§2. Модернізація

Модернізацію найчастіше пов’язують із проблемою переходу від “традиційного” (докапіталістичного, аграрного, патріархального і т. п. – залежно від ідейно-методологічного контексту конкретних теорій) до сучасного промислового, індустріального суспільства. Термін “модернізація” найчастіше вживається у значенні загаль­ного знаменника досить різно­рідних таких соці­аль­них процесів: початкове накопичення капіталу у країнах Західної Європи, промислова революція кінця ХVII – початку XIX ст., буржуазні політичні револю­ції, утвердження демократії і громадянських прав та свобод, виникнення сучасної машинної промисловості, пере­творення науки і техніки в домінуючий чинник соціальних змін, масове пересе­лення із села у місто, утворення промислової техно­інфраструктури (залізниць, телеграфу, телефону, шосейних і морських шляхів сполучення, авіації та інших комунікацій), секуляри­зації релігії, становлення масової освіти, знищення станових привілеїв і досягнення певної соціаль­ної рівності, поліпшення загального добробуту населення у зв’язку із різким підвищен­ням продуктив­ності праці та обсягів виробництва, зростання вільного часу та ін. Інакше кажучи, модернізація означає осучаснення, досягнення традиційним суспіль­ством сучасних рис і властивостей.

Досить уживаним є застосування даного терміну щодо ана­лізу ситуації в колишніх колоніях і напівколоніях після здо­буття ними політичної незалежності у значенні “розвиток на­вздогін”. Передбачається, що розвинені промислові країни вже апробували певну модель переходу від традиційного до сучасного суспіль­ства. Проблеми країн, які стали на шлях самостійного роз­витку, полягають у тому, щоб ефективніше, економніше і раціональні­ше застосувати дану модель, перенести її на національний грунт за ра­хунок поєднання власних ресурсів і зовнішньої допомоги.

Теоретичний аспект проблеми полягає в тому, щоб розро­бити наукове підґрунтя подібних соціальних перетворень. Процес модерні­зації розглядається як творче наслідування вже наявних соціально-економічних і культурно-освітніх зразків та форм (у да­ному випадку – соці­ально-політичної діяльності. Еволюція від традиційного суспільства колишньої колонії чи напів­колонії) до сучасного тлумачиться як підвищення складності його організації; структурної і функційної диференціації в ході розпаду родопле­мінних відно­син, традицій та міфолого-магічних форм культури; усунення тих аспектів колективних вірувань, настроїв і спонукань, які не вписуються в реалії технічної цивілізації, їх місце мають по­сісти нові засоби соціальної інтеграції, зокрема науково-технічні цінності, загальнолюдська мораль, право і справедливе судачинство.

Залежно від ідейно-теоретичної ангажованості науков­ців, модернізація розуміється як капіталізація або соціалізація (вибір соціалістичної орієнтації діяльності). У першому випадку йдеться про створення національних ринків товарів, капіталів і робочої сили, введення політичної демократії (всезагальні вибори, ідеоло­гічний і партійний плюралізм, розвиток профспілкового руху), запозичення західних систем освіти, підго­товки і перепід­го­товки кадрів, формування засобів масової інфор­мації, перехід основної маси населення на роботу за наймом, фермеризація сільського господарства, заміна родоплемінних форм сім’ї нуклеарним шлюбом, традиційної культури – масовою. Ос­новним напрямом перетворень вважається заміна колективних (родо­племінних) форм власності приватною і створення на цій основі “суспільства власників”.

У другому випадку (соціалістична модернізація) зразка­ми для наслідування і втілення пропонуються соціалістичні цін­ності: державна власність, планова економіка, однопартійність, формальна (державно чи партійно підконтрольна) демократія, ідеологічна мобілізація на соціальні перетворення, ідейно-психологічна єдність основної маси населення, особливо “партії і народу” та ін.

