Ф

Філософія стоїцизму

ілософія як мистецтво жити дістає завершене теоретичне обґрунтування в течії античної філософії еллінсько-римського періоду – стоїцизмі. Відтак вона стає основою подальшого розвитку європейської аксіологічної проблематики, яка в новітній період історії виявить себе у раціоналістичних теоріях вартостей або ж як символічно-образна інтерпретація смислів буття.

Стоїцизм як напрям еллінської філософії мав чи не найбільший вплив на подальший розвиток філософської антропології й особливо позначився на становленні християнських цінностей. Стоїцизм має давню історію, з кінця IV ст. до н. е. до кінця ІІІ ст. нашого часу, тобто до того моменту, коли був витіснений неоплатонізмом. В історії стоїцизму розрізняють три періоди:

1. Давня Стоя – кінець IV – середина ІІ ст. до н. е. Представниками її були Зенон Кітіонський, Клеанф, Хрізіп та ін.;

2. Середня Стоя – ІІ – І ст. до н. е. Її представляли Панецій, Посідоній;

3. Пізня, або Нова, Стоя – І – ІІ ст. нашої ери. У той час творили Сенека, Епіктет і Марк Аврелій.

Засновником стоїцизму вважають Зенона Кітіонського з Кіпру. Він поділяв філософію на фізику, етику та логіку.

Логіка стоїків – дослідження внутрішньої і зовнішньої мови. Стоїки надавали великого значення матеріальному виразу думки – слову, мові і взагалі знакам. Звідси і сам термін “логіка” (від “логос” – слово). У логіці вони мали великі заслуги. Після Арістотеля вони були засновниками формальної логіки і систематики. Стоїки визнавали головні принципи правильного мислення – закон суперечності і закон тотожності.

Проблему походження знань вирішували як сенсуалісти: джерело знань перебуває у відчуттях та сприйняттях. Душу новонародженої дитини стоїки уподібнювали чистому аркушеві паперу, який постійно заповнюється знаками. На основі відчуттів та сприйнять у пам’яті утворюються уявлення. Про об’єктивність загального говорити не наважувалися.

Їх фізика ґрунтується на визнанні того, що об’єктивно існують тільки тіла. Але в систему світобудови вписані Бог і боги, душа й душі, Логос як світовий розум. У своїх конкретних фізичних уявленнях стоїки не вийшли поза традиційні уявлення про чотири речові стихії: вогонь і повітря, воду й землю. Перша пара – активна, друга – пасивна. Особлива увага відводилася вогню, суміші вогню з повітрям – пневмі. Услід за Гераклітом стоїки вважали вогонь причиною і субстанційною стихією, субстратом усього існуючого. Усе виникає з вогню (це творчий вогонь). Усе після проходження “світового Фатуму” перетворюється у вогонь. Ця світова пожежа стається через кожні 10800 років. Після кожної космічної пожежі відбувається відродження й воскресіння всього розмаїття Космосу.

Світогляд стоїків дуже телеологічний, тобто доцільний. Слово “телос” грецькою означає “ціль, мета”. Бог стоїків – вища розумна сила, котра все визначає наперед, усім кермує, усе передбачає. Усе, що відбувається у світі, він підпорядковує головній меті – своїй перемозі над світом у самому світі, але оскільки бог стоїків – космічний розум, то в перемозі розуму над нерозумним, вищого над нижчим, однини над множиною, як напередвизначеністю, призначеністю пов’язане й те, що називають Божим Провидінням.

На думку стоїків, і Провидіння, і призначення постають у природі на різних рівнях по-різному. На рівні неорганічної природи з її слабким та нерозумним тонусом Провидіння виявне як сліпа доля. У світі фауни і флори Провидіння має доцільність із проблисками розумності. У світі людини воно постає як розумне призначення. У цілому ж Бог, будучи розумною істотою, а тим самим і Добром, призначає світ до добра.

Згідно зі стоїками, світ – це єдине ціле, пройняте Богом-пневмою. За Посідонієм, Бог – це вогнева пневма, наділена розумом, позбавлена форми, вона перевтілюється в те, у що бажає, й уподібнюється всьому. Тому у світі все відбувається строго детерміновано й доцільно. Пневмі внутрішньо притаманна сила, що встановлює світовий порядок. Це – фатум, доля. “Доля – це розум світоладу, або закон усього істного в світоладові, що керується Провидінням, або розум, згідно з яким постале стало, що постає стає, що постане стане… Доля – це ланцюг причин, тобто непорушний порядок і непорушний зв’язок”.² Згідно зі стоїками, кожна істота, рід, явище, що постало, постає доцільно й доконечно – така воля Божого Провидіння, що здійснюється як фатум. Завданням людини є слідувати Провидінню. Для цього вона повинна збагнути фатум як закон, що дає приписи її поведінці та вчинкам. Знання Фатуму як закону є Логос. Розвиток системи знання – це вдосконалення Логосу. Але Логос не лише знання закону, а й вчинки, поведінка, спрямовані на узгодження з природою. Річ у тому, що, за стоїками, вищою метою всіх чинів і прагнень людини є щастя. Щастя людини – це життя, яке не лише узгоджене з природою (як у тварин), а й узлагоджене з нею. А це означає слідування Логосу, який один як у людині, так і в світі. Першим щаблем узлагодження є слідування природі. Природа людини та сама, що й світу, але існує в ній у формі здатностей. Свою істинну природу людина віднайде лише через розвиток своїх здатностей, що є природними. Тільки в такий спосіб можливість, закладена в людині, стає дійсністю. Розвиток здатностей як їх удосконалення є доброчинство. Щасливе життя – це доброчинне життя. Доброчинності досягає той, хто від згоди з природою переходить до злагоди з розумом. Логос у такої людини стає її мудрістю та доброчинністю. Тому чинити розумно у стоїків означає діяти доброчинно. Основними виявами доброчинності є розважливість, поміркованість, справедливість та мужність. Усі разом вони становлять досконалу доброчинність, яка є найвищою вартістю.

