Точність слововживання

Найперше розглянемо, які основні значення у мові мають слова. До цих значень належать:

• семантичне пряме (фіксують у тлумачних словниках у максимально можливому обсязі; часто слова мають по декілька таких значень; їх називають полісемічними);

• семантичне переносне (частково фіксують у словниках; використовують у тропах; див. нижче);

• граматичне (задається значенням морфем слова, морфологічною формою в реченні, синтаксичною роллю в реченні, синтаксичними валентностями тощо);

• стилістичне (вказує на належність слова до певних стилів);

• емоційне (визначається значенням на шкалі, що його має слово в переважної більшості носіїв мови; шкала повинна мати значення від негативних до нейтральних і аж до позитивних, наприклад від -3 до +3, від -5 до +5 тощо);

• ідеографічне, в тому числі асоціативне (по-перше, визначається місцем слова в ієрархічному словнику мови, а, по-друге, його зв’язками — родовидовими, причинно-наслідковими, асоціативними тощо).

У мовленні (тобто під час передачі повідомлення від автора до реципієнта) — на відміну від основних у мові — слова набувають додаткових значень. До цих значень належать такі.

1. Індивідуальне авторське. Завжди існує в словнику автор більшою чи меншою мірою стосовно будь-якого слова; реалізується під час генерування автором художнього тексту. Значною мірою залежить від життєвого досвіду автора.

2. Контекстуальне. З'являється в слові після його введення до складу повідомлення; визначається лівостороннім контекстом слова.

Якщо ЗМІ тисячі разів подаватимуть такі повідомлення, то в реципієнтів за цим словом закріпиться вже не тимчасове, а постійне негативне значення. Після сотень тисяч таких повідомлень у суспільстві запанує законодавчий нігілізм та може виникнути анархія.

3. Індивідуальнереципієнтське. Завжди існує в словнику реципієнта стосовно будь-якого слова; реалізується під час сприймання повідомлення реципієнтом. Як і авторське, істотно залежить від життєвого досвіду реципієнта.

Обидва індивідуальних значення (авторське та реципієнтське) можуть бути тотожними основному словниковому (семантичному, граматичному, стилістичному, емоційному та ідеографічному), але можуть і відрізнятися від нього. Крім того, індивідуальні значення можуть також суттєво відрізнятися одне від одного.

Під час передачі повідомлення від автора до реципієнта у значенні слова відбуваються такі зміни: 1) після генерування автором повідомлення слово втрачає авторське значення; 2) у повідомленні слово набуває контекстуального значення; 3) у процесі сприймання реципієнтом повідомлення слово, крім основного та контекстуального, набуває ще й реципієнтського значення. Очевидно, що наявність у словах індивідуального авторського значення суттєво утруднює процес комунікації. Сигналом про втрату такого авторського значення може служити частково неточне слововживання, яке редактор повинен обов’язково виправляти. Що ж стосується виникнення індивідуальних значень слова під час сприймання в реципієнта, то редактор не може на них впливати взагалі.

Існують також стилі (до їх числа належать художній та публіцистичний), де значення слів можуть відхилятися від загальноприйнятих. Такі явища мають прогнозовані, а, отже, унормовані механізми реалізації, оскільки йдеться не про пряме, а про переносне значення слів. Деякі з цих значень зафіксовані в тлумачних словниках. Типові механізми реалізації переносних значень слів використовують у найрізноманітніших тропах: алегорії, гіперболі, іронії, літоті, метафорі, метонімії, синекдосі, персоніфікації, перифразі, порівнянні, епітеті тощо.

Про точність слововживання у повідомленнях пишуть у багатьох роботах. При цьому за основу для визначення ступеня точності беруть контекст і словник. Враховуючи сказане, запропонуємо таке означення: точність слововживання — це ступінь відповідності значення слова у повідомленні його значенню в тлумачному словнику. Будемо розрізняти такі ступені: точне, частково неточне та повністю неточне слововживання.

Контролювати точність слововживання можна лише когнітивними методами.

Урізноманітнення лексики художніх текстів

Як вказано, реципієнти керуються емоційними та естетичними, а також пізнавальними та навчальними мотивами сприймання. Залежно від цих мотивів норми щодо урізноманітнення лексики у художніх текстах повинні бути різними.

Художні тексти, як правило, належать до образних чи образно-понятійних. Лексику в образних повідомленнях слід максимально, а в образно-понятійних — помірно урізноманітнювати. Для урізноманітнення лексики художніх текстів редакторові та перекладачу слід використовувати якомога більше фонетичних, парадигматичних, словотвірних, синонімічних варіантів слів.

Фразеограми

Фразеограма — це два чи більше слова, які з'єднані синтаксичними зв’язками, утворюють семантичну єдність і в реченні заступають один із його членів.

У художніх текстах фразеограми використовують у вигляді готових одиниць, найчастіше заданих списком. Розрізнятимемо такі два основні типи фразеограм: фразеологізми (фразеограми з лексичним значенням) і складені терміни (фразеограми з термінологічним значенням).

Серед фразеограм за ступенем умотивованості значення їх складовими частинами виділяють такі види фразеологізмів: а) ідіоми [загальне значення словосполучення не мотивується значеннями включених до нього слів: водити за ніс (фразеологізм), червоний карлик (термін)]; б) фразеологічні одиниці [загальне значення словосполучення лише частково мотивується значеннями присутніх у ньому слів: заткнутий за пояс (фразеологізм), космічний корабель (термін)]; в) фразеологічні сполучення [загальне значення словосполучення повністю мотивується значеннями включених до нього слів: повітряний замок (фразеологізм), електронна обчислювальна машина (термін)].

Контроль фразеограм слід проводити словниковими і когнітивними методами: словниковий дає змогу виявити, чи справді існує така фразеограма, а когнітивний — перевірити, чи точно вона вжита.