Лекція з етногеографії України Тема: Вступ до етногеографії України План

1. Предмет та завдання етногеографії України.

2. Основні категорії і поняття етногеографії.

3. Геокультурна проблематика в етногеографії.

Література:

1. Грушевський М. На порозі нової України. // Великий українець. Матеріали з життя і діяльності М.С.Грушевського. – К.:Веселка,1992.-С.133-179.

2. Гумилев Л. Этногенез и биосфера Земли. – М.,1991.

3. Гумилев Л. Конец и вновь начало. – М..1993.

4. Лисяк - Рудницький І. Україна між Сходом і Заходом. //Історія філософії України. Хрестоматія. – К.,1993.

5. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К.: Обереги,1992.

6. Наулко В. Культура і побут населення України. – К., 1993.

7. Наулко В.Хто і відколи живе в Україні. – К., 1998.

8. Заставний Ф. Географія України. – К., 1994.

9. Крисаченко В. Динаміка населення: популяційні, етнічні та глобальні виміри. – К.: НІСД,2005.-С. 11-12,

Етногеографія України – наукова дисципліна на стику етнографії і географії, яка вивчає особливості розселення і динаміку чисельності етносів, націй, етнографічних груп, етнічних меншин; територіальну специфіку поширення мов, релігій, побутово-традиційної та духовної культури.

Предметне поле етногеографії перетинається з предметними полями етнографії і географії, екології, демографії, релігієзнавства, мовознавства, але вона вивчає предмет – етнос з специфічної сторони - у просторі і часі, у взаємодії із географічним, середовищем, користуючись методичним інструментарієм суміжних дисциплін, запозичуючи у них висновки і досягнення.

Відтак етногеографія належить одночасно і до природничих, і до гуманітарних наук.

Етнічна географія – це географічна наука, що входить до складу суспільних економіко-географічних наук і має такі риси:

• територіальність;

• комплексність;

• конкретність;

• глобальність.

Основними методами етнічної географії є географічний метод – спосіб пізнання особливостей формування території розселення етносів і етнографічний метод – спосіб пізнання етносу на основі польового дослідження. Загальногеографічними методами є історичний, екологічний, системний, порівняльний, картографічний, соціологічний, статистичний. За змістом і формою методи поділяються на польові, лабораторні, експериментальні, обробки інформації, емпіричного і теоретичного узагальнення.

Головними принципами методології етногеографії є :

• комплексний географічний підхід;

• геосистемна концепція.

Магістральною проблемою етногеографії є вивчення зв’язків у системі етнофор –

етнос - природа (етнічна батьківщина). Із взаємопов’язаності і взаємозумовленості процесів і явищ у природі та суспільстві випливає комплексний географічний підхід, суть якого : окремі компоненти природи чи етносу є частиною цілого, системи.

Комплексний і системний підхід до вивчення етнічних та географічних явищ і

процесів дає можливість охарактеризувати об’єкт – етнос як цілісне явище, дати йому цілісну характеристику, картографічно його змоделювати. Географи працюють у двох напрямах системного підходу: розробка концепцій про геосистеми і вивчення географічних об’єктів.

Як би далеко не пішла у своєму розвитку етнічна спільнота, все необхідне вона тим не менше отримує від природи. Етнос є вищою ланкою ланцюга біоценозу регіону, який він населяє, і елементом структурної системи - етноценозу, яка включає в себе :

• доместікати ( одомашнені тварини і культурні рослини);

• ландшафти (як видозмінені людиною, так і природні, багатства надр...);

• взаємини з сусідніми спільнотами (дружні чи ворожі);

• динаміку соціального розвитку;

• те, чи інше поєднання мов;

• поєднання елементів матеріальної та духовної культури( етос).

Етноценоз, за визначенням Л. Гумільова, є динамічною системою, яка виникає і розвивається у історичному часі, залишаючи по собі пам’ятники людської діяльності (Дніпрогес, ЧАЕС, Софіївський заповідник, земляні укріплення Єлисаветградської фортеці (вали) тощо). І якщо певні з них позбавлені саморозвитку ( піраміди, римські шляхи...), то окремі є носіями потенційної руйнівної енергії (Дніпрогес, Чорнобильська зона).

На думку В. Крисаченка система “людина – біосфера” – суть соціально – природний взаємо детермінований утвір, кожний із складників якого є визначальним для існування та розвитку іншого.

В наш час, коли порятунок природи від руйнівних антропологічних дій став магістральною проблемою науки, треба усвідомити, які сторони людської діяльності були згубними для природи, ландшафтів, населених етносами, а які можуть слугувати прикладом бережливого ставлення до природи, втіленням екологічної свідомості ( як, наприклад, екологічне сільське господарство, або альтернативне, натуральне сільське господарство, скероване на підвищення якості і екологічної чистоти харчових продуктів, на припинення руйнування довкілля шляхом обмеження застосування мінеральних добрив при збільшенні застосування органічних. Приклад в Україні: маточний колекційний сад Л. П. Симиренка у с. Млієві Черкаської обл. - один із найбагатших у Європі.

Між еволюцією природи і етнічним розвитком існує постійна кореляція, яка і є об’єктом вивчення етнічної географії. Етноси (нації ) формуються та розвиваються у відносно сталому територіальному контексті, який можна назвати середовищем етнічної (національної культури), перефразовуючи російського історика XVIII ст. І. Болтіна, можна стверджувати, що без географії у етнографа трапляються проколи. Адже, етнос за визначенням відомого українського етнолога А.Пономарьова – “це усталена спільність людей, що історично склалася на певній території і позначена спільністю мови, культури, побуту, психічного складу, єдністю етнічної самосвідомості, зафіксованій у самоназві, а також усвідомленням єдності родового походження і водночас несхожістю на інші етноси.” За О.Нельгою , етнос –“ це культурно – духовна спільність людей, споріднених між собою походженням, мовою, теперішньою, або колишньою територією (іноді й державністю), ментально-архетипними та іншими ознаками.” Як бачимо, у чисельних дефініціях етносу серед його незмінних структурних показників називається спільність території. Особливістю вивчення етносу в етногеографії є геокультурний підхід, який акцентує увагу на взаємозв’язку і взаємодії етносу і етнічної території; етнічної культури і географічного середовища, як чинника її формування.