарників. Блок “Наша Україна” спирається на галичан, жителів Центральної України (більшість із яких ідентифікують себе з українською нацією), представників великого бізнесу, яких витиснули всіма можливими способами з ресурсного українського ринку. Всі складові групи блоку покладають надії на популярність свого лідера Віктора Ющенка.

Комуністи, а також більшість центристських партій, що входили в блок “За єдину Україну!”, спираються на громадян, що ідентифікують себе з колишнім “великим радянським народом”. Електорат цих партій розділяють лише відмінності у ставленні до вільного ринку. Партії Тимошенко і Мороза спираються здебільшого на популярність власних лідерів.

Отже, якби ми намагалися розділити український парламент на більшість і меншість за західноєвропейськими моделями, що базуються на розходженнях у ставленні до участі держави в регулюванні ринку і соціальному забезпеченні населення, то мали б тільки дві групи: комуністів і всіх інших, котрі без винятку декларують відданість принципам вільного ринку зі значними соціальними гарантіями, тобто, щось на кшталт європейської соціал-демократії.

По релігійних симпатіях партії і блоки також схиляються до різних церков. “Наша Україна” близька до Автокефальної православної церкви, УПЦ Київського патріархату і греко-католиків; партії, що входили в блок “За єдину Україну!” - до УПЦ Московського патріархату, всіх інших можна вважати атеїстами.

Треба підкреслити, українська політична нація складається як результат утворення домінуючої коаліції українців і росіян. При цьому для цієї коаліції від самого початку були характерні певні асиметрії. На прикладі Донбасу їхнє виникнення аргументовано доведено Н. П. Пашиною. Із зібраного нею матеріалу видно, що українці і росіяни в XIX ст. по-різному орієнтувалися щодо професійних занять і способу життя. За даними перепису 1897 р. у гірничозаводській промисловості цього краю росіяни становили 74 % робітників, а українці - 22,3 %, у металургії - відповідно 69 і 22,2 %¹¹. Зате на селі переважали українці. Дані того самого перепису свідчать про те, що серед населення трьох повітів Донбасу (Бахмутського, Маріупольського і Слов’яно-сербского), зайнятого землеробством і тваринництвом, 61,8 % були українцями, 18,3 % - росіянами, 8,6 % - греками, 5 % - німцями¹².

Саме в особливостях індустріалізації України полягає асиметрія між україномовним селом і російськомовним містом. Ця реальність зберігалася досить довго. Фактично тільки з 60-х років XX ст, почалася стрімка урбанізація українців. Якщо в 1959 р. частка городян серед українців становила 36,6 %, то в 1989 р. - уже 60,3 %. Росіяни ж і в 1959 р., і в 1989 р. переважно були городянами (80,8 і 87,6 % відповідно)¹³.

Етнічна домінуюча коаліція (про що говорилося у попередніх розділах) українців і росіян виникла в Україні з багатьох причин. Головні серед них - взаємодоповнення в суспільному поділі праці, відкритість культурних світів і діалогічний характер відносин між ними.

З погляду цього імператива для України смертельну небезпеку становить роздмухування протиріч по лінії “росіяни-українці” і “Схід-Захід”. Домінуюча україно-російська коаліція навпаки скеровує розвиток країни шляхом, що може забезпечити їй єдність і процвітання.

В цілому ж етнонаціональний розвиток України детермінувався кількома найсуттєвішими чинниками. Це, насамперед, прийняття християнства візантійського напряму. Західні спільноти структурно сформувалися на основі індивідуалізму, успадкувавши ідею самоцінності особи ще від грецького полісу. Київська Русь як спадкоємиця візантійської трансформації гуманістичного спадку Римської імперії та Стародавньої Греції концептуалізувала “гуртову” основу життєдіяльності, засновану на ідеї колективу. Звичайно, на це були свої причини. Українське суспільство вижило морально й фізично саме завдяки політичній, соціальній, морально-психологічній та військовій консолідації “громади” для ефективного протистояння старим і новим завойовникам - від кочових племен до шляхетської Польщі і султанської Туреччини. Виробнича та соціально-побутова діяльність також розгорталася в рамках общини (громади), яка продовжувала існувати навіть після станової диференціації (общини підлеглих селян, селян вільних військових сіл, козаків тощо). Значною є роль у соцекогенезі України і специфічних національно-релігійних громадських організацій міщан та селян України - братствах (XVI-XVII ст). У спеціальних братських домах відбувалися сходи братчиків, обговорювалися спільні справи, чинився суд, робилися внески і пожертви, влаштовувалися колективні обіди тощо.

