Коментарі і тести

Різні суспільства мають відмінну історичну ситуацію та можливості що­до її перетворення. Тому не можна говорити про розвиток як щось уніфіковане, єдине для всіх часів і народів. Для одних звичайна стабілізація ситуації вже буде значним досягнен­ням, для інших – це вже давно набутий стан. Звідси випливає, що критерій розвитку має бути прив’язаним саме до історичної еволюції даної конкретної країни. Виходячи із цих міркувань, ми розкладаємо розвиток на три найбільш імо­вірні різновиди, що можуть реально спостерігатися: стабілізація, модернізація та істо­ричний прогрес. Відповідно до цього будується і план семінарського заняття.

1. Розвиток як соціальна стабілізація.

2. Розвиток як соціальна модернізація.

3. Розвиток як історичний прогрес.

Перший варіант розвитку характерний для суспільств, які знаходя­ться у стані глибокої і (або) затяжної соціальної кризи. Скоріше всього, хоч і не обов’язково, у них неефективна економіка, відсутнє соціальне нагромадження та вилучення. Це посилює і без того конфліктну соціогрупову структуру. Соціальні конфлікт­ти зливаються в один центральний, навколо якого починається запекла боротьба. Соціальна активність має негативну, тобто де­струк­тивну, спрямованість. За­конна форма подання, розгортання і розв’язання конфліктів неможлива або малоймовірна. Немає ціннісної згоди, в тому числі щодо власної історич­ної перспек­тиви. Відсутня справедлива винагорода і позитивна мотивація колективних дій. Наука, техніка, культура та освіта деградують або стагнують. Основна маса населення вбога, зайнята переважно проблемами вижи­вання. Соціальні рухи або відсутні, або проявля­ються як невеличкі ініціативні групи з невизначеною, малочисельною і неорганізованою соціальною базою. Держава послаблена і не контролює перебіг соціаль­них процесів на її території. Соціальні організації малочисельні, слабкі і неефективні, серед них значна частина кримінальних та криміногенізованих. У таких суспільствах спостерігається комунікативна та управлінська блокада. Перша проявляється у небажанні або неспроможності основних соціальних суб’єктів до адекватного спілкування, пошуку сприйнятливих знаків, образів і значень, а тому немає єдиного визначення ситуації і шляхів виходу з неї. Криза управління проявляється в тому, що одна ке­рівна структура блокує дії іншої, в результаті чого сус­пільство топчеться на місці, інколи прояв­ляючи при цьому значну зовнішню активність.

Найпростіший вихід із соціальної кризи – насильницьке пригні­чення конфліктів. Воно може бути наслідком державного перевороту (в більшості випадків із залученням армії) або революційної дик­татури. Центральним елементом дій першого виду є армія, другого – партія. Стабілізація проті­кає і завершується швидше у випадку їх злиття, створення революційної армії – партії. Коли ж на чолі цього процесу стоїть керівний клас, можливий перехід до насиль­ницького типу розвитку в перспективі.

Більш продуктивним є законне розв’язання конфлікту. Але це передба­чає сукупність таких передумов: організованого про­тестуючого класу, демократії, культурно-ціннісної злагоди, хоч би якоюсь мі­рою стабільної економіки. Має значення загальна цивілізованість класових антагоністів і всього суспільства в цілому. На цій стадії найбільш віро­гідним фактором замирення може стати національно-етнічна згуртованість, що чинить опір перерос­танню класової боротьби у громадянську війну.

Для соціологічної діагностики ситуації важливо знайти са­ме той елемент системи історичних дій, який у даному випадку може бути ви­рішальним. Туди і повинні спрямовуватись зусилля всіх соціальних суб’єктів: на стабілізацію економіки, замирення соціо­групової структури, пошук культурно-ціннісних орієнтацій розвитку, соціальну мобілізацію, винагоро­ду, виробництво ресурсів розвитку тощо. Відповідно до цього реструктуру­ється вся система історичних дій: домінуючим елементом соціотворчих зу­силь стає економізм, культурний символізм, демократизація суспільства, соціально-психологічний інтегративізм, представництво і захист інтере­сів знедолених соціальних груп, першочерговий розвиток науки, тех­ніки, культури та освіти.

Модернізація як соціотворчий процес передбачає підтя­гування до рі­вня найбільш розвинених авангардних країн світу, або в цілому, що в бі­льшості випадків мало ймовірне, або у якомусь особливому відношенні, що більш вірогідне. Мається на увазі модернізація економіки. Щодо сучасних умов, це, насамперед, індустріалізація. Хоч тут теж можуть бути свої домінуючі елементи: звичайна механізація промисловості, комплексна механізація, хімізація, автоматизація, інформатизація та ін.

