3.Концепція "богоугодного володаря" та її місце в політичній думці.

Двома головними концепціями суспільно-політичної думки княжих часів була концепція "богоугодного володаря" (представники ігумен Феодосій Печерський і літописець Нестор) і концепція “князівського одновладдя” (представники - митрополити Іларіон та К.Смолятич).

Автори першої концепції сформулювали:

- ідею "духовного проводу над світською владою ";

- ідею необхідності об´єднання київських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу;

- ідею божественної природи влади.

в основі концепції «богоугодного володаря» лежала ідея родового, династичного князювання. Місцем, де розвинулося це вчення на Україні, став Печерський монастир, про значення якого свідчить хоча б те, що за період з середини XI ст. до татарської навали він дав близько 80 єпископів для Київської держави. Монастир став матеріальною основою церковно-аскетичної течії, представники якої захищали містично-аскетичну теологію візантійської церкви, виступали проти зв'язків Русі з Заходом. Вони, користуючись забороною апостола Павла, захоплювались «філософією і пустими спокусами», рішуче заперечували всяку самобутність мислення, раціоналізм у справах віри, гостро виступали проти науки і античної думки.

Це випливало з тези про вродженість самої ідеї Бога, що заперечувало потребу роздумів про його буття. До Бога, вважали вони, лежить один шлях - споглядання власної душі. Дана концепція спиралася на думки Василя Великого, Іоанна Ю Златоуста (IV ст.). Церква намагалася утвердити князям думку, що лише «духовний провід» може дати державі добробут і мир, уникнути міжусобних чвар та удільних війн. У X ст. візантійський патріарх заявив, що якщо світська влада видає указ, що суперечить «закону Божому», то він не має жодної сили, оскільки виходить від безбожного володаря.

Спираючись на ці ідеї та на сформульований патріархом Фотієм (IX ст.) принцип безумовного «збереження» законоположень і догматів, затверджених на вселенських соборах, печерський Ігумен Феодосій (помер 1074) заложив основи теологічної концепції «богоугодного володаря». Він вважав, що світські володарі не зберігають, а лише захищають «правовір'я», стають на бік церковних інтересів. Феодосій звернувся до київського князя Ізяслава (сина Я.Мудрого, що разом з братами був розгромлений половцями) з посланням, в якому вимагав повного розриву зі Заходом, бо латиняни «неправо веруют и нечисто живут». Шлях до істини - тільки православ'я, східне християнство, яке зберігають східні монахи. З послабленням політичної влади київських князів церква устами Феодосія взяла курс на підтримку удільної системи і в той же час сама починає пронизуватися централістськими тенденціями. Одночасно швидко зростають матеріальні багатства церкви, і вона стає важливим фактором політичного життя. На цьому наголошував Феодосій, який, критикуючи латинян, у той же час висловлював претензії до церкви, яка посилювала своє панування над світською владою. Ці погляди Феодосія розвинув далі в'ідомий печерський диякон Нестор - творець центральної ідеї першої православної церковної доктрини - династичного князювання. Нею і проникнута визначна пам'ятка XII ст. - «Повість временних літ».

У свій час було зроблено два «перевидання» повісті -Лаврентіївськийта Іпатіївський списки (літописи). Літописець Нестор описує історію східних слов'ян, насамперед рідних йому полян, що проживали в Київській, руській землі. У літописі наскрізь проходить релігійна концепція людини і світу, патріотизм До рідної землі, яка «велика й багата, тільки ладу в ній нема», бо «Бог дає владу, кому хоче». Великі симпатії літописець виявляє до тих князів, митрополитів, єпископів, ігуменів, які були освіченими (їх називали книжниками), що будували Божі храми, засновували нові міста, несли народам мир і добрий лад, високу моральність та пошану до минулого. Серед володарів України-Руси на першому місці в літописі стоїть Володимир Великий, який вклав книжку в руки народу, «повелів будувати церкви».

У «Повісті» історія розглядається як протиборство добра і зла, Бога і сатани. Вся відповідальність за нещастя на Русі, на думку Нестора, лежить на її князях. Тому покровительство Бога ліпше від княжого, людського. Воно потрібне всім: і князям, і людям. Як же заслужити милість Бога? Потрібно уникати чортівських повчань і не порушувати настанов церкви. Лише у такому випадку Бог буде на боці благочестивого князя. Яка ж основна настанова церкви, яку не можна порушувати? Нею є принцип династичного князювання: кожний князь панує в своєму уділі. Обгрунтування цього принципу подано на початку «Повісті...» з посиланням на Біблію. Отже, «Повість...» не лише санкціонувала удільно-династичне князювання, але й оголосила його єдиною встановленою Богом формою правління. Тут є важливе доповнення до оцінки значення «Повісті...»: вона не просто виступає за єдність" Київської держави, єдність князів, але й за те, щоб центром єдності давньоруських князів була не великокнязівська влада, а церква.