В

Александрій-ська доба еллінської культури

ажливим осередком культури, наукової та філософської думки еллінської доби стало місто Александрія. Воно було засноване (322 до н. е.) на честь Александра Македонського й мало відігравати роль столиці світової культури та науки. Ця столиця мусила мати все найкраще, що було у світі в царині науки і мистецтва. Тому й не дивно, що з усіх завойованих Александром земель сюди стікалися найкращі сили: поети, письменники, митці, науковці. Уже в ІІІ ст. це місто стало головним осередком еллінської культури.

Саме в Александрії було здійснено переклад Святого Письма Старого Заповіту з гебрайської мови, який зробили сімдесят два єврейські вчені. Тому його назвали перекладом “Сімдесяти” (Septuaginta). Александрія відома на весь світ своєю бібліотекою. Уже на початку нашої ери вона нараховувала близько 700 тисяч томів. При бібіліотеці були астрономічні обсерваторії.

У деяких історико-філософських працях зазначається, що елліністична доба – це пора занепаду грецької культури. Огляд досягнень александрійської науки та культури породжує певний сумнів у тому. Адже сприятливі умови наукової праці призвели до розвитку різних галузей знань: історії, філології, математики, географії, астрономії тощо.

Історіографічна наука залишила нам описи діянь Александра Македонського, що є дуже цінним першоджерелом тієї доби. Відомим істориком того часу був Полібій. Філологічна наука представлена Аполлонієм Родоським, Калімахом. Тоді була написана одна з перших граматик, складено каталоги бібліотеки. Математичні науки розробляли Евклід, автор оптики, діоптрики, Аполлоній, Архімед Сиракузький – геометр і механік, Аристарх Самоський, Клавдій Птоломей, творець геоцентричного погляду на світ. Засновник наукової географії, хронології та астрономії, він перший вирахував обвід Землі та нахил сонячної екліптики. Саме з того часу вчені встановили, що рік нараховує 365 днів. Емпіричні методи дослідження в медицині пов’язані з Гіппократом Косським. В елліністичну добу вже робили розтини трупів. Що стосується техніки, то можемо сказати, що александрійський учений Герон створив першу модель парової машини.

Набуло розвитку й образотворче мистецтво еллінізму. Було збудовано храм Артеміди Ефеської, тої, що спалив Герострат. До видатних пам’яток того часу належав храм-гробниця Мавзола в Галікарнасі (звідти пішли і пізніші мавзолеї), Колос Родоський – статуя бога Геліоса висотою 32 м (як на ті часи – досить висока будова). Серед скульпторів того часу відзначимо Праксителя, живописця Аппелеса, відомого своїм висловом “жодного дня без лінії”, тобто щодня художник повинен вправлятися у своєму мистецтві. У цю добу постали такі шедеври мистецтва, як “Афродіта Мілоська” та “Лаокоон”.

До Александрії сходилися митці та вчені різних рас, традицій і культур Сходу та Заходу: греки, римляни, євреї, єгиптяни, перси, халдейці та інші. Не буде помилковою думка про те, що й Александрія немало спричинилася до того, що християнство стало світовою релігією.

А

Релігійна проблема в еллінській філософії

лександрія стала космополітичним містом та осередком еллінської культури, що творила так звану александрійську добу, яка тривала від 323 до 30 року до н. е. за Птолемеїв, а від 30 р. до н. е. до 640 р. після Христа за римлян аж до арабського нападу каліфа Омара. Філософія почала там розвиватися в І ст. до Христа, а в І ст. після Христа вона вже процвітала й започаткувала останню добу стародавньої грецької філософії, що тривала до IV ст. нашої ери.

На передній план філософії тієї доби висунулася релігійна проблема. Це було зумовлено такими причинами:

1. Під кінець розвитку античної цивілізації спостерігається переворот у грецькій ментальності під впливом перенасичення та й зневаги до облуди цього світу. Відчувалася тяга за вічними ідеалами та бажання визволитися від тенет зовнішнього світу, який постійно втрачав свою духовність. Блукаючи в духовній темряві, люди шукали Бога. У почутті свого безсилля, вони користувалися астрологією, магією, містерією, вони йшли в містичні об’єднання, щоб зачерпнути надприродної снаги божистих сил.

2. У попередній добі загальним було сподівання, що філософія доведе людей до щастя. А виявилося, що цього вона зробити не змогла. Крім того, скептицизм захитав довір’я до нашого пізнання. Це ще одна причина навернення до релігії та містицизму, що було далеко не чужим грецькій філософії. Чимало релігійного та містичного мали в собі тогочасні панівні філософські системи, окрім епікуреїзму. Стоїки вірили в божистий розум пневми, яка проймає світ; платоніки, захоплені світом ідей, пропонували шукати щастя в релігійній споглядальності; перипатетики прийняли існування першої чистої форми, форми форм, тобто Бога; піфагореїзм теж був проникнутий містицизмом.