Боротьба цих двох тенденцій модернізації відбивала бо­ротьбу двох систем щодо країн, які стали на шлях самостійного розвитку. Кінцевий її результат, незалежно від суб’єктивних на­мірів, полягає у посяганні саме на незалежність і свободу в об­мін на прокламоване економічне процвітання і політичну могутність у майбутньому. Більш амбіційний напрямок теорій модернізації пропонує не стільки запозичувати усталені зразки соціальної організації, скільки виходити на її якісно новий рівень. Тут модернізація тлумачиться як більш широкий процес, аніж перехід до капіталізму чи соціалізму. Йдеться про необхідність створення принципово нового соцієтального типу суспільства. Останнє ма­ло бути зі своїми особливими культурно-ціннісними орієнтаціями (поєднання традиційної культурної самобутності з цінностями технічної цивілізації і створення на цій основі принципово но­вого типу культури); передбачало стрибок у постіндустріальну фазу промислового розвитку; включало перетворення родоплемінної общини у комунітарну спільноту сучасного типу. Пе­редбачалося подолання знеособленості відносин, а також традицій, стверджень моралі; введення гармонійних сто­сунків індивіда і групи, їх безпо­середності, рівності, емо­ційної залученості. Освіта мала будуватися так, щоб запобігти очевидних недоліків існуючої: її знеособле­ності і масовості, жорсткої дисципліни, конкурентності у здобутті дипломів та ін. навчальних сертифікатів; нерівності і владного характеру пе­дагогічних відносин, надмірного акценту на науково-технічному навчанні на шкоду гуманітарному, не­спра­ведливої, здебільшого академічної селекції (відбір “кращих” за формальними та уні­фікованими критеріями) тощо.

В основу теоретичної концептуалізації проблем модернізації покладено певне тлумачення сучасного і традиційного суспільства. У суто соціальному плані сучасне суспільство розуміється як таке, що протистоїть архаїчному (патріархальному, традиційному) перш за все у стосунках особи і суспільства.

У традиційному суспільстві індивід ще не є особою. Він ніби розчи­нений у первісній спільноті, позбавлений автономності та ін­дивідуальності. Це, за висловом Е. Дюркгейма, механічна солі­дарність, заснована на структурно-функційній тотожності лю­дей, одинаковості їх дій, вірувань і способу життя. Міркуючи в такому контексті, модернізацію суспільних відносин можна тлумачити як перехід до органічної спільності людей, яка ґрун­тується на їх розбіжності, диференціації функцій і пов’язаних з нею діяльності та ціннісних орієнтацій.

Ф. Тьонніс розрізняв спільність і суспільність як відмінні типи соціальної організації. У спільності людські взаємини без­посередні, щирі, емоційно забарвлені, мають пере­важно родинну спрямованість. К. Маркс розрізняв архаїчні і вто­ринні суспільні формації. У традиційних (архаїчних) сус­пільствах, за його думкою, відносини природні, безпосередньо особистісні, рівні. У вторинних формаціях вони опосередкову­ються приватною власністю, товарно-грошовим обміном, владною регуляцією держави, обмеженою класовою ідеологією і колективною психо­логією тощо. Саме пере­хід від природної спільності і рівності до зречевленої залежності системи всезагального товарно-грошового обміну, купівлі та прода­жу всього і скрізь, породжує, на його думку, товарний фетишизм, спотворює людські взаємини, пере­тво­рює особу у функцію, інди­відуальність у статус, людину (особливо робітника, трудящого) у товар.

Незалежно від цих ідейно-методологічних розбіжностей, за­гальним для всіх концепцій модернізації залишається тверд­ження про необхідність відходу від всеохоплюючої недиферен­ційованої приналежності індивіда конкретному колективу, заміна без по­середніх стосунків опосередкованими, родинних – нормаль­ними і статуарними, відносин особистої – залежності функційним розподілом праці тощо. Та­ким чином, ідеться про розклад родо­племінних общин і пе­ретворення їх у сучасне диференційоване і структуро­ване суспільство.

Практика модернізації країн, які стали на шлях само­стійного розвитку, може бути узагальнена у декілька етапів. На початковій стадії (50–60-ті роки) передбачалося, що модернізація відбува­тиметься на основі зовнішньої допомоги, запозичення технологій і формування власної робочої сили адекватного профілю. Проте ці сподівання не справдилися, частково тому, що допомога була недостатньою. Основне ж полягало в тому, що не була розв’­язана основна суперечність даного процесу: сучасна зарубіжна тех­нологія потребувала сучасного типу робітника – сучасний тип робітника міг сформуватися тільки через довгу адаптацію і при­звичаєння до технічних засобів праці.

З цією метою досить широко інвестувалася сфера освіти (до 9–11 % національних бюджетів). Але сила традиції, культурної своєрідності, родоплемінного середовища і загально­го стану суспіль­них відносин виявилися впливовішими. Сучасний тип робітника сформувати не вдалося, зате була підірвана культурна самобутність і традиційна форма колективної поведін­ки. Замість продуктивного працівника сформувався споживацький тип особи, орієнтованої на сучасні світові стандарти това­рів і послуг.

