Коментарі і тести

Розвиток передбачає свідому перспективну орієнтацію, ко­лективну мобілізацію і певний рівень суспільної самоорганізації. Все це неможливе без доб­ровільно і свідомо обраних культурно-ціннісних, перспективних орієнтацій. Приступаючи до розгляду даної теми, ми повинні розі­братися у змісті даного поняття та усвідомити реальний вплив цінні­сних орієнтацій на індивідуальну та колективну поведінку.

Цінностями є річ, предмет, образ або символ, які визначаються людьми як значимі, привабливі. Вони діють як вагомі чинники люд­ської поведінки. В культурно-ціннісних орієнтаціях розбіжність об’єктивного і суб’єктивного знаходиться у “знятому“ вигляді. Це означає, що тут однакове значення мають і об’єктивні власти­вості об’єктів, і їх суб’єктивне визначення людьми як бажаних, шуканих, значимих для їх життєдіяльності.

Важливо усвідомити також, що аналіз цінностей у соціології не якоюсь спробою втручатись у вирішення основного питання філосо­фії про первинність чи вторинність матерії та свідомості (у дано­му випадку – первинність чи вторинність об’єктивного або суб’єк­тивного). Соціологія лише констатує наявність ціннісних орієнтацій та їх вплив на вибір людьми форми і змісту їх сус­пільної ді­яльності. Отже, повторимо ще раз, цінністю є не сама по собі річ чи предмет, а лише ті з них, що стали певним орієнтиром людської діяльності.

Ціннісні орієнтації існують у певним чином впорядкованому або внутрішньо пов’язаному вигляді. Можна також сказати, що цінності існують як певна ієрархія. Отож, серед них можна виді­лити більш і менш значимі, а також домінуючу цінність. Вона є тією цінністю, яка визначає характер всіх інших цінностей (у межах даної системи) і вибір якої зумовлює вибір всіх інших цінностей. Стосовно до нашої проблеми, основною або центральною цінністю є бажаний тип суспільст­ва, що у розгорнутому і впоряд­кованому вигляді проявляється як суспільний ідеал. Дослідженню його впливу на систему історичних дій має бути присвячений семінар з даного розділу. Пропонується для цього розглянути такі основні питання:

1. Цінності і норми, їх взаємовплив і взаємозв’язок.

2. Подання цінностей розвитку (утопія, ідеологія, психологія).

3. Особа в системі цінностей розвитку. Формування персо­нального суб’єкта історичної дії.

У першому питанні, при його розгляді, спочатку треба здійснити інтерпретацію щойно введеного поняття – “цінності”. Пояснити, зокрема, чому цінність не є ні суто об’єктивною характе­ристикою речей та явищ дійсності, ні суто суб’єктивним станом індивіда або групи. Чому вона є синтезом того і другого. Це значить, окрім іншого, що цінність одночасно є певним відобра­женням ді­йсності та одночасно мотивом, спонуканням до певної дії. Цін­ність є одним з організаторів колективної практики. Завдяки цій яко­сті вона лежить в основі нормотворення. Коли група або інший соці­альний суб’єкт визначаються щодо цінностей, їм далі треба створити правила взаємодії, які б визначали систему дозволених і забороне­них дій та систему винагороджувальних і карних санкцій. При відпо­відному контролі за їх виконанням людська спільнота буде діяти організовано і скоординовано чином, тобто з певним позитивним результатом. Без такої шаблонізації чи стандартизації бу­де панувати хаос і безладдя.

Далі треба проаналізувати ціннісні орієнтації як систему, зокрема, виявити значення основної цінності як системотворчої ознаки або власти­вості. Зробивши це, можна перейти до аналізу цінностей промислово розви­неного суспільства, а також їх функціонування у таких формаціях, як ка­піталізм і “реальний” соціалізм. Це створює необхідні теоретичні переду­мови для дослід­ження ціннісних орієнтацій сучасного українського суспі­льства. Тут важливо виявити ціннісні орієнтації основних соціаль­них груп сучасного українського суспільства і спробувати відповісти на питання про їх основні цінності. Наявність чи відсутність останніх дуже важлива. Мова у даному випадку йде про наяв­ність чи відсутність цін­нісної згоди, без чого унемож­ливлюється або стає реальним громадський мир і злагода.

