Особливості розвитку духовної культури України 19 ст. Вивчаючи розвиток культури першої половини XIX ст., зверніть увагу на посилення антиукраїнської політики царизму. Цій меті мала бути підпорядкована мережа освітніх закладів, що створювались на початку XIX ст. царським урядом. У 1804 р. були видані "Статут університетів" та "Статут навчальних закладів, підвідомчих університетам". Згідно цих статутів в Україні відкривались чотири типи навчальних закладів: університети, гімназії, повітові та парафіяльні школи. Навчальні заклади Волинської, Київської, Подільської губерній були віднесені до Віленського навчального округу, де викладання велось польською мовою. Після поразки польського повстання 1830-1831 рр. тут запроваджувалось навчання російською мовою. Культура другої половини XIX ст. продовжувала розвиватися в умовах колонізаторських режимів, які панували в Україні. Вони намагалися тримати український народ у неуцтві, докладали всіх зусиль, щоб позбавити його національних особливостей та уподібнити своїм народам. Проте плекаючи такий імперський ідеал, російські та австрійські власті не могли не задовольняти культурно-освітніх потреб українського суспільства, яке протягом другої половини XIX ст. зазнавало все глибших модернізаційних змін. Перетворення в сільському господарстві та промисловості й торгівлі збільшили потребу професійно підготовлених робітників, службовців, чиновників. Завершення промислового перевороту зміцнило матеріальну базу культури, стимулювало розвиток науки та освіти. За нових умов господарювання та життєвих можливостей в народу формувався все міцніший потяг до грамоти. «Селяни один за одним самі посилали дітей „у науку", — писав у 1862 р. журнал «Основа». Нові верстви інтелігенції, кваліфікованих робітників, фабрикантів і заводчиків прагнули дати освіту своїм дітям. Усе ширшим ставав їхній духовний світ, і вони все більше потребували мистецьких творів для задоволення своїх духовно-культурних запитів. Небувало пожвавився інтерес широкої громадськості до своєї історії, мови, культури. За таких умов українська інтелігенція поступово перетворювалася на впливову інтелектуальну й духовну силу, здатну спрямовувати культурний розвиток української нації, вести її за собою. Вона стала творцем нової української культури й використовувала всі можливості, найменші послаблення колоніальних режимів для утвердження нових позицій української культури. Такі можливості створювали буржуазні реформи. Завдяки їм інтелігенція у своїй культурно-просвітницькій діяльності могла опертися на земське самоврядування, на правовий захист прав людини, гласність, на університети, що ставали осередками вільнодумства. Новою визначною особливістю тогочасної культури було виникнення громадсько-культурних об'єднань. За відсутності державних національних установ, вони перебирали на себе функції розвитку культури, наукових знань, ліквідації масової неписьменності, піднесення національної самосвідомості, згуртування українства. Суттєво впливало на українську культуру виникнення серед українських капіталістів групи меценатів, готових і спроможних підтримувати українську культуру. Продовжували діяти й чинники, що стримували розвиток української культури. Це міграція значної частини українських митців за кордон. М. Гоголь, В. Короленко, К. Ушинський, І. Грабар та багато інших працювали на розбудову російської культури. Гальмував розвиток української культури й низький відсоток українців у містах, які через це перетворювалися на центри культурного, політичного й інтелектуального іноетнічного культурного впливу. Історичною обставиною розвитку української культури залишалося її штучне розділення імперськими кордонами, що спричиняло виникнення різниці в рівнях і можливостях її розвитку. Проте ця обставина не призвела до виникнення культурної відчуженості між різними регіонами України. Навпаки, завдяки зусиллям українських митців, зв'язки між ними посилювалися, продовжувало міцніти прагнення до соборності. Треба вказати на таку особливість тогочасної української культури, як її відкритість. Вона проявилася в прагненні українських митців до посилення зв'язків із культурами слов'янського світу та Західної Європи. За таких умов уряди Російської та Австрійської імперій уже не були спроможними чітко й усебічно контролювати розвиток національної української культури та безперешкодно продовжувати свою імперську політику денаціоналізації. Усілякі заборони зрештою виявилися малоефективними й не могли зупинити її поступ. Зміст розвитку української культури протягом другої половини XIX ст. визначався працею українських митців, громадсько-культурних діячів, які, долаючи імперські обмеження, створювали нові класичні цінності й ставали поруч із митцями світового рівня.

Зародження нової української літератури. Наприкінці XVIII ст. бурлескно-травестійна поема Івана Котляревського «Енеїда» знаменувала появу новітньої літературної української мови і початок сучасної української літератури. Цей твір увібрав у себе перлини українського гумору, відобразив яскравий народний побут. Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім членами т. зв. харківського гуртка (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка). До харківського гуртка належав також Г. Квітка-Основ'яненко — основоположник української художньої прози, який перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.XIX ст. — це доба становлення національної самосвідомості. Поетична збірка «Кобзар» видатного українського поета Тараса Шевченка, яка побачила світ у 1840 році, фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців. Творчість Тараса Шевченка визначила на десятиліття вперед подальший розвиток української літератури — (не тільки поезії, а й прози і драматургії). Шевченкова поезія стала важливим етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова. Ім'я Тараса Шевченка стало символом української культури у світі, подібно до таких емблематичних імен універсального рівня як Шекспір, Гете чи Пушкін, кожен з яких асоціюється не тільки з літературою, а й культурою своїх країн.У 1820 році засновано Руську трійцю — галицьке літературне угрупування, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.Літературний процес другої половини XIX ст. формувався під впливом творчості цілої плеяди талановитих письменників — Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Бориса Грінченка та ін. Для літератури того часу характерні різноманітність художніх напрямів та індивідуальних стилів письменства, використання різних жанрів — від епічних романів і повістей до новел, фейлетонів, оповідань тощо. Значна частина письменників цієї доби вела активну політичну і просвітницьку діяльність.Прикладом універсальної особистості в історії не тільки української, а й світової культури є постать Івана Франка — поета, прозаїка, драматурга, журналіста, літературного критика, теоретика та перекладача. Творчий доробок І. Франка вражає своєю неосяжністю (понад 50 томів). Письменник одним з перших почав перекладати твори світової літератури на українську мову (Гете, Гейне, Байрона).З появою на зламі століть нової генерації авторів українська література зазнає впливу європейського модернізму. Найяскравіше цей підхід позначився на творчості двох провідних літературних постатей цього періоду — поетеси Лесі Українки та прозаїка Михайла Коцюбинського. Леся Українка збагатила українську літературу образами світової літератури й сюжетами з історії, міфології різних епох і різних народів світу. Поряд з великим талантом поетеси Леся Українка виявила неабиякий хист перекладача. Їй належать чудові переклади з творів Гомера, Г. Гейне, В. Шекспіра, Дж. Байрона, В. Гюго, єгипетських та італійських народних пісень, індійського епосу.