Перехід до державного управління і бюрократизації соціальних організацій різко загострили соціальні суперечності. Раціональне управління не накладалося повністю на родоплемін­ний тип особи і традиційні звичаї, сприяючи появі в масовому порядку маргінала чи делінквента, карикатурного поєднання традиційної особи і су­часного бюрократа.

Трайбалістські звичаї, засновані переважно на родинних і общинних стосунках, органічно не поєднувалися з практикою раціональної бюрократії. Запозичення культурно-ціннісних орієн­тацій індустріальних суспільств відбувалося з їх суттєвим збоченням і деформацією. Наукові знання важко засвоювалися людь­ми, які призвичаїлись до магіко-міфологічних форм сприйняття дійсності.

“Подарункові” звички переросли в державну корупцію не­бувалих розмірів. Заміна родоплемінної “рівності в бідності” на рівність за критеріями особистого успіху і винагороди при­звела до появи у масовому порядку заздрощів, збурення, апа­тії та бай­дужості. Соціальну напругу посилювали безробіття і злидні, що призводило до загострення антагонізмів і часто доповнювалося ут­вердженням корумпованих диктаторських політичних режимів.

Зваживши на ці факти, теоретики і практики модерніза­ції дещо змінили тактику. Акцент переводився на культурну са­мобутність і своєрідність корінного населення, його історичні звичаї і традиції. Ідеологічно це оформилося в різних версіях націоналізму: концепція негритюду; ісламський, точніше – арабсь­кий, фундаменталізм; латиноамериканська “теологія свободи” тощо. У них відбулася своєрідна інверсія раніше започаткованих підходів. Якщо спочатку колишнім колоніям доводилось адаптуватися до індустріального суспільства, то на другому етапі, навпаки, їх модернізація ставилася в залежність від того, наскільки досвід промислово розвинених країн може присто­суватися до культурних реалій колишніх колоній і напівколоній.

Прийшло розуміння того, що модернізація означає ство­рення нового типу соціального порядку. В основі ж останнього, як це ві­домо в соціології ще з часів М. Вебера і Т. Парсонса, лежить певний інституційний порядок. Отож, стало ясно, що ра­ціоналізація архаїч­них суспільств, не маючи опори у відповідних соціальних інститутах, організаціях та інших структурах, при­зводить до ще більшої ірра­ціоналізації.

Безконтрольність, безвідповідальність, необов’язковість, не­функційність, корупція, апатія, лінь і відсутність колективно органі­зованих соціальних ініціатив спричинили те, що колишні колонії стали своєрідними господарськими “чорними дірами”, де безслідно зникала будь-яка зовнішня матеріальна допомога.

Деяке поліпшення стандартів споживання і медичного обслу­говування викликало зворотний ефект: непідконтрольну народ­жуваність і перенаселення. З усіх видів імпортованої тех­нології найширше застосування знайшли лише сучасні види озброєння, які використовувалися у родоплемінних суперечках і сутичках між традиційними вождями та політичними лідерами нових орієнтацій. Останнє не виключало озброєних сутичок між самими вождями та між новими політичними лідерами. Орієнтація на культурну самобутність не спричинила духовного відродження, не подолала тенденції до запозичення не найкращих зразків західної масової культури.

Третій етап модернізації розпочинається у 80-х роках, у його основі лежить концепція “нового світового порядку”. Особливо ін­тенсивно вона розробляється у рамках науково-дос­лідних центрів ЮНЕСКО і складається з трьох відносно авто­номних і взаємопо­в’язаних частин: новий економічний порядок, новий політичний порядок, новий культурний порядок.

В основі цих підходів лежить визнання того факту, що прір­ва між колишніми колоніями і колишніми метрополіями у всіх сферах суспільного життя продовжує зростати. Подолати її можна лише на основі відповідної міжнародної регуляції еконо­мічних, політичних і культурно-ідеологічних процесів. Практич­ного за­стосування ця концепція фактично не знала, оскільки з початком “перебудови” у колишньому СРСР була підірвана стабільність існуючого світового порядку, котра не відновлена й дотепер. Крім того, концепцію “нового світового порядку” не можна цілком від­нести до теорії модернізації, оскільки вона має на меті модернізацію світового співтовариства, а не окремої країни чи регіону.

Запозичення, засвоєння і наслідування лежить в основі інди­ві­дуальних (на що звернув увагу відомий французький соціолог Г. Тард), колективних та інституційних дій. Це сто­сується наслі­дування, запозичення і втілення в практику іннова­ційних зразків.