Шлях до доброчинності нелегкий для людини, оскільки їй заважають афекти. Це чуттєва розпусність як надмірний потяг, що не підпорядкований Логосу, ніби біг за інерцією, коли не можеш вчасно зупинитися. Стоїки виявляють у людини такі чотири афекти. Два з них стосуються теперішнього – це журба і втіха, а два – майбутнього – це пристрасне бажання і страх. Згідно з міркуваннями стоїків, афекти є надмірними пристрасними почуттями, що ґрунтуються на помилкових судженнях. Основою як афектів, так і доброчинності є раціональне знання.

Етика стоїків спиралася на віру в провидіння і розумний план Космосу, завдяки якому все в цілому є добром, хоча в частинах може бути злом. Стоїки виховали в собі покірність долі, апатію (безпристрасність), атараксію (незворушність). У всьому цьому вони бачили шлях до евдаймонії – процвітання, вищого щастя і блаженства, що є наслідком гармонії волі людини та волі Бога як розуму світобудови. Стоїків завжди супроводжувала незалежність, задоволення собою, уміння вдовольнятись малим.

Стоїчний мудрець завжди має помірно-радісний настрій духу, він завбачливий, має тверду, керовану розумом волю. В основі його радості лежить духовний спокій, джерелом якого є усвідомлення добре виконаного обов’язку й своєї гармонії з Бого-Космосом. Воля стоїка не егоїстична й не егоцентрична, вона не виключає жодної прив’язаності. Стоїк не виходить з буденного життя, він вищий від нього. Життєва позиція стоїків полягає в тому, щоби сприймати все таким, яке воно є: життя і смерть, здоров’я і хворобу, красу й потворність, задоволення і страждання, знатність і бідність, славу й безчестя. Усе це не залежить від нашої волі, але від неї залежить те, як ми будемо до всього цього ставитися, а ставитися слід байдуже.

Пафос стоїчного світогляду – це пафос єдності. Вищою метою людей є подолання того, що їх роз’єднує: етнічні, расові, соціальні і державні бар’єри зіллються в космічне братство. Стоїки проповідують космополітизм. Щоправда, їхній космополітизм своєрідний. Будучи громадянином Всесвіту, космополітом, стоїк ніколи не відмежовувався від своєї батьківщини.

З

Відмінність між філософією Греції

та Риму

а доби еллінізму відбувається знаменне поєднання двох світоглядних позицій, виражених двома культурами, двома різними ментальностями. Це Греція і Рим, яких поєднала зброя Риму й культура Греції. Тому. незважаючи на незалежність римської філософії від грецького оригіналу, між ними є істотна відмінність. Вона полягає не стільки в буквальному змісті філософських учень, скільки в принципово різних тлумаченнях цього змісту. На відміну від еллінської філософії, споглядальної за своїми настановами, римська філософія – практична. Практицизм цей, щоправда, не мав прагматично-утилітарного характеру й розкривався швидше в таких рисах римської етнічної ментальності, як експансіонізм (прагнення домінувати над природою та людьми), місіонерство (прагнення поширювати свої ідеї і вірування серед інших народів). Дуже яскраво відображають ментальність римлян рядки “Енеїди” Вергілія:

Інші зуміють ніжніші істоти із міді кувати.

Вірю, що з мармуру навіть добудуть обличчя живії.

Кращі промовці з них будуть в судах; вони ж неба кружіння

Циркулем визначать, скажуть, ясним коли сходити зорям.

Запам’ятай, римлянине! ти владно вестимеш народи.

Будуть мистецтва твої встановляти умови для миру,

Милувать, хто підкоривсь, і мечем підкорять гордовитих.

(VI, 847 – 853. Переклад М. Білика).

Крім експансіонізму та місіонерства, римляни обстоювали комфортність, індивідуалізм (точніше приватизм), дисципліну (у первісному значенні цього латинського слова – “вишкіл”).