35. Економічна думка в повоєнний період в срср.

36. Проблеми політичної економії капіталізму та соціалізму.

Економічні дискусії 20—30-х рр.

Після Жовтневої революції та приходу до влади більшовиків у Росії формування радянської економічної думки відбувалось у про­цесі дискусій, що здійснювались на демократичних засадах, і за­вершилось встановленням ідеологічного диктату так званої проле­тарської політичної економії.

Методологічні дискусії 20—30-х рр. позначилися на розвитку економічної теорії і, передовсім, сприяли визнанню необхідності іс­нування політичної економії навіть у соціалістичному суспільстві, визначили її структуру.

Наявність різноманітних напрямків та шкіл в економічній та істо-рико-економічній науці — найважливіша реальність того часу, але такою ж реальністю була ідеологічна непримиренність більшовизму, що зумовила наприкінці 30-х рр. його повну перемогу, досягнуту не науковим переконанням опонентів, а насильницьким впровадженням власних поглядів на закономірності суспільного розвитку.

У перші роки Радянської влади вирішувалось питання про кон­цепцію побудови соціалістичного суспільства. Ленінська модель побудови державного соціалізму була аналогічною державно-капіталістичній (централізація банківської системи, монополізація підприємств у промисловості і торгівлі, створення споживчих това­риств і т.п.), але без приватної власності, без товарної форми розпо­ділу. Тобто з державно-капіталістичної форми вилучались основні фактори її саморегулювання. Натомість пропонувався новий меха­нізм управління економікою, який спочатку реалізувався як політи­ка «воєнного комунізму», а потім мав бути втілений у тотальному директивному плануванні.

Реалізація цієї концепції соціалістичного будівництва, що розроб­лялась Леніним як обгрунтування курсу партії на соціалістичну ре­волюцію і базувалась на двох складових — диктатурі пролетаріату та суспільній власності, — натрапила на неможливість негайного вирішення проблеми формування соціалістичної власності.

Тому уже на самому початку революційних перетворень у країні формуються два погляди на хід дальшого розвитку, на характер ви­рішення економічних та інших суперечностей. Один з них, орієнто­ваний на максимально швидкий і безпосередній перехід до соціалі­зму, обминаючи проміжні форми, був репрезентований концепцією «воєнного комунізму». Інший погляд було викладено В. Леніним у таких працях, як «Чергові завдання Радянської влади», «Про ліве хлоп'яцтво та дрібнобуржуазність». У цих працях було сформульо­вано основи майбутньої економічної політики.

Основним мотивом ленінських статей була критика ідеї Троцького про безпосереднє «запровадження соціалізму». Можливість вирішення проблеми співвідношення сил капіталізму та соціалізму на користь останнього Троцький убачав у негайному усуспільненні виробництва, тобто встановленні суспільної власності, та в плану­ванні народного господарства. Так, він указував, що намагання держави регулювати економічні відносини є безглуздими, коли не відбулося усуспільнення та одержавлення власності. Ленін же пи­сав, що соціалізм «безпосередньо, відразу, без перехідних заходів, у Росії нездійсненний».

Структура власності в Росії, країні, де капіталізм почав розвива­тися незадовго до революції, була дуже строкатою: поряд з капіта­лістичними її формами існували кооперативні, общинні форми се­лянської власності, малі приватні форми, значну частку становила дрібнобуржуазна власність. І якщо націоналізацію капіталістичних підприємств підтримували народні маси, то негайне усуспільнення малих приватних форм власності могло призвести до негативних наслідків.

Тому Ленін і висуває ідею про перехід до соціалізму через поступове перетворення всіх форм приватної власності на влас­ність суспільну, соціалістичну: «Перше, що встановлено абсолютно точно усією теорією розвитку, всією наукою взагалі, і що забували утопісти, що забувають сучасні опортуністи, які бояться соціалісти­чної революції, — це та обставина, що історично, безсумнівно, по-нинна бути особлива стадія або особливий етап переходу від капіта­лізму до комунізму».

Було теоретично визначено структуру конкретних економічних перехідних заходів і послідовність їх здійснення. Ішлося про захо­ди як загальнодемократичного, трансформаційного порядку, так і «власне соціалістичного усуспільнення», в тім числі про: експропрі­ацію власності, націоналізацію банків, скасування права насліду­вання та ін.