У світовому співтоваристві, як і в окремій соціальній групі чи у груповій взаємодії, завжди є лідери і відстаючі, авангард і ар’єргард. Наслідування тут необхідні з двох причин: а) через об’єктивну неможливість перескочити певні фази історич­ного розвитку і б) заради економії ресурсів. Передбачається, що запози­чення вже наявних зразків, разом із врахуванням помилок і чужого негативного досвіду, надає можливість країні-рецепієнту (отриму­вачу) уникати різких поворотів, діяти більш ефективно та економно.

Проте модернізація є досить суперечливим соціальним про­це­сом. На цьому шляху, насамперед існують суто об’єктивні пере­шкоди, у тому числі системного характеру. На це, зокрема, звернув увагу американський соціолог Р. Мертон. Він висунув тезу про принципову обмеженість системного запозичення, взаємної чи односпрямованої трансформації систем. Суть її полягає в тому, що елементи однієї системи не можуть бути перенесе­ні в іншу систему без попередньої їх суттєвої транс­формації. Попередню ж транс­формацію має здійснити реформатор або інноватор. Якщо він цього не зробить, то таку роботу проведе система-рецепієнт. Вона змусить новий елемент, який потрапив у її середовище, діяти за власними, тільки їй властивими, правилами і закона­ми. Якщо цього не відбудеться, то система-реципієнт вступає у смугу внутрішнього напруження, соціальної аритмії; робить помилки, зазнаючи струк­турних та функційних втрат.

По-друге, має бути відповідність між рівнями могутнос­ті запозичуючої системи і запозичуваного елемента. Невідповідність рівнів призводить до дисфункції системи адаптивних і соціотвор­чих можливостей.

Наприклад, ефективна сама по собі західна система освіти, перенесена у родоплемінне середовище, де діє традиційно орієн­тована людина з властивим їй магіко-міфологічним сприйняттям дійсності, функціонуватиме неефективно. Адже вона не відповідає природі даного соціального середовища. Крім того, вона може трансформуватися відповідно до місцевих умов (так, науково-тех­нічне знання, інші форми раціоналізації мислення і дій набувають магіко-міфологічної інтерпретації. А засновані на них практичні дії вписуються у структуру традиційної поведінки).

У випадку, коли забезпечені елементи виявляються сильніши­ми від сво­го нового середовища, вони здатні підірвати традиційні функції системи, але не гарантують її ефективність в цілому. Для цього потрібен час. Скажімо, коли б західна система освіти в умовах традиційного суспільства спромоглася сформувати “нову людину”, то остання не змогла б пристосуватися до умов існуван­ня колишньої колонії. На пер­ших кроках модернізації така країна неминуче несе в собі своє історич­не минуле.

Нарешті, третє правило: запозичуваних нових елементів має бути не більше, аніж система може їх асимілювати. Інакше з’явля­ється нова залежність: могутність запозиче­них елементів переважає адаптивні можливості системи-рецепієнта. Перші підривають основу існування системи, позбавляють внут­рішньої впорядкованості і цілісності, автономності функціонування. Як наслідок – колоніалізм зміню­ється неоколоніалізмом.

Як ці загальні міркування виявляються у конкретній практиці модернізації? Перш за все, стає очевидною супереч­ливість даного процесу. Число загроз модернізації приблизно до­рівнює числу її позитивів. Країна може набу­вати сучасних рис, проте втрачатиме соціокультурну са­мобутність. Формування нової людини, моралі, права, колективної психології, ідеології, соціо­групової структури, культурно-ціннісних орієнтацій, регулятив­них механізмів тощо супровод­жуватиметься втратою вже набутого.

Поєднання ж позитивних рис нового і усталеного набутого породжує досить складну ситуацію у суспільстві, пов’язану з визначенням перспективного розвитку. Воно підриває усталений соціальний порядок, не гарантуючи покращання соціально-еконо­мічної ситуації. Відсутність необхідних ресурсів перешкоджає ефективному застосуванню запозичуваного (наприклад, введення в обіг іноземної валюти за умов розладнаної фінансової системи не поліпшує, а, скоріше, погіршує ситуацію, спричиняє можливий крах фінансової системи).

Вироблення ж нових ресурсів розвитку потребує певного часу. Але соціальний час є теж певним ресурсом, причому він стає досить дефіцитним саме за умов стабілізації та модернізації суспільства. Модернізація часто проводиться поспіхом, що веде до нових проблем і конфліктів.