Цінності розвитку характеризуються тим, що вони націлені на історич­ну перспективу. Вони внутрішньо суперечливі, з одного боку, оцінюючи май­бутнє, з іншого – сучасне. Майбутнє при цьому в тій або іншій мірі ідеа­лізується, переоцінюється, су­часність – піддається сумніву, критикується, знецінюється. Вона (сучасність) немовби тримає екзамен перед май­бутнім, найчас­тіше не витримуючи його. І це зрозуміло і природно: дійсність звітує перед ідеалом.

Уявлення про майбутнє, як і критика існуючого, протікають у всіх без виключення формах суспільної свідомості. Але у най­більш інтегрованому вигляді це проявляється у колективній психології, ідеології та утопії. У першому випадку це будуть перспективно орієнтовані колективні настрої, почуття та вірування. У другому – система логічно впоряд­кованих понять і суджень. Але ідеологія може сприймати і почуттєву, і художньо-образну форми. Тому ідеологія та утопія розрізняються швидше функційно, аніж структурно. Суб’єктом ідеології є в більшості випадків певний соціальний клас. Суб’єктом утопії – більш обширна соціогрупова ст­руктура, вірогідніше за ве – історичний рух, в ідеальному випадку – суспільство.

Маючи відмінну соціальну базу, ідеологія та утопія роз­різняються за своїм призначенням. Ідеологія виражає класові ін­тереси. В основі ж класового інтересу лежить прагнення зайняти або утримати певну со­ціальну позицію. Якщо ідеологія виражає інтерес класу, що претендує на певну позицію, вона буде носити викри­вальний і (або) протестуючий ха­рактер. Якщо ж вона відображає інтерес класу, що прагне утримати вже за­йняту ним соціальну позицію, то набуде вигляду захисного, апологетичного. Соціальний рух, як більш обширна соціогрупова структура, об’єктивно не може прагнути зайняти чітко визначену соціальну позицію, це прак­тично неможли­во. Соціальний рух швидше намагатиметься змінити правила соціальної гри, аніж зайняти місце певної соціальної групи. Тому утопія піддає сумніву весь існуючий соціальний по­рядок, прагнучи натомість ствердити новий, більш привабливий і справедливий. Утопія пропонує новий образ суспільства. Щоб розчистити йому шлях, вона розвінчує весь старий порядок: його економічний базис, суспільні відносини, розподіл праці та її про­дуктів, механізми класифікації та (чи) стратифікації, державний устрій, політичний режим, культурно-ціннісні орієнтації і т. д. Внаслідок цього утопія націлюється на перспективу, тоді як ідео­логія надає перевагу сучасності; у випадку, коли утопія переважно акцентує на викритті і розвінчанні, тоді вона може це робити іменем минулого. Це – ретро-утопія. Її наявність свідчить, що суспільство не має майбутнього, або воно не визначилось щодо минулого.

Питання про істинність чи хибність ідеології та утопії досить складне. Аби не заплутутатись, обмежимось найпростішою констатацією: вони істинні в тому значенні, що справляють вплив на людську пове­дінку. І чим цей вплив більший, тим вони істин­ніші. Питання ж про істин­ність цих духовних феноменів як наперед гарантоване досягнення певних соціальних результатів ми вважаємо некоректно поставленим. У суспільних науках вже мали місце спроби віднайти “наукову” ідеологію, але вони не витримали випробування дійсністю.

