30. Реформація хv-XVI ст.. Як основа виникнення й розвитку протестантизму.

Починаючи з XVI ст., дрібні прояви опозиції католицькій церкві злилися в могутній потік, який охопив Європу, що зумовило появу нового напряму християнства - протестантизму.

Це було у XVI ст. - епоху Реформації, епоху, коли на арену боротьби виходив новий клас буржуазії, для якого рамки феодального ладу стали надто тісними. В той час римсько-католицька церква була великим центром феодальної системи, догмати якої відігравали роль священного запинала феодалізму, феодальних виробничих відносин. Католицька церква була і найзаможнішим землевласником, їй належало не менше трьох частин усіх земельних володінь в католицьких країнах. Буржуазія, піднімаючись на боротьбу проти феодалізму, неминуче повинна була виступити й проти католицької церкви Перший акт буржуазної революції було розіграно у формі релігійної війни, оскільки почуття і свідомість мас були в цілому вигодовані духовною їжею, яку їм пропонувала церква І тому історичний рух, змістом якого був перехід від феодалізму до капіталізму, повинен був набути релігійного забарвлення. Саме в цей період розвинулася "протестантська єресь" на противагу феодальному католицизму.

Виступаючи проти церкви як невід'ємного інституту феодалізму, ідеологи протестантизму заперечували богослужбову практику католицької церкви, ті догматичні положення, на яких вона грунтувалася. Свої ж реформи протестанти обгрунтували "дійсним прочитанням священного писання" (Біблії), яке вони оголосили єдиним авторитетом у питаннях віри.

Людина для протестантизму - уже не є ланкою в ланцюзі надособисгісної спільності, як це було в середньовічному християнстві. Індивідуалізація, характерна для буржуазної епохи, висуває на порядок денний таку перебудову релігійних уявлень, в якій людина зі своєю індивідуальною своєрідністю змогла б включитись у ситуацію релігійного переживання.

Зазнала змін у протестантизмі і сама ідея Бога. З погляду протестантської ідеології, Бог існує тому, що він потрібен людині, котра в нього вірить.

31. Особливості віросповідання і культу в протестантизмі.

Віровчення протестантизму було в найбільш повному вигляді сформульоване в «Аугсбурзькому визнані віри». Засновник протестантизму Мартін Лютер звів його до трьох основи их взаємозалежних догматів, висловлених у знаменитій формулі «тільки віра, тільки Писання, тільки милосердя Боже»:

1. Перший догмат—про виправдання тільки вірою. З погляду М. Лютера, ні добрі справи, ні виняткові заслуги перед Церквою не можуть гарантувати людині спасіння душі. На цьому шляху людині може допомогти тільки щира релігійна віра в спокутну жертву Христа, що добровільно прийняв страшну і болісну смерть, щоб змити з роду людського первородний гріх Адама.

2. Догмат про милосердя Боже прямо випливав з першого, адже людина, яка повірила в те, що Господь, нічим не зобов'язаний світу, жертвує заради нього своїм єдиним Сином, бачить у Ньому вже не грізного суддю, що хоче здійснити якомога швидше Страшний суд (так розуміла тоді образ Бога Католицька Церква), але турботливого і милосердного Отця, готового зрозуміти і простити кожного, незважаючи на ступінь його праведності або гріховності.

3. Визнання абсолютного авторитету Священного Писання, як єдиного джерела віри в Бога, чий основний зміст саме і полягає в проповіді віри в Милість Божу.

У протестантизмі три основних особливості культу:

1. Принцип «загального священства». У культовій практиці протестантських церков принцип «загального священства» реалізувався насамперед в усуненні привілейованого становища духівництва і церковної ієрархії як посередника між Богом і людьми

2. Принцип «дешевої Церкви» — у протестантизмі скасовані всі зовнішні і внутрішні прикраси й ікони, пишність богослужіння й церемоніалу. У протестантських молитовних будинках залишилися голі стіни і кафедра для проповідника, з них зняті дзвони. Богослужіння в протестантизмі зводиться, головним чином до молитви, проповіді, співу псалмів і читання Біблії. З семи таїнств зберігаються два: хрещення й причастя, причому вони розглядаються швидше як символічні або церемоніальні дії.

3. Принцип «мирського аскетизму», відповідно до якого повсякденна мирська діяльність вважається різновидом релігійної практики людини і сприяє наступному спасінню душі. Тому від людини як норма повсякденного життя вимагалось те, що раніш покладалося в основному на священиків, ченців і людей, які добровільно обрали шлях святого життя, — слідувати євангельському побажанню всім, «хто цьогосвітнім користується, як би не користувались» .

32. Коран як священна книга мусульман

В ісламі Коран розглядається як священна книга - конституція, послана Мухаммеду Аллахом, щоб кожна людина могла налагодити взаємини з ним, з самим собою і суспільством, виконати свою життєву місію так, як цього бажає Аллах. Саме факт послання Корану Мухаммеду визначає виняткове місце останнього в ісламі, де він розглядається як Пророк і Посланник.

Той хто повірив у Коран позбавляється від рабства перед творіннями, стає рабом Аллаха і починає нове життя, оскільки його душа ніби народжується заново для того, щоб служити Аллаху і заслужити його милість. Для цього мусульмани дотримуються божественного керівництва, слідують його приписам, підкоряються його велінням, уникають його заборон і не переступають його обмежень. Дотримання коранічного шляху розглядається як запорука щастя та успіху, тоді як віддалення від нього - причина нещастя . Коран виховує мусульман в дусі праведності, богобоязливості і доброзвичайності .

Згідно з ісламом, найкращим із людей є той, хто вивчає Коран і навчає йому інших людей

В теперішньому вигляді Коран має 114 глав, які називаються сурами. Сури поділяються на аяти (вірші). Сури розташовані так: найдовші — на початку, найкоротші — в кінці. Для Корану характерна своєрідна стилістика: це проповідь, пряма мова і розповідь від третьої особи. Коран — головна книга мусульман, із якою вони не розлучаються від народження.