У країнах, які потребують модернізації, відбувається гостра політична та ідейно-теоретична боротьба між радикалами, котрі вимагають негайних і рішучих змін, і консерваторами, против­никами таких заходів. Продуктивне розв’язання даного конфлікту залежить від наявності політико-ідеологічного плюралізму, роз­ви­не­них суб’єктів соціальної взаємодії, ціннісного і громадянського консенсусу, легітимізації конфліктів, вільної соціальної кому­нікації, широкої мережі соціальних організацій, громадянського суспільства та ін.

Драматизм ситуації полягає саме в тому, що в суспільстві, що трансформується, відсутні саме ті елементи, для створення яких і запроваджується модернізація.

Боротьба точиться і між прибічниками орієнтації на зов­нішню допомогу та опори на власні сили. Обидві сторони мають досить серйозні аргументи, оскільки в кожному з можливих історичних виборів утримуються свої загрози. Так, зовнішня допомога таїть у собі небезпеку втрати неза­лежності, яка зростає разом із обсягом такої допомоги. Опора на власні сили затримує модернізацію на невизначений історичний період, консервує архаїчні порядки.

Ініціаторами модернізації, як правило, виступають па­нівний клас, керівна або авангардна (носій, творець і пропа­гандист культур­ної моделі розвитку) еліта. Вони найбільше відчувають дискомфорт історичного відставання свого сус­пільства: почуття ображеної національної, класової гордості, сором від своєї меншовартості в міждержавних чи міжнародних стосунках та ін.

Залучення до наміченої перспективи основної маси на­роду залежить від кількох факторів: привабливості культурно-цінніс­них орієнтацій, форми їх подання (утопія, в принципі, має більше шансів на підтримку, аніж апологетика, викривальна чи мобіліза­ційна ідеологія), внутрішньої згурто­ваності політичного авангарду, розвиненості соціальних комуні­кацій, наявності ефективного пропагандистського, просвітниць­кого та агітаційного апарату, могутності держави і міри контро­лю над її силовими структурами з боку політичного авангарду, міжнародної підтримки тощо.

Початкова стадія модернізації супроводжується, як правило, значною соціальною ажіотацією, особливо коли вона базується на впливовому соціальному русі. Надалі “ус­пішність” все більше залежить від перших кроків модернізації.

Труднощі подолання трансформаційної кризи спричиняють конфлікти серед керівної еліти, спад активності і соціальну апатію трудових верств населення. Перма­нентні невдачі створюють цілком реальні передумови для нової дезорганізації, встановлення автори­тарних або деспотичних режимів (у випадку сильної держави і згуртованої еліти). Якщо початкова фаза модернізації базувалась на підтримці со­ціального руху, то авторитаризм і дес­потія пере­ростають у тоталітаризм.

Ступінь залученості політичного авангарду до модернізації виявляється більш вмотивованою тому, що він виграє від неї більше, швидше і безпосередніше, ніж інші верстви населення. Останні можуть сподіватись на результати лише у віддаленій перспективі. Тому відношення до модернізації основної маси населення суперечливе. Воно може починатися з короткочасного ентузіазму (інтегральний націоналізм, релігійний фанатизм або інтенсивна масова підтримка комуністичної ідеї, утопії). Пізніше такий ентузіазм може набувати двох суттєво відмінних форм: апатія, байдужість, пасивний опір чи організований, мобільний і діяльний протест.

Наявність поведінки першого типу свідчить про невдачі мо­дер­нізації, відчуженість політичної еліти від історичної перспективи і зосередженість на вирішенні виключно власних групових проблем, переродження панівного класу у пригноблюючий, політичного режиму – у деспотію, авторитаризм, тиранію чи тоталітаризм. За­свід­чує він і відсутність внутрішньої суб’єктної структурованості народної маси, перетворення її на відносно легко маніпульований однорідний натовп.

Організований протест вказує на наявність розвинено­го при­гнобленого класу чи опозиційного соціального руху. Він також свідчить про те, що в даному суспільстві є розгалужена суб’єктна структура (самосвідомі і самоорганізовані соціальні і політичні суб’єкти), громадянське суспільство і демокра­тичний контроль. Але це вже ознака певною мірою соціально розвиненого сус­пільства. Його модернізація може бути спрямована на подолан­ня економічної відсталості або на культурне від­родження.

Модернізація матиме тим більшу підтримку, чим вищою буде стихійна чи організована мобілізація основної маси населення, справедливішою соціальна страти­фікація; матеріальна і моральна (схвалення, престиж, авто­ритет, вплив) винагорода; привабливішою, конкретнішою і відчутнішою перспектива. Має неабияке значення і конкретна спрямованість модернізації: економіка, політика, соці­аль­на сфера чи культура.

