Тема: Україна у складi Русько-Литовського князiвства та Речi Посполитої.

/ 2 години /.

План.

1. Соціально-економічний розвиток України у другій половині XIV -першій половині XVII ст. Соцiальнi верстви руського народу: магнати, шляхта, мiщани, крiпаки, козаки.

2. Люблiнська унiя 1569 р. Берестейська Церковна унiя 1596 р.

3. Виникнення козацтва в Україні та його історична роль. Запорозька Січ.

Реферати:

1. Перші казацькі гетьмани на Україні. Козацькi повстання кiн. XVI – поч. XVII ст. ст.

2. П.Сагайдачний- гетьман Запорозького вiйська..

3. Запорозька Січ - основна військова та організаційна сила в боротьбі українського народу проти національного, соціального та релігійного гноблення.

Лiтература:

• Антонович В. Коротка історія Козаччини. - К., 1991.

• Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. - К., 1991.

• Боплан Г. де Л. Опис України.-К., 1990.

• Шевчук В. Козацька держава. - К., 1995.

• Шерер Жан-Бенуа. Літопис Малоросії або історія козаків-запорожців. - К., 1994.

• Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – В 3-х т.. - Львів, 1990.

Розгляд проблем соціально-економічного розвитку України другої половини XIV -першої половини XVII ст. має на меті допомогти студентам грунтовно дослідити одну з причин виникнення козацтва: встановлення колоніально-кріпосницького гніту на Україні та утиски місцевого населення з боку польських феодалів. Розгляд цієї проблеми слід розпочати з загального наступу феодалів на селянські громади, зростання натуральної та грошової ренти, впровадження панщини та юридичного оформлення кріпацтва. Особливо тяжким ударом для селян було знищення общини. Відповідно до " Уставу на волоки ", введенного 1557 р. Сигизмундом-Августом, всю землю було поділено на волоки /21,3 га /. Частина їх пішла на створення фільварків, а частина поділена між селянами: по волоці на " дим ". Ця реформа підривала общину, оскільки земля тепер виділялася на окреме тяглово господарство. Селяни семи волок змушені були обробляти одну фільварочну волоку.

Внаслідок впровадження панщинно-фільварочної системи посилюється процес закріпачення селян. Наприкінці XIV - у першій половині XVI ст. селянство за своїм юридичним статусом поділялося на " непохожих " / або " отчичів "/ і похожих / або " вільних" / . Останні мали право переходу від одного феодала до іншого. З часом прошарок непохожих зростав унаслідок поступового обмеження державою права переходу. Так, у 1435 р. в Галичині селянам дозволялося переходити лише в дні Різдва і лише за умови виплати панові викупу. У 1447 р. Великий князь Казимир заборонив феодалам приймати селян-втікачів. Судебник 1468 р. передбачав страту підбурювачів до втечі. На середину XVI ст. більшість селян Галичини були непохожими, тобто кріпаками. Велику роль у зміцненні феодально-кріпосницьких відносин відіграв кодекс законів Литовсько-Руської держави-Перший Литовський статут 1529 р., який захищав інтереси феодалів-землевласників, зміцнював їхню владу над залежним селянством, оберігав феодальну власність.

Ще більше погіршилося соціально-економічне становище в Україні після Люблинської унії, яка відкрила польскій шляхті широкі можливості для загарбання земель на Придніпров'ї та Брацлавщині. На середину XVI ст. повністю сформувалося польське та литовське земельне право, за яким власність на землю мав лише шляхетський стан. Третiй Литовський статут 1588 р. остаточно ввів селянство до закріпаченого стану. Селянин, який проживав на землі феодала 10 років, ставав кріпаком. Отже, законодавство Польско-Литовської держави (Речi Посполитої) мало шляхетський класовий характер, забазпечуючи експлуатацію класом феодалів селянства в господарських і приватних володіннях.

У XV-XVI ст. паралельно з кристалізацією шляхти відбувалося формування принципово нової соціальної групи-козацтва, яке пізніше, у XVII-XVIII ст. перетворилося на визначальний чинник суспільного життя.

Вивчаючи проблему виникнення українського козацтва, студенти повинні з'ясувати:

а) що означає термін "козак" та коли з'явилися перші козаки в Україні?

б) головні передумови утворення козацтва, його соціальний та етнічний склад;

в) оцінка ролі козацтва в історичній літературі.

Слово "козак" вперше згадується у джерелі ХІІІ ст. - Початковій монгольській хроніці 1240 р. - і походить з тюркських мов. Йому властиве широке значення у половецькій, татарській та деяких інших мовах. Найчастіше воно означає вільну, незалежну й озброєну людину. Зокрема, з половецької слово "козак" перекладається як "страж, конвоїр". Потрапивши на слов'янський грунт зі сходу , слово "козак" пустило міцні корені і стало вживатися для означення окремого соціального стану-людей вільних від кріпацтва, котрі поруч з господарськими заняттями були в постійній готовності для оборони рідної землі від іноземних загарбників.

Через татарську небезпеку в другій половині ХУ ст. населення України концентрується на Поліссі, Волині, Поділлі та в Галичині. Однак, багаті на здобич долини лісостепових річок приваблювали промисловиків-ухідників. З поширенням литовських порядків в Україні в ХУ ст. кількість ухідників і просто втікачів на вільних землях лісостепу різко збільшується.

Спустошливі напади татар на Подніпров'я і Полісся у другій половині ХУ ст. змусили Литву зміцнити свій південний кордон системою фортець. Були побудовані замки у Києві, Каневі, Черкасах, Звенигороді, Вінниці, Брацлаві, Барі, Кам'янці. Отримавши від уряду земельні угіддя на умовах виконання обов'язків прикордонної сторожі, знать будує замки, до яких набирає з вільного люду козацькі дружини. Ці українські князі, бояри, шляхтичі, займаючи посади старост, були професійними воїнами, носіями лицарських традицій. Природно, що організовані ними для боротьби з татарами козацькі загони, певною мірою мали дружинно-лицарський устрій. Він передбачав відданність князю-суверену, готовність на самопожертву, рівність, братерство, солідарність, корпоративність дружинників, право вільного переходу на службу до іншого феодала, цілий ряд ідеологічних та моральних принципів, що відомі під назвою кодексу лицарської честі.

Перші письмові відомості про українських козаків датуються 80-ми роками ХУ ст. Так, польский хроніст М.Бельський у своїй "Хрониці" писав, що у 1489 р. у складі польського війська Яна Альбрехта, яке переслідувало кримську орду, діяв загін українських козаків.

В російських документах під цим же роком є згадка про козаків, які під проводом отаманів Богдана, Голубця і Жили билися з татарами біля Таванської переправи на Дніпрі. У 1492 р. кримський хан скаржився великому князю Литовському, що кияни і черкасці розбили під Тягинею. Турецький корабель, і у відповідь на це князь обіцяв потрусити козаків. Коли ж у 1493 р. черкаський староста Богдан Глинський погромив турецьку фортецю Очаків, хан називає його дружину козаками. З того часу українські козаки вже не сходять зі сторінок документів та літописів.

Лідером боротьби з татарами на початку ХУІ ст. був князь Костянтин Острозький, який на чолі власного війська мав 60 військових сутичок з татарами. У 70 сутичках з татарами очолював козацькі загони барський староста Бернат Петрович. Деякі з старост навіть фігурують у документах як козацькі гетьмани /П.Ляцкоронський, Д.Вишневецький, Б.Ружинський/. Але особливо уславились організацією козацтва черкасько-каневський староста Остап Дашкевич, та князь Дмитро Вишневецький.

Отже, простежуючи суспільно-політичні процеси, що відбувалися на українських землях з середини ХУ до середини ХУІ ст. можна зробити деякі висновки. А саме: козацтво зародилося в часи, коли українські землі й український народ зміцнювали могутність литовсько-української та польсько-литовсько-української держав і незважаючи на утиски, яких українське селянство, а згодом і козацтво, зазнавали від шляхти, все ж на першому етапі становлення цього визвольного руху українські козаки і польські жовніри виступали здебільшого як союзники в боротьбі зі спільними ворогами-кримською та білгородською ордами, Османською імперією та Московією. Нагадаємо також, що ініціювала створення козацьких дружин литовська влада, а конкретно їх організацією займалися старости. Необхідно підкреслити і таку важливу деталь: козацтво зароджувалося в різних краях: в районі Черкас та Канева, на південному Поділлі, в межріччі Кодими і Савранки, в районі Брацлава і Кам'янця. Особливу групу становили міські "непослушні" козаки та надвірні козаки на службi у великих магнатів. Що ж стосується соціального походження, то в цей період козацькі шаблі брали в руки високородні князі й бояри, старости і купці, студеї братських шкіл і випускники академій, женці й ремісники. Це були справжні лицарі, готові до самопожертви задля оборони рідного краю. Але проблема виникнення козацтва не вичерпується лише причинами військово-політичного характеру. Еволюція козацтва, подоланя ним вузькостанових інтересів і поступове перетвореня в широку, соціально активну верству українського суспільства продовжується в умовах боротьби з турецько-татарською агресією та в процесі подальшого загострення соціально-економічних відносин в Речі Посполитій, і особливо, після Люблінської та Берестейської уній. Найпоширенішою формою протесту проти посиленя кріпосницького гніту в цей час стають втечі селян та міської бідноти. Саме вони спричинили нову хвилю масового переселення українського люду на безкраї простори Дикого Поля. В цей період у верхів'ях Південного Бугу, на Собі, Синюсі, Тясмині, Росі, в середній течії Дніпра в районі Канева та Черкас, а також на лівому березі Дніпра-на Трубежі, Сулі-виникає чимало козацьких слобід та хуторів. Таким чином, втечі стали не тільки фактором освоєння незайманих земель але й причиною зростання вільного озброєнного населення Наддніпрянщини-козацтва. На нових землях складався своєрідний козацький лад. Незабаром козацтво перетворюється в самостійну військову і політичну силу та починає здійснювати власну політику як в межах, так і на кордонах Речі Посполитої. Це викликає незадоволення правлячих кіл, які розглядають козацтво як дестабілізуючий фактор, намагаються його енергію спрямувати у річище загальнодержавних інтересів. З цією метою король Сигізмунд ІІ Август у 1572 р. доручив коронному гетьману Язловецькому укласти " реєстр " з 300 козаків, які мали утримуватись державним скарбом та запровадити певний контроль над Запоріжжям.

Проблема козацтва завжди привертала увагу дослідників. Першими на питання - звідки появився цей військовий клас - спробували дати відповідь польські та іноземні автори, пов'язуючи зародження козацтва з діяльністю польських і українських магнатів. Українські історики-літописці намагалися довести, що козаки-нащадки стародавніх шляхетних вояків, лицарів.

Грунтовно вивчаючи історію козацтва українські історики, розглядаючи притаманний козацтву демократизм, прагнення до рівності як втілення суспільного ідеалу українського народу, однак не могли уникнути його ідеалізації. Так, А.А.Скальковський вбачав у запорозькому козацтві своєрідний лицарсько-чернечий орден. На Січі, наголошував він, існували общинна власність і рівність. М.І.Костомаров вважав, що козацтво було виразником суто "національного духу" українського народу, втіленням його винятковості, "безкласовості". В. Б. Антонович одстоював думку про те, що козацтво- це втілення "одвічного" ідеалу громадства, рівності, притаманного українському народу.

Запоріжжя стало одним із проявів того общинного ідеалу, до якого постійно прагнув південно-руський народ. Певною мірою ідеалізував це явище Д.І.Яворницький.

Своє бачення проблеми виникнення козацтва висловив у 7 томі своєї "Історії України - Русi" /1909 р./ М.Грушевський. Вважаючи, як і більшість його попередників, козацтво за органічне явище українського життя, він, грунтуючись на обширних джерельних матеріалах довів, що як окрема суспільна верства, за своїм окремим устроєм, звичаями, організацією воно почало формуватися лише у ХVІ ст. й остаточно певні вироблені форми затвердилися в ХVІ - ХVІІ ст.ст.

Радянська історіографія /М.Н.Петровський, В.О.Голубицький, О. Апанович та інші/, визначаючи важливу роль козацтва в українській історії, вважала, що воно виникло внаслідок розвитку антифеодальної боротьби селянства і міщанства в Україні як форма протесту проти соціального та національно-релігійного гноблення. Не заперечуючи демократичний характер Запорозької Січі, радянські дослідники стверджували, що одразу ж після її виникнення почали загострюватися соціальні антогонізми.

Нині такий підхід здається надто однобічним. В дослідженнях Ю.А.Мицика, С.М.Плохія, В.Сергійчука, В.А.Смолія, I. Сварника та інших сучасних українських істориків козацтво розглядається не лише як продукт соціальних і класових процесів в Україні ХV-ХVІ ст. , а і як суспільна сила, що стала творцем нової форми державності в Україні, як оборонець українського народу від зовнішніх ворогів, як носій кращих національних рис нашого народу.

Столицею козаків, місцем, куди вони зверталися своїм серцем і помислами, місцем, де знаходився цвіт козацтва, була Запорозька Січ. Питання про утворення Запорозької Січі досліджене не повністю. Відомі на сьогодні джерела не дають відповіді на питання: де була Запорізька Січ у ХУ-першій половині ХУІ ст? Для пізнішого часу джерельна інформація стає багатшою. Вона дає підстави вважати першою з відомих Запорозьких Січей - Хортицьку, що існувала у 1553-1557 р. р. і була створена при активній участі гетьмана запорозьких козаків Дмитра Вишневецького. Саме з Хортицької Січі Д.Вишневецький зробив кілька успішних походів на Очаків, Аслан-Кермен, у Крим. Хортицька Січ відіграла важливу роль у підготовці до цих походів, але наприкінці літа 1557 р. вона була захоплена і зруйнована татарами. Після Хортиці Запорізька Січ знаходилася на острові Томаківка /60-ті р. р. ХУІ ст. - 1593/. На цей період припадають походи запорожців на турецькі і татарські фортеці Причорномор'я. Козаки спускалися на " чайках " по Дніпру в море, а там громили турецькі галери.

З Томаківської Січі розпочинав 1557 р. свій похід на Молдавію запорозький гетьман Іван Підкова, звідси 1589 р. запорожці ходили на Очаків, Аккерман, Тюгиню і Козлов /Євпаторію/, тут була база першого великого козацько-селянського повстання 1591-1593 р. р. під проводом Криштофа Косинського. Після зруйнування у 1593 р. татарами Томаківської Січі козаки перенесли Січ на острів у гирлі р. Базавлук - правої притоки Дніпра. На період існування Базавлуцької Січі /1593-1638 р. р./ припадають найбільші козацькі повстання проти Речі Посполітої та морськi походи козаків проти Турецької імперії. В цей час військова організація на Січі досягла вершини свого розвитку.