3. У східну культуру також проникали містичні та релігійні погляди. Східні релігійні ідеї зливалися з грецькою філософією і творили синкретичну (поєднувальну) філософію. Вона проявилася у двох формах. А саме: на східноєвропейській основі утворилася грецько-єврейська релігійна філософія та на грецькій основі виникли дві інші системи: неопіфагореїзм і неоплатонізм.

Теософія – стародавня грецька філософія, що розпочиналася запереченням віри в міфи і легендарні перекази та шукала правди на землі, наприкінці свого розвитку відвернулася від землі, звернувши свій погляд у небо, щоб там знайти пояснення найвищих проблем буття. (Чи не нагадує нам ця історія біблійну притчу про блудного сина? Чи не істинною є думка про те, що хто відійде від Бога, той рано чи пізно до Нього повернеться?).

Повернімося тепер до грецької філософії. До такого стану вона прямувала не раціональним, дискурсивним пізнанням, а теософією, тобто позараціональним баченням божества, джерела всякого буття, в екстатичних станах та візіях за допомогою надприродного осяяння. Таке пізнання називали тоді gnosis (“ґносіс”), а його представників – ґностиками. До нього підготувала релігійна практика, молитва, роздуми, віра, чистота серця, палка любов до Бога, аскетичне життя. Найбільшу зацікавленість викликало вже не етичне питання “як жити?”, а релігійне – “як визволитися від дочасних марнот і об’єднатися з божеством?”. Про саму філософію говорилось, що вона сприяє міркуванню над смертю, підготовці до неї, уподібненню себе до Бога.

Найважливішими проблемами синкретичної філософії були: Бог і світ, добро і зло. Поняття Бога радикально змінилося. Між Богом, як абсолютно трансцендентною сутністю, і світом відкрилася безодня, яку заповнили посередники між Богом і світом. З того постала так звана градуалістична, тобто ступенева, александрійська метафізика, щоби пояснити добро й зло. Було відновлено концепцію дуалізму двох джерел – Бога та матерії.

Н

Неоплато-нічна традиція

в еллінській філософії. Платін

а відміну від раціоналістичного підходу до розуміння щастя та способів його досягнення, репрезентованого в еллінську добу скептицизмом, епікуреїзмом та стоїцизмом, цілком інший підхід започаткувала філософська традиція, що отримала назву неоплатонічної. Її засновником був відомий мисленник еллінської доби Плотин (ІІІ ст. н. е.). Його вчення – це розвиток ірраціоналістичних ідей Платона, а тому спирається на його вчення про Єдине (“Парменід”), учення про Благо (“Держава”), учення про антагонізм душі та тіла (“Федр”), учення про Ерос (“Бенкет”), учення про Нуса (“Розум”), учення про Деміурґа.

Завдання, що перед собою поставив Плотин, – як філософське, так і теософське: показати істинну вартість людини у світі, довести, що коли вона захоплюється чуттєвим предметним світом, то тим понижує вартість свою і своєї душі. Пересічна людина, заклопотана своїми дріб’язковими буднями, відходить від істинної природи, своєї субстанційної основи. Що далі людина занурюється у світ чуттєвих предметів, то важче їй повернутися до своєї власної природи, відчути свою субстанційну основу. Щоправда, існують люди піднесеної душі, яка спрямовує їх до осягнення духовної межової основи всякого буття – Єдиного. Єдине не обмежене ні будь-чим іншим, ні собою, воно самодостатнє, бо первісніше за все, замкнене в собі. За Плотином, самодостатність Єдиного вказує на те, що воно Благо, але не для себе, а для іншого буття.

Два способи буття – почуття і розум, неспроможні піднестися до осягнення Єдиного, оскільки наділяють його ознаками, які має все існуюче. Поняття форми, що застосовує розум, незастосовне до Єдиного, який є Першопочатком. Отже, Єдине не можна пізнати звичним способом. Зате можна осягнути, вчути. Річ у тому, що Єдине як універсальна основа всього істного, присутнє в кожному предметі як його душа. Душа – це істотність предмета, а тому в кожному предметі можна виявити Єдине. Цього не можна зробити ні за допомогою чуттів, ні думки, ні слова, а лише зосередженням на предметі пізнання. Це зосередження не є власне пізнанням, не є спогляданням, а є вгляненням, яке зливає в одне ціле осягаючого, предмет і сам процес осягнення. Лише в такому осягненні можна домогтися поєднання душі та Єдиного. Осягнення ж Єдиного як Блага, що приводить людину до щастя, є вгляненням у джерело життя, у початок існуючого та корінь душі, є поверненням людини до своєї субстанційної основи. Вона ж є правдивим життям, бо життя у світі чуттєвої предметності лише відбиток тамтого життя. Оскільки наша душа відмінна від Бога й воднораз від нього походить, тому доконечно його любить і прагне до єднання з ним. Для цього людина має відкинути предметну чуттєвість світу і звернути погляд на себе. Вглянення у самого себе, стверджує Плотин, дає змогу осягнути себе самого, наповненого умоосягаючим світлом, світлом чистим, необтяжливим, легким – це екстатичне осягнення себе в Богові³. Отже, неоплатонізм, вбачаючи вартість людини в її богоподібності, її щастям проголошує єднання з Богом. Спосіб осягнення щастя (єднання з Богом) суто ірраціональний – це містичний екстаз.