Спрямованість модернізації визначається загальним співвід­ношенням наявних у суспільстві ресурсів з обраними культурно-ціннісними орієнтаціями. Якщо увага акцентується на культурній мо­делі майбутнього (що відбувається майже завжди, бо модер­нізація в кінцевому рахунку є устремлінням у перспективу), то в суспільстві спостерігається прагнення до руху і змін, а не до порядку і стабілізації. При цьому увага концентрується на орієн­таціях, а не на ресурсах (вони в дефіциті, модернізація завжди є засобом його подолання, нагромадженням ресурсів для вироб­ництва нових). Переважає культурний символізм і перспективне нормотворення, а не наявні суспільні відносини, трактовані як застарілі, неадекват­ні новим історичним реаліям.

За таких умов значення соціальної мобілізації буде вищим, ніж соці­альної стратифікації (соціального порядку в точному значенні цього слова ще не досягнено, існує “соціотворчий порядок”, групи тільки лаштуються посісти відповідні соціальні позиції). Посилюється значення потреб, а не їх задоволення; відсутність чи обмеження останніх компенсується визначеною історичною перспективою, виноситься “за горизонт”.

Акцент на виробництві ресурсів по-іншому структурує систе­му історичних дій. З точки зору структури діяльності економічна активність являє собою організацію, безпосередньо виробництво, розподіл і споживання. Кожному з них відповідає особливий елемент структури історичної дії: культурна модель, соціальна мобілізація, соціальна стратифікація і винагорода (формування і задоволення потреб). Графічно це можна відобразити наступним чином.

організація розподіл модель мобілізація

O											O
											
											
											
											
O											O

O											O
											
											
											
											
O											O

розподіл споживання винагорода стратифікація

Змістовний зв’язок цих елементів залежить від обра­ного пункту основного прикладання сил. Це означає, що модернізація економіки може відбуватися переважно як перебудова організації і управління, соціальної і технічної організації праці (зміна відносин власності, технологічної бази виробництва), трансформація роз­по­ділу, активізація або пригнічення споживання. Відпо­відно до цього дещо змінюється спрямованість історичності, внут­рішній зв’язок і акцентація в системі історичних дій.

Складовими історичності є наступні чинники: а) накопичення суспільних баластів; б) система знання (наука у найбільш широкому розумінні цього слова, тобто як спосіб раціоналізації колективних форм мислення, техніка і спосіб раціо­налізації колек­тивних форм діяння, включаючи тех­ніку соціального управління і самовряду­вання); в) культурна модель (культурно-ціннісні орієнтації і форми їх функціонування – колективна психологія, ідеологія й утопія).

Модернізація, особливо на початковій стадії, не передбачає значних обсягів накопичення суспільних багатств. Вона, скоріше, є нагромадженням засобів діяння – наукових знань і технології. Тільки досягши певного рівня зрілості, останні зможуть забезпе­чити накопичення в таких масштабах, щоб дане суспільство пере­йшло до виробництва засобів розвитку – власної науки, культури та освіти. Оскільки на цій стадії суспільство діє із значною долею невизначеності (запозичує чужі досягнення і способи діяння), то в цей період підвищується роль культурної моделі – ціннісних орієнтацій та їх представлення – як однієї з пере­думов грома­дянської згоди.

Сама ж культурна модель отримує різні акцентації. Вона мо­же бути орієнтованою переважно на організацію виробництва, на розподіл або споживання.

Культурно-ідеологічна акцентація економічної активності у значній мірі визначає соцієтальний тип суспільства. Останній може бути переважно організаційним, продуктивістським, спожи­вацьким або розподільчим. Крім того, зазначений вибір рішуче впливатиме на спосіб накопичення, яке, власне, і є метою будь-якої модер­нізації за критеріями розвитку. Адже тільки з появою необхідного обсягу накопичень суспільство отримує об’єктивну можливість обрати керований розвиток.

Відповідно до акцентації економічної активності на організації, виробництві, розподілі чи споживанні, накопичення набувають таких форм: накопичення досвіду організації та управління, накопичення засобів виробництва, накопичення за­собів обміну, накопичення засобів творення (йдеться не про індивідуальне, а про колективне споживання, продуктивне інвестування в науку, техніку, культуру і освіту). А це трансформує всю структуру історичного діяння.