Отже, можна стверджувати, що домінанта колективу в греко-візантійсько-слов’янській культурній лінії, попри окреслені позитивні соціально-економічні наслідки, мала й певні негативні - настрої пасивності та утриманства, патріархального колективізму й замкнутості, примітивні уявлення про зрівняльну справедливість, несприйняття майнової диференціації та конкуренції, ненависть до багатих, особливо в своєму середовищі. Це саме ті стереотипи масової свідомості та психології, що, як показують труднощі нинішніх ринкових трансформацій суспільства, не подолані й досі. Чи не нехай гротескним, проте яскравим образом українця є козак, який стоїть біля своєї хати, крутить вуса і гадає, чи долетить отой орел до середини річки, чи ні, чи поцілити його стрілою, чи сам упаде?

Характеризуючи специфіку етногенезу народів, які населяли Україну, розглянемо роль і місце козацтва в українському суспільстві. Воно було оригінальною соціально-економічною і військово-політичною організацією. Його основні риси - особиста свобода й формально рівне право всіх членів громади користуватися сільськогосподарськими угіддями, на демократичних засадах брати участь у козацьких радах, де вирішувалися всі найважливіші питання. Водночас ні низове (Запорізька Січ), ні реєстрове (з середини XVII ст. - городове) козацтво не було однорідним у соціально-майновому та правовому відношенні і поділялося на переважаючу рядову масу - здебільшого вихідців із селян і кількісно незначну панівну верхівку - старшину.

Остання зазнає суттєвих трансформацій внаслідок ухвалення Переяславського договору і входження України до складу самодержавної Росії. Козацька верхівка фактично поділила долю російської етнічної еліти. Відмінність полягає лише в тому, що другу було знищено фізично ще за Івана Грозного, а перша стала таким самим “служилим людом”, як і вся решта чиновників імперії. Український пан, не маючи знатного походження чи жалуваної грамоти на підтвердження своєї шляхетності, починає шукати її не в малоруській, а насамперед у польській, литовській чи російській породі (це явище блискуче змалював у своїх драматичних творах І. Карпенко-Карий). У жертву приноситься етнічна приналежність, мова, звичаї, історична спадщина тощо. Як писав М. Костомаров, багаті завжди ставали то поляками, то великоросами.

Відсутність національне свідомої української еліти була причиною того, що в періоди масового формування націй в Європі, зокрема під час революційних подій 1848 р. в Галичині й Української революції 1917-1918 pp. були, не стільки свідомими рухами українства “за” своє національне визволення та створення власної держави, скільки боротьбою “проти” іноземних гнобителів. У 1848 p. “тіні забутих предків” не брали участі у боротьбі поляків проти Австрійської монархії, бо не сподівалися від відновленої Польщі поліпшення свого становища, швидше навпаки. У 1917-1918 pp. основна маса українського населення - індустріальні робітники, заможне селянство, сільська інтелігенція й міська дрібна буржуазія - головного свого ворога вбачала не в імперських потугах Росії, а в існуванні “власних” гнобителів - великих землевласників та капіталістів (переважно представників російської, польської чи єврейської меншин). Взагалі неспівпадіння соціальних і національних прагнень українства завжди було невирішеною фатальною проблемою її історії, яка має свою актуальність і зараз.

Тому, за визначенням, наприклад, І. Лисяка-Рудницько-го, Україна є “неісторичною” нацією у тому умовному розумінні цього слова, що її історія найвищою мірою позначена браком тяглості, дисконтинуїтетом (відсутністю спадкоємності, наступності в державо- і націєтворенні) того, чиїм носієм є зазвичай національне свідомі провідні суспільні верстви. Саме ця “надбудова” першою ставала жертвою ворожих сил та несприятливих обставин, тимчасом як низові суспільні клітини (сім’я, сільська громада) та народна культура, хоча й чинили більший опір історичним лихоліттям, були не спроможні реалізувати історієтворчий потенціал народу. “Неісторичність” української нації зовсім не означає, що вона позбавлена історичної минувшини, - насправді історія України багата і славна, це поняття вживається тут, аби позначити розрив в історичній спадкоємності (континуїтеті) народу, спричинений постійною втратою традиційної репрезентативної верстви, якою є її еліта.

