16.

Звуки мови .Звукова система української мови нараховує 38 звуків: 6 голосних і 32 приголосні. Поділ звуків на голосні і при­голосні – це найбільше протиставлення у системі звуків мови.

Голосні - це звуки людської мови, основу яких становить голос. Виділяються голосні звуки переднього ряду ([є], [и], [і]) та заднього ([а], [о], [у]). Залежно від місця наголосу в слові голосні звуки мо­жуть бути наголошеними і ненаголошеними.

Приголосні - це звуки людської мови, основу яких становить шум. В основі поділу приголосних на шумні(дзвінкі і глухі) й сонорні лежить участь голосу і шуму при їх творенні.

Со­норні – це приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом. Цих звуків в українській мові 9: [в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [і].

Решта – шумні – поділяються на дзвінкі([б], [д], [д'], [з], [з], [ж], [дж], [ґ],[г]), при творенні яких шум переважає над голосом, і глухі([п], [ф], [т], [т'], [с], [с'], [ц], [ц'], [ш], [ч], [к], [х]), в яких голос взагалі відсутній.

За активним мовним органом приголосні поділяються на губні, язикові, глотковий, а за ознакою твердо­сті чи м’якості розмежовуються на тверді і м’які.

Враховуючи слухове сприйняття, серед приголосних ви­діляють дві групи звуків, які називають свистячими ([з], [з'], [ц], [ц'], [с], [с'], [§], [§'] і шиплячими ([ж], [ч], [ш], [дж]).

І, нарешті, зовсім невелику групу складають носові при­голосні [м], [н], [н'], у творенні яких бере участь носова порожнина.

17.

Фоне́ма — найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці.

Українська мова має 48 фонем. Варіанти фонем є трьох типів:

Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звуку тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [ие] або [еи] у ненаголошеній позиції.

Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/.

Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [т] [стіл].

Фонеми в мовленнєвому потоці ніколи не виступають у чистому вигляді. Вони, реалізуючись у звуках, так чи інакше взаємодіють одна з одною і внаслідок цього зазнають різних змін — виникають варіанти або навіть чергування фонем. Зміни у звучанні фонем зумовлюються нашими мовними органами. Переходячи від артикуляції одного звука до арти­куляції наступного, ми або не встигаємо перевести мовні орга­ни з одного положення в інше, або, навпаки, робимо це з ви­передженням. І кожного разу фонеми так чи інакше деформу­ються: якісь ознаки у них слабшають або й зовсім зникають, а якісь — з'являються. Іноді причину зміни у звучанні фонем важко, а то й неможливо встановити, оскільки ця причина діяла лише в далекому минулому й від неї залишилися тільки наслідки як традиція, як фонетичний закон. Усі фонетичні зміни, як правило, зумовлені прагненням, з одного боку, полег­шити вимовляння звуків, а з іншого — чіткіше донести їх до слухача.

18.

Історичні чергування — звукові чергування, зумовлені історичними причинами, відсутніми в сучасній мові. Є наслідком фонетичних змін, що відбувалися у давніші часи.

Історичні чергування приголосних відбуваються при словозміні та словотворенні й виявляються у заміні однієї фонеми іншою у межах однієї морфеми.

Найдавнішим чергуванням приголосних була зміна задньоязикових «г», «к», «х» на м’які шиплячі «ж’», «ч’», «ш’»: дорогий — дорожити.

У праслов’янський період відбулася також зміна «г», «к», «х» — «з’», «ц’», «с’» перед закінченням «і»: книга — книзі.

Закономірними для укр. мови стали чергування передньоязикових зубних з шиплячими: «д» — «(д)ж», «т» — «ч», «з» — «ж», «с» — «ш», а також «к» — «ч», «х» — «ш», «г» — «ж», «ст.» — «шч(щ)» в основах дієслів: радити — раджу; губні приголосні в такій же позиції зумовили сполуку з епентетичним «л» або з «j»: «б» — «бл», «п» — «пл.», «в» — «вл», «м» — «мл», «ф» — «фл»: робити — роблю; «б» — «бj», «п» — «пj», «в» — «вj», «м» — «мj», «ф» — «фа», «р» — «pj»: бити — б’ю.

