Ф

Класичні філософські школи Стародавньої Індії

ілософія санкх’я (той, хто добре рахує) – найдавніша система індуїзму, складається в IV – ІІІ ст. до н. е. Санкх’я – це вчення про те, що “основа світу є дещо, що позбавлене свідомості”. Таким “дещо” називається пракриті – складне для перекладу поняття, яке означає первозданну вічність, природу, характер. Увесь світ речей, імен і змін виходить з вічної пракриті. “Той стан, у якому світ перебуває, коли він позбавлений імені і форми, дехто називає пракриті, інші – майя, ще хтось – “атомами”. “Існує дещо найістотніше – це атоми і душі, пуруша (абсолютна, вічна душа) і пракриті, або Брахман”.

Філософська концепція санкх’ї заснована на основних світоглядних ідеях ”Бгаґавадґіти”. До таких ідей, зокрема, належить учення про належну дію (поведінку).

Йога – від “зв’язувати”, “поєднувати”, “спрямовувати”, “концентрувати увагу”.

Коментатори йоги пишуть: “Коли почуття вгамовані, коли розум у спокої, коли інтелект не коливається – тоді досягнуто найвищої стадії єднання з Богом”. Постійний контроль за почуттями, розумом, волею, інтелектом і є шлях йоги; це метод і система правил для тіла і розуму, за допомогою яких людина опановує всі свої стани і навчається ними керувати не задля якоїсь зовнішньої мети, а власне задля самоконтрольованої поведінки в будь-якій діяльності. “Ваші привілеї – тільки праця, але не її наслідки. Нехай ніколи для вас не будуть спонукою до дії наслідки діяльності, і ніколи не припиняйте працю. Праця в ім’я Бога, відмовляючись від егоїстичних бажань. Нехай вас не хвилює ні успіх, ні невдача. Ця рівновага має назву “йога”.

Цю філософію було детально систематизовано в ІІ ст. до н. е. у класичній праці Патанджалі “Йога сутра”.

До важливих категорій йоги належать:

Чита – енергія розуму в її сукупному значенні.

Садгана – наполегливе духовне прагнення звільнення, ключ свободи і саморозкриття. Тільки постійна практика тілесних, дихальних і розумових (ментальних) вправ може дати стан звільнення від марноти і розкрити внутрішнє багатство людини.

Самадгі – пік медитації, в якому тіло і почуття завмирають, а мислення і розум насторожі. В стані самадгі людина перебуває поза межами свідомості, вона все розуміє і сприймає, бо є злита з об’єктом медитації – Верховним Духом. Це стан найвищого спокою і радості.

Для досягнення вищої радості і звільнення від страждань пропонується в деталях опрацьована система тренувальних вправ, яка складається з восьми ступенів йоги. До них належать: “Яма” – дотримання моральних заповідей, починаючи з принципу агімси; ніяма – правила особистої дисципліни і гігієни; асани (вправи) – пози для панування над тілом і фізіологією, є засобом пробудження прихованої енергії; пранаяма – розвиток і контроль дихання; пратьягара – опанування почуттями; дгарана – концентрація розуму; дг’яна – медитація, яка виникає як стан зосередженого споглядання (злиття) із Всесвітнім Духом; самадгі – звільнення від тілесної оболонки і сансари.

Міманса – система певних правил-рекомендацій, що розвивалася як коментар до розуміння Вед. Її розвиткові сприяли праці Джайміні (жив між ІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.). Згідно з основними поглядами цієї системи, позбавлення сансари і карми можливе тільки на основі виконання принципів, що рекомендовані Ведами. Текстам Вед надається не тільки символічне, а й універсальне та абсолютне значення. Веди оголошуються самою в собі духовною субстанцією, яка відкрилася людям як суть Брахми.

Веданта – розгорнутий у кількох різних школах філософський коментар упанішад, традиція якого спирається на індуїстський релігійний світогляд. Єдиною абсолютною, несотворенною, незмінною реальністю визнається Брахман – духовна сутність світу, з якої постають усі сутності і всі речі істинного значення. Явища, які сприймаються чуттєво, не є за суттю виявом Брахми, вони покликані дією майї і є оманливі, несправжні. Причина оманливості світу для людини лежить у її духовній пасивності. Там, де панує духовна пасивність, там також панує незнання й омана, людина не здатна проникнути за пелену простору та часу, у формах яких їй виявляється реальність. Для досягнення істини, що рівнозначно досягненню звільнення від карми, необхідне злиття атмана (індивідуальної душі) з Брахманом. Це досягається шляхом суворого дотримання моральних приписів і зусиль медитації. Медитація – це сконцентровані на Упанішадах роздуми про природу Брахмана.

Таким чином, усі системи індійської філософії, за незначним винятком, практичну мету своїх учень вбачають у врятуванні душі і пошуках шляхів для звільнення від заблуду і гріха.

Як стверджував С. Радхакришнан (історик індійської філософії ХХ ст.), “філософія Індії заснована на духові, що є вищим за звичайну логіку і виходить з того, що культура, заснована тільки на логіці або науці, може бути ефективною, але не здатна стати джерелом натхнення”².

Філософські системи Індії стверджують: в основі самобутньої культури народу не обов’язково лежить раціональне ставлення людини до світу, що прагне здоровим глуздом його впорядковувати та змінювати. Світоглядна позиція індуса за основу всього існуючого бере безособову духовну сутність, яка міститься в усьому і є сутністю всього. Та лише людина здатна її осягнути (а не пізнати) ціною ізоляції від світу, через спрямування своєї волі, думок на глибини світу власного “Я”. Вона в такий спосіб відкриває в собі й демонструє світові майже неймовірні можливості людського тіла та духу.

Важко уявити, але фактом є те, що світоглядний принцип агімси в політичному застосуванні приніс Індії незалежність від англійської зверхності.

Не менш своєрідною є філософія та культура Китаю. Його історія нараховує не менше ніж сім тисяч років від періоду неоліту. Третина її припадає на давньокитайську цивілізацію – одну з найсамобутніших у світі.

Зачатки китайського філософського мислення, як і в Індії, закорінені в міфологічному світогляді. Для давньокитайської міфології характерне уявлення про первісний стан світу як стан хаосу і дві протилежні собі сили, активні і результативні: небесна (ян) і земна (інь). Існують також інші концепції походження всього існуючого, але принципи ян та інь залишаються найпоширенішими для світогляду Стародавнього Китаю. Перевага щодо активності надається принципу "неба".

Природа сприймається цілковито одуховленою, навіть інертні речі, будь-яке місце, мають своїх духів-демонів. Так і душі померлих продовжують існувати в інших формах. Вшанування душ померлих породило стійкий культ предків, що є однією з найконсервативніших традицій у Китаї донині.

Стародавній Китай розвивався фактично відособленим від інших цивілізацій. Виникненню державних утворень у Китаї передувала затяжна епоха первинного родового ладу. Перші держави-міста виникають у ІІ тисячолітті до н. е. у рамках соціально-нормативної діяльності племен “Інь”, які прийшли на територію Китаю як завойовники зі степу. Цивілізація роду Інь має загадкове походження. Вона володіла бронзовою зброєю, ієрогліфічним письмом, календарем та іншими здобутками, сліди яких ведуть до хетської, шумерської, еламської, вавилонської культур.

На рубежі ІІ – І тисячоліть до н. е. державні утворення Інь були завойовані родом Чжоу. Починаючи від 770 р. до н. е. Чжоуська держава розпадається. Виникає безліч самостійних царств.