Висновки

Отже, простеживши утворення та розвиток трьох головних православних конфесій України можна зробити декілька цілком очевидних висновків.

Проаналізувавши діяльність УПЦ МП, а також двох канонічно ізольованих церков – УПЦ УП та УАПЦ, стає зрозумілим те, що перша виражає інтереси Москви, не бачить себе поза Московським Патріархатом, і практикованим цією церквою типом духовності. Важливою подією 2010р. для УПЦ МП став початок будівництва в Києві кафедрального собору на честь Воскресіння Христового та Духовно – Просвітницького центру УПЦ. Що ж до проблеми церковних розділень в Україні, то вона стала предметом окремого обговорення в рамках комісії Міжсоборної присутності Руської Православної Церкви з питань протидії церковним розколам і їх подоланням. На засіданнях відбулися важливі дискусії, які виявили всю складність проблеми і відмінність підходів до подолання розколів. Членами комісії було вивчено досвід інших Помісних Церков у справі подолання церковних розділень, розглянуто історичні та канонічні аспекти цієї проблеми. Члени комісії розглянули різні погляди на перспективу подолання розколу в Україні. УПЦ (МП) наполягає на покаянні неканонічних Церков і їхньому приєднанні з подальшим спільним обговоренням питанням вдосконалення канонічного устрою Української Церкви. Але таке однобічне налагодження конфлікту не сприймається вірними УПЦ КП та УАПЦ, бо не відображає спільну причетність до виникнення розколу. Зокрема, ідея приєднання до УПЦ МП не сприймається вірними неканонічних Церков через канонічний статус УПЦ МП із нечітко прописаними правами самоврядування, і відповідно, можливість впливу російської ідеології на її життя.

УПЦ КП і УАПЦ так звані «національні церкви», через свою не канонічність почуваються ізольованими в світовому православ’ї. Що ж до УПЦ КП, то її глава Патріарх Філарет проводить політику із формування молодого єпископського корпусу, який би провадив керівництво церкви в наступні півстоліття. Ці молоді люди, є дійсно талановиті, розумні, інтелектуальні. Також Патріарх Філарет почав серію просвітницьких проектів. Сьогодні перекладаються на українську мову твори святих отців, які були видані російською мовою.

Отже, у всякому разі УПЦ КП показує, що при обмежених можливостях можна систематично працювати, а не сидіти без жодних результатів своєї діяльності. УПЦ КП, на відміну від УПЦ Московського патріархату, налагодила кращі відносини з Римо-католицькою церквою і греко-католиками в Україні. Цьому сприяв і візит в Україну папи Іоанна Павла II в 2001 році [10, с. 399]. УПЦ (МП) не дозволила папі помолитися в Києво-Печерській Лаврі. Що ж до УПЦ КП, то Іоан Павло II зміг переступити поріг Володимирського собору у супроводі верховенства УПЦ КП. А 8 квітня 2005 року вперше в історії Православної церкви у Володимирському соборі відбулося заупокійне богослужіння по главі Римсько-католицької церкви. Що до об’єднання УПЦ КП з УПЦ МП то, ось позиція Патріарха Філарета на це питання: «УПЦ МП та Московська Патріархія закликають Київський Патріархат до покаяння, розуміючи під покаянням повернення під Московську юрисдикцію. Цього ніколи не буде, не для того ми відокремилися від Московського Патріархату, щоб знову повертатись до нього».

УАПЦ залишається не визнаною світовим православ’ям церквою. Налагодити стосунки з іншими православними й християнськими конфесіями в самій Україні УАПЦ вдалося частково. Найменш плідні стосунки УАПЦ зберігаються з УПЦ Московського патріархату.

Такий загальний стан в українському православ’ї підриває авторитет усіх православних конфесій, що представлені в Україні. Розділена і деморалізована православна церква за кількістю громад переважає всі інші загалом. Але ця перевага тане на очах. Українці не розуміють конфліктів у церкві, але ці конфлікти підривають авторитет церкви серед вірян.

Відчувається заполітизованість релігійного життя українців, це виявляється у прямому втручанні влади у церковні справи і навпаки (хоча відповідно до Конституції України церква відділена від держави). Відсутня чітка позиція щодо ситуації в українському православ’ї і з боку офіційної влади. Так, за президентства Л.Кравчука спостерігалася лояльність та підтримка влади щодо УПЦ КП, президент Л.Кучма підтримував УПЦ. В. Ющенко позиціонувався як прихильник створення Помісної православної церкви на основі УПЦ КП, на що категорично не погоджувалися УПЦ та, зрештою, й УАПЦ. Проте якихось реальних кроків зі створення Помісної Церкви так і не було зроблено. Не вирішив цього питання й візит Вселенського патріарха Варфоломія в липні 2008 року на святкування 1020–ї річниці Хрещення Київської Русі. Переможець президентських виборів–2010 Віктор Янукович давно засвідчив свою однозначну орієнтацію на УПЦ. Він зустрічається з Патріархом Московської Церкви Кирилом, а в Україні – з митрополитом Володимиром. З святами новий президент не вітає жодну християнську спільноту крім вірян УПЦ МП. Коли б В.Янукович так спілкувався із Патріархом Філаретом, як спілкується з представниками УПЦ МП, то він би зрозумів сенс думки Предстоятеля українських православних: «Усі ми добре знаємо, яке значення має мова для нації, для народу. Є мова – є нація. Немає мови – немає нації. І тому бачите, яка ведеться боротьба проти української мови, проти української Церкви. Бо Церква – душа народу. Якщо вона є, то є і народ, і душа, і держава». Відтак Україна має керівництво, яке працює проти її народу, проти її національного відродження, зрештою – проти її буття суверенної держави.(Літературна Україна. – 10 травня).

Отже, українці були і залишаються поліконфесійним народом. До створення єдиної національної православної церкви потрібно докласти чимало зусиль. Розглянувши моделі об’єднання православних церков, на сьогоднішній день найшвидше може бути реалізована та, що передбачає є унормування канонічного статусу УАПЦ та УПЦ КП через входження в юрисдикцію Константинопольського Патріархату в статусі Київської Митрополії з правами широкої автономії. Зокрема, в 2008 р. її вже обговорював Константинопольський Патріархат з УАПЦ та УПЦ КП. Факт цих переговорів досить широко був висвітлений в ЗМІ.

На жаль, переговори 2008 р. не закінчилися успіхом через такі причини:

– представники УПЦ КП намагались домовитись з Константинопольським Патріархом про чіткі строки надання Томосу про автокефалію; останній вважає недоцільним визначати якісь строки;

– Константинопольський Патріарх пропонував обрати єпископам УПЦ КП та УАПЦ трьох кандидатів на митрополита Київського, з яких Патріарх би обрав одного. Представники УПЦ КП відстоювали традиційне обрання одного кандидата з подальшим його благословенням Патріархом.

Отже, створення єдиної національної церкви, до чого прагне чимало політичних діячів, за цих умов є нездійсненною мрією. Так само нездійсненною є й ідея державної релігії. Виходячи з цих реалій, Конституція України чітко проголошує: «Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова». Майбутнє українського суспільства – у релігійному плюралізмі, у мирному співіснуванні різних віросповідань.