Вибирати чи обирати?

Здається, між словами вибирати й обирати нема ніякої значеннєвої різниці, кажем-бо: «Завтра йдемо на вибори, де будемо обирати депутатів до Верховної Ради УРСР»; «Депутати обирають із-поміж себе президію, яка обере когось на секретаря (чи за секретаря) й на (чи за) голову президії». Аналогічне читаємо й в українській класичній і сучасній літературі: «А що, хлопці, так обираєте його на ватажка?» (О. Стороженко); «Багатого голову скинули, а обрали за голову чередника» (І. Нечуй-Левицький); «Колгоспники радо обрали тов. Борзила на голову правління» (Остап Вишня). Поряд із дієсловом обирати інколи вживають дієслова обібрати: «Нам сотника Лясковського, кажу, полковником годиться обібрати» (Б. Грінченко). Скрізь у цих прикладах бачимо дієслово обирати чи обібрати, а не вибирати. Чому? Перше ніж відповісти, наведемо ще кілька прикладів із дієсловом вибирати: «Вибирав злу дорогу» (П. Куліш); «Пугач вибрав дорогу через Криворівню» (В. Гжицький); «Не було чого й вибирати на базарі, бо самі вибірки тільки зосталися» (з живих уст).

Як бачимо, слово вибирати стоїть там, де мовиться про напрям, матеріал, якусь річ тощо; воно може бути й синонімом дієслів витягати, діставати («От баба вибирав пиріжки та на стіл кладе, щоб прохололи». – О. Іваненко), відокремлювати («Кукіль з пшениці вибирати». – М. Номис), виймати («Бодай дідько очі вибрав!» – М. Номис). Там, де йдеться про вибори депутатів, почесних членів чи на якусь громадську посаду, як це бачимо в перших прикладах, слід послуговуватись дієсловом обирати (обібрати). Цим словом користуємося ще, коли мовиться про наречену, дружину, («Та ви, певно, когось уже обрали собі, – так ви й кажіть». – Марко Вовчок), покликання, фах («Сам, добровільно, без чужого примусу, обібрав собі спеціальність». – А. Кримський) або влюблене місце («Сестри обрали затишне місце, вкрите густою травою і квітами». – Л. Смілянський). Із цього погляду в фразах, узятих із сучасної літератури: «З найкращих дівчат на селі він вибрав собі Устю»; «Я вибрав літературу», – краще було написати: «обрав собі Устю», «обрав літературу».

Наглість без зухвалості

«Таку наглу відповідь я не стерпіла», – читаємо в одному сучасному прозовому творі й дуже часто натрапляємо на випадки, коли на письмі й з уст прикметнику наглий і прислівнику нагло надають не того значення, що вони мають у нашій мові. Звернімось до української класики: «Максим виправивсь, тріпнувсь; розкрив широко очі; провів ними хижо по всіх... То був останній погляд – погляд наглої смерті» (Панас Мирний); не цураються його й сучасні українські письменники: «Спогадами захопились обоє... Та перепинив розмову наглий і сильний стук» (О. Ільченко). В обох цих прикладах слово наглий виступає як синонім слів несподіваний, раптовий, а не зухвалий, як помилково вжив його автор у фразі, наведеній на початку, замість того, щоб написати: «такої зухвалої відповіді...» Український вислів нагла смерть відповідає російському скоропостижная смерть.

Інколи прикметник наглий буває синонімічний словам невідкладний («Я не вечеряю. А ще до того роботу наглу маю». – Леся Українка), крайній, конче потрібний («Поясненням таким розчарував я вас, ласкавий мій читачу, тож пояснити все потребу наглу бачу». – М. Рильський).

Відповідниками до російських слів дерзкий, наглый будуть українські зухвалий ( «Федоренка охопив якийсь дивно веселий настрій зухвалого мисливця, що сам один вийшов полювати на великого звіра». – Я. Качура) – нахабний («Нахабний і впевнений тон молодого Варчука ледве не виводить із себе Мірошниченка». – М. Стельмах).