Романтизм та сентименталізм в українській літературі першої половини 19 ст.

Українська літературна байка. Є. Гребінка, Л. Глібов. Байковий жанр має давню й багату традицію у світовій і, зокрема, українській літературі. Зразки байок зустрічаються в шкільних риториках Митрофана Довгалевського, Феофана Прокоповича, Георгія Кониського. Байки використовували у своїх «казаннях» Іоаникій Галятовський та Антоній Радивиловський. Нову літературну байку в Україні започаткував Григорій Сковорода «Баснями харьковскіми» (1753–1785).У перші десятиліття 19 ст. у часи формування нового національного письменства байка була одним із панівних і найпродуктивніших жанрів, який помітно сприяв демократизації літературного процесу. Петро Гулак-Артемовський, Левко Боровиковський та Євген Гребінка збагатили жанр байки структурно й тематично, наповнили новими життєвими реаліями, народним колоритом. Розквіт жанру в українській літературі пов'язують із іменем Леоніда Глібова. До байки також зверталися Іван Франко, Борис Грінченко.

Розвиток реалізму в українській літературі. Т. Шевченко, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний. Реалі́зм — стиль і метод у мистецтві й літературі, а також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання. Реалістичні доктрини були розвинуті ще античними греками та середньовіччям, проте найбільший їх розвиток припадає на 19 і 20 століття. У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Проте поняття реалізм дуже широке: реалістичним можна назвати монументальне єгипетське мистецтво, але реалістами є й митці, які з фотографічною точністю копіюють природу. Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в українському мистецтві проявлялися за кожної доби і як стиль він актуальний понині. У своїх суто реалістичних формах він виступив щойно з пол. 19 ст. Реаліст Т. Шевченко, з своїм гаслом «ні однієї риски без натури», стояв на межі академізму й тієї класицистичної традиції, яку в Петербурзі залишили його попередники: Д. Левицький і В. Боровиковський. Ці елементи, разом з відкриттям українського сюжету (природи, людини, історії) зробили з Шевченка ту ланку, яка поєднала давнє українське мистецтво з новим. Фактично добою реалізму в українському мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців. Літературну діяльність Панас Мирний розпочав наприкінці 60-х рр. Виявив себе як письменник-реаліст. У творчій спадщині Панаса Мирного переважає проза. Він є ав­тором ряду нарисів, оповідань, повістей, ро­манів. Серед творів Панаса Мирного найбільш масштабним і складним є соціально-психо­логічний роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», написаний у співавторстві з Іва­ном Біликом (І.Я. Рудченком). Робота над романом припала на 1872—1875 рр. Через цензурні перепони він був виданий пізні­ше — 1880 р. Задум твору був навіяний реальним випадком, що дістав відображен­ня спочатку в нарисі Панаса Мирного «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», а зго­дом — у повісті «Чіпка». Своєрідною рисою стилю Нечуя-Левицького є тонке поєднання реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, обставин праці, особливостей мови та поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів. Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд з творами кращих тогочасних російських та західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за межі побутовизму та етнографізму минулої, дошевченківської доби. Однією з питомих рис творчого стилю письменника є його тонкий гумор у так званих антиклерикальних творах. У них, особливо в «Афонському пройдисвіті», він виявляє близькість своїх поглядів до гоголівських, до естетики української байки Григорія Сковороди та Євгена Гребінки. Його сміх і сатира зумовлені життєвими конфліктами й ніколи не мали на меті образу гідності людини, а навпаки, вселяли оптимізм і надію на краще життя.

Розвиток реалістичного станкового живопису в Україні в 19 ст. В. Тропінін, Т. Шевченко, М. Мурашко, І. Айвазовський, А. Куінджи. Хоча у XIX столітті головним центром освіти в Російській імперії і далі була Академія мистецтв у Петербурзі, багатьох художників приваблює Україна — «нова Італія», як її тоді називали.Інший представник класицизму, російський художник Василь Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він багато років жив і працював на Поділлі і присвятив українській темі чимало портретів: «Дівчина з Поділля», «Хлопчик із сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина».Тісно пов'язаною з Україною була доля художника-мариніста Івана Айвазовського, який значну частину життя провів у рідній Феодосії і заповів цьому місту свою картинну галерею. Українська тема звучить у його роботах «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки» та унікальній для художника жанровій картині «Весілля на Україні».Новаторською для пейзажу стала творчість Архипа Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина — «Ніч на Дніпрі» — стала сенсацією в Петербурзі. Художник володів неймовірним талантом писати краєвиди та гру світла на хмарах, деревах, скелях.Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини 19 століття — рух до реалізму — головна тенденція творчих зусиль членів Товариства пересувних художніх виставок. Найзнаменитіший живописний портрет Тараса Шевченка написано ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників українцем з Острогорського на Слобожанщині Іваном Крамським. Багато видатних художників-передвижників були також родом з України: Олександр Литовченко (з Кременчука), Микола Ярошенко (з Полтави), а Микола Ге довгі роки жив на хуторі поблизу Харкова.