З 1639 по 1652 р. р. Січ була розташована на Микитиному Розі. У 1648 р. з початком повстання проти Речі Посполітої, гетьманом у Микитинській Січі був обраний Богдан Хмельницький. З 1652 по 1709 р. р. Січ перебувала на острові у гирлі річок Чортомлик і Прогной. 25 березня 1709 р. російські війська зруйнували Чортомлинську Січ. З 1709 по 1711 р. р. Січ була на р. Кам'янці, а з 1711 по 1734 р. р. в Олешках на території Кримського ханства. У 1734 р. запорожці повернулися у межі Російської держави і неподалік від Чортомлика заснували Нову /Підпільненську / Січ, яка проіснувала до 16 червня 1775 р., коли російське військо під проводом генерала Текелія зайняло її. За маніфестом Катерини ІІ 1775 р. запорозьке козацтво як військо припинило своє існування. Вищим органом влади Запорозької Січі була січова рада, яка обирала на рік уряд Січі - військову старшину, а також місцеві органи влади-паланкову і курінну старшину. Керівним органом був " Кіш "-центр військової, адміністративної та судової влади на Запорожжі. На чолі Коша стояв виборний кошовий отаман. У складі Коша були виборні суддя, писар, осавул, хорунжий. Після поділу території Запоріжя на паланки - стала обиратися паланкова старшина.

На другу половину ХУІ ст. січовики створили сильне військо, на чолі якого стояв гетьман. Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів, який ділився на сотні, а останні на десятки. Посади гетьмана, полковника, сотника, отамана - були виборними. Січовики славилися як добрі гармаші, влучні стрільці, вправні рубаки. На Січі був свій флот з великих човнів-чайок, або байдаків. У морські походи вирушали від 80 до 150 чайок. Число гребців на кожному човні досягало 20-30 чоловік, а бойовий екіпаж складався з 50-70 чоловік.

Номінально підвладна урядові Речі Посполитої, Січ нерідко виявляла самостійність у своїй внутрішній і зовнішній політиці. Вже наприкінці ХУІ ст. з Січчю встановлювали зв'язки уряди Росії, Туреччини, Венеції, Австрії, Кримського ханства. У 80-90 р. р.,ХУІ ст. запорожці стали брати активну участь у народних повстаннях на "волості". Запорозька Січ стала на захист української культури та православ'я, в ній напроцьовувалися елементи демократичного устрою, які були використані в ході будівництва козацько-гетьманської держави Б. Хмельницького та його послідовників.

Боротьба українського народу проти польської влади, переслідувань православної церкви в кінці ХVІ-першої половини ХVІІ століть - це низка козацьких повстань, активних селянських виступів. Між козацтвом і селянством України складається взаєморозуміння, спільність інтересів. Перші козацькі повстання на чолі з С.Наливайко, Г.Лободою, Шаулою, хоча і виявили неорганізованість, роз'єднаність козацтва, все ж продемонстрували, що можна успішно і спільно діяти таким верствам населення, як селяни, міщани, козацтво і навіть середня і дрібна шляхта.

В першій половині ХVІІ ст. проти свавілля польскої влади відносно козацтва активно виступило реєстрове військо Запоріжжя. Ці повстання очолили відомі ватажки Павло Бут /Павлюк/, Дмитро Гуня, Карпо Скидан, Яків Острянин.

В 20-30-ті роки ХVІІ ст. козацтво стало на захист інтересів народу проти національного, соціального та релігійного гніту Польщі. Саме козацтво пробудило почуття національної самосвідомості, прагнення до відродження власної державності. Отже, боротьба проти іноземного панування набула значення найважливішої проблеми, від вирішення якої залежала доля усього народу.

Питання для самоконтролю.

1. Спираючись на історичні факти, розкрийте політику Речі Посполитої щодо українського населення.

2. Дайте оцінку економічної ситуації яка склалася на українських землях після введення у 1557 р. " Устава на волоки ".

3. Охарактеризуйте становище українського селянина після 1588 р.

4. Які історичні версії вам відомі про появу козаків в Україні?

5. Які головні причини виникнення козацтва в Україні?

6. Назвіть перших організаторів козацтва.

7. Коли виникла Запорозька Січ та чому вона змінювала своє розташування?

8. Наведіть аргументи, які ілюстрували б демократичний характер Запорозької Січі.

9. Кого ви знаєте із найбільш славетних кошових отаманів?

ТЕМА: ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 1648-1654 р.р.

/ 2 годин/

План.

1. Причини, характер, початковий період Визвольної війни 1648 р..

2. Основні військово-політичні події у 1649-1653 р. р.

3. Переяславська Рада і " Березневі статті " 1654 року.

4. Підсумки та значення Визвольної війни.

Реферати:

1. Б.Хмельницький - полководець, політичний і державний діяч України.

2. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність.

3. Iсторичнi портрети: I. Богун, I. Морозенко, М. Чернота, Т. Хмельницький, Д. Нечай, М. Кривонiс.

Лiтература:

• Апанович О. Українсько-Російський договір 1654 р. Міфи і реальність. - К., 1994.

• Костомаров М.І. Історія України в життєписах визначних її діячів. - К., 1991.

• Кочмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький. - Львів, 1996.

• Антонович В. Коротка історія Козаччини. - К., 1991.

• Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. - К., 1991.

• Шевчук В. Козацька держава. - К., 1995.

• Шерер Жан-Бенуа. Літопис Малоросії або історія козаків-запорожців. - К., 1994.

• Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – В 3-х т.. - Львів, 1990.

Події Визвольної війни 1648-1654 років під керівництвом Б. Хмельницького є одними з найважливіших, найяскравіших в історії українського народу. Зростання соціального і національного гніту з боку польської шляхти пiдштовхувало до збройної боротьби український народ. Очолило цю боротьбу запорозьке козацтво та його керівник Б. Хмельницький. Визвольна війна - це переломний період в житті українського народу, який докорінно змінив долю всього суспільства. В результаті цієї боротьби виникла гетьманщина, як особлива форма української державності.

Перед суспільством постало питання: бути чи не бути українському народові? Український народ мобілізував всі свої матеріальні і духовні сили, розпочавши національно-визвольну війну на чолі з видатним діячем Богданом Хмельницьким. Весь хід подій на українських землях об'єктивно вів маси до організованого виступу проти польско-шляхетського гніту.

Визвольна війна 1648-1654 р. р. стала яскравою сторінкою в історії українського народу. Вона мала значний вплив на країни Східної Європи. Важливе місце займає питання про договiр між Україною і Росією. Визвольна війна 1648-1654 р. р. була переломним періодом в житті українського народу, зокрема, були закладені основи Української гетьманської державності.

Питання для самоконтролю:

1. Назвiть головну рушійну силу Визвольної війни 1648-1654 р. р.? Обгрунтуйте свою думку.

2. Яке значення надавав Б.Хмельницький розвиткові зв'язків з Молдавією? Чому?

3. Назвіть наслідки Зборовської, Білоцерківської й Жванської мирних угод.

4. Яке місце в подіях Визвольної війни відіграли перемоги під Батогом i Жванцем?

5. Що ви знаєте про зміни в соціально-економічному житті, які було здійснено в роки Визвольної війни? Як змінилася соціальна структура суспільства?

6. Коли було заключено договір між Україною і Росією? Дайте коротку характеристику його змістові.

ТЕМА: Руїна

/ 2 години/

План.

1. Зміни в соціально-економічному житі України в другій половині ХУІІ ст.

2. Гетьмани I. Виговський та Ю. Хмельницький. Гадячська угода с Польщєю 1658 р.

3. Розкол України на Правобережну та Лiвобережну. Гетьмани П. Тетеря та I. Брюховецький. Андрусiвська угода 1667 р.

4. Україна пiд Турецьким султаном: Гетьман П. Дорошенко. Вiйна мiж П. Дорошенко i I. Самойловичем.

5. Боротьба українського народу проти турецької навали 1672-1686 рр.

6. Iсторичнi наслiдки Руїни.

Реферати:

Iсторичнi портрети: I. Виговський, П. Тетеря, I. Брюховецький, Д. Многогрiшний, I. Самойлович, П. Дорошенко, Ю. Хмельницький, I. Сiрко.

Лiтература:

• Антонович В. Коротка історія Козаччини. - К., 1991.

• Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. - К., 1991.

• Шевчук В. Козацька держава. - К., 1995.

• Шерер Жан-Бенуа. Літопис Малоросії або історія козаків-запорожців. - К., 1994.

• Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – В 3-х т.. - Львів, 1990.

Друга половина ХVІІ-перша половина ХVІІІ ст. характеризується значними змінами в соціально-економічному та політичному становищі України. Розвиткок аграрних відносин після об'єднання України з Росією мав позитивне значення, бо сприяв. прискоренню росту продуктивних сил. Докорінні зміни відбувались і в промисловому секторі, зокрема розвивалось мануфактурне виробництво, зростала продуктивність праці. З ростом сільськогосподарського і промислового виробництва розвивалась торгівля, національний ринок. Товарно-грошові відносини проникали в усі сфери народного господарства, відбувалось зміцнення економічних зв'язків між окремими господарськими районами України.

Після смерті Б. Хмельницького перед Україною постали нові політичні проблеми, які треба було негайно вирішувати. Ці складнощі турбували нового гетьмана, досвідченого соратника Б. Хмельницького – І. Виговського /1657-1659 рр./. В жовтні 1659 р. Виговський зрікся булави і вона перейшла в руки Юрія Хмельницького /1659-1663, 1677-1681 р.р./. Необхідно проаналізувати Переяславський договір 27 жовтня 1659 р. Прикрим є той факт, що полiтика Юрія Хмельницького призвела до розколу України на Правобережну та Лiвобережну, що привело до взаємної боротьби. Почався період Громадянської війни, відомий під назвою " Руїна ".

Руїна має подвiйне значення в iсторiї українського народу. По-перше, це був розкол гетьманської державностi, утвореної Б. Хмельницьким (на Лівобережну i Правобережну), в результатi Громадянської війни, викликаної, в свою чергу, прагненням нових гетьманiв затвердити за собою владу, якщо не на всiй територiї України, то на якiй-небуть її частинi. Новi гетьмани керувались лише особистими, а не народними iнтересами. Бiльш того, деякi з них йшли на вiдверту зраду, опираючись на iноземну вiйськову силу (I. Виговський, П. Тетеря, Ю. Хмельницький, П. Дорошенко), стаючи васалами Польщi та Туреччини. По-друге, термiн «Руїна», якщо говорити про Правоберiжжя, має дослiвне значення, особливо пiсля поразки I. Самойловича пiд Чигирином. В результатi довголiтньої війни, голоду, епiдемiй, частих татарських набiгiв Правоберiжжя практично обезлюдилось та перетворилось на руїну.

Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте Переяславські статті 1659 р.

2. Дайте оцінку Батуринським / 1663 /, Московським / 1665 р. /, а також Глухівським / 1669 р. / статтям.

ТЕМА: РЕВОЛЮЦІЯ В УКРАЇНІ. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

/ 4 години /

План.

Заняття 1. Революція на Українi.

1. Революцiйний процес на Українi: соцiальний, нацiональний та юридичний аспекти.

2. Многовладдя в Києвi. Центральна Рада, її цiлi та завдання.

3. Взаємовiдносини Центральної Ради з Тимчасовим урядом. Переговори в Петроградi в травнi та в Києвi в червнi 1917 р. I i II унiверсали Центральної Ради. Липнева урядова криза та путч Полуботькiвцiв.

4. Курс Центральної Ради на реалiзацiю автономiї України до скликання Всеросiйських Установчих Зборiв. З’їзд народiв Росiї, Декларацiя Генерального Секретарiату 29 вересня 1917 р., та III унiверсал Центральної Ради.

Реферати:

Iсторичнi портрети: М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Дорошенко.

Заняття 2. Громадянська вiйна на Українi.

1. Вiйна з бiльшовиками. IV унiверсал Центральної Ради. УНР.

2. Берестейська мирна угода. Окупацiйний режим на Українi.

3. Гетьманат П. Скоропадського

4. Хiд вiйськових дiй 1919-1920 рр. на Українi. Перемога Червоної армiї. Радянсько-польська вiйна.

5. Створення робітничо-селянського уряду України. Політичні і соціально-економічні перетворення в УСРР.

Реферати:

1. Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки та вiйна з Польщею.

2. Iстиричнi портрети: С. Петлюра, Н. Махно, М. Щорс, Ю. Коцюбинський, О. Пархоменко, Л. Пятаков, М. Скрипник, Х. Раковський, П. Скоропадський, А. Денiкiн. В. Шульгин, А. Стороженко.

Джерела:

• Архив Русской революции. Изданный И. В. Гессеном. В 22 т, 12 кн. М: Терра–Политиздат, 1991. (репринтное издание)

• Багатопартiйна українська держава на поч. XX ст. Програмовi документи перших полiтичних партiй. Київ: Пошук, 1992.

• Винниченко В. Відродження нації. У 3-х ч., К., 1990.

• Всероссийское Учредительное Собрание. Стенографический отчет. Одесса, 1918. (репринтное издание, 1991)

• Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1918) // Український iсторичний журнал.1992. № 6.; № 7-8.

• Конституцiйнi акти України 1917-1920. К., 1992.

• Полiтичнi партiї на Українi (1905-1925), Київ: Либiдь, 1992

• Полiтичнi партiї України ( початок XX столiття). Київ, 1995

• Программы политических партий России (конец XIX - начало XX в.). М.: РОСПЭН, 1995.

• Революционное движение в России после свержения самодержавия. Документы и материалы. М.: АН СССР, 1957.

• Революция и национальный вопрос. 1917 г. февраль—октябрь. Документы и материалы по истории национального вопроса в России и СССР в XX веке. / под ред. С. М. Диманштейна. В 3-х т., М., 1930.

• Революция на Украине по мемуарам белых.. М.;Л.: Госиздат, 1930. (репринтное издание, 1990)

• Самостiйна Україна: Збiрник програм українських полiтичних партiй початку XX столiття. Тернопiль, 1992.

• Скоропадський П. Спогади. Київ; Фiладельфiя, 1995

• Україна в XX столiттi. Збiрник документiв i матерiалiв (1900-1939). / упор. А. Г. Слюсаренко, А. О. Буравченков, Н. I. Миронець. Київ, 1997.

• Україна в ХХ столітті (1990-2000): Зб. документів і матеріалів. 2000.

• Українська Центральна Рада: Документи i матерiали. В 2-х т., Київ: Наукова думка, 1996.

• Українськi полiтичнi партiї к XIX - поч. XX ст.: Програмовi i довiдковi матерiали / упор. В. Ф. Шевченко. Київ: Констянтин, Фенiкс, 1993.