19.

Найраніші історичні чергування голосних виникли ще в дослов’янський період як відображення кількісних і якісних особливостей індоєвропейських та праслов’янських монофтонгів і дифтонгів: 

а) «е» — «о»: везти — возити;

б) «о» — «а»: котити — катати;

в) «е» — «і»: летіти — літати;

г) «і» — «а»: лізти — лазити;

ґ) «і» — «и» : вінок — вити;

д) «а» — «у»: трясти — трусити;

е) «е» — «о» — «и» — «ø»: беру — збори — збирати — брати,.

Чергування голосних кореня слова в різних грамат. формах позначаються терміном «аблаут». Такі морфонологічні зміни в корені розрізняють граматичні форми. Внаслідок історичних процесів у фонетичній системі давньоруського та староукраїнського діалектів виникли активні ще й нині чергування голосних, що відбуваються при слово- та формотворенні.

31.

В українській мові подвоєння приголосних відбувається внаслідок:

1) Збігу однакових приголосних звуків на межі значущих частин: беззбройний, цінний;

2) Фонетичного процесу уподібнення давнього суфіксального й до попереднього приголосного, тобто прогресивної асиміляції: життя, ніччю, колосся.

В обох випадках довгі приголосні звуки на письмі позначаються двома однаковими літерами. Подвоєння відбувається:

1) При збігові двох однакових букв на межі:

а) префікса й кореня: беззмістовний, відданий;

б) кореня і суфікса: корінний, законний, годинник;

в) двох суфіксів: письменник, іменник;

г) основи дієслова й постфікса -ся: розрісся, піднісся;

д) двох частин складноскороченого слова: міськком (міський комітет), військкомат (військовий комісаріат).

2) У наголошених прикметникових і прислівникових суфіксах -енн-, -анн-: священний, непримиренний, мерзенний, невблаганно, старанно.

3) Подовжуються м'які та напівпом'якшені приголосні [с'], [ц'], [л'], [й'], [ж'], [ч']д [їй' ], що стоять між голосними:

а) у деяких іменниках чоловічого та жіночого роду І відміни: суддя, рілля, стаття (але: статей);

б) в іменниках середнього роду II відміни з кінцевим -е (графічно -я): знання, життя, зілля, читання. Подовження зберігається й у похідних прикметниках: життєвий;

в) в іменниках жіночого роду III відміни в орудному відмінку однини: сіллю, заповіддю, міццю, ніччю;

г) у деяких прислівниках: навмання, спросоння, зрання, попідтинню, попідвіконню.

4) Подовжується звук [л'] в особових формах дієслова лити та похідних від нього дієсловах: ллю, виллєш, наллю, зілляти.

5) Подовжуються приголосні у словах: Ганна, ссати, бовваніти, ссавці, овва.

Подвоєння не відбувається:

1) У суфіксах дієприкметників: нагороджений, сказаний, рублений.

2) У прикметниках, утворених від іменників за допомогою суфіксів -ан, -ин, -ін-: морквяний, лебединий, чаїний.

3) У прикметниках шалений, довгожданий, буквений, потомапвений.

4) Приголосні [д' ],[яі], [з'], [с'],[ц], [л'],[н'],[ж']. [ч'], якщо вони стоять після голосного перед приголосним: повністю, честю, щастя, радістю.

5) Тверді приголосні, зокрема губні та «р»: сім 'я, любов 'ю, матір 'ю,

32.

У загальних назвах іншомовного походження приголосні звичайно не подвоюються: акумуляція, бароко, беладона.   