Ленінська концепція виходила з необхідності збереження у бага­тьох сферах народного господарства товарної організації суспільно­го виробництва, тобто тимчасової, вимушеної, несоціалістинної йо­го форми, регульованої законом вартості.

Важливе місце у програмі побудови соціалізму належало аграр­ному питанню, обгрунтуванню стратегії соціалістичного усуспіль­нення сільського господарства, зокрема кооперування дрібних ви­робників села.

Цю думку поділяла великий спеціаліст з аграрної статистики А. І. Хрящова, яка в статтях та книгах 20-х рр. запевняла, що для се­лянських господарств характерні «соціально-органічні процеси»: ді­лення, об'єднання, ліквідація, зміна економічної потужності . Дріб­не селянське господарство, на її думку, є досить стабільним, а продукти класової диференціації не затримуються на селі (його за­лишають обидві скрайні групи — пролетаризовані бідняки та бага­тії, що стали капіталістами), тому слід зважати на реальний стан справ.

Зусиллями В. Леніна на IX з'їзді РКП(б) було заблоковано резо­люцію В. Мілютіна про одержавлення кооперації, підтриману біль­шістю промовців. Ленін доводив, що «зараз говорити про націоналі­зацію кооперації не бачиться можливим» , посилаючись на те, що для цього ще не визріли умови.

Того, що суспільна форма власності є вирішальною для станов­лення соціалізму, не заперечували економісти жодного з напрямів, їх­ні погляди різнилися лише щодо питання доцільності й можливості формування соціалістичної власності, перемоги соціалізму взагалі.

До першої річниці Жовтневої революції було видано збірку ста­тей, присвячених економічній історії молодої республіки. Л. Мар-тов, наприклад, писав у цій збірці, що, на його думку, соціалізм в Росії взагалі збудувати неможливо через економічну відсталість держави. Ні селянство, ні напівпролетарське населення післявоєн­них міст, ні інтелігенція не проявили за рік потягу до соціалізму, нони повністю пройняті духом капіталістичної наживи. Він указу­вав, що намагання більшовиків опиратися на самодіяльність мас наштовхується на анархію: на селі запанував «ледар» - - бідняк, який утискає господаря — трудового селянина, а у місті пролетарі иимагають лише задоволення своїх споживчих інстинктів і ухиляю­ться від розвитку продуктивних сил. Більшовики ж погоджуються з цими настроями, запроваджуючи «споживчий комунізм».

Одні, слідом за Леніним, уважали, що перехід до соціалістичної форми власності має відбуватися поступово: конфіскація, націоналі­зація — це тільки перші кроки до утвердження соціалістичної влас­ності. Значно складнішим процесом є дійсне усуспільнення вироб­ництва, яке відбувається через його природну централізацію та концентрацію.

Інші (цих поглядів дотримувались «ліві комуністи» -- Бухарін, Бубнов, Осинський, Йоффе, Смирнов, Троцький, Преображенський) вимагали, щоб цей перехід здійснювався як швидкий , миттєвий акт (без перехідних форм) за принципом конфіскації власності.

Логічним продовженням теми перехідного періоду були дискусії, що розгорнулися довкола проблеми запровадження нової економіч­ної політики (непу).

Унаслідок політики «воєнного комунізму» суперечності багато­укладної економіки надто загострилися і перейшли в політичну сферу, що стало проявлятися передовсім у масових селянських бун­тах і повстаннях.

За таких обставин почався перехід до нової економічної політи­ки, що виходила з реальностей багатоукладної економіки. Складо­вими непу стали: переведення державних підприємств на умови економічної самостійності; запровадження товарно-грошових від­носин; використання державного капіталізму, кооперації; встанов­лення податкового принципу взаємодії підприємств усіх секторіи економіки з державою; налагодження міжнародних економічних зв'язків.

Фактична зміна орієнтирів відбулася не миттєво і супроводжува­лась запеклою боротьбою проти спроб реставрації «воєнно-кому­ністичної» моделі, оскільки впровадження непу як учені-економіс ти, так і політики часто зв'язували із поверненням до капіталізму.