Модернізація економіки обирається звичайно з ряду досить важливих причин. Без ефективної економіки в сучасному розу­мінні (як творення цивілізації достатку і зручностей) розвиток фактично неможливий, хоч і можна припустити якісь інші варіанти: ріст консоліда­ції суспільства, прогрес справедливої винагороди, розвиток гуманітарної сфери, споживання і дозвілля та ін. Але зразу ж виникає проблема коштів. Отже, такий варіант можливий лише при наявності особливо дефіцитних ре­сурсів та особливо сприятливої міжнародної економічної кон’юнктури. А також компетентної і відповідальної керівної еліти. У цьому випадку модер­нізація буде менше зачіпати власне виробництво, а більше – обмін, розподіл, винагороду, побут, споживання, гуманітарну сферу. Саме такий варі­ант модернізації демонструють ряд арабських країн Близького Сходу.

Економіка, крім того, краще піддається перебудові на основі запозиченого чужого досвіду. Технологія та природничі науки безпо­середньо не впливають на культуру, ідеологію, звичаї, традиції та ін. країни-реципієнта. Тут наявна можливість зберегти культурну самобутність. За умови, що процес модернізації буде супровод­жуватись відповідною політикою держави, а також куль­турною самодіяльністю більш широких прошарків населення. Зразок саме такої промислової модернізації демонструє після­воєнна Японія.

Більш складним є запозичення чужої технічної, а особливо – соціаль­ної організації праці. Останнє передбачає , крім іншого, зміну форм вла­сності, що, у свою чергу, передбачає перебудову механізмів стратифікації, винагороди, мотивів колективної пове­дінки, форм соціальної мобілізації тощо. Отже, модернізація у цьому напрямі викликає додаткову дестабілізацію, тому на неї може ризик­нути лише відносно стабілізоване суспільство. Од­нією з проблем сучасної України та інших країн СНД є те, що модер­нізація носить глобальний характер і розпочалася у момент затяжної дезоргані­зації цих суспільств.

Історичний прогрес передбачає корінну перебудову всієї соціальної системи, як її особливих елементів, так і зв’язків між ними. У цьому від­ношенні на історичний прогрес більше приречені ті країни, в яких спостері­гається повна соціальна дезорганізація. Але здійснять вони його лише за особливо сприятливих внутрішніх і зовнішніх передумов. До того ж, цей про­цес буде супровод­жуватись значними і продовженими соці­альними потря­сіннями з невизначеною перспективою. Саме в такій ситуації була Західна Європа на момент початку капіталістичної індуст­ріалізації, а також колишній СРСР пі­сля революції та громадян­ської війни. Звідси можна зробити висновок, що прогрес у будь-якому відношенні, а тим більше повний історичний прогрес, супро­воджується значними втратами і витратами, напругою і конфлік­тами, динамічними не­визначеностями і ризиком для суспільства.

Щоправда, можливий і приємніший варіант – коли історичний поступ зді­йснює вже досить розвинене суспільство, з ефективною економікою, при замиреній соціогруповій структурі, розвиненою демократією, справедливою винагородою, самосвідомими і самоорга­нізованими соціальними суб’єктами. Для таких суспільств проблема полягає в тому, щоб визначитись щодо власної історичної перс­пективи і здійснити соціальну мобілізацію на її ос­нові. Теж, до речі, не проста операція, бо вона передбачає певний ризик і мож­ливість втратити вже досягнуті переваги. Але досягнутий рівень роз­витку немовби тисне на них, спонукаючи зробити наступний крок.

Важливо визначити загальноісторичну тенденцію руху. Біль­шість дослідників вважає, що такою тендер­цією для сучасних про­мислово розвинених суспільств є перехід до постіндустріального суспільства. Це значить, що у ньому переважатимуть виробництво і розподіл ін­формації. Класи від конфліктної опозиції перейдуть до конструктивної дис­позиції. Культура зосереджується на творчому самовизначенні щодо майбутнього. Домінувати стане виробництво засобів розвитку: науки, культури, технології, освіти. Суттєво збільшиться вільний час і його культурно-ос­вітнє насичення. Розважальне дозвілля набуде рис продуктивної самодіяль­ності. Зросте значення окремої індиві­дуальності, персональний су­б’єкт стане чимось розпов­сюдженим і звичайним. Тобто таке суспільство змо­же продуктивно розв’язати суперечності існуючого. Але це не стільки нау­ково доказаний факт, скільки теоретично обґрунто­вана надія; її реалі­за­­ція буде залежати від багатьох чинників, у тому числі від конкретної по­ведінки кожного.