Класицизм у архітектурі України 19 ст. Кінець ХVІІ – поч.. ХІХ ст. характеризується в українській архітектурі значним зростанням обсягу будівництва, поширенням нового стилю – класицизму. Класицизм надавав усім містобудівельним заходам державного офіційного характеру. З другого боку в межах цього стилю якоюсь мірою виявились історично-прогресивні будівельно-архітектурні тенденції часу. Крім того, весь пластично-образний арсенал засобів класицизму ніс на собі відлиски античності й епохи Відродження, інтерес до яких знову посилився в епоху просвітительства. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму несло важливі естетичні і виховні функції. Урочиста простота будинків, площ, вулиць зовні ніби підпорядковані, геометрії, несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою мірою зумовлюється прогресом будівельної техніки. В цей час поступового впроваджуються в будівництво металеві конструкції, проте, як і раніше поширене було дерев’яне будівництво. В розвитку класицизму можна визначити три етапи: становлення стилю, зрілість і занепад. Архітектура першого етапу відзначається переходом від барокко до класицизму, пошуками нових засобів художньої виразності, й новим підходом до ансамблевої забудови. За часів класицизму набуває значення відкритий характер композиції ансамблів площ, вулиць і окремих комплексів. Основним досягненням другого етапу було створення великих ансамблів, а в архітектурі – застосування декоративного мистецтва для втілення значних художніх задумів. На третьому етапі поширилося багатоповерхове будівництво, зростали промислові підприємства, учбові заклади. Занепад класицизму виявився також у відході від творчого розуміння й використання форм античності у пануванні канонів і штампів, у прояві електризму. Кращі набутки зрілого класицизму знаходять підтримку, поширення у творчій практиці українських архітекторів та скульпторів. Cеред значних і найкращих споруд кінця ХVІІІ ст.. виділяється п’ятибанний Спасо-Преображенський собор у Новгороді–Сіверському, закладений за планом петербурзького архітектора Дж. Кваренчі. Собор розміщено у центрі забудови монастиря. Квадратна у плані будова з чотирьох боків має виступи. На виступу головного фасаду створено портик-лоджію з чотирьма колонами, затиснутими між двома антами. Бокові виступи підкреслено чотирьма півколонами з яких середні напівкруглі, а дві крайні – квадратні. Бокові входи оригінально розміщено в нішах. Апсида східного фасаду має вигляд півротонди з причетвертими колонами.

Багатостильовість української архітектури хіх ст.

Особливості освіти України першої половини ХІХ ст. Створення Харківського, Київського та Новоросійського університетів. Освітня політика урядів царської Росії та Австро-Угорської імперії здійснювалася в інтересах панівних класів. Однак, зважаючи на потреби господарства в освічених працівниках, на вимоги прогресивних кіл суспільства щодо розширення освіти народних мас, ці уряди були змушені проводити відповідні реформи.У реальних гімназіях вивчали здебільшого природознавство, фізику, математику, європейські мови тощо. Закінчення їх давало право вступу лише до вищих технічних учбових закладів. У 1871 р. строк навчання в класичних гімназіях був подовжений до восьми років. Замість реальних гімназій створювалися шестирічні реальні училища з сьомим додатковим класом для бажаючих вступати до вищих спеціальних закладів. Жінки одержували середню освіту в жіночих гімназіях і прогімназіях, єпархіальних школах. Наприкінці XIX ст. на Східній Україні було 129 гімназій і 19 реальних училищ. Продовжували діяти середні навчальні заклади закритого типу (інститути шляхетних дівчат, приватні пансіони тощо), де навчалися виключно діти дворян.Спеціалістів із вищою освітою готували Харківський та Київський університети з історико-філологічним, фізико-математичним, юридичним і медичним факультетами. У 1878-89 р. у Києві діяли вищі жіночі курси. Заснований 1865 р. в Одесі Новоросійський університет мав такі ж факультети, крім медичного. У трьох університетах у 1865 р. навчалося близько 1200 студентів, а в середині 90-х років - уже понад 4 тис. У складі студентства скорочувалася кількість дворянських вихідців і зростав прошарок дітей буржуазії та інтелігенції. Управління університетами не було сталим.гідно з університетським статутом 1863 р. їм було надано певну автономію, зокрема розширено права університетських рад і професорських колегій. Однак статут 1884 р. повністю ліквідував університетську автономію.

Зміні в освіті України в другій половині ХІХ ст. Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на всі перепони, продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 60—70-х років (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи), по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин. В освіті зміни стали відчутними вже на межі 60-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об'єдналися в громади, активно займалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх було понад 110. Викладання в багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі "Буквар" Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів було заарештовано. Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 p., який загальмував розвиток української культури. Лише з початку 70-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня діяльність. У цей час значну підтримку шкільній освіті стали надавати земства. Вони збільшують асигнування на утримання і будівництво шкіл. З 1871-го по 1895 pp. асигнування зростають у 6 разів. Нового удару по розвиткові української культури завдав Емський указ Олександра II у 1876 р. Але й після цього не зникають прогресивні тенденції в культурі. У 1865 р. з ініціативи М. Пирогова в Одесі засновано Новоросійський університет. Було відкрито також Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський технологічний, Київський політехнічний, Катеринославський гірничий інститути. Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів, у тому числі Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут та Академію ветеринарної медицини, з 1869 р. запроваджувалось обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років. Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-Літописця. На Західній Україні 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у наукове товариство (НТШ). В товаристві існувало три провідні наукові секції —історико-філософська, філологічна й математично-природничо-лікарська, а також ряд комісій, в тому числі археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична -а ін. Визначний внесок у зміцнення наукового потенціалу товариства зробив М. Грушевський, який очолював його роботу з 1897-го по 1913 pp.