Саме проблема управління народним господарством, котре ба­зувалося на двох формах власності і в перспективі бачилось як соці алістичне, засноване на суспільній власності, гаряче дискутувалась в економічній літературі.

Частина економістів визнавала директивне централізоване планування розвитку обох секторів економіки головним напрямком державного управління процесом усуспільнення виробництва. Вони покладались на врівноважувальну дію плану (обов'язкового до виконання) стосовно економіки, стверджуючи, що план є повноцінним і ефективним замінником важелів саморегулювання.

Інші вчені вважали, що сектор економіки, орієнтований на відно­влення товарно-грошових відносин, має розвиватись за принципом саморегулювання. Втручання держави в розвиток цього сектора треба обмежити індикативним плануванням на підставі плану-прогнозу. Пряме регулювання економічних процесів з боку держави вони допускали лише щодо державних підприємств, заперечуючи, що план може бути засобом урівноважування економіки.

Але обидві групи економістів погоджувались, що основними принципами управління є забезпечення пропорційності й безкризо-вості розвитку суспільної економіки.

Прихильники директивного планування дотримувалися думки, що планування треба орієнтувати як на перспективу, так і на поточ­ний період, як на окремі галузі, так і на народне господарство в ці­лому. План має відображати концепцію загального розвитку соціа­лізму, грунтуватися на конкретних (контрольних) цифрах, бути реалістичним.

Реалізм у плануванні сприймався як необхідність обов'язкового порівнювання витрат і результатів виробництва (навіть за умов де­фіциту). Єдине, що залишилось не визначеним, — це способи вимі­рювання цих витрат та результатів, оскільки автори заперечували ціннісні показники, як і товарно-грошові відносини.

Особливо складним і винятково гострим було питання провідних ланок у соціалістичному плані. Запеклі дискусії з цієї проблеми за­полонили багато сторінок економічної літератури. Прихильники ідеї директивного планування обстоювали курс на переважаючий розви­ток важкої промисловості, яка створювала умови для усуспільнення власності.

Методологічний підхід іншої групи економістів до визначення, ролі планування полягав у поєднанні всіх секторів господарства на засадах ринкових відносин. На противагу концепції «план-директива» вони розвивали ідею «план-прогноз».

На їхню думку, на першому етапі відновлення економіки необ­хідно починати з аграрного сектора, який функціонує за принципом реалізації приватного інтересу і створює економічні умови для роз­витку важкої промисловості.

Усі економічні труднощі й диспропорції в народному господарс­тві вони пояснювали «суперіндустріальною» орієнтацією радянської економіки. М. Кондратьев, І. Калінніков. В. Базаров, В. І роман та інші наполягали на тому, що провідною ланкою у плані-прогнозі повинне бути сільське господарство .

Ці економісти вважали, що в процесі планування необхідно вра­ховувати закономірності, що характеризують розвиток аграрного та інших недержавних секторів економіки. Це зводило зміст планової роботи до виявлення та підтримки ринкової рівноваги через планові «регулятивні норми».

Розвиток концепції плану-прогнозу, що обґрунтовувалась з пози­цій неокласичної школи і базувалась, передовсім, на врахуванні попи­ту та пропозиції, маємо в низці першорядних наукових розробок.

Так, неоціненним внеском у розвиток світової економічної думки вважають розроблену радянськими економістами «теорію оптималь­ного функціонування», що виникла як синтез двох шкіл вітчизняної економічної думки: математичної, яку репрезентував Є. Слуцький, та балансової, що бере свій початок від 20-х рр.

Ще одним досягненням радянської економічної науки 20-х рр. була визнана світовою економічною думкою концепція регулюван­ня сільського господарства, втілена в життя в роки непу.

Слід зазначити, що розв'язання проблеми планового регулюван­ня розвитку аграрного сектора стояло дещо осторонь питання пла­нового управління суспільною економікою в цілому.

Економісти всіх напрямків визнавали ринкову природу сільсько­господарського виробництва. Тому планування його розвитку від­бувалось на підставі принципу саморегулювання.

Проблемами планування в сільському господарстві займалися ви­датні вчені-аграрники — М. Кондратьєв, М. Вавилов, А. Дояренко, А. Рибніков, Л. Літошенко, А. Перший, О. Челінцев та інші.

