28. Специфіка сім’ї як соціально-психологічного феномену.

Сім'я — це мала соціальна група, заснована на шлюбі та кровній спорідненості. Члени сім'ї об'єднані емоційними зв'язками, спільністю побуту, моральною відповідальністю, взаємодопомогою. Сімейні взаємини є офіційними за формою та неофіційними за змістом. Психологія сім'ї вивчає закономірності виникнення, становлення й руйнування родини як специфічної малої соціальної групи, умови та механізми її функціонування. Психологічному аналізові підлягають різні аспекти сімейного життя: витоки утворення сім'ї; формування готовності до шлюбу й подружніх стосунків; загальні тенденції розвитку сім'ї.

Як соціальна група сім'я розв'язує завдання, котрі стосуються її членів а також ті, що торкаються безпосередньо суспільства. Завдяки репродуктивній функції сім'я забезпечує відтворення суспільства. Сім'я виховує для суспільства нових громадян, передаючи їм мову, основні форми поведінки, національні традиції й звичаї, моральні та духовні цінності. Сім'я виконує соціалізуючу функцію.

Різні соціальні зрушення, індустріалізація, урбанізація, професійна праця жінок, зміни в матеріальній і духовній культурі, зумовлені науково-технічним поступом, поліпшенням засобів комунікації тощо, впливають на сім'ю. Зокрема, вони викликають зміни ролей і позицій у межах родини, ціннісних орієнтацій, норм і способів поведінки, укладу сімейного життя взагалі.

У розвитку кожної сім'ї можна виділити кілька фаз: початкова фаза подружнього життя — до народження першої дитини; три батьківські фази, що охоплюють періоди зростання й виховання дітей; фаза, коли діти стали соціальне зрілими й відокремлюються від батьків; пенсійне подружжя. Перехід з однієї фази в іншу характеризується зміною структури сім'ї, її функцій, перебудовою внутрісімейних стосунків і взаємодії відповідно до нових завдань, що постають у різні періоди сімейного життя.

29. Основні складові комунікативної діяльності особистості.

Аналіз уявлень про природу особистості вимагає актуалізації основних механізмів і рушійних сил об’єктивного зв’язку, що діє між людьми, - спілкування. Під комунікацією розуміють весь спектр зв’язків і взаємодій, що передбачають безпосередні чи опосередковані контакти, реалізацію соціальних відносин, регуляцію соціального процесу, ціннісне ставлення до нього, обмін інформацією, співпереживання, взаємне розуміння, сприймання, відтворення, вплив однієї людини на іншу. Комунікативну природу віддзеркалюють соціально-психологічні складові. Особисте життя та особистісний розвиток людини уявляються і подаються як всеосяжна комунікація. Така комунікація має внутрішнє джерело саморозвитку— транскомунікативний чинник. Соціалізація особистості поза комунікацією є неможливою. Людина здійснює комунікацію, коли телефонує, бере участь у ділових переговорах або просто аналізує власні вчинки й дії. Успіх її визначається якістю процесу спілкування, умінням індивіда слухати й передавати інформацію, його здатністю зрозуміти внутрішній стан співрозмовника. Йдеться про широкий діапазон комунікативних знань, вмінь і навичок, загалом, про комунікабельність і комунікативну компетентність, якими повинен бути наділений індивід і які є необхідною складовою його комунікативного потенціалу. Енергообмін, енергопотенціал у єдності з інформацією — це дві складові будь-якої живої комунікації. Діалогічний тип відносин вважають універсальною, необхідною умовою ефективності взаємних контактів, формою розкриття потенційних можливостей учасників взаємодії. Характеристики спілкування: спілкування розглядається з позицій соціальної і діалогічної взаємодії; партнери в процесі обміну інформацією, взаємодії та сприйняття один одного розуміються як його учасники. За відсутності умов для реалізації комунікативного потенціалу індивіда в останнього спостерігається зниження потенційних можливостей, руйнування статусно-рольової актуалізації особистості в соціальній групі, втрата відчуття індивідом соціальної реальності, деперсоналізація та ізоляція особистості за формальної наявності потенціалу й видимості благополуччя впродовж певного часу. Потенційні комунікативні можливості особистості: бажання індивіда самовиразитися серед собі подібних, самоутвердитися, оптимізувати процес соціально-психологічного відображення, виходячи із своїх індивідуальних, психофізіологічних, соціально-психологічних властивостей. Складові й характеристики комунікативного потенціалу особистості: комунікативні можливості, наявні комунікативні сили індивіда, які особистість може використати в конкретній формі спілкування; психологічні властивості й можливості особистості, які набуваються за реальних умов спілкування і взаємодії з іншими людьми; комунікативні можливості подальшого розвитку особистості. При цьому комунікативні властивості особистості є її потенційними можливостями. У цьому контексті виокремлюють складові та характеристики комунікативного потенціалу керівника: комунікативні сили керівника, які можуть бути задіяні та використані в управлінні; психологічні властивості й можливості особистості керівника, набуті в управлінському спілкуванні й взаємодії з іншими людьми; комунікативні можливості професійного розвитку; динамічність комунікативного потенціалу. Комунікативна діяльність визначає людину як соціальну особистість; розуміння її основних складових сприяє кращій внутрішній взаємодії та більш ефективній організації трудового процесу.