Розвиток музичного мистецтва: М.Лисенко, Я.Степовий, К.Стеценко, М.Леонтович, Д.Січинський, С.Людкевич. Одним з видатних українських композиторів був Микола Лисенко. Беспосередньо учні і послідовники Лисенка не виходили за між тих, зрештою, провінційних кордонів вокальної музики, в яких мимоволі замкнув українську музику Лисенко. Але українськи музики з цим обмеженням очевидно не могли миритися. Коли безпосередні учні Лисенка ще містилися в межах вокальної музики, то їхні сучасники, але учні інших чужинних шкіл, виразно вважали за потрібне ті кордону вокального переступити. Засвоїти українській музиці поряд вокальних осягань також інструменталізму, а разом з тим засвоїти поруч малих і великі форми, всі роди симфонічної та камерної музики - фортепіанові та оркестрові, - одним словом, вивести українську музику на широку дорогу творчості у всіх галузях української музичної продукції, стало головним завданням сучасності. Вже сучасники учнів Лисенка в Киеве, ті, що не в нього вчилися, зробили рішучий крок у тому напрямі. Це були Яків Степовий і П а в л о Сеніця. Степовий - родом з Харкова в Киеве, вихованець придворної капели, до якої попав змалку, а потім - Петербурзької консерваторії, яку закінчив по класу теорії композиції Римського-Корсакова. У своїй творчості Степовий теж головним чином тримався вокальної музики малих форм із пануванням мінору. Такі його «Барвінки» - серія Солових співу, дуетів і тріо в звичайному для української музики мелодійним стилі, ліричного змісту. Наступний крок у творчості Степового - це збірник «Пісні настрою» на слова Олеся.Головне місце в музичній франкіані посідає кантата К. Стеценка "поєднує". На тексти поезій І. Франка написано близько 200 композицій. Франківську тема відображена в симфонічної музики, оперному і балетному жанрах, вокально-ліричних композиціях. Українська музика 20-30-х років позначена інтенсивними новаторськими пошуками. У 1923-1928 рр.. діяло республіканське Музичне товариство ім. Г. Леонтовича в Киеве, яке певний час зберігало своєрідну автономію. Навколо товариства гуртувалися композитори-новатори, які орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури. Традиції українського авангарду започаткував В. Лятошинський. Він представляв напрям модернізму в українській музиці, створив у європейському стилі оперу "Золотий обруч". Новаторські тенденції виявилися у творчості композиторів В. Косенко, М. Вериківського, автора першого українського балету "Пан Каневський".Молодша генерація композиторів колишньої Австрійської України слідом за Людкевичем свідомо направляють свою творчість у бік інструментальної музики. Особливо між сучасними композиторами Західної України визначаються композитори, які закінчили свою музичну освіту в Празі, в чеській консерваторії в проф. Вітезслава Новака.

Музичний театр - особливе явище української культури хіх ст.

Формування і розвиток українського театру в хіх ст. М.Кропивницький, м.Старицький, і.Карпенко-Карий

Розвиток науки вУкраїні в ХІХ ст.Перша половина XIX ст. стала періодом швидкого розвитку природничо-математичних наук. Пов'язано це було з новими потребами суспільства. Розгортання технічного прогресу вимагало розуміння законів механіки, властивостей матеріалів, що використовувалися у виробництві. Ці та багато інших завдань були вирішені вченими різних країн. Чимало для розвитку хімії зробив французький учений Антуан-Лоран де Лавуазьє. Завдяки його працям хімія стала самостійним науковим напрямом. За дорученням Паризької академії наук Лавуазье брав участь у вирішенні суто технічних проблем, зокрема повітроплавання, громадської гігієни. За винайдення способу найкращого освітлення міських вулиць учений отримав золоту медаль академії. Вагомим був внесок Лавуазье у зростання виробництва та поліпшення якості пороху у Франції. Свої великі прибутки він частково витрачав на відкриття наукових лабораторій і проведення досліджень. У роки революції у Франції виступав за встановлення конституційної монархії. У 1794 р. за вироком революційного трибуналу Лавуазье було страчено. Тогочасна Франція дала світові ще одного талановитого хіміка. Клод-Луї Бертоле встановив, що особливості хімічних реакцій залежать від маси і властивостей речовин, які взаємодіють, та від умов реакції. Праці Бертоле знайшли застосування у промисловому виробництві. Так, для виготовлення вибухових речовин і сірників досі використовують відкриту ним т. зв. бертолетову сіль. Він розробив і спосіб відбілювання полотна хлором, чим скористалася легка промисловість. З ім'ям чеського природознавця Ґреюра Менделя пов'язують виникнення науки про спадковість. Учений відкрив закономірності передавання спадкових ознак і цим започаткував розвиток генетики, яка вивчає спадковість і мінливість організмів. Ідеї Менделя використовуються в селекції рослин, тварин і мікроорганізмів. У другій половині XIX ст. природознавство поглибилося завдяки розвиткові мікробіології, імунології, ембріології, бактеріології. Чільними представниками цих наукових напрямів стали Роберт Кох у Німеччині, Ілля Мечников у Росії, Луї Пастер у Франції. Своєрідним підсумком діяльності природознавців різних країн і винагородою за наполегливу працю стало відкриття у другій половині XIX ст. Дмитром Менделєєвим одного з фундаментальних законів природи, який отримав назву Періодичного закону Менделєєва. Визначними центрами природознавчих досліджень у XIX ст. стали університети Берліна, Відня, Парижа, Петербурга. Основоположники нових наукових напрямів мали сподвижників та однодумців. Виникли наукові школи, до яких належало чимало талановитих учених.

