2.4 Етнонаціональний конфлікт у Боснії й Герцеговині в 1992-1995 рр.

Боснія й Герцеговина принципово відрізняється від інших югославських республік своїм украй складним і суперечливим історичним розвитком. У Боснії не сформувалася єдина нації, а існувало три етнонаціональні групи: серби, хорвати й мусульмани. Розпад СФРЮ спровокував боснійський конфлікт, але цілий ряд етнічних суперечок визрівав у надрах самої Боснії.

У березні 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт у Боснії та Герцеговині. У цій новоутвореній державі проживали три етнічно-релігійні групи: серби (православні), хорвати (католики) та серби й хорвати, які сповідували іслам. Сербська частина населення на чолі з Радованом Караджичем прагнула приєднання до СРЮ. Мусульманська частина населення на чолі з Алією Ізетбеговичем наполягала на незалежності; хорватська частина населення прагнула приєднання районів компактного проживання хорватів до Хорватії. Власне, це означало б розчленування республіки -- вона мусила зникнути. Спроба розшматувати республіку вилилась у тривалу війну, яка позначилась особливою жорстокістю, етнічними чистками, концтаборами. Скориставшись воєнною перевагою, серби оволоділи 70% території БІГ. Основні бої розгорілися в районі м. Сараєва. Всі спроби світової спільноти врегулювати конфлікт мирними засобами наражалися на спротив сербів. Навіть введення військ ООН (до складу яких входили й українські підрозділи), котрі повинні були роз'єднати воюючі сторони, забезпечити мирне населення всім необхідним і тим створити сприятливі умови для вирішення конфліктної ситуації за столом переговорів, не мали успіху. Тоді, за рішенням ООН. авіація НАТО і контингент військ ООН завдали ударів по позиціях сербів, знищуючи їхню бойову техніку. Мусульмани й хорвати, скориставшись цією ситуацією, перейшли в наступ і встановили контроль над 50% території республіки.

За 3,5 роки бойових дій у Боснії та Герцеговині було вбито й поранено десятки тисяч людей, зруйновано сотні міст, населених пунктів, промислових і громадських об'єктів. Кількість біженців і переміщених осіб перевищила 3 млн. [40, 121]

Поворотним моментом у цій трагедії стало створення міжнародної Контактної групи (КГ) щодо Боснії та Герцеговини у складі представників Росії, США, ФРН, Франції та Великої Британії. Під час напружених консультацій КГ у липні 1994 р. було сформовано мирний план. На його основі сторони конфлікту за підтримки країн -- членів КГ у листопаді 1995 р. в американському м. Дейтон розробили пакет мирних документів із боснійського врегулювання, якого й було 14 грудня 1995 р. підписано в Парижі президентом Республіки Сербії С. Милошевичем, головою президії Боснії та Герцеговини А. Ізетбеговичем і президентом Хорватії Ф. Туджманом. Свої підписи під цим документом як свідки поставили й керівники країн -- членів Контактної групи.[40, 122]

1995 року на території Боснії та Герцеговини створені босняцко-хорватська Федерація Боснії та Герцеговини і Республіка Сербська, які утворили рівноправний союз. Хоч над ними стоїть центральний уряд і колегіальне президентство, по суті це союз відокремлених структур. Федерація і Республіка мають власних президентів, свої уряди, парламенти, поліцію й армію.

2.5 Участь міжнародних організацій у врегулюванні етнічних конфліктів

Конфлікт у колишній Югославії (1991 - 1995 року ) одна з трагічних подій в міжнародній політиці кінця ХХ ст.. За своїми масштабами та політичною значимістю „балканське питання” традиційно є проблемою, яка виходить далеко за межі вузькорегіональних та етичних рамок; активна участь в югославській кризі 90 -х років ключових структур колективної безпеки, складні перепиття у взаємовідносинах США та ЄС, НАТО і ООН стали яскравим відображенням континентальних інтересів і протиріч у посткомуністичний період.[33, 120,]

На міжнародному рівні „балканське питання” - це, перш за все „традиційне джерело спору, який виникає між великими державами в період геополітичного перегрупування сил на континенті”. Отож не дивно, що вибух етнічної війни на Балканах співпав із радикальними геополітичними змінами на всій території Євразії.