Основною ідеєю плану розвитку сільськогосподарського вироб­ництва за умов непу було пробудження господарської заінтересова­ності селянства. А. Чаянов підкреслював, що тільки такий підхід «гарантує успіх плану», що тільки приватний інтерес є «стимулом і двигуном у розвитку селянського господарства». Тому планове ке­рівництво стихійним селянським виробництвом передбачалось здій­снювати не з допомогою вказівок з центру, не адміністративними заходами, а через використання економічних важелів.

Як важливий засіб підвищення продуктивності дрібних селянсь­ких господарств розглядалася сільськогосподарська кооперація. Стимулювання селянського виробництва мало відбуватись через ринок, податкову політику, допомогу засобами виробництва.

Передбачалося значне обмеження сфери центрального управлін­ня землеробством. За ним закріплювалися функції визначення осно­вних напрямків сільськогосподарської політики, вирішення законо­давчих та фінансових питань, управління державними господарст­вами (радгоспами), проведення робіт загальнодержавного значення (меліорація, переселення та ін.), а також координація діяльності центрального апарату та місцевих земельних органів.

Суттєво обмежувалися господарські функції центрального ві­домства, але збільшувалися права місцевих земельних органів, не обмежувалася господарська ініціатива самого селянина.

Ця політика виходила з потреби комплексного впливу на умови виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції, що перед­бачало перегляд земельних законів, установлення нового порядку землекористування (зокрема вільний вибір його форм, умов земель­ної оренди та використання підсобної найманої праці у трудово­му селянському господарстві), розробку основних принципів подат­кової політики (узгодження розміру сільськогосподарського подат­ку з платоспроможністю населення, диференціацію ставок залежно від якості грунтів, встановлення податкових пільг з метою заохо­чення прогресивних зрушень у господарстві), боротьбу проти так званих ножиць цін, що сприяли перерозподілу ресурсів села на ко­ристь міста.

У сфері зовнішньої торгової політики передбачалася ліквідація монополії зовнішньої торгівлі та регулювання її економічними за­собами, скасування ввізного мита на особливо необхідні сільському господарству промислові товари і така пільгова митна система, яка стимулювала сільськогосподарський експорт.

Як радикальний засіб вирішення проблеми відносного надлишку зернопродуктів у державі та розвитку інтенсивних галузей сільсько­го господарства (тваринництва, технічних культур) розглядався сільськогосподарський експорт. Тим більше, що кон'юнктура світо­вого ринку для російського зерна, а особливо продукції інтенсивних галузей, була сприятливою.

Розширення сільськогосподарського експорту мало стати і дже­релом внутрішніх нагромаджень країни, сприяти підвищенню рин-ковості, дохідності селянського господарства, а отже, стимулювати його розвиток у напрямку підвищення продуктивності та раціональ­ної організації виробництва. Необхідним для розширення ринку бу­ло визнано відмову від натурального державного постачання, пере­хід до системи закупок сільськогосподарської продукції, переважно через кооперацію, створення системи масової торгівлі у вигляді то­варних бірж, розвиток елеваторної та холодильної мережі, товарно­го кредиту.

Основним принципом транспортної політики щодо сільськогос­подарських вантажів було визнано пристосування залізничних та­рифних ставок до умов та потреб різних галузей сільського госпо­дарства, його регіональних особливостей, запровадження пільгових тарифів на експортні товари.

Розглядаючи сільськогосподарську кооперацію як необхідний етап на шляху до колективізації, учені пропонували заходи для її розвитку: юридичне закріплення господарської самостійності кооперативних товариств, суворе дотримання принципів добровільного вступу до кооперативів, пільги економічного порядку (зниження оподаткування, кредити та ін.).

Найбільш економічно вигідною для основної маси селянства бу­ло визнано кооперацію у сфері збуту та переробки сільськогоспо­дарської продукції, для заможніших верств населення -- кредитні товариства, а для бідняцьких господарств — виробничу кооперацію у вигляді товариств для спільної обробки землі, сільськогосподар­ських артілей, комун.

Найважливішим фактором відновлення та розвитку сільського господарства був сільськогосподарський кредит.

Головними об'єктами кредитування були колективні об'єднання, а також високотоварні господарства, особливо ті, які працюють на експорт. Виняткового значення надавалося розвитку довгостроково­го кредиту.