Ідеологія та утопія відрізняються ще рядом ознак. Ідеологія більше тяжіє до понятійно-категоріального оформлення, утопія – до художньо-образного. В утопії важливе місце займає наглядність, чуттєвість сприйняття та оцін­ки. Адже це незнана, але бажана і приваблива земля. ЇЇ треба якось “побачити”, відчути, пережити. Тут дуже допомагає безпосередньо мисте­цтво або мистецтвоподібна форма представлення. Ідеологія більш агресивна, схи­льна опира­тися на силу примусу. Вона також зрозуміліша, краще засвоюється, здатна до активнішої мобілізації, бо безпо­середньо пов’язана з інтересом. Зате утопія більш продуктивна в історико-культурному відношен­ні, більш здатна до мобілізації на основі спільних соціальних перет­ворень. Можна також сказати, що утопія альтуїстичніша, тоді як іде­ологія – егоїстичніша, етно- чи соціо­центрична.

Аналіз форми представлення культурно-ціннісних орієнтацій певного суспі­льства сприяє його соціологічному діагностуванню. Наявність лише колек­тивної психології перспективного спрямування свідчить, що дане суспільст­во ще не виразило свого відношення до майбутнього у більш раціональній формі. Наявність лише ідеологічного протистояння свідчить, що в ньому зріє або вже відбувається соціальне протистояння. Проте слід пам’ятати, що у більшості випадків психологія, ідеологія та утопія співіснують разом, адже локальні та глобальні перетворення тісно пов’язані між собою. Тому частіше доводиться міркувати термінами “більше-менше”. Уяснивши механіку культурно-ціннісних орієнтацій, варто завершити розгляд даного питання аналізом культурно-ціннісних орієнтацій сучасного українського суспільства. Зокрема, які саме орієнтації в ньому домінують і чому? Яка форма представлення переважає? На ос­нові яких цінностей можливий у ньому со­ціальний консенсус, що цьому сприяє, а що гальмує? Керуватися при цьому варто по можливості об’єктивними крите­ріями. Адже соціологія швидше судить про цінності, аніж керується оціноч­ними судженнями.

Із сказаного випливає, що людина діє також і в культурно-ціннісно­му середовищі. Останнє впливає на вибір її соціальних дій, у тому числі соціотворчого спрямування. Тому має сенс розглянути поведінку людини в системі культурно-ціннісних орієнтацій. Людина, обираючи ціннісні орієнтації розвитку, є персональним суб’єктом соціальної дії. Такий вибір перед­бачає з необхідністю певну сукупність особливих персональних рис і здібностей. Особа повинна мати розвинену індивідуальну свідомість, щоб бути в змозі визначитись щодо історичної перспективи суспільства та свого мі­сця у цьому процесі. Вона має бути також досить критичною щодо існуючих суспі­льних порядків. Здатність до логічного аналізу, загальної концептуалізації дійсності, нала­годження продуктивного спілку­вання, альтруїзм, відповідальність та ін. розуміються самі собою. Сюди слід також додати природний розум, належну освіченість, особливо з суспільних і гуманітарних наук, кмітливість, соціальний темперамент, осо­бисту стурбованість станом соціальних відносин, психологічну екстравертність (на­ціленість на зовнішні обставини життя), волю, організаторські здібності тощо. Отже, така особа не може виник­нути сама по собі, а фор­мується обставинами життя. Механізм цього процесу і розглядатиметься при аналізі останнього питання семінару.

Але спочатку треба розібратися у загальному механізмі співвідношення окремої людини і системи ціннісних орієнтацій. Тут ми пропонуємо скори­статися типологією сучасного амери­канського дослідника Р. Мертона. Во­на досить проста і зручна в роботі. Р. Мертон вводить два елементи ана­лізу: ціннісні орієнтації (цілі за його термінологією) і ресурси (за­соби досягнення цілей). За цими ознаками, на його думку, всі можливі форми поведінки можна розкласти на декілька типів: конформіст (визнає приписані суспільством цілі та засоби їх досягнення); негативіст (не визнає ні того, ні другого, але й не пропонує нічого натомість); ритуаліст (визнає лише приписані спо­соби діяння, залишаючись байдужим до цілей); делінквент, девіант (ви­знає цілі, використовуючи при цьому незаконні засоби їх досягнення); бунтар, революціонер (пропонує принципово нові цілі та засоби їх досягнення).