Активне втручання Заходу у внутрішні справи Югославії почалося з кінця червня 1991 року після введення військ ЮНА у Словенію. Впродовж кількох днів СФРЮ неодноразово відвідувала делегація ЄС, а на сесії у Люксембурзі був запропонований вихід з кризи:

а) Словенія й Хорватія заморожують на три місяці свої рішення про вихід з Югославії;

б) призначується Голова Президії СФРЮ;

в) армія припиняє вогонь і повертається до казарм;

г) у разі відмови припиняють всю економічну допомогу Югославії.[21,110]

Це було не тільки втручання у внутрішні справи дій, але й неприхована загроза.

Пункт „б” мав на увазі призначення (по черзі) Головою Президії СФРЮ С. Мечика, представника Хорватії, котрий відкрито виступив за ліквідацію Югославії як держави й дещо раніше не набрав під час виборів до Президії належної кількості голосів. Пункт „в” вимагав повернення у казарми тільки армії, але не підрозділів МВС Хорватії, які вели бойові дії у Сербській Крайні й реагував тільки на дії ЮНА.[33, 122]

Ще до прийняття 25 червня 1991 р. Словенію і Хорватію декларацій про незалежність західні державні діячі (американський держсекретар, британський міністр закордонних справ і французькі посадові особи) оголосили про свою підтримку територіальної цілісності Югославії відповідно до Заключного акта РБСЄ (рада з безпеки і співробітництва в Європі). У травні 1991р. голова Комісії Європейського Співтовариства і прем'єр-міністр Люксембургу відвідали Белград, пропонуючи керівництву СФРЮ укласти угоду про допомогу (4 млрд. дол..), якщо буде знайдено мирний шлях розв'язання внутрішніх конфліктів в Югославії. У ході переговорів представники ЄС заявили, що Співтовариство відмовляється визнавати новоутворені республіки у разі їхнього виходу з федерації.

На проголошення незалежності Словенією та Хорватією і РБСЄ, і ЄС відреагували швидко. Загроза розгортання міжетнічного конфлікту в Югославії викликала стурбованість в ЄС, яке запропонувало свої посередницькі миротворчі послуги. Саме завдяки присутності делегації доброї волі ЄС. Президія СФРЮ 1 липня 1991р. затвердила своїм головою представника Хорватії С. Месича, проти кандидатури якого досі категорично виступала Сербія.[33, 123]

У липні РБСЄ скликала Консультативний Комітет Центру запобігання конфліктам, до складу якого входив нещодавно створений Комітет Вищих посадових осіб, чиїм завданням є пошук виходів із критичних становищ. Цей комітет, який збирався у Празі 3-4 липня 1991 року, засудив будь-яке застосування сили в Югославії та запропонував надіслати туди місію доброї волі, якщо країна побажає, а також закликав до перемир'я.

ЄС почало діяти під гаслом, сформульованим міністром закордонних справ Люксембургу: „Час Європи настав” Дії проводилися у кількох напрямах. Спочатку, на прохання федерального уряду СФРЮ Співтовариство взяло участь у переговорах зі Словенією і Хорватією, які проходили в резиденції Президента Хорватії на острові Бріони „під егідою й за участі міністрів закордонних справ трьох країн Європейського Співтовариства” [33,124]. 8 липня була прийнята спільна Бріонська декларація „Про мирне розв'язання кризи югославської держави”, в якій Словенія і Хорватія проголосили тримісячний мораторій на свої акти про незалежність, всі сторони встановили перемир'я, зобов'язувалися провести переговори про майбутнє Югославії, утримуватися від будь-яких односторонніх кроків і погодилися прийняти спостерігачів ЄС для контролю за виконанням цих рішень. 18 липня Президія СФРЮ прийняла рішення про виведення ЮНА із Словенії в тримісячний строк.