І сьогоднішній політичний та соціально-економічний розвиток України значною мірою залежить від формування політичне, економічно та соціальне дієздатної національної еліти. Нині у нас до неї зараховують представників влади, поп-зірок, нових “бізнесменів”, “служилий люд”, кримінальних авторитетів тощо. Всіх, крім тих, хто досяг визначних успіхів у професійній діяльності, має широке визнання в країні, до чиєї думки прислухаються, а головне - для кого інтереси нації та народу пріоритетні та самодостатні.

Феноменом розвитку пострадянських суспільств став, на жаль, фаворитизм, який повернув “уламки” колишньої імперії майже до XVII ст., коли основою влади були не воля народу, професійні здібності тощо, а виключно воля хазяїна. Б. Єльцин став найвідомішим лідером СНД, який започаткував управління країною за допомогою фаворитів, - незалежно від посади, яку обіймала та чи інша особа, він обдаровував її увагою і впливом, що дозволяло цим людям говорити, якщо і не “держава - це я”, то принаймні “Єльцин - це я”.

Причинами клановості та фоворитизму є ще слабка структурованість більшості пострадянських суспільств, слабкість політичних партій і їхніх лідерів, внаслідок чого практично відсутня конструктивна опозиція, а це детермінує зростання ролі команди, яка “приводить” того чи іншого лідера до влади і закономірно розраховує за це на відповідну “винагороду”.

Виходячи зі сказаного, варто зупинитися й на проблемі запозичення досвіду націєтворення розвинутих суспільств світу. Найочевиднішим запозиченням як європейського, так і “американського” досвіду повинен стати принцип громадянства - рівності представників всіх етносів перед законом. Ні титульні етноси, ні національні меншини не мають у Європі жодних особливих прав чи привілеїв. Навпаки, на загальноєвропейському рівні могутнім правовим захистом користуються т. зв. регіональні мови і мови меншин - база для збереження етнокультурних співтовариств. Інакше й бути не може, оскільки в іншому випадку виник б ґрунт для політичних протиріч між європейськими державами, кожна з яких вважає своїм обов’язком культурно підтримувати “свою” меншину, що проживає в іншій державі. Однак аналогічна ситуація складається й у Східній Європі, а це змушує Україну наслідувати європейські канони.

З іншого боку, ні в США, ні в Канаді, котрі кожна по-своєму вирішує проблему корінного населення - індіанців, ніхто і гадки не має про надання їм права на самовизначення. Це, звичайно, несправедливо, зате реалістично, оскільки враховує інтереси основної маси громадян даних держав - нащадків іммігрантів. Особливий статус корінних народів формується наданням їм соціально-економічних, але аж ніяк не політичних пільг.

Як і для більшості європейських держав, для України характерна “випадковість” сучасних державних кордонів, їхня розбіжність з етнічними рубежами, сусідство через державний кордон з етнічно спорідненим населенням суміжних держав, та ще зі свіжим досвідом проживання в рамках єдиної держави. Проте, наприклад, країни Східної Європи не мали таких проблем з культурною розмаїтістю, як Україна (про що йшлося вище). Це дозволило їм, наприклад, під час реформування своїх законодавчих систем за зразками Західної Європи уникнути проблем із задоволенням культурних потреб населення.

Водночас політична система цих країн здавна будувалася на двопартійній моделі. Колишні комуністи готові були дрейфувати в напрямку соціал-демократії, а колишні дисиденти, або демократи, відстоювали праві цінності і спиралися на усталені релігійні традиції. Домовленість між двома цими групами дозволила східноєвропейським країнам швидко досягти суспільно-політичного консенсусу з основних питань розвитку країни. Давній і не надто позитивний історичний спадок України не дає можливості вирішити ці проблеми таким самим шляхом.

Україна, так само, як і інші східно- і центральноєвропейські народи, потерпає сьогодні від відсутності усталених державних традицій. В цьому випадку єдиним цементуючим стрижнем нації є культура. В. Липинський, вважає, що саме ці культурні й етнічні проекти лежать в основі проблем державного будівництва в Україні. Проте прочитана в контексті, українська історія дев’ятнадцятого століття постає як інтелектуальна і культурна передісторія незалежної національної держави, але не як історія політичних чи суспільних інститутів. Політика русифікації, що здійснювалася російським самодержавством, і заборона української мови політизували питання культури в останні десятиліття існування імперії. Іншими словами, культура незмінно набувала властивостей політики.