Початок перебудови господарського механізму, наслідком якого стало пожвавлення торгівлі та зміцнення грошово-фінансової сис­теми, створив умови для нормального існування та розвитку селян­ського господарства.

Зміна поглядів на суть та методи регулювання селянського гос­подарства, перехід від адміністративного командування часів воєнного комунізму до економічного впливу з урахуванням еко­номічної заінтересованості виробника без обмеження його госпо­дарської самостійності, швидко дали позитивні наслідки: сільське господарство у максимально короткий термін не тільки вийшло з економічної кризи, а й досягло високих темпів розвитку. Підне­сення сільського господарства стало запорукою загального еконо­мічного зростання.

Проте розумну, а головне ефективну економічну політику що­до села невдовзі було замінено насильницьким кооперуванням селянських господарств з метою реалізації ідеї усуспільнення власності. На зміну плануванню умов розвитку сільського госпо­дарства прийшло планування діяльності сільськогосподарських одиниць.

У 30-х роках були майже повністю сформульовані методологічні підходи визначення основних категорій, предмета та методу полі­тичної економії, які полягали в ідеологізації основних положень економічної теорії.

З цього часу і до середини 50-х років в економічній теорії панує методологічний принцип, що полягав у визначенні закономірностей економічного розвитку як похідного від «волі» пролетаріату та про­летарської держави. Основним економічним законом соціалізму бу­ло визнано планування народного господарства державою диктату­ри пролетаріату.

Суть товарно-грошових відносин за соціалізму визначалася тіль­ки через їхню обліково-аналітичну функцію. Указувалось, що то­варна природа виробництва відмирає разом з товарним характе­ром робочої сили. Ціна товару, що поряд з грошима використовує­ться за соціалізму як тимчасовий засіб обігу, може встановлюватись планомірно державою і не відіграє тієї регулюючої ролі, що за капі­талізму.

Такі «теоретичні узагальнення» з приводу особливої природи то­варно-грошових відносин за соціалізму визначили на багато років наперед застійну ситуацію, оскільки майже цілком заперечували грошовий фактор як спосіб усебічного стимулюючого впливу на економічні процеси.

Отже, на початку 20-х рр. у теоретичному протиборстві зіткну­лись два напрями економічної думки: той, що базувався на неокла­сичному підході і намагався пристосувати цей підхід до нової еко­номічної практики, і той, що грунтувався на ортодоксальному розумінні марксизму.

Представники цих двох напрямів по-різному трактували законо­мірності розвитку.

Перші вважали, що суспільство розвивається за об'єктивними економічними законами, і висували свою програму демократичного оновлення держави на засадах збереження всіх форм власності, ринкових відносин, принципів приватної ініціативи. Визнання об'єктивності законів у їхньому трактуванні означало, що свої регу­люючі дії держава повинна спрямувати на створення умов для віль­ного розвитку ринкового господарства.

Другі, визнаючи об'єктивний характер економічних законів ли­ше для ринкового господарства, стверджували, що встановлення су­спільної власності на засоби виробництва позбавляє необхідності покладатися тільки на дію економічних законів, уможливлює вольо­вий вплив на суспільно-економічні процеси.

Перемога другого напрямку в 30-х рр. була забезпечена не тому, що він був правильним, а тому, що ортодоксальні марксисти викорис­тали методи, несумісні з наукою: ідеологічний та фізичний терор.

Крім того, примусове усуспільнення власності через її націоналі­зацію, індустріалізацію та кооперування створило умови для впро­вадження командно-адміністративних методів управління економі­кою. Звузилася сфера економічних відносин: примус до праці оста­точно втратив економічний характер, широко використовується дармова праця в'язнів, кількість яких вимірюється вже мільйонами; розподіл будується за принципом зрівнялівки; виробництво функці­онує заради виробництва, а не споживача; вільний оборот товарів замінюється на плановий збут та ін.

Зміни в економічній сфері супроводжуються жорстокою бороть­бою з інакомисленням, у тім числі в науці.

У 30-ті роки сталінізм остаточно поклав край навіть останнім на­тякам на плюралізм в економічних дослідженнях. Радянська полі­тична економія починає розвиватись у замкненому просторі, у ціл­ковитому відриві від світової економічної думки.