Розвиток культури України в період української національної революції 1917-1920 рр.Перша світова війна загострила політичні та національні суперечності російської імперії, активізувала визвольний рух поневолених народів проти самодержавства. Під тиском народних мас 2 березня 1917 р. зрікся престолу цар Микола II. Припинила своє існування царська монархія. Другого дня думські лідери створили Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим. На місцях створювалися громадські комітети. Революція в Росії вплинула на національно-політичне життя в Україні. Вийшли з підпілля і почали діяти українські політичні партії лівого спрямування, відродилася "Просвіта". 17 березня 1917 р. у Києві зібрався український національний конгрес за участю тисячі представників українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій, на якому було утворено революційний український парламент -- Центральну Раду, яку очолив М. Грушевський. Генеральним секретарем її став відомий письменник В. Винниченко. Четвертим універсалом Центральної Ради від 22 січня 1918 р. було проголошено самостійність Української Народної Республіки, яку визнали держави Антанти.У квітні 1918 р. відбувся державний переворот, в результаті якого в Україні було встановлено гетьманат. Українську державу очолив П. Скоропадський. Під тиском зовнішніх і внутрішніх подій у листопаді 1918 р. гетьман П. Скоропадський відмовився від влади. Нову владу очолила директорія УНР, яка рішенням Трудового конгресу проголосила 22 січня 1919 р. "Акт соборності України", тобто об'єднання Української Народної Республіки із Західноукраїнською Народною Республікою. Посилилась агресія більшовиків та інших військових формувань проти молодої української держави. Директорія змушена була залишити Київ, але вже влітку 1919 р. українські війська відбили його у більшовиків, проте ненадовго. Під тиском білогвардійських сил генерала Денікіна українські війська змушені були відступити. Весною 1920 р. на підставі договору з Польщею відбувся похід зведених польсько-українських армій на Київ, який завершився поразкою. На території України більшовики проголосили Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Польща в 1920 р. підписала з Москвою Ризький договір, за яким відбувся поділ українських земель -- Галичина, Волинь, Полісся і Під-ляшшя відійшли до Польщі, Буковина і Бессарабія до Румунії, а Закарпаття -- до Чехословаччини. Така політична обстановка створилася в Україні після жовтневої революції 1917 р.

Зміни в освіті в період українізації. Боротьба з неписьменністю, створення нової системи освіти

Ріноманітність стилів і напрямків в українській літературі 20-х рр.. ХХ ст. М.Вороний,П.Тичина, В.Сосюра,М.Рильський, М.Зеров.   Ці молоді письменники, старалися показуваьи  суспільні відносини наскрізь їхнє переосмислення у свідомості особистості. У свою чергу, такий психологізм творчості зумовив і  інші зміни у прозі, зокрема тяжіння в описах  до лаконізму, посилення емоційну тональність розповіді через увиразнення образності і тому надавало схвильованості  дещо ліричної. Так новітня течія -  реалізм, якому дослідники дали назву -  психологічний. Вважається  традиційно, що Микола Вороний  був зачинателем українського модернізму . В 1901 р. готуючи альманах “З-над хмар і долин” (видання  1903 р.),  у “Літературно-науковому віснику”  М.Вороний опублікував відкритий лист де  закликав  українських письменників писати твори, в яких були б, де хоч клаптик яснів би … блакитного неба. Він закликав інакше  писати, “по-сучасному”, літературу  оновлювати, виходячи насамперед із суто вимог і завдань  художніх - основна думка М.Вороного, його виступу.  Відмінність між напрямами і течіями, які виникали й розвивалися на спільній основі інтенсивного оновлення і стає виразнішою якщо сприймати модернізм як широке художнє явище, я естетичну концепію. В першому  десятирччю XX ст  в українській прозі. Акцентно виділяються  прийоми та засоби імпресіоністичного письма. Василь Еллан-Блакитний організував "Гарт",  літературну групу що теж намагалася творити  для створення на Україні пролетарської культури. Склад групи  Гордієнко Костянтин, Довженко  Олександр, Досвітній Олесь, Йогансен  Михайло, Копиленко  Олександр, Микитенко  Іван, Валер'ян,  Поліщук Володимир, Сосюра, Сенченко  Іван,  Тичина Павло, Хвильовий Микола та ін. Іх твори були настільки мелодійними, що неодноразово на їх вірші писали музику. Послухайте :Музика Є. Зубцов, Слова В. Сосюра. Виникали також групи невеликі  нейтральних  ідеологічно або "непролетарських" письменників та художників поряд із цими організаціями   марксистськими. Особливо визначаэться літературна  київська група "неокласиків" в  укранізаційний період ,яку очолював М. Зеров. В її складї вважалися М. Драй-Хмара, П. Филипович, (Юрій Клен) О. Бургардт, М. Рильський. Високо освічені люди, володіли декількома іноземними мовами, робили численні переклади світової класики, достойно протистояли "Пролеткульту".  Головним орїєнтиром "Неокласиків" було  поєднання національних традицій і досвіду літератури с віту та європи. М.Хвильовий поділяв  стетичні погляди "неокласиків", він виступав проти "масовізму" у літературі  і хуторянства . ") .Відіграли значну роль у розвитку українського літературного процесу  публіцистика Хвильового  ("Камо грядеші?", "Думки проти течії. Стаття "Україна чи Малоросія?"  яка в 1926 р. з літературного обігу  була вилучена, її дозволили до публікаціх лише в  1990р.  «Гарт» розпався в  1925 р. деякі  його члени (серед них М. Куліш, П. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський та І. Сенченко) заснували нову літературну  елітарну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") яку очолив  М. Хвильовим. Не лише Пилипенко багато інших  прихильників "Плуга» були противниками  "Вапліте". Тодішнє комуністичне керівництво України теж виступило  з критикою «буржуазно-націоналістичної ідеології». Й. Сталін наголосив  на небезпеці  поглядів Миколи Хвильового. Тому було створено ВУСПП прорадянську організацію (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі.  В 1927 р було  посилено контроль комуністичної партії за діяльністю літераторів. В такий гарячий час , у  розпал цих подій виходять у світ літературні твори високого рангу — Павла Тичини га Максима Рильського. П.Тичина стає широко визнанним одразу ж після виходу в 1918 р. збірки "Сонячні кларнети". Представлене ним у  збірках, як "Замість сонетів і октав", "Вітер з України", мистецьке володіння словом чітко підкреслювали , що твори Тичини є надзвичайним  стилем розвитку української поезії. Поезії М.Рильського, яку  публікують у збірках "Під осінніми зорями", "Синя далечінь", "Тринадцята весна", виглядали стриманіше, філософськими й глибоко заковані у класичні традиції Заходу.  На той часСеред багатьох інших поетів на особливу увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосюра, Микола Бажан і Тодось Осьмачка. Революційні наслідки та  наслідки громадянської війни в житті людини і суспільства в  основному  є головною темою прозових творів є . У "Синіх етюдах", які пронизані тонким почуттям слова, симбіозом грубого реалізму  іромантичності, М. Хвильовий пише про революцію, хоча на противагу в  "Осені" і "Я" він описує її суперечності й своє загостренне  почуття розчарування нею.