Проте навіть у сфері культури України існує проблема істотного розриву наступності. На вершині гетьманської доби рівень освіти на українських землях був вище, ніж у центрі Російської імперії. Процвітала українська традиція бароко, що відмінна як від польської, так і від російської традицій. Україна виконувала роль важливого посередника в процесі європейського культурного й інтелектуального впливу на Росію. Але після скасування Гетьманщини можна говорити про занепад української культури, а українські інтелектуали відтоді надовго заслабували на меншовартість. Через низький рівень народної письменності постання українського національного символу - Тараса Шевченка не мало такого самого впливу на еволюцію української літератури, яке мали його російські сучасники на російську літературу. Михайло Драгоманов, захисник ідеї регіональної автономії кінця XIX ст., закликав українців орієнтуватися на Європу і європеїзовану Росію, щоб підтягнути українську культуру до світового рівня.

У руслі названих пріоритетів нам слід переосмислити всі зовнішньополітичні ініціативи України й існуючі переваги. Наша орієнтація на Європу означає не вибір континентального простору і не входження до співтовариства держав у цьому континентальному просторі, а плекання культури цивілізованого існування й розвитку. Коли занепадала Київська Русь, перед нашою державою стояв такий самий вибір, але народ, еліта виявилися не на висоті: за свою нерішучість і недалекоглядність Україна поплатилася сторіччями рабства. Ми повинні усвідомлювати масштабність нашого сьогоднішнього вибору - ми можемо занепасти так само, як і Київська Русь, а можемо дістати імпульс до нового етапу піднесення України. У будь-якому випадку наслідки нашого сьогоднішнього вибору - це довготермінова стратегія культурного розвитку на кілька сотень років.

Потрібно уявляти собі рівень вибору - ми робимо вибір не між США і Росією (можливо, через 200 років жодної з цих країн не буде взагалі); ми робимо вибір не між Європою й Азією (оскільки суто просторова їхня ізоляція мусить згодом зникнути), не між атлантизмом і євразійством (оскільки в другої концепції немає позитивно осмисленого єдиного культурного змісту); але ми робимо вибір між двома типами культури, двома культурними типами цивілізації, і один з цих типів цивілізації збережеться й через 200 років.

Відсутність чіткої стратегії в цьому питанні може мати наслідком продовження історії України як “неісторичної нації” ознаками якої, крім названих вище, є настільки повільне самовизначення щодо доленосних напрямків політичного, економічного, духовного розвитку, що кожного разу виникатиме загроза втрати державності, а отже, й раз по раз, в нескінченних варіаціях, - про “останній шанс”.

Тому соціокультурний вибір України - на сторіччя, гео-політичний - на десятиліття. Стосовно останнього, то, виходячи з євроінтеграційної перспективи України як стратегічного курсу держави, слід враховувати низку чинників, які за несприятливої політичної та економічної кон’юнктури можуть перетворитися на перешкоду вступу нашої країни до ЕС.

Соціокультурний чинник: успадкована Україною цивілізаційна та культурна ідентичність Східної Римської імперії (Візантії) є певною антитезою історичному спадку Західного Риму, на основі якого сформувалася Західна Європа. Звичайно, євробюрократи менше всього переймаються культурними кодами й історичними контекстами, але такий незримий кордон існує.

Геоекономічний чинник: холодний, нестабільний, несприятливий (у порівнянні з Західною Європою чи Південно-Східною Азією) клімат робить нерентабельними більшість можливих інвестицій і капіталовкладень в сільське господарство як ключову галузь економіки України (нульова ізотерма січня практично збігається з кордонами Західної/ Східної Європи).

Просторово-демографічний чинник: багато хто з західних політиків та експертів розглядає як серйозну проблему вписування України - гігантської за європейськими мірками країни, з майже сорокавосьмимільйонним населенням, потужною індустрією, розвинутою інфраструктурою - в західні стандарти.

Економічний чинник: небажання мати доволі сильного конкурента в багатьох галузях науки і техніки (характерний приклад - історія з АН-70), небажання ділитися природними ресурсами в епоху їхнього швидкого вичерпання, боротьба за ринки збуту.