• Українськi полiтичнi партiї 1900-1925. Київ, 1996.

• Украинский сепаратизм в России. М., 1998.

• Февральская революция 1917 года. Сборник документов / под ред. А. Д. Степанского и В. И. Миллера, сост. О. А. Шанцева. М., 1996.

• Хрестоматия по истории государства и права СССР. Дооктябрьский период / под ред. Ю. П. Титова, О. И. Чистякова. М.: Юр. лит., 1990.

• Хрестоматiя з iсторiї держави i права України. В 2-х т., Київ: Iн Юре, 1997.

• Шкiльник М. Україна у боротьбi за державнiсть в 1917-1921 роках. Спомини i роздуми. Торонто, 1971.

• Шульгин В. В. Дни. 1920. Записки. М.: Современник, 1989.

Лiтература:

• Боєчко В. Д., Ганжа О. I., Захарчук Б. I. Формування державних кордонiв України 1917-1940. Київ, 1991.

• Бондаренко Д. Я., Крестовская Н. Н. Переговоры Временного правительства и Украинской Центральной Рады. // Отечественная история. 2002. № 2.

• Булдаков В. П. Имперство и российская революционность. (Критические заметки) // Отечественная история. 1997. №1. №2.

• Булдаков В. П. Красная Смута: природа и последствия революционного насилия. М.: РОСПЭН, 1997.

• Булдаков В. П. Кризис империи и революционный национализм начала XX в. в России. // Вопросы истории. 2000. № 1.

• Верига В. Визвольнi змагання в Українi. 1914-1923. У 2-х т. Львiв, 1998.

• Верстюк В. Ф. Українська Центральна Рада. Київ: Заповiт, 1997.

• Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. - К.,1998.

• Герасименко Г. А. Трансформация власти в России в 1917 году // Отечественная история. 1997. №1.

• Голубко В. Армiя Української народної республикi 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. Львiв: Кальварiя, 1997.

• Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть? - К., 1991.

• Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. -К., 1993.

• Дорошенко Д. Iсторiя України 1917-1923. В 2-х т., Нью-Йорк, 1954.

• Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. Львiв, 1991.

• Дубрава О. П., Овсiй I. О. «Наперекiр правдi i здоровому глузду». Проблеми встановлення державного кордону мiж Україною та Росiйською Федерацiєю 1918-1923. // Полiтика i час. 1999. № 4.

• Iванець А. В. Українiзацiя сухопутних вiйськових частин у Криму (1917 р.) // Український iсторичний журнал. 2001. № 1.

• Копиленко О. Л., Копиленко М. Л. Держава i право України 1917-1920. Центральна Рада. Гетьманство. Директорiя. Київ: Либiдь, 1997.

• Копиленко О. Л. «Сто днiв» Центральної Ради. Київ: Україна, 1992.

• Костiв К. Конституційні акти відновленої української держави 1917-1919 років і їхня політично-державна якість. Торонто, 1964.

• Кудлай О. Б. Переговори Центральної Ради i представникiв Тимчасового уряду (28-30 червня 1917 р.) // Український iсторичний журнал. 1999. № 6.

• Кухта Б. З iсторiї української полiтичної думки першої половини XX столiття. Львiв: Кальварiя, 1999.

• Лисяк-Рудницький I. Iсторичнi есе. В 2-х т. Київ: Основи, 1994.

• Лисяк-Рудницький I. Мiж iсторiєю й полiтикою. Мюнхен: Сучаснiсть, 1973.

• Лисяк-Рудницький I. Нариси з iсторiї нової України. Львiв, 1991.

• Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР.- Львів, 1995.

• Мироненко О. М. Свiточ української державностi: Полiтико-правовий аналiз дiяльностi Центральної Ради. Київ, 1995.

• Мiрчук П. Українська державнiсть 1917-1920. Фiладельфiя, 1967.

• Млиновецький Р. Нариси з iсторiї українських визвольних змагань 1917-1918 рр. Торонто, 1970.

• Музиченко П. П., Долманова Н. И., Крестовська Н. М. Практикум з iсторiї держави I права України. Київ, 2002. С. 251-312.

• Музиченко П. Iсторiя держави i права України. Київ, 1999.

• Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державнiсть у 1917-1919 рр. Київ: Манускрипт, 1995.

• Сергiйчук В. Українська соборнiсть. Вiдродження українства в 1917-1920 роках. Київ, 1999.

• Симоненко Р. Г. Iмперiалiстична полiтика США щодо України в 1917-1918 рр. Київ, 1957.

• Симоненко Р. Г. Национально-культурная автономия на Украине в 1917-18 гг. // Вопросы истории. 1997. №1.

• Солдатенко В. Ф. Українська революцiя. Iсторичний нарис. Київ: Либiдь, 1999.

• Солдатенко В. Ф. Центральна Рада та українiзацiя армiї // Український iсторичний журнал. 1992. №6.

• Терещенко Ю. I. Полiтична боротьба на виборах до мiських дум України в перiод пiдготовки до Жовтневої революцiї. Київ: Наукова думка, 1974.

• Тинченко Я. Перша українсько-бiльшовицька вiйна грудень 1917 – березень 1918 р. Київ; Львiв, 1996.

• Тинченко Я. Українське офiцерство: шляхи скорботи та забуття 1917-1921. В 2-х ч. Київ, 1995.

• Ткачук А. Г. Крах спроб Центральної Ради використати українiзованi вiйськовi формування в 1917 р. // Український iсторичний журнал. 1967. № 8.

• Українська РСР в перiод Громадянської вiйни 1917-1920 рр. В 3-х томах. Київ, 1968.

• Харитонов В. А. Лютнева революцiя в Росiї – феномен Свiтової iсторiї XX ст. // Український iсторичний журнал. 2001. № 1.

• Харитонов В. А. Февральская революция в России: попытка многомерного подхода. // Вопросы истории. 1993. № 11-12.

• Харитонов В. А. Февральская революция на Украине. // Вопросы истории. 1987. № 3.

• Яневський Д. Б. Маловідомі конституційні акти України, 1917-1920 рр. Київ, 1991.

• Яневський Д. Б. Українська Центральна Рада: Першi кроки до нацiональної державностi (березень—листопад 1917 р.). Київ, 1990.

Лютнева революція в Росії поклала кінець існуванню монархії Романових. У стислі строки Тимчасовий уряд провів ряд демократичних реформ, зокрема у сфері прав та свобод російських громадян. Були ліквідовані найбільш одіозні органи центральної влади, реорганізована місцева влада. В цілому Тимчасовий уряд декларував свою відданість демократичним перетворенням державного ладу Росії.

Вказані події стали важливою передумовою утворення Центральної Ради. На початку свого існування вона нічим не відрізнялась від інших громадських організацій, які масово утворювались в революційній Росії. Наміри Центральної Ради не виходили за межі координації діяльності українських політичних, економічних та культурних товариств.

Нездатність і відверте небажання Тимчасового уряду вирішувати національне питання, стрімкий ріст політичної активності українців сприяли перетворенню Центральної Ради на орган національної влади. Велику роль у цьому процесі зіграв Всеукраїнський національний конгрес у квітні 1917 р. Конгрес надав Центральній Раді квазіпредставницького характеру (за рахунок поповнення її складу депутатами від українських губерній) і поставив перед нею мету – відродження української державності в межах федеративної Російської республіки. Саме такі завдання були поставлені у першій політичній декларації Центральної Ради – її І Універсалі.

Протягом весни-літа 1917 р. Центральна Рада декілька разів поповнювала свій склад шляхом корпоративних виборів (на селянському, військовому, робітничому з’іздах) та кооптації (представників національних меншин). Такий порядок формування привів до перетворення Центральної ради на завеликий і тому непрацездатний орган (біля 800 депутатів). Вимушено 8 липня 1917 р. була утворена Мала Рада, яка надалі фактично приймала більшість політичних рішень. Крім того, виключно важливе значення мало утворення Генерального Секретаріату – органу виконавчої влади, який формувався Центральною Радою і відповідав перед нею.

Перетворення Центральної Ради на орган державної влади викликало необхідність визначення її компетенції. Одним з важливих питань українського політичного життя у 1917 р. було встановлення нормальних відносин з центральною російською владою. Саме ці питання було предметом суперечок між Центральною Радою та Тимчасовим урядом. За результатами переговорів делегації Тимчасового уряду та керівників Центральної Ради 2 липня 1917 р. компетенція Центральної Ради та Генерального Секретаріату була визначена. Нормативно-правовою основою взаємовідносин органів влади Росії та України став договір, укладений 2 липня 1917 р., який з українського боку був оформлений як ІІ Універсал Центральної Ради (УЦР) Його основні положення:

- поповнення УЦР представниками національних меншин;

- Генеральний Секретаріат (ГС) формується УЦР і відповідає перед нею, але його склад затверджується Тимчасовим урядом і після цього ГС стає носієм вищої крайової влади Тимчасового уряду на Україні;

- УЦР має підготувати закон про автономію України у складі Росії, але не здійснювати його введення без рішення російських Установчих зборів;

- УЦР має право організовувати українізовані військові частини у складі російської армії.

ІІ Універсал потенційно міг стати підвалиною для порозуміння двох влад, але за об’єктивних та ще більше суб’єктивних причин воно не було досягнуто. Центральна Рада підготувала проект “Статуту Генерального Секретаріату”, який був поданий на затвердження Тимчасовим урядом. Натомість Тимчасовий уряд видав “Тимчасову інструкцію Генеральному Секретаріатові”, яка суттєво звужувала територіальні та правові обсяги діяльності УЦР. Основні її положення:

- ГС – орган Тимчасового уряду, який призначається на пропозицію УЦР;

- ГС – має лише такі секретаріатства (внутрішніх справ, фінансів, земельних справ, освіти, торгівлі та промисловості, праці);

- з 9 генеральних секретарів 4 повинні бути неукраїнцями;

- ГС – суб’єкт законодавчої ініціативи, подає проекти законів на розгляд Тимчасового уряду;

- повноваження ГС поширюються лише на 5 центральних губерній України.

Наростання соціальної, економічної та політичної кризи привело до падіння Тимчасового уряду і узурпації влади більшовицькою партією. У зв’язку з жовтневим переворотом Центральна Рада видала свій ІІІ Універсал, яким проголосила утворення Української Народної Республіки. Його основні положення:

- ліквідація власності на поміщицькі, удільні, монастирські, церковні землі;

- 8-годинний робочий день;

- скасування смертної кари;

- проголошення демократичних свобод;

- нацонально-культурна автономія для національних меншин.

Статус України передбачувався лiдерами та iдеологами українського нацiонального руху, насамперед М. С. Грушевським, М. В. Поршем, В. К. Винниченко, як  «широка нацiонально-територiальна автономiя», що входила б у Європейську Федерацiю. Фактично це була б незалежна держава, пов’язана з сусiдами на конфедеративних засадах. Створення Європейської Федерацiї (читай - конфедерацiї) могло б вiдбутися, як уявлялось М. Грушевському, шляхом розпаду Росiйської та Австро-Угорської iмперiй.

«Широка нацiонально-територiальна автономiя» базувалась на прiоритетi законiв автономiї над федеральними, бiльш того, до компетенцiї автономiї повиннi були входити зовнiшня полiтика, армiя, грошова система, що являється необхiдним атрибутом незалежної держави. Межi компетенцiї федерального керiвництва М. С. Грушевський не вказував. Данна концепцiя являється нi чим iншим, як iдеєю побудови незалежної держави, а не суб’екта федерацiї.

Кордони України, за думкою М. С. Грушевського и М. В. Порша, повиннi були включати, окрiм власно українських земель: Києвської, Волинської, Подiльської, Чернiгiвської, Полтавської, Катеринославської, Харкiвської, Херсонської, Таврiйської губернiй, частини Курської, Воронiжської губернiй та Областi Вiйска Донського, Кубанської областi й Ставропiлля, Бiлоруського Полiсся, Холмської землi та Бесарабiї.

Власно концепцiя М. С. Грушевського, що Україна повинна мати вихiд до трьох морiв (Чорного, Азовського й Каспiйського), повторювала географiчнi мапи В. Герiновича (1910 г.) i опис українських земель С. Рудницького.

Подiбнi териториальнi претензiї викликали прикордоннi протирiччя України з сусiдами: Росiєю, Бiлорусiєю, Польщею, Румунiєю.

Восени 1917 р. Українська Центральна Рада и Генеральний Секретарiат, вмiло використовуючi послаблення тиску та контролю з боку Тимчасового уряду, здiйснили певнi кроки до розширення власних повноважень та реалiзацiї курсу на проголошення автономiї Украины до скликання Всеросiйських Установчих Зборiв. Проте, необхiдно врахувати, що пiд термiном «автономiя» дiячi Ради мали на увазi дiйсно незалежну державу, з’єднану з iншими сусiдами, у тому числi й з Роciєю, на конфедеративних засадах.

Важливим кроком у цьому напрямку був З’їзд представникiв народiв та областей Росiї, скликаний за iнiцiативою Центральної Ради 8-15 (21-28) вересня 1917 р. в Києвi пiд головуванням М. С. Грушевського. Резолюцiя з’їзду засудила полiтику уряду в нацiональному питаннi, був також оголошенний курс на скликання Установчих Зборiв кожної автономної одиницi: України, Бєларусi, Латвiї, Литви, козачих областей. Результатом з’їзду було утворення 15 вересня 1917 р. в Києвi виконавчого органу З’їзду – Ради народiв, головою якого став М. С. Грушевский. Цим Рада намагалась отримати пiдтримку нацiональних рухiв iнших народiв Росiї, щоб забезпечити непорушнiсть української автономiї.

Генеральний Секретарiат зi свого боку намагався лiквiдувати, за словами В. Винниченка, «тихий бойкот» зi сторони мiсцевих органiв влади. Про це свiдчать циркуляри Генерального Секретарiату вiд 27 вересня, 14 и 23 жовтня 1917 р. Крiм того, 29 вересня 1917 р. Генеральний Секретарiат видав декларацiю, що проголошувала: подальшу українiзацiю армiї; об’єднання українських земель 9 губернiй замiсть 5-ти, як було вказано в Iнструкцiї Тимчасового уряду вiд 4 серпня 1917 р., у єдиний автономний край (подальший развиток цiєї вимоги ми зустрiчаєм в III Унiверсалi Центральної Ради вiд 7 листопада 1917 р, коли й було офiцiйно проголошено УНР); скликання Українських Установчих Зборiв незалежно вiд Всеросiйських; расширення повноважень Генерального Секретарiату на справи: пошти та телеграфу, дорiг, продовольчi, суда и вiйськовi (ранiше заборонених Iнструкцiєю Тимчасового уряду); участь України на майбутнiй мирнiй конференцiї.