Логіка аналізу свідчить, що особистісну основу стабільності та порядку складає конформізм. Чим таких осіб більше, тим схильнішим буде суспі­льство до збереження, консервації існуючих у ньому порядків. Всі інші типи особи у тій чи іншій мірі їх заперечують. Негативіст досить крити­чний щодо обраних культурно-ціннісних орієнтацій, ритуаліст – уникає суспі­льної активності. Девіант підриває моральний і правовий порядок. Зви­чайно, найбільш непримиренним буде бунтар, революціонер, яких Р. Мертон ото­тожнює, ставить між ними знак рівності. Фактично це не зовсім так: бунтар швидше просто руйнівник, революціонер прагне до корінної перебудови суспільства насильницькими, як правило, методами. Типологія Мертона дозволяє зробити соціологічне діагно­стування історичної ситуації. Для цього досить встановити міру поширеності даних осіб у певному суспільстві та співвід­ношення між ними. Але вона не дозволяє зробити ряд інших важливих наукових операцій, зокрема, співвіднести особистісну та соціо­групову структури суспільства. Адже це дуже важливо: знати, в яких саме прошарках суспільства поширені ті чи інші типи особи. Не дозволяє вона також прослідкувати формування різних типів особи, в т. ч. тих, хто націлений на перетворення існуючих суспіль­них відносин, що нас цікавить передусім. Не дуже влаштовує нас і словесне позначення: лагідніше сприймається “соціальний нова­тор”, аніж бунтар чи ре­волюціонер. Окрім всього іншого, ще й тому, що перший асоціюється з роз­люченим натовпом, що трощить усе на своєму шляху, а другий – із громадян­ською війною на взаємне знищення.

Для того, щоб доповнити дещо абстрактну і формальну типологію Мертона, вважається доречним ввести додаткові параме­три. На наш погляд, ними можуть стати відчуження і його подолання. З цієї точки зору девіант – це такий рівень відчуження, який потребує спеціальних, в т. ч. і насильницьких дій з боку суспільства і держави. Девіант асоціюється з асоціальною, де­структивною поведінкою, що не має ніякого ві­дношення до розвитку. Тому цей тип особи варто зразу ж виключити з аналі­зу. Конформізм – це відчуження лише від соціотворчих дій. Тут проблема полягає лише в тому, щоб залучити конформіста до культурно-ціннісних орієнтацій розвитку. Ситуація негативіста полягає в тому, щоб від само­цільного заперечення культурно - ціннісних орієнтацій даного суспільства перейти до ствердження позитивних перспективних орієнтацій. Ритуаліст має бути залученим до аналізу. Соціальний новатор, в контексті пропонованої точки зору, є нормативним (тим, який шукається) типом особи. Це не просто бун­тар чи навіть революціонер, схильний до насиль­ницького ствердження нових соціальних порядків. Соціальний новатор прагне здійснити соціальні перет­ворення у мирних формах і на законній основі, включаючи згоду всього або переважної частини суспільства на пропоновані соціальні перетворення.

Серед яких соціальних груп будуть найбільш поширеними вказані ти­пи особи? Загальна відповідь очевидна: серед найменш відчужених проша­рків населення. Але проблема полягає в тому, що кожна група має свої особ­ливі форми відчуження. Тут і слід розпочинати конкретний соціологічний ана­ліз.

В основі будь-якого відчуження лежить відчуження праці. Воно модифі­кується залежно від конкретного соціального стано­вища. Для представ­ників правлячого класу воно проявляється як нехтування працею на користь надмірного та розкішного спожи­вання. Але це та соціальна група, яка безпосередніми умовами свого існування залучена до найвищих соціальних функкцій – орга­нізації, управління, мобілізації, винагороди тощо. Їх відчуження прояв­ляється як нехтування соціальною працею. Найгіршим варіантом цього може бути споживацтво. Якщо переважна біль­шість осіб правлячого класу орієнтується на споживання – маємо панівний-пригноблюючий клас.