Визначальним процесом сучасності є глобалізація. Вона має як позитивні сторони, так і негативні. Однією з останніх є те, що безликий технократичний світ загрожує самому існуванню націй як окремих спільнот людей, що мають власні духовно-культурні цінності, відмінне від інших націй господарство. Така глобальна проблема постає перед усіма націями світу, але ситуація української нації має особливість: всі її атрибути як нації (національна свідомість, єдина культура та економіка) перебувають у стадії зародження. Стан усіх цих чинників визначає стан та перспективи цивілізаційного розвитку України, її інтеграції в світове співтовариство і насамперед процес євроінтеграції, ризики глобалізації. Все це надзвичайно актуалізує проблему сильної української держави, яка єдина може відстояти національні інтереси українського суспільства у світі жорсткої конкуренції ТНК так званих розвинутих країн та їхньої експансії на ринки слабіших сусідів.

Сила будь-якої національної держави ґрунтується на її економічному базисі - сильному розвинутому державному секторі національної економіки. Показовий у цьому плані приклад Китаю, який демонструє найвищі у світі темпи росту ВНП. Китай, утворивши мільйони приватних підприємств, залишив у власності держави лише найбільші 500.

Не будемо при цьому забувати, що йдеться не про комуністичну державну економіку та її підприємства, а про комерційну корпорацію, котра на рівних бере участь у жорсткій конкурентній боротьбі і яка взагалі нічим не відрізняється від інших корпорацій, окрім того, що її засновником і утримувачем контрольного пакета акцій виступає держава.

Іншим шляхом пішли країни Східної Європи. Їхні монолітні економічні утворення (державні економіки) дезінтегру-ються на безліч приватних фірмочок. Держава ж, аби зводити кінці з кінцями, змушена йти на величезні зовнішні запозичення. Польща має 44 млрд зовнішнього боргу, Угорщина - 27 млрд, Чехія - 24 млрд, що становить відповідно 15,9, 34 та 20,1 % ВНП. Китайські борги є швидше символічними - 3,45 % ВНП.

Тому, обираючи курс на євроінтеграцію, ми повинні творити свою сильну економіку, в становленні якої роль виконавчої та президентської влади, держави взагалі важко переоцінити.

Усе це дозволяє дійти висновку, що в чистому вигляді як європейський досвід формування політичних націй, так і північноамериканський для України не актуальні, оскільки в історичній ретроспектив! можна знаходити подібність і з першим, і з другим. Проте лише консолідація українського суспільства на основі загальнолюдських цінностей буде означати трансформацію етносів і демосу (населення) України в поліс, політичну спільноту української демократичної нації.

¹ Пироженко В. Походження українців: стара концепція і новітні міфи // Вісник НАН України. - № 9-10. - 1998. - С. 77-86.

² Липа Ю. Призначення України. - Львів: Просвіта, 1992. - С. 103.

³ Варналій 3., Павлюк А., Шевченко О. Стратегія подолання диспропорцій у розвитку регіонів // Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки. - К.: НІСД, 2003. - С. 162.

⁴ Хмелько В. Макросоціальні зміни в українському суспільстві за роки незалежності // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2003. - № 1. - С. 18-19.

⁵ Там само. - С. 21-22.

⁶ Brewer J. The Politics of Ethnicity & #61498: Russian in the New Ukraine // Europe-Asia Studies. - Vol. 46. - № 2. - 1994. - P. 261-283.

⁷ Рябчук М. Росіяни в Україні з погляду американського соціолога // Схід. - 1995. - № 2. - С. 29-33.

⁸ Геллнер Э. Условия свободы: Гражданское общество и его исторические соперники. - М.: Ad Marginem, 1995. - С. 175.

⁹ Римаренко Ю. Нація як етносоціальний організм // Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К.: Генеза; Довіра, 1996. - С. 126-127.

¹⁰ Степаненко В. Этнос-демос-полис: этнополитические проблемы социетальной трансформации в Украине// Социология: теория, методы, маркетинг. - 2002. - № 2. - С. 106.

¹¹ Гeллнep Э. Там само. - С. 175.

¹² Пашина Н. П. Аграрные миграции в пореформенном Донбассе и их роль в формировании этноструктуры края (1861-1900 гг.). - Луганск, 1997. - С. 20.

¹³ Рудницька Т. М. Етнічні спільноти України: тенденції соціальних змін. - К.: Ін-т соціології НАНУ, 1998. - С. 52.