Розвиток театрального мистецтва та драматургії в Радянській Україні в 20 рр.ХХ ст. О.Загаров, Л.Курбас, П.Саксаганський, Г.Юра, В.Винниченко, М.Куліш. На розвитку театрального мистецтва 20— 30-х років також позначився процес українізації, що трагічно закін­чився "розстріляним відродженням". Новим етапом у розвитку українського театру став 1918р. У Києві утворилися три театри: Державний драматичний, Державний народний і "Молодий театр". Державний дра­матичний театр очолювали Олександр Загаров і В.Кривецький, виховані на традиціях Костянтина Станіславського і Володимира Немировича-Данченка. Державний народний театр очолював Панас Саксаганський. До складу трупи увійшли Марія Заньковецька, Лю­бов Ліницька, Дарія Шевченко. Репертуар складався з по­бутової, історичної й класичної тематики. У 1922 р. діячі "Молодого театру" створюють у Києві творче мистецьке об'єднання — модерний український театр "Бе­резіль", що існував до 1926р. Очолює цей театр Лесь Курбас, видатний режисер-реформатор українського театру. Лесь Курбас у цей період пристосовує принципи модер­ну до класичного західноєвропейського й українського ре­пертуару (драми В. Шекспіра, Ф. Шиллера, п'єси М. Старицького, І. Карпенка-Карого). З творчого об'єднання бере початок театральна бібліотека, театральний музей, перший театральний журнал. Втіленням творчих пошуків театру постали вистави, постановку яких Лесь Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-реалістичному ("У пущі" Лесі Українки), пси­хологічному ("Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Гріх" В. Винниченка), символічному ("Драматичні етюди" О. Олеся), народного гротеску ("Різдвяний вертеп"), імпре­сіоністському ("Йола" Є. Жулавського). Етапною у твор­чості митця і в історії українського театру стала вистава "Гайдамаки" Т. Г. Шевченка. У 1926— 1933 pp. театр "Березіль" працює в Харкові. До його складу входять митці Мар'ян Крушельницький, Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Іван Мар'яненко, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Надія Титаренко, О.Добровольська. Найближчим помічником Леся Курбаса у модер­нізації українського театру став драматург Микола Куліш. У його п'єсах ("Мина Мазайло", "Народний Малахій") знайшли широке відображення взаємозв'язки людини і нового історичного часу. У1934 р. театр "Березіль" переіменовано в театр ім.Т.Г.Шевченка. Доля Леся Курбаса, Миколи Куліша, як і багатьох представників творчої інтелігенції України, склалася тра­гічно. Вони були репресовані й розстріляні 1937 р. у Соловецькому таборі особливого призначення. Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і світового театру XX ст. У цей період значного розвитку набуває український кінематограф. Величезний вклад у розвиток кінематогра­фу здійснив Олександр Довженко такими фільмами, як "Звенигора", "Арсенал", "Земля".

Багатожанровість розвиток музичного мистецтва в Радянській Україні 20-30 рр ХХ ст. М.Леонтович, К.Стеценко, Я. Степовий, І. Паторжинський, М.Литвиненко-Вольгемут, Г.Верьовка, М.Ревуцький. У цьому напрямі розвивалася творчість М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Степового, які по-новаторському осмислили творчу спадщину М. Лисенка. В Україні в галузі живопису і графіки активно працювали такі майстри, як О. Мурашко, О. Новаківський, І. Труш, П. Ковжун, М. Сосенко, М. Бойчук. Більшість з них мали європейську освіту і перебували під впливом сучасних їм художніх тенденцій. Міжнародного визнання досяг український скульптор О. Архипенко — творець нового напряму в мистецтві. У цей час значні досягнення характерні для розвитку національного театру. У 1904 році М. Лисенко започаткував у Києві музично-драматичну школу, з 1907 р. там же функціонував український стаціонарний театр М. Садовського, у 1915 році І. Мар'яненко заснував Товариство українських акторів. Театри і трупа Наддніпровської України і Галичини ставили п'єси Лесі Українки, О. Олеся, В. Винниченка, вони прагнули освоїти світову класику, зверталися до творів європейських авангардистських авторів. У 1916 році Лесь Курбас став організатором «Молодого театру» у Києві, в якому на високому художньому рівні вирішувалися завдання оновлення українського сценічного мистецтва. Національний театр передреволюційного періоду виховав таких видатних акторів, як М. Садовський, П. Саксаганський, Марія Заньковецька та ін. Представники українського театрального мистецтва були справжніми патріотами. Так, М. Заньковецька на пропозицію переїхати у Росію для того, щоб зробити кар'єру, відповіла, що Україна дуже бідна, щоб її покидати.

Розвиток науки Радянської України в 20-30 рр.ХХ ст. Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвитку української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В. Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, математик М. Крилов, економіст М. Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, літературознавець С. Єфремов, О. Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є. Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України. Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М. Грушевський, який в 1924 повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал «Україна», «Наукові збірники» історичної секції. Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 році в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 році був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930  у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися терапевтичні школи Микола Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія), Ф. Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа В. Філатова.