Отож, Єдине в Плотина – це Бог. Єдине і єдність – це ідеал усього і первень усього існуючого. Єдине не пізнається через множинне, бо воно вище, а множинне нижче. У вищому є те, що недосяжне нижчому. Єдине є абсолютною єдністю, воно поза множинністю і не містить відмінності, протилежностей та суперечності. Єдине не має жодних бажань, воно позачасове, а тому має характеристику вічності. Єдине як Сонце є джерелом тепла та світла.

Мовлячи про ґенезу світу з Єдиного, Плотин відкидає ідею творення світу з нічого. Творення світу пов’язане з еманацією. Латинське походження цього терміна має значення – “виливатися, вимиватися”. Нижче спливає з вищого. Перше, що є необхідністю, походить від Єдиного, є Розум (Nus). Розум пов’язаний з буттям, він існує. Розум мислить себе самого і має дві спрямованості: а) до Єдиного; б) від Єдиного. Перше – Єдине, а друге – множинне.

Не все поширюване Єдиним світло поглинається Розумом, а поширюється далі. Його результатом є Світова Душа. Завдяки Душі з’являється час. Душа формується від Єдиного опосередковано, а від Розуму – безпосередньо. Душа, як і Розум, має спрямованості: а) до Розуму; б) від Розуму. Душа воднораз є верхньою і нижньою. Нижня душа має безпосередній контакт з феноменальним світом. Сама вона безтілесна й неподільна. Розум має ідею руху, а душа сам рух.

Світова Душа у своїй нижчій іпостасі постає природою, що також має дві спрямованості. Через зародкові логоси вона формує речі, що є відблиском ідей розуму. У феноменальному світі душа дробиться. Є душі небес, зірок, планет. Душа землі породжує душі рослин, тварин, людей. Усі ті душі потрапляють у кабалу до тіла. З кращого боку природа – частина Світової Душі, а з гіршого – вона те, що породжує земні речі.

Матерія для Плотина є небуття, неіснуюче, яке він протиставляє існуючому. Матерія, за Плотином, – це результат згасання світла. Матерія протистоїть добру і є джерелом зла, яке постає як брак добра.

Єдине не тільки “виливається” у множинне, але й множинне прямує до нього, намагається стати Єдиним, подолати свою відірваність і приєднатися до Блага, що найбільш активно виходить у людини. Її душа також спрямована вгору й униз. Людина здатна подолати чуттєвий світ. Цьому сприяє екстаз, тобто душа наче виходить з тіла. Це є містичний стан поєднання душі з Єдиним, розчинення душі в ньому.

Погляди Плотина стають філософським підґрунтям містичної традиції в християнській філософії та релігії. Основним у містичному досвіді є тяжіння людського духу до безпосереднього поєднання з Богом як універсальною основою всього істного. Існує основна відмінність між філософським і християнським релігійним містицизмом. Філософський містицизм розуміє Бога як безособову космічну силу, має тенденцію до пантеїзму. Результат поєднання особи з Богом є знеособленням і обожненням, вчуванням себе універсальною духовною сутністю. Завданням християнського містика є уподібнити себе як особу Божій іпостасі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Конрад М. Нарис історії стародавньої філософії. – Рим, 1974.

2. Лосев А. Ф. История античной эстетики. Ранний эллинизм. – М., 1974.

3. Лосев А. Ф. История античной эстетики. Последние века. – М., 1988.

4. Мень А. В. История религии: В поисках Пути, Истины и Жизни: В 7 т. – Т. 6: На пороге Нового Завета: От эпохи Александра Македонского до проповеди Иоанна Крестителя. – М., 1993. – С. 65 – 125, 281 – 385.

5. Римские стоики: Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий. – М., 1995.

6. Сенека Луцій Анней. Моральні листи до Луцілія. – К., 1996.

Питання для самоконтролю

1. Які зміни відбуваються у філософії доби еллінізму порівняно з попереднім періодом розвитку давньогрецької філософії?

2. Охарактеризуйте головні принципи філософії стоїків.

3. Чим відрізняється римська філософія від грецької?

4. Значення Александрії у розвитку еллінської філософії.

5. Яку роль відіграла еллінська філософія у виникненні християнства?

6. У чому суть неоплатонічної традиції у філософії?

1 Антология мировой философии. – Т. 1. – Ч. 1. – М., 1969. – С. 357.

2 Там само. – С. 490.

3 Там само. – С. 554.

14