Як ми можем побачити, вище вказанi заходи Української Центральної Ради i Генерального Секретарiату були спрямованi на побудову незалежної держави, а не автономного краю у рамках Росiї. Особливо тут слiд видiлiти створення власних збройних сил та зовнiшньої полiтики, бо автономiя в складi iншої держави не має прерогативи на цi сфери.

Декларацiя 29 вересня 1917 г. розглядалась Тимчасовим урядом як фактичний вихiд України iз складу Росiї, та «державна зрада». З данного факту Києвським прокурором було порушено карну справу проти Центральної Ради, а генеральнi секретарi В. К. Винниченко, О. М. Зарубiн, I. М. Стешенко були викликанi до Петрограду «для объяснений».

Українська Центральна Рада та її Генеральний вiйськовий комiтет, незважаючи на роспочате проти них слiдство, вiдкрили 20 жовтня 1917 р. в Києвi III-й Всеукраїнський вiйськовий з’їзд, пiд керiвництвом М. Грушевського, в якому прийняли участь 3 тис. делегатiв вiд фронту, тилу й флотiв. На з’їздi взяли верх настрої самостiйницького характеру, тобто було остаточно проголошено курс на повну незалежнiсть. Сам голова Центральної Ради М. С. Грушевський, вiтаючи з’їзд, виразив надiю, що українськi вояки розпочнуть розбудову самостiйної української держави. М. М. Ковалевський звернув увагу на те, що Тимчасовий уряд має намiр розпустити Раду, й закликав власними силами будувати Українську демократичну республiку.

Падiння Тимчасового уряду, та прихiд до влади в Роciї бiльшовикiв, якi проголосили самовизначення народiв аж до вiдокремлення, дало змогу Центральнiй Радi проголосити Українську Народну республiку, III Унiверсалом 7 листопада 1917 р. До того ж, за думкою В. Д. Боєчко i його соавторiв, ця ситуацiя «створила для ЦР можливiсть расширити свою владу на iншi губернiї, населенi українцями, а також проголосити свої права на повiти сусiднiх губернiй, де українцi складали бiльшiсть населення: Грайворонський, Путивльський, Новооскольський – Курської, Валуйський Богучарський – Воронiжської, частини Холмської, Гродненської та Мiнської». Тобто., В. Д. Боєчко признає, що претензiї Ради на цi територiї носили декларативний характер, що реально не означало встановлення на них юрисдикцiї УНР.

Незважаючи на те, що формально III Унiверсал не разривав «федеративних зв’язкiв» з Росiєю, реально його можна вважати проголошенням незалежної України: по-перше, делегацiя УНР самостiйно вийшла на переговори з Центральними державами в Брест-Литовську, по-друге, було розпочато випуск власних грошових знакiв (карбованцiв), обидва данних факти говорять про фактичну повну незалежнiсть, а не автономiю. В УНР були сформованi Рада Мiнiстрiв, свiй Генеральний Штаб, призначенi вибори на 17 грудня 1917 р. до Українських Установчих Зборiв.

Ленінська політична доктрина формально визнавала право націй на самовизначення. Але фактично існування національної державності не відповідало стратегічним планам більшовицької партії, яка з моменту Жовтневого перевороту у Петрограді взяла курс на світову соціалістичну революцію. Спочатку більшовики зробили спробу захопити владу в Україні шляхом повстання (31 жовтня 1917 р.). Коли це не вдалося, більшовики здійснили спробу змінити партійно-політичний склад Центральної Ради на свою користь. Ключову роль в цьому мав зіграти І Всеукраїнський з’їзд Рад, призначений на грудень 1917 р., але несподівано для більшовиків більшість делегатів підтримала Центральну Раду. Тому більшовицька частина з’їзду відмовилась брати участь в його роботі, переїхала до Харкова, де об’єдналась з ІІІ з’їздом Рад Донецько-Криворозького басейну. Ці збори, які не були репрезентативними (на них були представлені лише 82 Ради з 300, що діяли на Україні), проголосили встановлення на всій території України влади Рад. Система органів влади радянської України копіювала РРФСР: з’їзд Рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий комітет, місцеві Ради. Тобто був відсутній розподіл влад, представництво у Радах мали лише трудящі.

Таким чином, з грудня 1917 р. в Україні фактично склалось двовладдя: при владі були Центральна рада у Києві та радянський уряд у Харкові. І Всеукраїнський з’їзд Рад обрав Центральний виконавчий комітет (ЦВК), а він, у свою чергу, утворив виконавчий орган – Народний секретаріат. Радянський уряд проголосив Україну федеративною частиною Росії і поширив на її територію дію декретів та розпоряджень Раднаркому РРФСР. Війська радянської Росії та Червоне козацтво, сформоване харківським урядом, шляхом воєнних дій ліквідували владу Центральної Ради.

Потрібно починати з розгляду подій, пов'язаних із взяттям Києва Червоною Армією і відступом військ Центральної ради до ст. Сарни Волинської губернії. Звідси Радою була направлена українська делігація у Брест-Литовський для підписання мирного договору.

Брестський договір австро-німецькі війська використали для окупації України, мотивуючи необхідність допомоги Центральній Раді у боротьбі з більшовицькими частинами. Народ з недовірою зустрічав нових "помічників", розуміючи, що віддавати владу чужинцям означало загубити національні здобутки. Невдовзі з німецькою адміністрацією виникли конфлікти, які призвели до повалення Центральної Ради.

Німецько-австрійська окупація та гетьманський режим поклали край першому радянському уряду України. Поразка Німеччини у першій світовій війні та анулювання Росією Брестського мирного договору створили умови для відновлення радянської влади в Україні. До початку весни 1919 р. на значній території України радянські владні структури були поновлені. Другий радянський уряд України ще більше, ніж перший, копіював державотворчі акції РРФСР. Насамперед, це виявилось у процесі розробки та прийняття Конституції УСРР 1919 р.

Слід розглянути події збройної боротьби між радянським урядом у Харкові та Центральною Радою. У січні 1918 р. було оголошено ІУ Універсал, за яким Україна проголошувалася самостійною незалежною суверенною державою. Проголошення самостійності УНР започаткувало новий етап державно-політичного життя України. На початок лютого 1918 р. призначалося відкриття Установчих зборів. Слід звернутися до подій, які розкривають антиукраїнську спрямованість воєнного наступу Радянської Росії на УНР. На початку лютого

1918 р. більшовики окупували Київ. Український уряд відійшов на Житомир, згодом на Коростень, Сарни.

Цент­ральна Рада, складаючись із представників соціалістичних партій, проводила політику соціалістичних реформ і не відступила від соціальної лінії після замiни Радян­ської військ нiмецько-австрiйськими. Курс її політики залишався незмінним. Це відштовхнуло від неї не тільки міське населення, але й ос­новну масу селян. Анархія, яка існувала в країні, поставила в опозицію до Центральної Ради і усі заможні верстви насе­лення, які вимагали проведення політики твердої руки. В цьому ж було зацікавлене і німецьке командування.

Прагнення населення до утвердження сильної виконавчої влади призвело до встановлення диктаторського правління у формі гетьманату. Необхідно звернути увагу на те, що незважаючи на воєнний стан України, її господарську катастрофу, гетьманський уряд проводив активну державотворчу діяльність. Значні успіхи були достягнуті у зовнішній політиці.

В той час, як на засіданні Центральної Ради (29 квітня 1918 р.) обговорювали закони і М.Грушевського обрали Пре­зидентом УНР, у той же день у Києві на з'їзді «українських хліборобів» було обрано Гетьманом генерала Павла Скоро­падського. Тим самим було здійснено державний перево­рот, який санкціонувало німецьке командування.

Протягом одного дня 29 квітня прихильники гетьмана ово­лоділи державними установами. Державний переворот здійснено було безкровне. У цей же день гетьман звернувся з маніфестом — «Грамотою до всього Українського Наро­ду», у якому він повідомив про державний переворот і роз­пуск Центральної Ради та її уряду, а також про скасування усіх законів Центральної Ради. У маніфесті повідомлялося про відновлення права приватної власності на землю та за­безпечення прав робітників.

У «Законах про тимчасовий державний устрій України» було накреслено напрями діяльності гетьманського уряду стосовно прав населення, .законодавства і організації управ­ління. Назву «Українська Народна Республіка» було заміне­но на «Українська Держава». У маніфесті була обіцянка видати закон про вибори до Українського сейму.

Слід зауважити, що, попри незаконний шлях встановлення влади, гетьман Скоропадський був прихильником законності. Саме тому в день перевороту були оприлюднені «Закони про тимчасовий державний устрій України». Тимчасовий характер цього нормативно-правового акту проявлявся в тому, що не визначалась форма державного правління, підкреслювалось, що закони та сама влада гетьмана діятимуть лише до скликання Установчих Зборів.

Для повноти характеристики Української держави слід проаналізувати основні напрямки діяльності гетьманського режиму:

1) в галузі внутрішньої політики – зміцнення державної влади, ліквідація анархії. Для цього був утворений спеціальний правоохоронний орган – Державна варта, відновлена дія деяких законів Російської імперії, збільшився корпус судових слідчих та прокурорів, призначені губернські та повітові старости з широкими повноваженнями, введена сувора цензура, жорстоко переслідувались опозиційні сили;

2) в галузі економічної політики – відновлення приватної власності на основні засоби виробництва, відродження економіки, зруйнованої війною та соціалістичними експериментами попередників. Зокрема, у травні 1918 р. за циркуляром МВС Української держави земля була повернена до колишніх власників – поміщиків. Вдалося відновити залізничний рух, деякою мірою відновити промисловість. Разом з тим посилилось втручання державної влади в економічні відносини. Зокрема, у липні 1918 р. був виданий закон, згідно з яким всі сільські виробники мали передати у розпорядження держави всі надлишки хліба;

3) в галузі соціальної політики – ліквідація всіх соціальних надбань Центральної Ради і повернення до антиробітничої політики царського уряду. Зокрема, був скасований 8–годинний робочий день, заборонялись страйки та інші форми соціального протесту, різко обмежені були права профспілок;

4) в галузі оборони – розбудова армії. У липні 1918 р. був виданий закон про загальну військову повинність. Армія мала складатись з 8 армійських корпусів, гвардії, 4 кавалерійських дивізій та спеціальних частин. Військовим резервом мало стати відновлене козацтво. Почалось формування українського флоту за рахунок вцілілої частини колишнього Чорноморського флоту;

5) в галузі зовнішньої політики – налагодження стосунків з іноземними державами. Зокрема, був укладений попередній договір з Росією про кордони, були утворені консульства Української держави в Росії. Загалом Українська держава була визнана 30 країнами, в 23 вона мала свої представництва;

6) в галузі культури – сприяння подальшому розвитку української культури. Зокрема, засновано цілу мережу середніх шкіл, кілька технічних і торговельних училищ вищого типу, два університети, налагоджено українське книгодрукування, засновано Український те­атр драми та опери, Українську державну капелу та Держав­ний симфонічний оркестр, Державний архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Україн­ську Національну бібліотеку. Вершиною досягнень у цій сфері було заснування у листопаді 1918 р. Академії наук.

Таким чином, гетьманська держава мала певні досягнення у деяких сферах державного життя. Але принципові помилки Скоропадського полягали в орієнтуванні на окупаційну владу та консервативні сили українського суспільства. Вони привели до краху авторитарного гетьманського режиму.

Головою уряду — Ради міністрів, ще до перевороту став маловідомий у Києві М.Сахно-Устимович, а відразу після перевороту — професор історії та права України М. Василенко. 1 перший, і другий намагалися залучити до уряду пред­ставників партії соціалістів-федералістів, але ця справа зак­інчилася невдачею. Не дали згоди ввійти до уряду і пред­ставники інших партій соціалістичної орієнтації.

Деякі дослідники України зазначають, що нібито гетьман­ський уряд за своїм національним складом був неукраїн­ським. Таке твердження не відповідає дійсності. За націо­нальним складом у гетьманському уряді було 12 міністрів українського походження, а чотири —.еукраїн­ського Проте в уряді, створеному 14 листопада 1918 р. і очоленому С.Гербелем, українців майже не було.

Глибоко трагічним для Української Держави був той факт, що керівництво партій соціалістичного спрямування не змог­ло стати вище партійних інтересів і не підтримало гетьманського уряду. Короткий період гетьманування П.Скоропад­ського (ЗО.IV— 14.ХІІ.1918 р.) був для нього періодом пос­тійного подолання складних умов, створених німецьким на­сильством над Україною.

Лідери соціалістичних партій виступали під лозунгом: «Якщо Україна не буде соціалістичною, то нам не треба нія­кої!» Небажання мати «несоціалістичну Україну» призвело до об'єднання у середині травня українських соціалістів-са­мостійників, соціалістів-федералістів. Трудової партії, Ради залізничників. Поштово-телеграфної спілки, українських соціал-демократів, соціалістів-революціонерів в Український Національно-державний союз, який став в опозицію до геть­манського уряду. Союз проводив антигетьманську пропа­ганду і агітацію, підтримував страйки. Одночасно проводи­лася терористична діяльність. Так, на початку червня 1918 р. було висаджено у повітря Звіринецькі порохові погреби в Києві.

Діяльність Українського національно-державного союзу та інших антигетьманських сил породила новий революційний фермент, в огні якого згоріли не тільки гетьманат, а й Ук­раїнська держава.

Міністерство шляхів сполучення, не дивлячись на велику кількість зруйнованих мостів, залізниць і вивезення потягів до Росії, уже в середині літа налагодило нормальний заліз­ничний рух. Українська валюта, забезпечена природними багатствами, стала стійкою , а тому було складено надійний державний бюджет.

Досить обережно гетьманський уряд почав створення влас­них збройних сил. Як зазначалося, німецькі війська роззброї­ли українські військові частини. У липні 19)8 р. з юнаків заможних селянських сімей було сформовано гвардійську Сердюцьку дивізію, яка нараховувала 5 000 воїнів. З літа почалася підготовка до створення військових частин з українських козаків. З російських військових службовців, які не перейшли на бік Радянської влади, було сформовано Особливий корпус. У цілому збройні сили гетьманату були незначними і у військовому відношенні не навчені.

На початку липня 1918 р. Український національно-дер­жавний союз, перейменований в Український національний союз, оголосив про початок боротьби за владу. Головою Українського національного союзу було обрано популярно­го політика В. Винниченка. Іншу опозиційну гетьманатові органі­зацію — Всеукраїнський союз земств — очолив С. Петлюра. Ці організації й почали підготовку до повстання.