Зокрема, якщо культурна модель акцентується на вироб­ництві, то соціальна мобілізація відбувається переважно шляхом організації та управління. Це супроводжується активним накопичен­ням засобів виробництва. Можливості ж матеріальної винагороди обмежені, а стратифікація ще не є настільки довер­шеною, аби задоволення від нового соціального становища стало активним чинником масової поведінки. Мобілізація соці­альної активності відбувається з певним пожвавленням розпо­ділу і споживання, тісно пов’язаними із стра­тифікацією (стан­дарт споживання сприймається водночас і як знак соціального становища). Це, до речі, найбільш простий, поширений і узви­чаєний випадок. Таким шляхом відбува­лися капіталістична і соціалістична індустріалізація як особливі форми модернізації суспільства.

Зміна форм зв’язку спричиняють появу іншої системи істо­ричних дій. Наприклад, коли культурна модель акцентована на органі­зації, то соціальна мобілізація базується на розподілі, страти­фікація – на споживанні, винагорода набуває суто ви­робничих форм (місце у виробничому процесі є в то й же час основою соціального статусу). У цьому випадку найбільша складність полягає в тому, щоб здійснити соціальну мобіліза­цію через розподіл, тобто за умов відносного дефіциту ресур­сів, що взагалі характерно для модернізації, особливо на початковій її стадії.

Усі інші типи історичних дій, заснованих на акцентації культурної моделі, будуть менш вірогідними теоретично і поши­реними практично. Тут можливі два різновиди: 1) куль­турна модель акцентована на споживанні; 2) культурна мо­дель акцентована на розподілі.

У першому випадку соціальна мобілізація пов’язується з виробництвом, стратифікація носитиме організаційно-управлінські форми (контрольоване розміщення індивідів і груп за соціальними позиціями), а винагорода залежатиме від розпо­ділу. Основна проблема полягає в тому, щоб перенести еконо­мічну активність (мобілізацію на виробництві) у відповідні форми соціальної активності поза виробництвом. Тим більше, що остання пригнічу­вати­меться підконтрольною, а тому, певною мірою, насильницькою, стратифікацією і прямою залежністю вина­городи від розподілу. Їх несправедливий характер буде додат­ковим фактором пригні­чення соціальної активності.

Якщо ж культурна модель акцентується на розподілі, то мобілізація здійснюється переважно через споживання, що мож­ливо або в досить багатому, або в паразитарному суспіль­стві.

За таких умов стратифікація залежатиме від становища на виробництві, а винагорода реалізуватиметься в організаційних фор­мах, що потребує досить сильної державної влади і розвиненої системи соціальних організацій, управління і самоврядування.

Є ще ряд аспектів проблеми модернізації, пов’язаної з реорга­нізацією економічної активності. Модернізація здебільшого перед­бачає запозичення. Модернізація ж на власній основі є ближчою до історичного прогресу як виробництва історичних зразків для наслідування. У цьому відношенні капіталістичну (у За­хідній Європі та США) і соціалістичну (в СРСР) індустріа­лізацію швидше можна назвати історичним прогресом, хоч він і супроводжувався значними соціальними напруженнями і антаго­нізмами.

Найбільш зручні форми запозичення – імпорт технології і капіталів. Хоч і тут є свої труднощі: імпорт технології потребує освіченої, навченої і дисциплінованої трудящої маси; імпорт капі­талів – чесного, відповідального, некорумпованого, орієнтованого на розвиток, а не на розподіл і розкішне споживання, панівного класу. Де того ж це передбачає, почасти, експорт сировини, бо на безкоштовну допомогу не можуть розраховувати більшість країн, які стали на шлях розвитку. А це таїть небез­пеку перетворитись у сировинний придаток інших країн або фор­мування паразитарної панівної групи, яка багатітиме, нещадно експлуатуючи власні ресур­си, у тому числі робочу силу і про­дукти виробництва, прода­ючи останні за кордон за демпінговими цінами (приклад України та інших країн СНД), переводячи капітали в зарубіжні банки.

Отже, економічна модернізація здебільшого відбувається як реорганізація власне виробництва, підвищення міри техніч­ної оз­броєності робочої сили на основі імпорту технології. Запозичен­ня інших елементів системи економічної діяльності здійснюється важче. Наприклад, реорганізація соціальної і тех­нічної організації праці передбачає певне реформування відносин власності, стверд­ження нових технологій управління, тобто сут­тєву трансформацію існую­чих промислових організацій або ство­рення нових.