Становище української культури в20-30 рр.ХХ ст.. в українських землях в складі Польщі, Румунії, Чехословаччини. Національно-визвольний рух у Західній Україні. - боротьба за соціальне й національне визволення, возз'єднання з Радянською Україною. - взаємозв'язок між радянсько-німецьким пактом про ненапад від 23 серпня 1939 р. і визвольним походом Червоної Армії на територію Західної України, Бессарабії та Буковини. - початок соціально-економічних перетворень на західноукраїнських землях, йдеться про необґрунтовані репресії й довільні депортації значної частини населення далеко за межі України. У результаті Великого Жовтня, революційної боротьби трудящих усіх народів колишньої Російської імперії вперше в історії була утворена суверенна держава українського народу -- Українська Радянська Соціалістична Республіка. Та з допомогою США й Антанти реакційні кола Румунії загарбали Північну Буковину і придунайські землі, під владою панської Польщі опинилася Західна Україна, а на Закарпатті запанувала чехословацька буржуазія. Отже, частина споконвічних українських земель залишалася за межами УРСР. На загарбаних територіях, 3/4 населення яких становили українці, був встановлений жорстокий колоніальний режим. Переважна більшість українців жила в селах, але понад чверть з них були безземельними, майже третина мала мізерні наділи. Переслідуванням піддавалися українська мова і культура. Більшість населення була неписьменною. Закривались українські культурно-освітні заклади, офіційно заборонялося вживати такі слова, як «Україна», «українець». До цього слід додати ще і соціальне та політичне безправ'я, відсутність, по суті, медичної допомоги. У пошуках кращої долі тисячі й тисячі людей подавалися до країн Північної та Південної Америки, Африки й аж до Австралії. Інші ставали на шлях протесту проти існуючих порядків, проти гноблення й несправедливості, на шлях боротьби за своє соціальне й національне визволення, за возз'єднання з Радянською Україною. Pеволюційно-визвольну боротьбу трудящих західноукраїнського регіону очолювали партійні організації Галичини, Буковини та Закарпаття, насамперед Комуністична партія Західної України (КПЗУ), створена в 1919 р. (до 1923 р. називалася «Комуністична партія Східної Галичини»). Вона ввійшла до складу Компартії Польщі (КПП), однак її діяльність була нерозривно пов'язана з КП(б)У.

Внесок української науки в перемогу в Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.

Внесок діячів літератури,театру, кіно в Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр. Театральне мистецтво Могутньою ідеологічною зброєю у боротьбі проти фашизму, дійовим засобом мобілізації духовних сил народу на самовіддану відсіч ворогові, буле театральне мистецтво. Евакуація театрів і розгортання їх діяльності на нових місцях набагато ускладнювались тим, що ряд сценічних колективів напередодні війни перебував на гастролях у різних місцях Радянського Союзу. Долаючи труднощі і нестатки воєнного часу, актори працювали з величезним натхненням і запалом, наближали мистецтво до життя, доносили його до гущі трудящих мас. Особлива увага приділялась виступам у військових частинах, госпіталях, на призовних пунктах, вокзалах, агітпунктах, заводах, фабриках, колгоспах.Київський театр опери і балету ім. Т.Г. Шевченка, працюючи в Уфі і в Іркутську,не тільки поновив основні спектаклі (»Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка» та ін.), а й створив наві оригінальні: оперу М.І.Веріківського «Наймичка», балети Л. Деліба «Коппелія», М.А. Римського-Корсакова «Шехерезада», Б.В. Асаф’єва «Бахчисарайський фонтан». За період з липня 1942 р. по травень 1944 р. театр відвідало 230 тис. глядачів.Напружену творчу роботу провадили Сумський драматичний театр ім. М.С. Щепкіна, Дніпропетровський драматичний театр ім. О.М. Горького, Запорізький музично-драматичний театр ім. М.О. Щорса, Полтавський драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка, заслужена капела «Трембіта», Державний симфонічний оркестр УРСР та інші мистецькі колективи. Всьгого за час евакуації театри Української РСР поставили 176 п’єс, які подивилися 15 млн. чоловік. Незважаючи на важкі умови, театральні колективи у завершальний період війни розширили масштаби діяльності, прагнучи донести своє мистецтво до найширших мас трудящих, виховуючи в них художнньо-естетичні смаки. Величезну роботу провадили театри Харкова і Донбасу, які лише за першу половину 1945 р. відвідало до 1350 тис.глядачів.Театри знайомили глядачів з творами класиків російської, української і західноєвропейської літератури, з п єсами, створеними у дні Великої Вітчизняної війни, що прославляли героїчні бойові і трудові подвиги радянського народу. Широку концертну діяльність розгорнула з лютого 1944 р. Українська державна філармонія та 11 обласних філармоній. Колективи республіки обслужили 8,4 млн.глядачів фронту і тилу. Визнанням самовідданої праці діячів українського театру було присвоєння в 1944 р. видатним майстрам сцени А.Бучмі, М.Крушельницькому, Н. Ужвій та іншим звання народного артиста СРСР, а багатьом іншим митцям звання народних і заслужених артистів Української РСР. Кіномистецтво Велике й відповідальне завдання – створення художніх кінострічок, які б надихали трудящих на героїчні ратні й трудові подвиги в ім’я любимої Батьківщини, постало перед радянським кіномистецтвом. Завдяки своєчасній і швидкій евакуації основних кадрів і техніки в кінці 1941р. відновили роботу Київська студія художніх фільмів в Ашхабаді й Одеська кіностудія – у Ташкенті. Працівники Української студії хронікального фільму працювали в Куйбишеві і Москві на базі Центральної студії кінохроніки. У Ташкенті розгорнула діяльність студія «Київтехфільм». Частина діячів українського кіно працювала у Центральній об’єднаній кіностудії СРСР в Алма-Аті.Видатною подією в документальній кінематографії воєнних років був випуск Українською і Центральною студіями кінохроніки в листопаді 1943 р. фільму «Битва за нашу Радянську Україну», створеного О.П. Довженком у співдружності з Я. Авдєєнком і Ю.І. Солнцевою. Фільм, що охоплював події з 1941 р. до початку 1943 р., відзначався майстерним монтажем, хвилюючим і пристрасним дикторським текстом, створеним О.П. Довженком, емоціональною музикою, написаною А.Я. Штогаренком і Д.Л. Клебановим.Творчим успіхом кінематографістів УРСР був випуск фільму «Нескорені» за однойменною повістю Б. Горбатова /режисер М. Донськой/ про боротьбу шахтарів Донбасу проти німецько-фашистських окупантів. Успіхом у кіноглядача користувалися поставлені у 1945 р. Київською кіностудією фільми «Зигмунд Колосовський» /сценарій І. Луковського, режисери С. Навроцький і Б. Дмоховський/, присвячений боротьбі польського народу проти фашистських загарбників, та «У далекому плаванні» за мотивами морських оповідань К.М. Станюковича. Розгорнула роботу Українська студія хронікальних фільмів, яка повернулася з евакуації в Київ улітку 1944 р. Визначним успіхом радянського документального кіно був фільм О. Довженка і Ю. Солнцевої «Перемога на Правобережній Україні і вигнання німецьких загарбників за межі українських земель». Знімальні групи було організовано в Харкові, Одесі, на Донбасі. Кілька груп кінодокументалістів діяли на фронті. На екранах країни з явилися документальні фільми, які розповідали про гандіозні відбудовані роботи на визволеній землі. В серпні 1944 р. з евакуації повернулася в Київ і розгорнула роботу Українська кіностудія науково-популярних та учбових фільмів, діяльність якої була тісно пов’язана з потребами діючої армії і оборонної промисловості.