Щоб приспати пильність гетьманського уряду, В.Винниченко почав з ним вести переговори про формування «на­ціонально-демократичного кабінету». Гетьман пішов на по­ступки і 25 жовтня було сформовано новий уряд, куди ввійшло п'ять представників Українського національного союзу. Новий уряд підготував земельний закон, закон про Український сейм, який намічалося скликати у січні 1919 р. та інші акти. І коли В.Винниченко виступив з заявою про незаконність гетьманського уряду, то вона викликала неза­доволення у багатьох членів Національного союзу.

Становище гетьманського уряду погіршувалося ще й у зв'яз­ку із зміною міжнародних обставин. З війни вийшли Туреч­чина і Болгарія, а 17 листопада розпалася Австро-Угорська імперія. У Німеччині почалася революція і німецькі війська було виведено з України.

Гетьманський уряд почав добиватися порозуміння з краї­нами Антанти, але ті, дотримуючись декларації амери­канського президента В.Вільсона про необхідність відно­вити єдність Росії, через послів Франції і Англії заявили, Що «Україна є частиною Росії... і не може претендувати на визнання її державами Антанти». Російські антибільшо­вицькі сили, що були в Україні, прагнули пiдготувати українські землі для відновлення єдиної Росії. До них при­єдналися заможні члени Союзу хліборобів-власників, які вимагали від гетьмана вступити у федерацію з Росією. Ці сили вважали, що з допомогою країн Антанти їм вдасться повалити владу більшовиків в Росії і відновити Російську імперію.

За таких обставин гетьман 14 листопада розпустив уряд і доручив С.Гербелеві сформувати новий, без пронімецько на­лаштованих міністрів. Одночасно грамотою П.Скоропадсь­кого було оголошено про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією. У новому уряді більшість членів була неук­раїнського походження. Новий уряд заявив, що його голов­ним завданням є «відбудова єдиної Росії на федеративних засадах і припинення на Україні права на розвиток її дер­жавності і національної самобутності». Проте ідея федерації з Росією не посилила підтримку гетьманського уряду з боку росіян та русофільських елементів України. Вони бажали не федерації, а відновлення централізованої Російської імперії. Отже, гетьманський уряд опинився в лещатах між війська­ми Денікіна, якого підтримувала Антанта, і військами Ра­дянської Росії.

Необхідно зазначити, що керівники Українського націо­нального союзу, прагнучи повалити уряд гетьмана, ще влітку розпочали переговори з представниками Радянської Росії про надання їм військової допомоги. В обмін на допомогу вони обіцяли легалізацію в Україні комуністичної партії.

Для керівництва повстанням проти гетьманського уряду Український національний союз обрав Директорію з п'яти осіб: В.Винниченка, С.Петлюри, Ф.Швеця, О.Андрієвського та А.Макаренка. 14 листопада 1918 р. Директорія, яка пере­бувала у Білій Церкві, розпочала повстання. У бою під Мотовилівкою 18 листо­пада війська гетьмана зазнали поразки. Коли на бік Директорії перейшла гвардійська Сердюцька дивізія, то 14 грудня гетьман зрікся влади, передавши її уря­дові, а сам виїхав за кордон. 18 грудня війська Директорiї урочисто вступили до Києва, а 26 грудня було створено уряд, який очолив представник Української Соціал-демократичної робітничої партії В.Чехівський. Цей уряд у своїй більшості, а також В.Винниченко, як і колишній президент УНР М.Грушевський, виступали за союз з російськими більшовиками у боротьбі проти військ Денікіна, якого підтримували країни Антанти. Член Директорії С.Петлюра виступав проти такого союзу. Він пропонував спертися на країни Антанти.

Внаслідок антигетьманського повстання у листопаді–грудні 1918 р. до влади прийшла Директорія УНР. Напередодні повстання у Директорії не було чіткої програми дій, крім повалення гетьманату. Тому, перебравши владу 14 грудня 1918 р., Директорія лише 26 грудня оприлюднила свій програмний документ “Декларація Української Директорії”. Названий документ мав соціалістичну спрямованість, зокрема наголошувалось, що влада в УНР має належати лише трудовому народу.

В грудні 1918 р. Директорія урочисто в'їхала до Києва, де була відновлена Українська Народна Республіка. Директорія відновила чинність законів УНР, ухвалила новий закон про передання поміщицької землі селянам без викупу та ін. Через складність військово - політичної ситуації виникла криза влади Директорії.

Директорія була утворена як тимчасовий уряд, отже головним її завданням було підготувати вибори до представницького, установчого за метою, органу влади. Їм став Трудовий конгрес, вибори до якого проводились за куріальною системою (соціально-класове представництво).

Трудовий конгрес працював 22-29 січня 1919 р. і ухвалив важливі юридичні акти. Зокрема, був проголошений Акт злуки УНР та ЗУНР. “Універсал Трудового конгресу України” 28 січня 1919 р. став тимчасовим конституційним актом України. На відміну від гетьманського режиму Директорія не змогла створити ефективного державного апарату та боєздатної армії, що привело до поразки у війні з більшовиками та Білою армією Денікіна.

Одесу захопила Антанта, на заході активізувались поляки, на півночі-більшовики, на південному сході-Добровольча армія Денікіна, війська Директорiї в грудні 1918 р. вступили до Києва. Продовжуючи полiтику Центральної Ради, Директорія не зуміла ліквідувати ні одного з ворожих фронтів, тому її армія змушена була воювати на всіх напрямках. Невдовзі війська С.Петлюри, уряд УНР залишили Київ, столицею з 20 червня 1919 р. став Кам'янець-Подільський.

Взимку 1919 р. Радянська влада була відновлена на переважній частині території України, яка дістала назву Українська Соціалістична Радянська Республіка. Основу політики, яку здійснював радянський уряд УСРР, складали воєнно-комуністичні заходи, запозичені з практики Радянської Росії, партії більшовиків на чолі з Леніним.

Наприкінці листопада 1918 р. в Москві було створено Ра­дянський уряд України, і більшовицькі війська без оголо­шення війни пішли в Україну на допомогу цьому урядові. 1 січня 1919 р. вони ввійшли до Харкова. Почалася більшови­зація українських повстанських груп, що брали участь у вис­тупі проти гетьманського уряду. Це ускладнювало Директорії організацію відсічі російським військам. На бік більшовиків перейшла повстанська група отамана М.Григор'єва, група отамана Д.Терпила, армія анархіста Н.Махна та деякі інші. Ці групи, в залежності від військово-політичного становища, переходили то на бік більшовиків, то на бік Директорії. Директорія мала тільки дві боєздатні військові частини.

Директорія, затиснута військами Денікіна, яких підтриму­вали країни Антанти, та російськими більшовицькими заго­нами, за умов анархії, виїхала 2 лютого 1919 р. з Києва до Вінниці. Київ зайняли більшовицькі війська. Директорія звернулася до країн Антанти за допомогою, але ті поставили за умову надання допомоги виведення В.Винниченка, С.Пет­люри і В.Чеховського з Директорії, контроль Антанти над українськими фінансами та звільнення з місць ув'язнення гетьманських міністрів. За цих умов В.Винниченко вийшов з Директорії і виїхав за кордон. Посаду голови Директорії посів С.Петлюра.

Під натиском більшовицьких військ 6 березня Директорія змушена була переїхати з Вінниці до Проскурова (тепер М.Хмельницький). Занепад дисципліни в армії, анархія зму­сили Директорію створити посаду головного отамана, яко­му мала бути підпорядкована армія. Головним отаманом став генерал Греков, що весь час перебував в Одесі, але фактич­ним керівником армії був С.Петлюра, що посилювало хаос в армії і тертя між військовими командирами, оскільки час­тина з них не хотіла слухатись наказів С.Петлюри, мотиву­ючи це тим, що він не мав військової освіти.

На початку квітня 1919 р. було створено Соціалістичний Уряд на чолі з Б.Мартосом, який звернувся до народу з за­кликом до боротьби з російськими більшовицькими війська­ми. Але в цей час почали наступ на Україну польські війська, які окупували Луцьк, де були великі склади військового Май­на. Це змусило переїхати Директорію до Красного і Терно­поля.

Протягом травня-червня Директорії вдалося провести ре­форми, які дали можливість створити дійсно регулярну ар­мію. Успіхи, досягнуті на початку червня Українською Га­лицькою армією у боротьбі проти поляків, дали можливість підготуватися українським військам для походу у серпні 1919 р. на Київ. Це стало можливим ще й тому, що війська отамана Григор'єва, після розгрому військ Денікіна і Антан­ти, виступили проти більшовиків. Влітку 1919 р. війська Ди­ректорії діяли спільно з військами утвореної у Західній Ук­раїні Західно-Української Народної Республіки.

Восени 1918 р. поразка країн Четверного блоку стала очевидною. 18 жовтня 1918 р. депутати-українці в авст­рійському парламенті, об’єднані в Українську пар­ламентарну репрезентацію, скликали у Львові збори полі­тичних і громадських діячів Галичини і Буковини (конституанту), на яких було обрано Українську Національну раду. Українська Національна рада (УНР) заявила, що усі західноукраїнські землі мають створити Українську Дер­жаву і закликала населення інших національностей послати до УНР і своїх представників.

Розпад Австро–Угорщини дав можливість Українській На­ціональній Раді добитися від австрійського уряду згоди пе­редати владу українцям, але проти цього рішення виступили польські націоналістично налаштовані кола. 1 листопада 1918 р. внаслідок збройного виступу легіону Українських січових стрільців усі державні установи у Львові були поставлені під контроль українців. 9 листопада 1918 р. Українська Національна рада проголо­сила Західну Україну незалежною державою – Західно-Українською Народною Республікою. В екстремальних умовах був вироблений Тимчасовий основний закон ЗУНР. Він містив лише необхідні атрибути державності: кордони, назву, принцип народного суверенітету, символіку. На відміну від “другої” УНР, керівництво ЗУНР стояло на демократичних позиціях і відкидало класове представництво.

Закарпатські та буковинські українці орієнтувались на ЗУНР, проте в листопаді 1918 р. Буковина була окупована румунськими військами, а Закарпаття було приєднано до Чехо­словацької Республіки. Отже, ЗУНР фактично включала тільки східну частину Галичини.

Проголошення в Києві утворення Української Народної Республіки інтенсифікувало потяг пробуджуваного населення Західної України до об'єднання з Східною Україною. В Західній Україні почалися виступи за створення незалежної Української держави. Особливо активними були виступи українських студентів, які вимагали приєднання усіх украї­нських земель Австро-Угорщини до Української Народної Республіки.

Керівництво Української військової організації, яка виник­ла у Відні в жовтні 1917 р., та Українських Січових стрільців почало підготовку до реалізації вимог західноукраїнського населення. На конспіративних зборах представників різних партій обговорювалися питання створення власних держав­них структур.

Розпад Австро-Угорщини дав можливість Українській На­ціональній Раді добитися від австрійського уряду згоди пе­редати владу українцям. 1 листопада 1918 р. усі державні установи у Львові були поставлені під контроль українців, але почалися сутички з польськими військами. Делегати Української Національної ради О.Назарук та М.Шухевич звернулися до гетьмана Скоропадського з проханням нада­ти військову допомогу. Той дозволив окремому загонові Січових стрільців «самовільно» перейти на галицьку територію, але січові стрільці, вважаючи за важливіше взяти участь у поваленні влади гетьмана, не скористалися зазначеною про­позицією. Коли ж владу гетьмана було повалено, уряд УНР почав надавати допомогу галицьким військам.

Уряд Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) змушений був під натиском польських військ переїхати зі Львова до Тернополя, а потім до Станіслава. У Станіславі було створено колегіальний орган з десяти осіб, який вико­нував функції глави держави. Голова цього комітету Є. Петрушевич став йменуватися президентом. Було сформовано новий Державний секретаріат на чолі з С. Голубовичем.

Як зазначалося, буковинські українці, виступаючи за Со­борну Україну, створили в Чернівцях Український Крайо­вий комітет, який послав підрозділ Січових стрільців до Га­лицької армії для боротьби з польською армією. Проте в листопаді 1918 р. Буковина була окупована румунськими військами, а на Сен-Жерменській конференції в Парижі 1918 р. її було визнано частиною Румунії. Закарпаття у листопаді 1918 р. було приєднано до Чехо­словацької Республіки.

Отже, 'Західно-Українська Народна республіка фактично включала тільки частину Галичини.

4 січня 1919 р. на засіданні Української Національної Ради було ухвалено проект договору про з'єднання (злуку) Західно-Української Народної Республіки з Українською Народ­ною Республікою, а 22 січня 1919 р. у Києві урочисто було проголошено злуку Наддніпрянської України, Галичини, Буковини і Закарпаття в Українську Народну Республіку. ЗУНР було перейменовано в Західну область УНР (ЗОУНР), але організація державної влади не змінилася, фактично продовжували діяти дві українські держави. Причина цього криється в тому, що на Паризькій мирній конференції справи чотирьох частин України розглядали окремо, і у Галичини, після розпаду Австро-Угорської держави, була можливість дістати визнання з боку колишньої Антанти. До Галичини було послано спеціальну місію, яка наполягала на припи­ненні військових дій між Польщею та ЗУНР. Проте в травні 1919 р. польські війська, одержавши допомогу від колишніх країн Антанти, розпочали новий наступ проти військ ЗУНР. Одночасно почався наступ і румунських військ, які окупу­вали частину галицького Підкарпаття.

На початку червня 1919 р. президентові Є.Петрушевичу було надано повноваження диктатора, що дало можливість реорганізувати армію і ліквідувати в ній анархію. Чисельно невелика Українська Галицька армія (25 тис.) на початку червня 1919 р. розпочала наступ проти польських військ, який був надзвичайно успішним. Проте брак озброєння не дав продовжити цей наступ і польська армія, одержавши все необхідне вад Франції, витіснила у липні 1919 р. Українську Галицьку Армію з Галичини. Армія і уряд ЗУНР, перейшов­ши Збруч, почали діяти спільно з армією УНР проти більшо­вицьких військ.

Між урядами УНР та ЗУНР існували протиріччя у питанні визначення стратегії і тактики у боротьбі за незалежну Ук­раїнську державу. Уряд УНР вважав за можливе піти на союз з радянським урядом, щоб спільно діяти проти армії Дені­кіна; Уряд ЗУНР, щоб боротися з Польщею та Радянською Росією, був схильний піти на союз з Денікіним. Тому-то продовжували існувати два уряди і дві армії.