Деяким подоланням відчуження є схильність правлячого класу до від­творення існуючих відносин. Цими діями забезпечується важлива передумова керованого розвитку – стабільність і порядок. Та розвиток передбачає сві­доме введення “ творчого безладу”. Якщо типові представники правлячого класу не здатні до цього, вони не здатні до історичної ініціативи і твор­чості. У такому разі цей клас можна визначити як консервативний. У його рядах буде переважати конформістський тип особи.

Персоніфікацією історичності з боку правлячого класу за-кладаються особистісні передумови розвитку. Це означає, що він здатний подолати свій колективний егоїзм, байдужість, класову обмеженість, є свідомим сво­єї історичної відповідальності. Проте різні прошарки правлячого класу кон­центрують свою діяльність на різних елементах системи історичних дій. Господарські працівни­ки (керівний склад виробничого процесу) забезпечують ефективну (прибуткову) економіку. Вони добиваються цього вмілою організацією трудового процесу, втіленням авангардних технологій, грамотним роз­поділом праці та споживання, адекватною винагородою, трудо­вою мобілізацією, прагненням до максимального нагромадження зречевленого багатства. Політич­не керівництво перетворює їх у ресурси розвитку. В цьому процесі задіяна і частина осіб інтелектуальної праці: наукові працівники, інженерно-тех­нічні кадри, вчителі та викладачі, діячі культури і мистецтва. Інші фрак­ції правлячого класу (у значенні керівної групи) зосереджують свою дія­льність на виробництві культурно-ціннісних орієнтацій та впровадженні їх у суспільну свідомість, соціальній мобілізації, розподілі та винагороді, соціальному вихованні і т. д. Загальний критерій подолання відчуження є мірою залучення їх до соці­альної праці.

Відчуження пригнобленого класу проявляється у двох відношеннях: уникання праці і занурення у повсякденність. Якщо маємо обидві ці ознаки – перед нами пригноблений-уярмлений клас. Необхідні для нього кроки на шляху подолання відчуження-підвищення освіти і трудової кваліфікації, залучення до куль­турно-ціннісних орієнтацій суспільства, професійна і політична самоорганізація.

Організований законний протест і масовий демократичний контроль є вищими формами подолання відчуження для працюючої частини населення. На виробництві (у виконавській діяльності взагалі) це проявляється як боротьба проти відчуження від засобів виробництва (контроль за їх ста­ном і використанням), виробленого продукту (контроль за розподі­лом, соціальними нагромадженнями і вилученням), співучасть в управлін­ні вироб­ничим процесом, створення товариських стосунків між працівниками, колективізація виробництва, розподілу і споживання. Природною формою організації цієї діяльності виступає профспілкова боротьба.

У політичній сфері подолання відчуження працюючої маси передбачає передусім конт­роль діяльності державних установ і закладів. Він спрямований на дотри­мання законності, врахування інтересів у політичних програмах і ді­ях, соціальний захист населення, контроль за дотриманням обраних цінніс­них орієнтацій розвитку та особливо вироблених засобів його досягнення, підтримка діяльності власних представницьких організацій (профспілкових об’єднань і політичних партій). В останньому випадку мова йде про контроль за діяльністю політичної системи.

У сфері культури та ідеології подолання відчуження вимі­рюється рі­внем залученості до духовної творчості, насамперед до культурної моделі розвитку. Вона передбачає активне засвоєння культурного досвіду, безперервну освіту, подолання суто спожи­вацького відношення до духовної сфери (лише як розваги чи втіхи), зусилля піднятися над умовами вла­сного існування, інди­відуальну або колективну співтворчість.

На основі цих міркувань можна виробити змістовну типоло­гію осо­би щодо її участі у соціальному розвитку. На найнижчому рівні буде знаходитись побутовий індивід-людина, занурена у повсякденність, зайнята виключно фізичним виживанням, малоосві­чена, з низь­кою кваліфікацією, персоніфікацією найгірших зразків народної культури, із зву­женим горизонтом світобачення, най­простішими потребами і способами їх задоволення, схильністю до психологічного (почуттєвого) колективізму, без чітко витриманої лінії поведінки. Така людина тяжіє до оціночних, словесних і поведінських стереотипів, підозріло ставиться до будь-яких спроб залучити її до соціальної активності, особливо якщо це не перед­бачає негайної винагороди, виражає бунтівний протест у різкій, але ситуативно зумовленій формі.