Відродження та становище української культур в післявоєнний період. У перші післявоєнні роки в Україні настала політико-ідеологічна реакція, яка за ім‘ям секретаря ЦК ВКП(б), який керував ідеологічною роботою в країні, отримала назву “жданівщина”. Брутальній критиці та обвинуваченням в “перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру” було піддано роботи істориків України “Короткий курс історії України”, “Нарис історії України”. Розпочалося цькування М. Рильського за цого доповідь “Київ в історії України”, “Річниця Шевченка”, поетичні твори “Київські октави”. Нищівній критиці було піддано у пресі вірш В. Сосюри “Любіть Україну”. Гострі нападки були спрямовані також на українських композиторів за використання традиційних українських тем, зокрема оперу К. Данькевича “Богдан Хмельницький” критикували за те, що росіянам у ній відведене недостатньо помітне місце. Після смерті Сталіна (1953р.) почалася часткова лібералізація радянського режиму, яка отримала назву “відлига”. Це істотно покращило умови для розвитку культури в цілому. Лібералізація і десталінізація створили сприятливі умови для розвитку літератури. Значним досягненням української прози став цикл романів М.Стельмаха “Велика рідня”, “Кров людська – не водиця”, “Хліб і сіль”. Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О.Гончара, автора трилогії “Прапороносці”. Романом “Вир” назавжди вписав в історію української літератури своє ім‘я Г.Тютюнник. Видатним явищем в українській літературі стала опублікована в 1956 р. кіноповість О.Довженка “Поема про море”. Збагачували поезію і прозу твори А.Малишка, П.Загребельного, Ю.Смолича, Ю.Збанацького та інші талановиті літератори. На розвиток української культури, на громадське життя в Україні суттєво вплинула нова генерація талановитих митців, які одержали назву “шістдесятників”. Це був рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, видавала нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції в Україні. Серед її лідерів були поети В.Симоненко, Л.Костенко, В.Стус, І.Світличний, Д.Павличко, І.Драч, Є.Сверстюк, Б.Олійник, критик І.Дзюба, публіцист В.Чорновіл. Новим явищем культурного життя стало телебачення. Перша передача Республіканського телебачення відбулася 5 листопада 1951 р. Її дивилися в 150 квартирах кияни по чорно-білих маленьких телеприймачах. Після приходу до влади М.С.Горбачова почалося нове національне відродження України, нерозривно пов‘язане з ідеєю здобуття державної незалежності. У 1989 р., після перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР, нею з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР “Про мови в Українській РСР”, спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя. Відповідно до Закону, українську мову в республіці проголошено державою. При цьому реалізація Закону наштовхнулася на ускладнення, пов’язані з небажанням змінювати мову ділового спілкування більшістю установ. Українська мова по інерції сприймалася ще як провінційна та селянська, слабко розвинена і взагалі непристижна. Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації “білих плям історії” відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета “Літературна Україна”. Публіцистиска зайняла провідні позиції: широкий резонанс мали виступи О.Гончара, Б.Олійника, В.Яворівського. Почали друкувати заборонені раніше твори В.Винниченка, М.Грушевського, М.Зерова, М.Хвильового, інших репресованих поетів і письменників, представників української діаспори. Поступово змінилися акценти в питаннях віровизнання, проголошено забезпечення права свободи совісті, почалася відбудова багатьох запустілих, використовуваних як господарські споруди і просто недоруйнованих протягом 20-80-х рр. церковних приміщень. Таким чином, радянський етап розвитку української культури (1921-1991рр.) позначений у культурному житті України гострими суперечностями, трагічними подіями. Наша культура зазнала величезних втрат, загинули сотні талановитих її майстрів. Влада накладала тяжкий прес на наукову думку, примітизував її, в галузі літератури та мистецтва вів до загального зниження естетичного рівня, під фальшивими гаслами “нової історичної спільності” та “єдиної загально радянської інтернаціональної культури” посилювалися процеси цілеспрямованої денаціоналізації українського народу. Проте все це не могло поставити передову українську інтелігенцію на позиції споглядального, примиренського характеру. Краща її частина боролася за демократичні права й свободи (у тому числі й свободу творчості), за сприятливі умови розвитку національної культури. Українська культура вижила всупереч всім утискам і явила світу великі набутки у багатьох сферах культурного життя, насамперед науці, літературі, образотворчому мистецтві, музиці.

Роль шестидесятників в розвитку української літератури і мистецтва.

Проблеми розвитку української культури в еміграції

Суперечливий характер розвитку культури України в 70-80 р.Хх ст..