У серпні 1919 р. почався спільний похід армії УНР та ЗУНР проти більшовиків. ЗО серпня більшовицькі війська залишили Київ, але перемогою скористалася «Доброволь­ча армія» Денікіна. Денікін, виступаючи за єдність Росії, почав боротьбу з українськими військами. Опинившись між арміями Польщі та Денікіна, зазнаючи блокади з боку Ан­танти, українська армія змушена була відступати. У сере­дині листопада 1919 р. Директорія розпалася, і владу було передано С.Петлюрі. Але й армія Денікіна зазнала пораз­ки, і на початку грудня 1919 р. більшовики знову оволоді­ли Києвом. Російський радянський уряд на чолі з Лені­ним, змінивши тактику, дав дозвіл на введення української мови в школах, установах, а також було оголошено, що незалежність радянської України визнається російським радянським урядом та партією. Ця тактика привернула на бік більшовиків багато селян і навіть інтелігенції. Радянофільські настрої охопили навіть українську еміграцію, яка почала підтримувати радянський уряд України. В.Винниченко, М.Грушевський та інші навіть закликали підтри­мати в Україні диктатуру трудового народу у формі селянсь­ко-робітничих рад.

За таких умов Дипломатична місія УНР у Польщі зверну­лася до польського уряду з пропозицією про укладення до­говору. 21 квітня 1920 р. між УНР і Польщею було укладено договір, за яким Польща мала надати українській стороні допомогу у звільненні Києва і Правобережної України від більшовицької окупації. У договорі, зокрема, зазначалося:

«Уряд Польської Речі Посполитої, признаючи право Украї­ни до незалежного державного життя на території в межах, як будуть вони на північ, на схід і південь окреслені на ос­нові умов Української Народної Республіки з межуючими з нею від тих боків сусідами, визнає Директорію незалежної Української Республіки з Головним отаманом паном Симоном Петлюрою у проводі, за верховну владу Української Народної Республіки».

Слід зосередити увагу на подіях польсько-української війни, окапації Польщею Східної Галичини. Після відступу військ Західноукраїнської Народної Республіки за р. Збруч і їх об'єднання з військами Республіканської Армії в серпні 1919 р. , вони вступили до Києва. Одночасно в місто з південного сходу увійшли денікінці. Внаслідок конфлікту, який виник між Петлюрою та Денікіним, почався відхід і розвал української армії. 12 жовтня 1920 р. в Ризі було підмисано перемир'я, а в 1921 р. мирний договір між РРФСР і УРСР з одного боку, і Польщею, з іншого. У відповідності із статтями цього документу західноукраїнські землі залишалися в межах польської держави. Наддніпрянська Україна увійшла до складу утвореного пізніше Радянського Союзу.

Питання для самоконтролю:

1. Як проходив процес повалення старої влади в Україні після перемоги Лютневої революції?

2. Охарактеризуйте відносини між Центральною Радою і Тимчасовим урядом.

3. Дайте характеристику відносин, які склалися між більшовиками і Центральною Радою після жовтневих подій 1917 р. в Росії.

4. Коли і за яких обставин була проголошена Українська Народна Республіка?

5. За яких причин була утворена більшовицька Українська Народна Республіка?

6. У чому полягає значення Універсалів Центральної Ради?

7. Що ви знаєте про взаємовідносини УНР з Радянською Росією?

8. Назвіть події, що привели до створення Української держави на західноукраїнських землях.

9. Які результати Брестських мирних переговорів 1918 р. ?

10. Коли і за яких обставин відбулося падіння Центральної Ради?

11. Дайте характеристику політиці уряду гетьмана П.Скоропадського.

12. Хто очолив протигетьманське повстання в Україні?

13. Яку роль в українській революції відіграв С.Петлюра?

14. Як була створена Західноукраїнська Народна Республіка? Коли відбулася злука ЗУНР і УНР ,і як розвивалися відносини між ними?

15. Чому не відбулося об'єднання сил ЗУНР з військами УНР? Назвіть причини поразки національно-визвольної боротьби в Україні

16. Що ви знаєте про хід революційних подій, громадянської війни на Одещині, на своїй малій батьківщині?

ТЕМА: УСРР В 20-30-ТІ РОКИ.

/ 2 години /

План.

1. Перехід від політики " воєнного комунізму " до нової економічної політики.

2. Відбудова народного господарства на засадах НЕПУ і національно-державне будівництво та українiзацiя в УСРР.

3. Утворення СРСР.

4. Сталінізм в Україні в 20-30-ті роки:

а) формування тоталітарної системи та методи її впливу на економіку, політику, культуру. Згортання нової економічної політики.

б) соціально-економічні наслідки індустріалізації, примусової колективізації і "культурної революції" в УРСР.

5. Причини та наслідки голодомору 1932-1933 р. р.

Реферати:

1. Особливостi НЕП в УСРР.

2. Політика українізації в республіці в 20-ті роки.

3. Захiдно-українські землі під іноземним пануванням /1921-1940 р. р. /

Джерела:

• Голод 1932 -1933 р.р. на Україні: очима істориків , мовою документів. - К., 1990.

• Україна в XX столiттi. Збiрник документiв i матерiалiв (1900-1939). / упор. А. Г. Слюсаренко, А. О. Буравченков, Н. I. Миронець. Київ, 1997.

Лiтература:

• Боєчко В. Д., Ганжа О. I., Захарчук Б. I. Формування державних кордонiв України 1917-1940. Київ, 1991.

• Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. -К., 1993.

• Музиченко П. П., Долманова Н. И., Крестовська Н. М. Практикум з iсторiї держави i права України. Київ, 2002. С. 313-342.

На початку березня 1919 р. ІІІ з’їзд КП(б)У, який працював за участю Я.М.Свердлова – одного з соратників В.І.Леніна, голови ВЦВК РРФСР – ухвалив рішення про прийняття в якості основного закону УСРР Конституції РРФСР 1918 р. зі змінами залежно від місцевих умов. 10 березня 1919 р. проект Конституції УСРР, який текстуально співпадав з Конституцією РРФСР 1918 р., був поданий на розгляд ІІІ Всеукраїнського з’їзду Рад і затверджений ним. Таким чином, самостійного конституційного процесу в радянській Україні не відбулось.

Конституція УСРР 1919 р. мала всі належні до радянських конституцій риси-принципи:

1) декларативність та надмірна політизованість. Текст Конституції 1919 р. містив політичні гасла та ярлики, утопічні прогнози на майбутнє, які в юридичному документі недоцільні;

2) відкидання правових цінностей, зокрема ідеї природних прав людини. Замість цих, вистражданих людством положень, Конституція містила куций перелік прав, якими наділялись лише “трудящі та експлуатовані маси”;

3) відмова від принципу розподілу влад та парламентаризму як такого. Система органів влади включала виключно Ради всіх рівнів та Раду Народних Комісарів. Ради не мали чітко визначеної компетенції, формувались шляхом антидемократичних непрямих виборів, не передбачалась постійна робота цих квазіпредставницьких органів влади;

4) фіктивність. Попри всю недемократичність декларованого суспільного та державного ладу та правового статусу особистості, норми Конституції УРСР 1919 р. залишались мертвими. Реальна влада належала верхівці ВКП(б), права “трудящих та експлуатованих мас” постійно порушувались.

Основною функцією Конституції УСРР була не установча та інтегративна, як це має бути у справжньому основному законі, а функція боротьби з буржуазією та приватною власністю. Саме це вважалось головним методом побудови соціалізму.

Система органів державної влади УСРР:

- вища влада – з’їзд Рад, який мав збиратись не менше 2 разів на рік;

- ВУЦВК, який мав функції вищої влади у перервах між з’їздами тобто він фактично підміняв з’їзд Рад;

- Рада Народних Комісарів, яка формувалась та відповідала перед з’їздом Рад;

- галузеві органи управління – Народні Комісаріати.

Права та обов’язки громадянина УСРР були вкрай бідними за змістом. Симптоматично, що вони, крім того, поширювались не на все населення України, а лише на трудящий та експлуатований люд. Це складало разючу відмінність у правовому статусі особистості порівняно з демократичними країнами Західної Європи та Америки у відповідний період.

Існування національної державності, навіть у вигляді радянської республіки, не відповідало прагненням більшовиків до світового панування. Саме тому ще в період громадянської війни отримали розвиток нерівноправні воєнно-політичні союзи між РРФСР та іншими радянськими республіками. Вони стали перехідними формами до відтворення у новій якості колишньої Російської імперії.

Становлення радянської федерації проходило шляхом перетворення відповідних органів влади та управління радянської Росії на союзні. Це викликало слушне незадоволення керівництва УСРР та закавказьких республік. В.І.Ленін, який через хворобу практично не брав активної участі у політичному житті, запропонував новий шлях об’єднання – через створення федерації незалежних рівноправних республік. Ця пропозиція лягла до основи рішень І Всесоюзного з’їзду Рад (30 грудня 1922 р.). З’їзд затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР та Союзний договір. Ці документи біли відправлені на доопрацювання, але в реальності до них більше не повернулись. Юридичне оформлення радянської федерації відбулось шляхом прийняття Конституції СРСР. Вона мала два розділи: Декларація про утворення СРСР та Договір про утворення СРСР. Конституція СРСР містила норми, пов’язані лише з державним устроєм, правовий статус особистості був відсутній.

До компетенції органів влади СРСР перейшла значна кількість державних питань, а саме:

- зовнішньополітичні функції;

- вирішення суперечок між республіками;

- організація збройних сил та керівництво ними;

- керівництво народним господарством;

встановлення засад судоустрою та судочинства, розробка основ законодавства, право амністії;

встановлення загальних засад в галузі народної освіти, охорони народного здоров’я, організація загальної статистики.

За республіками залишались всі права, крім вищезазначених, але реально нічого і не залишалось. Республіки мали право вільного виходу з Союзу РСР, але процедура виходу не визначалась.

Протягом 1920-1930-х рр. в Радянському Союзі та його складовій частині – УСРР – докорінно змінилась політична обстановка. З проведенням так званих “індустріалізації” та “колективізації” була ліквідована приватна власність на засоби виробництва. Розкуркулення та репресії колишніх “непманів”-підприємців винищили верству населення, яка є носієм демократії. З усуненням від керівництва більшовицької партії останніх суперників Сталіна була ліквідована можливість утворення політичної опозиції. Громіздка конструкція органів влади Рад не перешкоджала реальному владарюванню партійної верхівки. Таким чином, у 1930-х рр. були створені всі умови для юридичного закріплення диктатури ВКП(б). Додатковим фактором, який підштовхнув “конституційний процес” в СРСР, стало бажання партійної верхівки замаскувати провал першого п’ятирічного плану, катастрофічні наслідки голодомору, політичних судових процесів. Показова демократизація суспільного та державного ладу здавалась для цього найкращим засобом.

У 1935 р. Пленум ЦК ВКП(б) вніс пропозицію на VII з’їзд Рад СРСР про зміну Конституції СРСР. Зрозуміло, що ця пропозиція отримала одностайну підтримку з’їзду. Була утворена Конституційна комісія під головуванням І.С.Сталіна. Зауважимо, що у складі цієї комісії не було жодного юриста. Брак професіоналізму у підготовці основного закону держави був задекорований “всенародним обговоренням” проекту Конституції 5 грудня 1936 р. Надзвичайний VIII з’їзд Рад СРСР одностайно ухвалив проект Конституції СРСР.

Стаття 16 Конституції СРСР зазначала, що конституції союзних республік мають бути розроблені у повній відповідності з союзним основним законом. В реальності не тільки норми, але й процес розробки та прийняття Конституції УРСР дзеркально відображав процес на союзному рівні: відсутність юристів у складі Конституційної комісії, всенародне “обговорення”, одностайне затвердження.

Конституція УРСР 1937 р. складалась з 13 розділів, 146 статей. Структура і навіть кількість розділів та статей були такими ж, як і в Конституції СРСР. До вже відомих по Конституції УСРР 1919 р. рис-принципів (декларативність, відмова від загальнолюдських цінностей та принципу розподілу влад, фіктивність) був доданий принцип диктатури партії (ст.125).

Компетенція союзних органів влади стала ще більш ширшою. Реально ні УРСР, ні інші союзні республіки не були суб’єктами федерації. Радянська федерація була удаваною.

Система органів державної влади та управління УРСР будувалась за принципом єдності влади по горизонталі (без розподілу на законодавчу, виконавчу та судову) та вертикалі (Ради як державний орган створювались на всіх рівнях – від Верховної Ради УРСР до сільської ради депутатів трудящих).

Норми, які становлять правовий статус особистості, були предметом особливої гордості одного з авторів Конституції СРСР – М.І.Бухаріна. Конституція УРСР текстуально співпадала в цій частині з союзним основним законом. Але це був одночасно найбільш фіктивний розділ Конституції УРСР. Найважливішими законодавцю вважались соціальні права особистості. Під приводом соціальної захищеності особистості в УРСР брутально порушувались громадянські та політичні права.

Закінчення громадянської війни у Росії та Україні, очевидний провал світової соціалістичної революції примусили більшовицьке керівництво по-новому оцінити роль права у суспільстві. Хоча більшовики ніколи не визнавали цінності права, але вони усвідомлювали, що в умовах мирного життя право є надійним інструментом в руках держави. З переходом до нової економічної політики стала необхідною кодифікація радянського законодав­ства. Це завдання було поставлене Раднаркомом УСРР перед Народним комісарітом юстиції у 1921 р.

Протягом лічених років були створені кодифіковані акти з усіх основних галузей пра­ва. Кодифікація в УСРР йшла двома шляхами: розробкою власних актів та рецепцією законодавчих актів РСФРР, причому переважав другий шлях. Це зайвий раз підкреслювало залежність політичного та правового розвитку України від Росії.

За Конституцією СРСР 1924 р. основи кримінального законодавства віднесено до компетенції загальносоюзних органів. Відповідно до цього 1924 р. були затверджені “Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік”, на під­ставі яких 1927 р. був прийнятий новий Кримінальний кодекс України, що передбачав нові склади злочинів і збільшував санкції за їх вчинення. Якщо КК 1922 р. передбачав найвищу міру покарання за скоєння 36 видів злочинів, то КК 1927 р. – за скоєння 45 видів злочинів.

Посилення кримінальної репресії у 1930-х рр. було юридично оформлене шляхом прийняття сумнозвісних нормативно-правових актів, зокрема “Положення про злочини державні (контрреволюційні та особливо небезпечні для Союзу РСР злочини проти порядку управління)” (1927 р.), “Про оголошення поза законом службових осіб – громадян Союзу РСР за кордоном, що перейшли до табору ворогів робітничого класу та селянства і відмовляються повернутися до Союзу РСР” (1929 р.), “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та змiцнення суспільної (соціалістичної) власності”, “Про доповнення положення про злочини державні (контрреволюційні та особливо небезпечні для Союзу РСР злочини проти порядку управління)” (1934 р.). Ці нормативно-правові акти приймалися не з’їздом Рад, інколи навіть не ЦВК СРСР, а постановами Президії ЦВК або Раднаркому.

