Осадча виділяє 3 осн. Протиріччя в упр. Соц. Сферою в контексті пострадянських реформ:

1. Протиріччя між задекларованими цілями розвитку соц. сфери та реальним державним управлінським впливом на процеси її розвитку, особливо з точки зору фінансування – руйнування соц. інфраструктури, яка фізично стає неспроможна виробляти соц. послуги населенню з одного боку, комерціалізація та недоступність соц. благ (напр., стоматологія, готельне обслуговування) – з іншого.

Фінансування –в 5-10 разів менше від законодавчо встановлених.

2. Протиріччя між потребами соціальної практики та законодавчо встановленими орієнтирами: останні є суттєво заниженими абож навпаки, характеризуються складною неупорядненістю. (Наприклад, пільговий режим одержання послуг – теоретично має 70% населення без урахування їх матеріального достатку – дефіцит послуг для реально малозабезпечених) – не ефективність політики соц. підтримки та соц. захисту, у т. ч. під кутом зору надання соц. послуг. Що породжує протиріччя між соціально орієнтованими очікуваннями населення та орієнтирами ліберальної моделі (напр., щодо забезпечення житлом: відсутність державної гарантії надання житла).

3. Протиріччя між потребами перехідного періоду у сильній соціальній політиці та інвестування у людський капітал та реально діючими ліберальними механізмами, за якими соц. сфера стає все менш керованою з боку держави. Внаслідок цього не вистачає а ні законодавчої бази, ані системного управління розвитком соц. сфери.

Як зазначає Г. Осадча, серед 2-х можливих варіантів адаптації соціальної сфери до ринкової економіки: - ліберальний, - соц. орієнтований. На практиці навіть під кутом зору розв’язання суто економічних завдань соц. орієнтована модель виглядає перспективнішою – шлях до:

• соціальної стабільності = відсутності потрясінь, які деструктивно впливають на економку;

• - соц. важелі розширеного економічного відтворення (мотивація, людський капітал, купівельна спроможність, занятість тощо).

+ Доповнення до моделі Г. Осадчої +:

1. Змішана економіка з потужними секторами:

- державний

- усуспільнений та комерційний (НДО – 3-й сектор).

2. Соціальне партнерство на основі неокорпоративізму –що дозволить відновити соц. відомчу інфраструктуру промислових та інш. підприємств;

3. Пропорційне розподілення системи соц. послуг на платний, доступний та безкоштовний сегменти із застосуванням принципів гарантій, забезпеченості, категоріальності та адресності;

4. Відновлення системи підготовки, розташування, заохочення та підвищення кваліфікації кадрів для соц. сфери.;

5. Багатоканальне комплексне фінансування (риверсифікація джерел надходження та фінанс. витрат);

6. Стратегічна орієнтація держ. управління процесами розвитку соціальної сфери.

Така модель є можливою лише на основі сильної соц. політики, яка включатиме такі засади:

• політика доходів працюючого населення;

• - політика соц. підтримки перспективних категорій;

• - політика розширеного соціального захисту;

• - політика соціального партнерства;

• - політика гарантування соц. послуг за розширеними державними стандартами, які водночас є індикаторами позитивного розвитку соц. сфери в цілому. Логіка: + соціальний капітал (екон.); + соціальна справедливість (добробут); + соц. розвиток людини та суспільства (перспектива).

2-во поверхова модель за Г.Осадчою:

1. вироблення матеріальних благ та зайнятість- ринок + державне регулювання;

2. Відтворення людини та соц. зв’язків – безпосередньо державна організація (управління) - межі ринкового механізму + модель оптимальної взаємодії приватних та суспільних інститутів.

Головна методологічна засада – зміна пародигми функціонування соц. сфери та управління з неоліберальної на соціально-орієнтовану (соціальна держава та соц. ринкова економіка).