Тільки в окремих загальних назвах зберігається подвоєння: аннали, бонна, брутто, ванна (ванний), мадонна, манна (манний), мотто, нетто, панна, пенні, тонна, білль, булла, вілла, мулла, дурра, мірра"

Подвоєні приголосні зберігаються в географічних, особових та інших власних назвах: Андорра, Гаронна, Голландія, Калькутта, Марокко, Міссурі, Ніцца, Ренн, Яффа; Бетті, Джонні, Мюллер, Руссо, Фламмаріон, Шиллер.

Подвоєння відбувається при збігу однакових приголосних на межі префікса й кореня: імміграція, ірраціональний, контрреволюція. Але якщо слова без префікса не вживаються, то подвоєння відсутнє: імператив, імпровізація, контролер тощо.

В українізованих запозичених іменах відповідно до вимови букви звичайно не подвоюються: Іполит, Кирило, Сава, Пилип, Інеса. Але в деяких запозичених іменах подвоєння букв зберігається: Віссаріон, Геннадій, Палладій, Алла, Ганна.

33.

 «И» в запозичених словах:

1) В основах загальних іншомовних слів після букв «д», «т», «з», «с», «ц», «ч», «ш», «ж», «р» перед наступним при­го­ло­с­ним (крім «й»): директор, цирк, ін­сти­тут, по­зи­ція, таксист, шифер, режим, ко­ри­дор, чипси. 2) У давно запозичених словах: бинт, ви­м­пел, гра­фин, миля, кипарис, кит, скипидар, спирт; 3) У словах, запозичених із східних мов: ба­ш­кир, ка­л­мик, кизил, кин­джал, кисет, ки­ш­лак. 4) В основах власних іншомовних назв після шиплячих та «ц» перед наступним при­го­ло­с­ним: Чингізхан, Цицерон, Шиллер, Чикаго, Ві­р­джи­нія, Жизель. 5) В географічних назвах: а) після «р», «д», «т» перед приголосним (крім «й»): Тибет, Мадрид, Кордильєри; б) у кінцевих -ида, -ика: Антарктида, Африка; в) у назвах Єгипет, Вифлеєм, Єруса­лим, Сирія, Си­ци­лія, Пакистан, Китай, Бра­зилія.

35.

Українська мова славиться своєю милозвучністю, яка досягається уникненням скупчення кількох приголосних. При утворенні похідних слів суфіксальним способом на межі кореня і суфікса почали збігатися три і більше приголосних. Для зручності і милозвучності вимови деякі з приголосних в таких групах почали опускати (не вимовляти). Це явище частково закріпилося в графіці і отримало назву спрощення в групах приголосних.

Групи приголосних, де найчастіше відбувається спрощення:

- ждн – жн (тиждень – тижневий);

- здн – зн (проїздити – проїзний);

- стн – сн (честь – чесний);

- стл – сл (стелити – слати)

- слн – сн (ремесло – ремісник)

- стц – сц (містити) – місце);

- лнц – нц (сонце – від «сълньце»);

- рдц – рц (серденько – серце);

- сткл – скл (скло від стъкло);

- рнч – нч (горно – гончар;

- скн – сн (тріск – тріснути);

- зкн – зн (бризкати – бризнути).

На письмі спрощення спрацьовує лише для української лексики.

Винятки: шістнадцять, кістлявий, хвастливий, пестливий, хворостняк, зап’ясний і похідних від них.

34.

«І» в запозичених словах:

1) Перед голосними та «й», а також у кінці не­змі­ню­ва­них слів: ажіотаж, нотаріус, Греція, Чі­а­ту­рі. 2) Після «г», «к», «х», «п», «м» (якщо це не виняток): гірлян­да, кіно, хімік, пігмей, мільярд. 3) У географічних назвах після «з», «с» (якщо це не виняток): Сімферополь, Сідней, Зімбабве. 4) У прізвищах після всіх приголосних, крім шиплячих та «ц»: Дідро, Меріме, Сінклер.