Посилення кримінально-репресивного свавілля сталінської верхівки логічно доповнювалось наростанням рис інквізиційного процесу у кримінально-процесуальному праві. Особливо велику роль у цьому зіграла Постанова ЦВК і РНК СРСР “Про внесення змін до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік” (1 грудня 1934 р.).

Необхідно охарактеризувати стан економіки України на початку 20-х років, навести конкретні дані про положення в промисловості, сільському господарстві, показати, як політика "воєнного комунізму" привела державу до економічної і політичної кризи. Вихід з цього становища був знайдений на засадах нової економічної політики.

Слід зауважити, що в умовах непу склалася нова система пріоритетів в господарському будівництві-на перше місце вийшли інтереси сільського господарства. Промислові підприємства об'єднувалися в галузеві або територіальні трести, які переводились на госпрозрахунок і яким надавалась достатня господарська самостійність в умовах ринку.

Ринок засобів виробництва формувався шляхом утворення синдикатів, влаштуванням оптових ярмарок, організації товарних бірж.

Роблячи підсумок цим змінам, слід підкреслити, що вони означали перехід від адміністративно-командних до переважно економічних методів управління народним господарством.

Розглядаючи проблему національно-державного будівництва на початку 20-х років, треба мати на увазі, що після громадянської війни взаємовідносини України з іншими республіками будувались на засадах двосторонніх угод. У взаємовідносинах з РСФСР це був договір від 8 грудня 1920 р. В наступний період поступово звужувались федеративні права України / як і інших республік в складі СРСР/. Це проходило за рахунок надмірної централізації управління народним господарством, посилення апаратних методів керівництва суспільством, безпосереднє втручання партійних органів в господарські питання.

Важливе місце з точки зору сьогоднішнього дня має знайомство із введеною з 1923 р. політикою коренізації / стосовно України-українізації /. Визначте основний зміст цієї політики, з'ясуйте, що спонукало партійне керівництво до її введення. Простежте практичне втілення в життя політики українізації та визначте причини її скасування. Порівняйте політику українізації в 20-ті роки з сучасністю.

Надалі слід розглянути процес формування тоталітарної системи,показати методи її впливу на різні сфери суспільного життя. В загальному вигляді, щодо економіки, ці методи зводились до:

• поступового обмеження безпосередніх виробників в їх праві володіння, управління, розпорядження власністю. Ці функції переходили до державних бюрократів, а фактично господарська влада перейшла до партійного апарату;

• економіка стала керуватись з єдиного центру, " зверху " спускались плани-директиви, фонди, регламентувались майже всі сторони діяльності підприємств. Елементи ринкових відносин зійшли нанівець;

• зосередивши в своїх руках всі важелі економічнної влади, партійне керівництво отримало змогу в угоду своїм політичним амбіціям визначати пріоритети розвитку тих чи інших галузей народного господарства, всупереч здоровому економічному глузду, нехтуючи станом матеріального добробуту широких верств населення.

В цілому це був зворотний перехід від переважно економічних до адміністративно-командних методів управління народним господарством. В політичному житті тоталітарна система знайшла відображення в існуванні однопартійності. Після розгрому так званого " правого ухилу " не було опозиції " генеральному курсу ", який фактично виробляв і перетворював в життя партійний аппарат, іноді особисто Й.Сталін.

В духовній сфері була створена система грубого втручання в культурне життя, вузький утилітарний підхід до науки та мистецтва, насаджувався пріоритет класового підходу над загальнолюдським, значно була обмежена і фальсифікована інформація про реальне становище справ в державі та світі.

Концепція індустріалізації, та методи її втілення спускались з єдиного загальносоюзного центру. Ознайомтеся з точками зору в партії щодо темпів та джерел фінансування індустріалізації. З'ясуйте, що собою на практиці являли форсовані темпи індустріалізації. Наслідки надіндустріалізації можна уяснити на основі аналізу змін в структурі народного господарства / співвідношення між промисловостю то сільським господарством , зміни методів управління промисловістю, росту обсягу виробництва промислової продукції, рівня матеріального добробуту населення. Перш ніж розглядати проблему примусової колективізації, слід простежити розвиток сільського господарства в Україні з жовтня 1917 р. до початку другої половини 20-х р. р. При численних позитивних досягненнях треба відзначити і найголовніші об'єктивні проблеми, які стояли перед сільським господарством: назька товарність, розшарування селянства; нестача коштів та сільськогосподарської техніки, кваліфікованих кадрів та інші. Разом з цим треба підкреслити, що у другій половині 20-х р. р. почав реалізуватись форсований план розвитку промисловості, до якої прив'язувалось сільське господарство.

Безпосереднім поштовхом для початку всеосяжної колективізації послужили хлібозаготівельні кризи 1927, 1928 р. р. В чому їх причина? Розгляньте альтернативні варіанти у вирішенні продовольчої кризи. Як повелося в цій ситуації сталінське керівництво і чому? До яких наслідків привело здійснення курсу на суцільну колективізацію сільського господарства.

Розглядаючи проблему культурного будівництва в Україні, важливо мати на увазі його головну мету, зміст, шляхи реалізації, наслідки. Однією з головних проблем в культурному будівництві була ліквідіція неписемності. Покажіть, як проводилась ця робота в Україні. Використовуючи статистичні дані, проілюструйте результати компанії по ліквідації неписемності. Окремо розгляньте розвиток освіти в республіці.

Важливе місце в культурному житті займала проблема кадрів. Як вона вирішувалась?

" Особливу " увагу сталінське керівництво приділяло неоднорідній по своїм політичним поглядам творчій інтелігенції.

Для запровадження тотального контролю над творчістю митців їх було об'єднано за фахом у відповідні спілки. Характерною рисою політики сталінського режиму щодо творчої інтелігенції України були масові репресії під виглядом боротьби з націоналістичними ухилами.

Створюючи сприятливі умови для вибіркового поступу культури, тоталітарна держава водночас придушувала в зародку будь-яке відхилення від регламентованої лінії поведінки. Масовий " відстріл " інтелігенції тяжко позначився на духовному житті народів України, загальному рівні науки і культури, функціонуванні народного господарства.

При зовнішній увазі до національних форм культури тоталітарний режим виявив неабияку вправність в уніфікації глибокого змісту культурного процесу за ідеологізованими стандартами.

Трагедія українського народу в 1932-1933 р. р. є логічним наслідком злочинної політики сталінського керівництва щодо села, яка може бути визначена як ключова причина голодомору 1932-1933 р. р. в Україні.

Всі інші, як об'єктивні, так і суб'єктивні причини в тій чи іншій мірі є деталями цього злочинного курсу. Зокрема це :

• підвищений експорт хліба,

• незацікавленість селянства в ефективній праці на колгоспній землі,

• нееквівалентний обмін між селом і містом,

• надзвичайно низький рівень господарювання в колгоспах,

• великі втрати врожаю,

• скорочення посівної площі внаслідок нестачі посівного матеріалу і незадовільне планування господарської діяльності.

Таким чином, вивчення даної теми приводить нас до висновку, що економічний, політичний, культурний розвиток України в 20-30 р. був принесений сталінським режимом в жертву своїм політичним амбіціям. Все це на багато десятиліть затримало поступ українського суспільства, відбилося на генофонді української нації.

Питання для самоконтролю.

1. Сформулюйте суть переходу від політики " воєнного комунізму " до НЕПу

2. Дайте політичну оцінку союзного договору від 30 грудня 1922 року.

3. Покажіть методи впливу тоталітарної системи на економіку, політику, духовне життя.

4. Покажіть наслідки індустріалізації, колективізації та " культурної революції " для України.

5. Проаналізуйте причини голодомору 1932-1933 р. р. в Україні.

ТЕМА: УКРАЇНА В ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ.

/2 години /

План.

1. Приєднання до УРСР західноукраїнських земель: засоби здійснення, міжнародно-правова оцінка, історичне значення.

2. Боротьба українського народу з німецько-фашистськими загарбниками. Окупацiйний режим на Українi. Партизанський рух.

3. Визволення України. Приєднання Закарпаття.

4. Уроки та наслідки Другої Світової війни.

Реферати:

1. Становище західноукраїнських земель між двома Світовими війнами.

2. Героїчна оборона м. Одеси в 1941 р.

3. Нацистський " новий порядок " в Україні.

Джерела:

• В тылу врага. Листовки партийных организаций и партизан периода Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. М, 1962.

• Ковпак С. А. От Путивля до Карпат. К., 1962.

• Ковпак С. А. Партизанскими тропами. М., 1965.

• Медведев Д. Н. Это было в Ровно. 1948.

• Руднев С. В. Легендарный рейд. Ужгород., 1967.

• Федоров А. Ф. Последняя зима. М., 1981.

Лiтература:

• Брайко П. Е., Калиненко О. С. Внимание, Ковпак! М., 1975.

• Гладков Т. К., Кизя Л. Е. Ковпак. М., 1973.

• Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. -К., 1993.

• Коваль М. В. Борьба населения Украины против немецко-фашистского рабства. К., 1979.

• Коробов Л. А. Фронт без флангов. М., 1972.

• Косик В. Україна і Німеччина в другій світовій війні. - К., 1995.

• Старожилов Н. В. Партизанские соединения Украины в Великой Отечественной войне. К., 1983.

• Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза. В 3-х т. Киев, 1975.

Починаючи розгляд теми, згадайте, які українські землі в період між двома світовими війнами знаходились поза межами СРСР і до складу яких держав вони входили, яким був їх політико-правовий статус в межах цих держав.

Перше питання присвячене одній з найбільш складних, суперечливих подій І етапу другої світової війни. Найголовнішим в рамках цього питання буде з'ясування характеру включення до складу СРСР західноукраїнських земель. Щоб об'єктивніше розібратися в цій проблемі, зважте на ті конкретні дипломатичні, політичні, правові, воєнні засоби і дії, за допомогою яких до складу УРСР увійшли Галичина, Східна Волинь, Північна Буковина та Південь Бесарабії. Серед іншого, зверніть особливу увагу на характер та зміст Пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р. між СРСР та Німеччиною, секретного протоколу до цього Пакту та Договору про дружбу та кордони від 23 вересня 1939 р. між цими державами.

З'ясувавши зовнішньополітичні та військові аспекти проблеми, розгляньте внутрішні соціально-економічні, соціально-політичні та культурні процеси, котрі відбувалися на новоприєднаних до СРСР українських землях, покажіть їх суперечливість та наслідки.

Окремо розгляньте ті події і процеси, що призвели до виникнення та короткотривалого існування держави Закарпатської Русi на чолі з А.Волошиним.

Напад фашистської Німеччини на СРСР є початком ІІ етапу світової війни 1939-1945 р. р. Що є характерним для цього етапу?

Проаналізуйте причини тяжких поразок радянських військ протягом 1941-1942 р. р. Просування фашистських військ на схід призвело до окупації України.Які порядки заводили окупанти на українських замлях? Визначте план Німеччини щодо України. Зважте, що територія України в умовах фашистської окупації була розшматована. Назвіть ці окупаційні зони, визначте, кому вони підпорядковувалися. Як відреагувало населення України на "новий порядок"? Охарактеризуйте процес виникнення та розвитку партизанського та підпільного руху в Україні, роль Українського штабу партизанського руху.

Коротко розгляньте бойові операції радянських військ, що призвели до визволення України від фашистських загарбників.

Підсумовуючи розгляд даної теми, зупиніться на причинах поразки фашистського блоку, загальних змінах, що сталися в світі після другої світової війни. Окремо визначте внесок України в перемогу над фашизмом. Охарактеризуйте територіально-політичні зміни, що відбувалися в УРСР внаслідок завершення війни, а також зміни у міжнародно-правовому статусі України по війні, зокрема участь УРСР в утворенні ООН.

Питання для самоконтролю:

1. У складі яких держав перебували українські землі на початку 1939 р.? Яким було їх становище?

2. Охарактеризуйте вплив Радянсько-німецького пакту про ненапад на хід підготовки ІІ Світової війни. Як цей пакт вплинув на долю України?

3. Назвіть найважливіші військові битви протягом 1941-1944 р. р. на терені Ураїни.

4. Охарактеризуйте плани фашистської Німеччини щодо України.

5. Особливості Радянського і руху Опору в роки ІІ Світової війни на Україні. Назвить вiдомих партизанських командирiв.

6. Назвіть головні наслідки ІІ Світової війни відносно світу та Європи і України зокрема.

ТЕМА: НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.

/4 години/

План.

1. Декларація про державний суверенітет УРСР, " Акт проголошення незалежності України ", та референдум 1 грудня 1991 р. і їх значення для українського народу.

2. Внутрiшня та зовнiшня полiтика президента Л. Кравчука. СНД. Активний нейтралiтет. Основнi проблеми у вiдносинах з Росiєю.

3. Економiчна криза 1990-х рр.

4. Розвиток зовнiшньої полiтики України. Україна в СНД (ГУУАМ та ЄЕП). Стратегiчний курс України.

Реферати.

1. Значення Конституції для утвердження національної державності.

2. Проблеми державотворення: пошуки і труднощі.

3. Україна та ЄС: проблеми взаємовiдносин.

4. Україна і держави СНД. ГУУАМ, ЄЕП

5. Вiдносини з Росiєю. Розподiл ЧФ. Формування ВМС України.

6. Багатовекторнiсть зовнiшньої полiтики Л. Кучми. ГУУАМ.

7. Курс на євроiнтеграцiю та ЄЕП.

8. Сучасний стан та перспективи розвитку полiтичної реформи в України.

Источники:

• Акт проголошення незалежності України, затверджений на надзвичайній сесії Верховної Ради республіки 24 серпня 1991 р. - К., 1991.

• Закони України. Т.1-2. Верховна Рада України. Офіційне видання. -К., 1996.

• Конституція України . Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К.,1996.

Лiтература:

• Михальченко Н., Андрущенко В. Беловежье. Л.Кравчук. Украина 1991-1995. - К., 1996.

• Томенко М. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії. - К., 1995.

• Україна XX ст. Проблеми національного відродження. Збірник наукових праць. - К., 1993.

• Українська політологія: витоки та еволюція. Навчальний посібник / За ред. Ф. Кирилюка. - К., 1995.