Визначити наперед напрямок реформування власності (її прива­тизація, колективізація, акціонування, одержавлення чи усуспільнення), на нашу думку, не можна. Найдоцільніший шлях тут – певне їх поєднання за критеріями ефективності ви­робництва. Тут ми не можемо погодитися з тими вітчизняними вче­ними, котрі висувають приватизацію власності в якості само­цінного елемента еконо­мічної модернізації. Приватна власність ав­томатично не гарантує позитивної трудової мотивації, яка в да­ному випадку, і в соці­ологічному аспекті, є центральною проблемою.

Не гарантують автоматичного успіху й інші форми власності. Тру­дова мотивація є, швидше, наслідком соціальної та технологічної організації праці, аніж власності самої по собі. Тут слід керуватися тим, яка форма власності в даних конкретних умо­вах гарантує най­кращу організацію праці та ефективність виробництва.

Що ж стосується загального принципу, то досвід зарубіжних країн свідчить, що формування більш активного виробництва до­сягається швидше приватизацією, а досягнення більш справед­ливо­го розподілу – націоналізацією виробництва. Яку культурну модель покласти в основу історичних дій, залежить від ціннісного вибору даного конкретного суспільства, якщо в ньому гаранто­вані демократичні передумови історичного вибору.

Імпорт механізмів розподілу і споживання запозичується ще важ­че. Вони обумовлюються культурною спадщиною даного суспіль­ства, кожне з яких має припустиму саме для нього межу бідності, розко­ші і масштаб справедливості. Те, що для одних суспільств є крайньою бідністю, для інших – успадкована і узвичаєна норма. Те, що припустиме для панівного класу в плані розкішного спожи­вання в одному суспільстві, не дозволене в іншому. У загальному ж вигляді можна стверджувати, що на момент модернізації розпо­діл має бути узгодже­ний з ефективною економічною активністю, а споживання (особливо стосовно за­мож­них і панівних верств населення) – підпорядковуватись тен­денції демонстративної скром­ності, а не демонстративної розкоші.

Різні складові елементи історичності по-різному піддають­ся запозиченню. Здійснити безболісне і прискорене накопичення можливо за умов наявності дефіцитних природних ресурсів і від­повідальної, організованої та дисциплінованої політичної еліти. Саме так відбулося в Арабських Еміратах, інших країнах Близького Сходу, які на основі експорту нафти перетворили пустелю у кві­тучий сад.

Якщо ж політична стратегія еліти обрана неправильно, а сама вона є безвідповідальною, корумпованою і непідконтрольною, то вилучені за експорт кошти роз­тринькаються, зречевляться в антиресурсах розвитку (воєнні озб­роєння, мілітаризація науки, частково – освіти і культури, інве­стиції у реалізацію утопії на міжнародному рівні). Найтиповіший приклад цього – дії колиш­нього СРСР.

Система знання не може бути продуктивно запозиченою без відповідної їй системи освіти. Тому основна проблема – поєднан­ня імпортованих педагогічних технологій зі збереженням власної куль­турної самобутності. Для її розв’язання слід особливо остері­гатись імпорту ціннісних орієнтацій, які зречевлені в імпортованій педагогічній технології. Доцільніше засвоювати найбільш загаль­ні та абстрактні принципи організації освіти, переважно науково-технічних форм навчання (вивчення природ­ничих наук та профе­сійно-технічна освіта).

Запозичення чужих культурно-ціннісних орієнтацій, в принципі, можливе. Але це досить складний і суперечливий процес. Запози­чення окремих абстрактних “загальнолюдських” цінностей, як розвиток, модернізація, процвітання, демократія, гласність, права людини, справедливість, свобода тощо – з наступним залученням їх до вже наявної вітчизняної системи, впорядкованої і когерент­ної – не має значної руйнівної сили. Особливо якщо ці цінності адекватно накла­даються на колективні настрої і прагнення. Ідео­логічні ж запозичення утримують в собі значну небезпеку, адже ідеологія має класову модифікацію. А це означає, що відбува­ється лише осучаснення певного класу за ідеологічними зразками чужого досвіду, що може спричинити гострий міжкласовий конф­лікт, посилити опозиційні настрої.

Запозичення чужої релігійної або світської утопії може при­звести до значного знаково-символічного переоформлення свідомості даного народу. Врешті-решт, це часто призводить до корінної культурної реформації, супроводжуваної гострими соціальними конфліктами. Прикладами тому є введення хри­стиянства в Київській Русі, в Європі, запо­зичення більшовиками європейської соціаліс­тичної утопії тощо.

Збереження самобутності доцільно досягати шляхом реор­ганізації елементів власної культури на основі гармонійного по­єднання її з контекстом запозичуваної .