У кінці липня, вже після того, як війна у Словенії закінчилася, а почав розвиватися конфлікт у Хорватії, міністри закордонних справ країн ЄС обговорили французьку ідею про направлення до кризового регіону військового миротворчого контингенту, ідею, засновану на принципі визнання недоторканності внутрішніх адміністративних кордонів між республіками колишньої Югославії. Була визначена кількість спостерігачів за перемир'ям у Хорватії - триста чоловік. 27 серпня вирішено скликати міжнародну конференцію щодо майбутньої Югославії. Було ухвалено рішення про створення Арбітражної комісії з п'яти членів (два призначаються Президією Югославії, три - ЄС), що мала визначити легітимність виходу республік СФРЮ зі складу федерації. Роботою комісії керував Робер Бадентер (колишній міністр юстиції Франції, президент Конституційної Ради Франції).[33, 126]

Якщо до 1 вересня не буде досягнуто перемир'я, країни ЄС загрожували санкціями учасникам конфлікту. Перемир'я довго не протрималося, оскільки деякі умови угоди не були виконані, зокрема розпуск хорватських напіввійськових формувань і виведення ЮНА. Югославія, Австрія, Франція та інші країни звернулися до Ради Безпеки ООН допомогти вирішити проблему. Рада Безпеки прийняла проект резолюції, представлений Австрією, Бельгією, Францією, Великою Британією і Радянським Союзом. Відповідно до розділу VII Статуту ООН 25 вересня 1991р. було введено повне ембарго на постачання зброї сторонам конфлікту. На основі цього рішення Генеральний Секретар ООН призначив Сайруcа Венса своїм посланцем для участі в процесі урегулювання в колишній Югославії.

Участь ООН у вирішенні військових аспектів конфлікту дала змогу ЄС сконцентруватися на організації мирної конференції. Лорд Пітер Каррінгтон намагався запевнити сторони, що ЄС пов'язуватиме майбутнє визнання новоутворених республік із прийняттям ними умов урегулювання, які сприятимуть їхньому пізнішому об'єднанню. П. Каррінгтон вважав обов'язковим уживання республіками адекватних заходів із захисту меншин і прийняття принципу недоторканості кордонів. План Каррінгтона, представлений 18 жовтня 1992 р., містив основні положення законодавства для областей з переважанням етнічних меншин, а також положення про Суд із справ людини, але Сербія відхилила цей проект як неприйнятний для себе. Це підштовхнуло ЄС 8 листопада 1992р. прийняти рішення про денонсування торгівлі і угоди про співпрацю з Югославією та призупинити роботу конференції.[11, 52]

Кінець 1991 - поч. 1992 р. для Хорватії та Словенії були початком процесу міжнародного визнання їхньої незалежності й суверенітету близько двадцятьма країнами світу, встановлення дипломатичних відносин.

Югославська криза стала важкою проблемою для всього світового співтовариства. Плани мирного врегулювання ситуації розроблялися в межах Міжнародної конференції з колишньої Югославії, яка працювала з серпня 1992р. по березень 1995р., а була заснована 26-28 серпня 1992р. на Лондонській сесії Конференції ЄС із Югославії. Роботою керував Каррінгтон. Проходила вона в Женеві під керівництвом Сайруса Венса (квітень 1993р. замінений Торвальдом Столтенебергом) від ООН та Дейвіда Олена від ЄС.

Щодо Хорватії міжнародне співтовариство запропонувало 2 плани міжнародного врегулювання: план С. Венса (листопад - грудень 1992р.) та план Т. Столтенберга (від 31 березня 1995р.)

Діяльність Міжнародної конференції допомогла поступово досягти припинення вогню та зробити можливим введення військ ООН. Завдяки великим зусиллям С.Вейс тільки 11 лютого 1992р. добився тривалого перемир'я. Після цього РБ ООН сформувала і направила до районів Хорватії, зайнятих сербами, Сили Захисту Організації Об'єднаних Націй з підтримки миру