Офiцiйнi сайти органiв України та СНД

Верховна Рада України www.rada.gov.ua

МЗС України www.mfa.gov.ua

Межпарламентская Ассамблея государств-участников СНГ www.iacis.ru

Президент України www.president.gov.ua

Iнтернет-видання та iнформацiйно-аналiтичнi портали

День day.kiev.ua

Елвiстi www.elvisti.com.ua

Зеркало недели www.mirror.kiev.ua

Iнтерфакс www.interfax.ru

Институт стран СНГ www.zatulin.ru/institut

Информационно-аналитический портал «Содружество» www.mpa.ru

Корреспондент www.korrespondent.net

Подробности www.podrobnosti.com.ua

РИАН www.rian.ru

Украина www.ukraina.ru

Українська правда www2.pravda.com.ua

УНIАН www.unian.net

В середині 80-х років Радянський Союз опинився на межі економічної, соціальної і політичної кризи. Адміністративно-командна система була не в силі вивести країну з застою. Відчувалася потреба в оновленні економіки, соціального ладу та духовної сфери. Вироблений у 1985 р. політичний курс розхитав підвалини тоталітарного ладу. Суспільство стало іншим. Однак, консервативні сили, які відчайдушно протистояли процесу демократизації, не могли запропонувати позитивної програми, здатної забезпечити нормальну життєдіяльність держави.

Не могли вони й спинити зростаючої хвилі національно-визвольного руху, спрямованого проти тоталітарної держави і диктату всесильних союзних відомств. Так, в Україні, яка становила 2,7 % території СРСР, в середині 80-х років вироблялось 18 % всієї промислової і 23 % сільськогосподарської продукції країни. Проте, переважання бюрократичних методів, надмірна централізація в управлінні економікою не давали можливості ефективно використати могутній промисловий і науково-технічний потенціал республіки. Складне становище було в духовній сфері. Все політичне життя підпорядковувалось єдиному центру.

Організація державного життя в СРСР як федеративної по формі, але унітарної за суттю держави більше не відповідала умовам і потребам дальшого розвитку суспільства, засвідчила свою повну безперспективність. Тільки враховуючи всі ці обставини, можна зрозуміти, як важко складався вектор сил, які спрямовували республіку до суверенітету і незалежності: Декларація 16 липня 1990 р. про державний суверенітет,

Одним з переконливих свідчень початкового етапу процесу демократизації в республіці, поступового здобуття нею незалежності є виникнення й діяльність різноманітних громадських рухів і товариств, політичних партій. Дедалі помітнішою ставала відсутність "монолітної єдності" в лавах комуністичної партії, яка однак, продовжувала значною мірою утримувати владу в своїх руках, хоча діяла, як правило, старими, випробуваними методами. Керівне ядро партії виступало проти перебудови економіки, розширення форм власності і взагалі гальмувало суспільний прогрес. При цьому воно розраховувало, в разі необхідності, застосувати силові методи управління.

Саме це угрупування зробило спробу взяти соціальний реванш, вчинивши 19-21 серпня 1991 р. державний переворот. Однак, путч зазнав поразки. Важливо відзначити, що українці підтримали дії москвичів у численних телеграмах і листах, заявах представників різних соціальних груп, політичних партій. Багато трудових колективів республіки розпочало підготовку до страйку протесту. До того ж, чимало українців у дні перевороту були на барикадах навколо Білого дому РРФСР пліч-опліч з росіянами, людьми інших національностей. Там же майорів національний синьо-жовтий прапор України.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України розглянула надзвичайно важливе для дальшої долі народу питання: про політичну ситуацію в республіці й заходи, яких необхідно вжити для недопущення можливості повторення подібних дій у майбутньому. Сесія прийняла Акт про незалежність України. Вона оголосила створення самостійної української держави під назвою "Україна". З моменту проголошення незалежності на території країни ставали чинними тільки її закони. Україна стала на шлях побудови незалежної правової держави.

Основними напрямками національно-державного відродження України було проголошено наступне:

• реформа всіх ланок державного управління з метою створення умов для торжества в Україні демократії і ринкових відносин;

• відродження таких атрибутів державності, як громадянство, власні збройні сили, символіка, самостійна банківська; фінансова, податкова система, своя грошова одиниця і т. д. ;

• національно-культурне відродження.

Важливо акцентувати увагу на значенні введення посади президента України-гаранта її суверенітету і незалежності /27 липня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон про заснування поста Президента держави/. Треба розкрити причини, які викликали необхідність введення посади Президента, його функції, відношення з Верховною Радою, іншими державними органами.

Державна розбудова України - процес складний і тривалий. Він проходив в умовах економічної кризи, зниження добробуту народу. Поняття державотворення характеризує теорію й практику керівництва суспільством з боку держави, генерує функціональність форм влади /законодавчої, виконавчої, судової/ згори й до низових ланок, розвиває відповідно до мети утвердження нової якості суспільних відносин. Первинність у питаннях державотворення належить законодавчій владі, тобто Верховнiй Раді, яка із залученням різних державних структур розробляє та приймає закони, інші законодавчі акти, здійснює контроль за їх виконанням, легітимізує функції державних управлінських інституцій та суспільства в цілому. В Декларації 16 липня 1990 р. та Акті проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. методологічно визначено природу й суть нового характеру держави, стратегію державотворення. В Декларації вказується, що генеруючим механізмом у суспільстві виступає Верховна Рада, яка, виражаючи волю народних мас, прагнучи створити демократичне суспільство, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу, визнаючи необхідність побудови правової держави, проголосила державний суверенітет як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах її території та незалежність і рівність не лише в розв'язанні внутрішніх питань, а й у зовнішніх зносинах.

У 1994 р. другим Президентом України всенародним голосуванням був обраний колишній голова Кабінету Міністрів Л.Д.Кучма. Він висловився за вдосконалення процесу державотворення, скорочення кількості міністерств, підписав указ про активне посилення боротьби з проявами злочинності.

2 жовтня 1994 р. через 100 днів перебування на посаді Президента, Л.Кучма виступив у Верховній Раді з промовою під назвою " Шляхом радикальних економічних реформ ". У контексті промови обгрунтовувалася необхідність кардинального оновлення курсу соціально-економічної політики, здійснення радикальних реформ, спрямованих на забезпечення реальної ринкової трансформації всіх сфер економічного життя суспільства. В доповіді, присвяченій річниці прийняття Конституції України /1997 / президент Л.Кучма підкреслив, що прискорення реформ розглядається як безальтернативна умова й основний засіб подолання кризи та економічної стабілізації.

При вивченні проблем економічної та соціальної політики України, перш за все, слід показати, що після проголошення незалежності основними завданнями соціально-економічного розвитку стали структурна перебудова економіки, роздержавлення і перехід до ринкових відносин, відмова від однобічної орієнтації на розвиток важкої індустрії за рахунок інших галузей народного господарства, переорієнтація виробництва на потреби людини, а також здійснення заходів з метою подолання затратного характеру виробництва шляхом запровадження ресурсозбереження, підвищення конкурентоспроможності виробів, розширення експорту.

Створення умов переходу до ринку відбувалося з великими труднощами, своєчасно не було підготовлено виваженої програми структурної перебудови економіки, виробництво продовжувало розвиватися екстенсивно, мало затратний характер. Економіка держави не була

зорієнтована на внутрішні потреби. Пошук виходу з кризового становища владні структури вели без чіткої програми. Вони не визначилися в основних питаннях економічної стратегії, а пропоновані програми передбачали тільки половинчасті заходи, що часто не були матеріально підкрiплені.

Треба усвідомити що створення необхідних умов для ринкової реформи робочої сили е найбільш складним і відповідальним завданням в процесі переходу до розвиненої ринкової економіки, оскільки воно пов'язане з безпосередніми матеріальними інтересами мільйонів трудящих. Історичний досвід минулого переконливо свідчить, яку високу ціну повинні були заплатити трудящі маси багатьох країн в процесі утворення товарної форми робочої сили. Складається враження, що і в Україні вирішення цього питання буде пов'язане з подоланням величезних труднощів, зубожінням мільйонів людей та різким загостренням соціальних протиріч.

Необхідно, крім того, мати на увазі, що в Україні, як і інших регіонах СНД, минуле залишило значні залишки відносин особистої залежності, які були поширені особливо у сільському господарстві. Подолання цих залишків передбачає не тільки створення необхідних економічних умов, але і значне піднесення загальної культури населення, утвердження дійсно правової держави, значного розвитку і розповсюдження демократичних засад. Всі ці умови вимагають не тільки великих зусиль, але й значного часу. Необхідно довести, що створення необхідних умов для ринкової форми робочої сили неможливе без формування існуючих правових форм власності на засоби виробництва. В наш час дуже поширене уявлення, що головний зміст реформування відносин власності полягає в заміні державної власності приватною. При цьому не враховують тієї обставини, що існуюча державна власність за своїм економічним змістом теж є приватною, оскільки результати функціонування державних підприємств, як в минулому, в радянський час, так і тепер, привласнюються не стільки суспільством, скільки окремими суспільними групами, що належать до державної та господарсько-адміністративної бюрократії. Між тим, реформування відносин державної власності, якщо воно дійсно буде відбуватися на демократичних засадах, повинно бути організоване таким чином, щоб воно відповідало інтересам, перш за все, безпосередніх виробників.

Становлення ринкової економіки в Україні передбачає подальший розвиток господарської самостійності її суб'єктів. Серед останніх все більше важливу роль виконують регіони, що обумовлює правомірність постановки питання про природу регіональних економічних інтересів та особливість їх державного регулювання. Ринкові перетворення вУкраїні повинні стати дійсним кроком вперед в поступовому розвитку її соціальних відносин. Це означає, що в їх основі повинні відбуватися такі зрушення, які будуть створювати передумови для покращення життя всіх верств населення.

Наше сьогодення поставило перед людством екологічні, моральні, етнічні та цілий ряд інших питань, від вирішення яких залежить і існування життя на планеті Земля.

На початку другої половини 80-х років екологічна обстановка в Україні потрапила в центрi уваги всього людства /Чорнобильська катастрофа/. Всім відома різноманітна інтернаціональна допомога, яку отримала Україна від різних держав світу. Треба підкреслити, що ця допомога надходила і надходить по різним напрямкам і в різних сферах / це і надходження медикаментів, медичного устаткування /, безкоштовне лікування за кордоном, запрошення дітей на відпочинок до таборів і в сім'ї та ін. Різні форми цієї допомоги широко відомі, про них можна дізнатися в будь-яких українських періодичних виданнях.

В останні роки значно розширилось різноманітне міжнародне співробітництво України. Цьому значно сприяє той факт, що Україна є державою - фундатором Організації Об'єднанних Націй.

За короткий час між Україною і різними державами світу було укладено різні договори, які сприяють становленню міцної незалежної держави, стратегічними партнерами було визначено США, Росію, ЄС. На початку третьго тисячоліття стратегічною метою України є вступ до НАТО та ЄС. В 2003 році значно виросла зовнішньополітична активність держави, що надає впевненості у відносно швидкому вирішенні цих доленосних питань.

Питання для самоконтролю:

1. Розкрийте основний зміст " Акту проголошення незалежності України ".

2. Чому національно-державне відродження українського народу є процесом складним і тривалим?

3. Яке місце посідає незалежна Україна в міжнародному співтоваристві?

4. Які держави являються головними зовнiшньополiтичними партнерами України?

ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА

Джерела:

• Історія України: Документи. Матеріали. Посібник. Уклад.В.Ю. Король . - К., 2001.

• Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч.; Київ, 1997.

Лiтература:

• Багалій Д. Історія Слобідської України. -Харків, 1990.

• Багацький В.В., Кормич Л.І. Історія України від найдавніших часів і до ХХІ ст. - Харків, 2001.

• Бойко О.Д. Історія України.- К.: Академія., 2002.

• Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: iсторична ретроспектива та сучасний стан. Київ: Основи, 1994.

• Борисенко В. Курс української історії. - К.,1998

• Грицак Я. Нарис iсторiї України. Формування модерної нацiї XIX-XX столiття. Київ, 1996

• Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - К., 1990.

• Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. -К., 1993.

• Історія в особах ХІХ-ХХ ст. - К., 1995.

• Iсторiя України. / кер. авт. кол. Ю. Зайцев. Львiв, 1996.

• Історія України / В.Ф.Верстюк, О.В.Гарань та інші.; Під ред.В.А.Смолія.-К., 2001.

• Історія України: Нове бачення. У 2-х т. К., 1995.

• Історія України. Курс лекцій. - К., 1991.

• Історія України. /під ред.М. О. Скрипника. Київ., 2003

• Історія України. /під ред. В.Смолія. Київ., 1997.

• Історія України: події, факти, дати: 2-е вид. - К., 1993.

• Iсторiя Української РСР. У 8-ми т., 10 кн. Т. 5-6. Київ, 1976.

• История Украинской ССР. В 8-ми т. Т. 6. Киев, 1981.

• Король В. Історія України. - К., 1995.

• Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. - К., 1996.

• Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: довідник з історії України. - К., 1993.

• Коцур А. Українська державність: історія та сучасність. Чернівці: Золоті литаври, 2000.

• Крип'якевич І. Історія України. - Львів,1990.

• Крип’якевич І. Історія українського війська. В 2-х ч. Львів, 1936.

• Крушинський, Левенець. Історія України.Довідник. - К., 2000.

• Курас І. та ін. Українська державність: історія та сучасність. - К., 1993.

• Кухта Б. З iсторiї української полiтичної думки. Київ: Генеза, 1994.

• Литвин В. Політична арена України. Дійові особи та виконавці. - К., 1994.

• Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Iсторiя української державностi. Львiв, 1995.

• Музиченко П. П., Долманова Н. И., Крестовська Н. М. Практикум з iсторiї держави i права України. Київ, 2002.

• Нагаєвський I. Iсторiя української держави двадцятого столiття. 1993.

• Нариси з iсторiї українського нацiонального руху / вiдп. ред. В. Сарбей. Київ, 1994.

• Новітня історія України (1900-2000) / А. Г. Слісаренко, В. І. Гусєв, В. М. Литвин та інш. Київ: Вища школа, 2002.

• Полонська-Василенко Н. Історія України. – В 2-х т. К., 1993.

• Потульницький В. А. Iсторiя української полiтологiї Київ: Либiдь, 1992.

• Потульницький В. А. Нариси з української полiтологiї (1819-1991). Київ: Либiдь, 1994.

• Потульницький В. А. Теорiя української полiтологiї. Київ: Либiдь, 1993.

• Сергiйчук В. Етнiчнi межi i державний кордон України. Київ, 2000.

• Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Iсторiя української конституцiї. Київ, 1993.

• Субтельний О. Україна: історія. - К., 1992.

• Тараненко М. Г., Шевчук В. П. Iсторiя української державностi. Київ: Либiдь, 1999.

• Україна XX ст.: культура, iдеологiя, полiтика. Київ, 1993.

• Юрій М. Ф. Історія України. Київ: Кондор, 2004.

• Якимович Б. Збройнi сили України. Нарис iсторiї. Львiв, 1996.