Н

Виникнення філософської думки у Стародав-ньому Китаї

а той період припадає написання відомих книг китайської історії і культури, в яких зібрано найдавніші китайські уявлення про світ, людину, добро і мудрість.

У “Книзі перемін” (ХІІ – VI ст. до н. е.) відбувається перехід до філософського усвідомлення світу, поставлено онтологічні й етичні проблеми, постає поняттєвий апарат світогляду, який ліг в основу подальшої китайської філософії.

До інших відомих книг китайської культури і філософської думки належать “Книга пісень” (Ши дзін – IX – VI ст. до н. е.), “Книга історії” (початок І тисячоліття до н. е.), “Книга порядку” (IV – I ст. до н. е.), “Книга гір і морів” (VII – V ст. до н. е.), “Книга весни і осені” (IV ст. до н. е.).

Класичний період в історії духовного розвитку Китаю припадає на епоху Чжаньго (ворогуючих царств V – III ст. до н. е.). Це була епоха суперництва і боротьби за владу, епоха відкритого протистояння ідей, не затиснутих офіційними ідеологічними догмами. Ні раніше, ні пізніше упродовж тисячоліть Китай не знав такого напруженого соціального, політичного й інтелектуального життя. На вулицях, площах міст, у будинках знаті і палацах державних мужів відбувалися філософські диспути. Наприклад, в “Академії” Цзися збиралося одночасно до тисячі чоловік, які змагалися у красномовстві і доведенні своїх поглядів. Той період називається ще епохою “ста шкіл”, саме на нього припадає формування і розквіт основних напрямів китайської філософії.

Китайський історик Сима Тань (помер 110 р. до н. е.) визначає шість основних філософських напрямів: 1 – школа інь і ян; 2 – школа конфуціанців; 3 – школа моїстів (мо цзя); 4 – школа імен (мін цзя); 5 – школа легістів, або законників (фа цзя); 6 – школа дороги і сили, даоси (дао де цзя).

Розглянемо основні з них за оригінальністю концепцій.

К

Філософсь-кі ідеї конфуціан-ства

онфуціанство. Виникло на рубежі VI – V ст. до н. е. Основоположником вважають Учителя Кун – у китайській мові – Кун Фу-цзи, латинізована версія – Конфуцій (551 – 479 рр. до н. е.), обожненого традицією. 59 р. н. е. проголошено державний культ Конфуція з офіційним ритуалом жертвопринесення. Цей культ проіснував у Китаї до 1928 р. Учення своє Учитель Кун викладає усно у формі діалогів. Воно було записане його учнями і зведене в трактат "Луньюй"”("Бесіди і роздуми"). Конфуція вважають першим китайським філософом.

Упродовж віків, аж до ХХ століття цей трактат був наріжним каменем у навчанні початкових шкіл Китаю.

У своїх поглядах Конфуцій багато в чому виходив із традиційного китайського світогляду. Вищою силою він вважав небо, розглядаючи його як безособовий буттєвий принцип і чинник справедливості.

Основна увага конфуціанства звернена до проблем суспільного життя, управління державою, моральних засад людських відносин, питань виховання.

Ідейне вчення Конфуція спрямоване на критичне осмислення існуючих порядків у суспільстві та їх реформ. Порядок у Конфуція набирає загальності та необхідності в силу усвідомлення його як зразкової ідеальності людських взаємин.

Порядок передбачає, щоб людина жила “не для себе”, а для суспільства; звідси суть функції виховання в державі та родині – спонукати людину жити для суспільства. Якщо люди живуть для суспільства, держави, то вони живуть згідно зі своїм обов’язком і тоді порядок наповнюється доброчинством (“де”). Однак ідеал порядку для Конфуція не в майбутньому, а в минулому. В цьому виявляється характерна для китайського світогляду риса – культ минулого, послідовний консерватизм у суспільному та особистому житті, безсумнівне підпорядкування старшим. Шанування батька і його підлеглість, повага до старших братів – необхідна піднебесна норма добра і порядку. Кожна людина повинна зберігати добрі звичаї (“лі”). Порядок у державі є виразом порядку в родині. Відносини підданого і правителя, підлеглого та начальника є такими ж, як взаємини сина та батька, молодшого й старшого братів. Основою виправлення взаємин у суспільстві і порядку в державі Конфуцій вважав силу морального прикладу зверхника перед нижчими. У цьому полягає суть виконання обов’язків, які були б рівнозначні природі “дао” – небесній буттєвості, світовому закону, правильному шляху. “Якщо найвищий у державі чоловік не забуває про своїх друзів, то в народі немає підлеглості”.

Важливе значення мало впровадження нового поняттєвого змісту для розуміння навколишнього світу. Розглядаючи суть моральних взаємин людей, Конфуцій застосовує поняття “жень”, яке є виявом гуманістичного підходу до людини і суспільства. “Жень” – це принцип людяності (гуманізму), який розкривається у внутрішній для людини настанові “не робити іншим того, чого не бажаєш для себе”; водночас “жень” – це людинолюбство і нормативна “золота середина” поведінки. Людина, яка діє за принципом “жень”, є благородною, їй притаманна моральна сила.

Послідовники Конфуція дали розгорнений раціональний образ благородної людини в протиставленні його до ницості.

Благородна людина чинить згідно з обов’язком та законом, а ница – думає, як би ліпше влаштуватися і мати вигоду. Благородний вимагає від себе, ниций – від людей. Про першого не можна судити за дрібницями і йому можна довірити великі справи, другому ж не можна довірити великих справ і про нього судять по дрібницях. Перший живе у злагоді з людьми, але не наслідує їх сліпо, другий же сліпо наслідує інших, але не живе з ними в злагоді. Першому легко услужити, але важко принести йому радість (бо він радіє тільки належному), другому важко прислужитися, але легко принести йому радість. Благородний іде на смерть задля людинолюбства і належного, ниций закінчує своє життя самогубством у рівчаку.

Важливе місце у філософії конфуціанства посідає концепція “виправлення імен”. Виходячи з того, що під небом усе плинне й мінливе, філософія має дбати про збереження сталості в суспільстві. Цього досягають приведенням категорій світогляду до традиційного попереднього змісту понять, тобто необхідною є умова підтримання традиції. “Я передаю, а не створюю” – ключова думка Конфуція для розуміння концепцій виправлення імен. Вона, зокрема, була спрямована проти волюнтаризму в підході до створення писаних законів держави й намагання надати нормам людського життя загального об’єктивного характеру.