Наступну сходинку займає соціальний тип “трудящого конформіста”. Він, звичайно, має серед­ню або вищу трудову кваліфікацію, середню технічну освіту, позитивну трудову моти­вацію, схильний до дисципліни і самодисципліни; стоїть осторонь від будь-яких професійних та соціальних ініціатив, чітко орієнто­ваний на сімейне благополуччя і достаток; зацікав­лений у соціальній мобільності дітей і прикладає для цього значні зусилля; компенсує відчуження праці сімейними розвагами, ремісничими доробками, засвоєнням масової культури або співучастю у найпростіших видах художньої самодіяльності.

Трудящий активіст як соціальний тип долає побутову обмеженість попереднього типу. Він активно прагне до співучасті в управлінні на робочому місці, активно підтримує діяльність профспілок, партій та інших представницьких органі­зацій, веде організаційну чи пропагандистську роботу серед населення, є активним учасником публічних акцій. Отже, це перший у соці­альній ієрархії тип особи, яка в тій чи іншій мірі персоніфікує історичність.

Форми відчуження і способи їх подолання серед пред­ставників правля­чої групи більш різноманітні. Але їх можна звести до вже виробленої схеми залежно від ставлення до праці (професійної дія­льності) та відпочинку, побуту, дозвілля. Тоді на найнижчому рівні вияв­ляться ті, хто одночасно відчужений і від праці, і від відпочинку. Робота для таких осіб – горе, відпочинок – випробування. Зневірені у всьому, вони або тихо і мирно, або з відчаєм і відразою тягнуть ярмо повсякденного існування. Для соціального розвитку це втрачений ресурс.

Другою формою подолання відчуження праці є організація побуту і дозвілля: розваги, інтимне коло спілкування, щасливі шлюбні та сімейні відносини, активне споживання масової або елітарної культури, різного роду хобі та захоплення. Цей проша­рок правлячого класу потенційно здатний до вибору орієнтацій розвитку і самоорганізації на основі власного способу життя, хоча для цього потрібні відповідні об’єктивні та суб’єктивні передумови.

Вищою формою подолання відчуження для даної групи є реальна співучасть у соціальній творчості, звичайно, у контексті своєї професійної та інших соціальних форм діяльності, пов’язаного з ними способу життя. Господарські керівники та адміністративні функціонери, звичайно, дещо байдужі до культурної моделі май­бутнього, яке видається їм порожньою балаканиною або узвичаєною політичною риторикою. Їх інноваційна діяльність більш пов’я­зана з організацією економічної діяльності, соціальними нагромадженнями та продуктивним інвестуванням (виробництво засобів розвитку). До такої поведінки схильні також наукові працівники, інженерно-технічний склад, функціонери культурно-освітніх та художніх закладів. Діяльність гуманітарної інтелігенції концентрується навколо розробки культурно-ціннісних орієнтацій, їх практичне впровад­ження пов’язано з політичними і громадськими діями.

Для визначення особистісного потенціалу суспільства у контексті соціального розвитку найбільш ефективними засобами є соціологічне спостереження (досліджується загальний стан соціальної взаємодії та її можливої ево­люції), анкетування (доз­воляє виявити ціннісні орієнтації), контент-аналіз преси, якщо вона вільна від державного втручання (можна виявити позиції соціальних суб’єктів та характер соціальної комунікації). Важли­вим емпіричним показником є статистичні дані. Якщо в певному суспільст­ві неефективна економіка, в ньому очевидним є дефіцит “економістів”; якщо відсут­ня культурна модель розвитку – “ідео­логів”; якщо немає ресурсів розвит­ку – не вистачає грамотних та відповідальних політиків. Несправедливий характер розподілу і винагороди свідчить про дефіцит “синдикалістів”.