2.2 Війна за незалежність Словенії

У ході кардинальних змін у Югославській федерації рубежу 90-х років XX століття, національні протиріччя, вилилися в масштабні протистояння. Переростання державної кризи в збройний конфлікт мало свої особливості в кожній з республік, що відділилися. Керівники Словенії (а потім і Хорватії) свідомо йшли на загострення обстановки, почуваючи підтримку з-за кордону. Спочатку вони одержували її головним чином з боку Німеччини, яка після об'єднання виявила зненацька великий інтерес до Південно-Східної Європи. Відчуття підтримки дозволило словенському керівництву почати воєнні дії проти Югославської Народної Армії (ЮНА) [5, 80]

Кульмінація політичної кризи настала в травні-червні, спочатку внаслідок розв'язки Сербії й Чорногорії, які не погодилися з обранням С. Месича на пост голови Президії СФРЮ, а потім у результаті проголошення незалежності Словенії й Хорватії 25 червня 1991 року. Словенія супроводила цей акт захопленням контрольно-прикордонних пунктів, де були встановлені знаки державної відмінності республіки, а на границі Хорватії були створені контрольно-прикордонні пункти. У Словенії республіканською владою був установлений свій прикордонний і митний контроль на границях з Австрією й Італією. При відсутності відповідних угод з федеральними органами такі дії порушували загальний економічний простір і зачіпали права інших республік, оскільки вставало питання про границі й право контролю над ними. Проблема загострювалася й тою обставиною, що за кілька днів до цього була підписана угода Словенії із Союзним Виконавчим Віче, по якій Словенія відмовлялася від самостійного стягнення мит і гарантувала зафіксовані в договорі відрахування в союзний бюджет.

Союзний уряд на чолі з А. Марковичем, порахувавши ці кроки Словенії й Хорватії нелегальними, направив дві тисячі солдатів ЮНА й службовців союзної міліції в Словенію, щоб повернути під свій контроль югославські прикордонні пункти й забрати прикордонні пункти, установлені всередині території СФРЮ.[5, 81]

Перші ж відомості про кровопролиття в Югославії привели до інтернаціоналізації внутрішньополітичного конфлікту. Ініціатива йшла з різних сторін. Створювалося враження, що багато міжнародних організацій начебто чекали підходящого приводу, щоб виявити ініціативу. Було природнім очікувати дій з боку НБСЄ, яке створило на початку липня 1991 р. спеціальну комісію з Югославії. Але ця комісія не змогла виявити себе, хоча проблема входила саме в її компетенцію. Вона незабаром була відтерта на другий план діями Європейського Союзу (ЄС), що давно вже стежив за розвитком подій, що й ухвалював різні декларації. ЄС виявив величезну активність. Їм була спрямована спеціальна «трійка» європейських міністрів з метою посередництва між федеральним центром і заколотними республіками й відразу ж ухвалене рішення про припинення економічної допомоги Югославії - тобто на практиці все тим же федеральним органам. Дії цієї організації з перших же кроків прийняли однобокий антиюгославський і антисербський характер. Такий же характер придбала пропагандистська кампанія, що й розвернулася в західній пресі і незабаром переросла в справжню інформаційно-психологічну війну. Одночасно ставало ясно, що НБСЄ поступово відтирається на узбіччя подій і починає втрачати свій колишній авторитет.[5, 83]

Угоду про припинення бойових дій було укладено в червні 1991 між головою Союзного виконавчого віче й урядом Словенії. У липні 1991 члени Президії СФРЮ, керівники Словенії й Хорватії, а також міністри закордонних справ Нідерландів, Люксембургу й Португалії (уповноважені Європейського Союзу) прийняли спільну декларацію про мирне рішення югославської кризи (т.зв. Бріонська декларація). 18 липня Президія СФРЮ ухвалив рішення щодо виводу військ ЮНА зі Словенії. Після закінчення тримісячного мораторію на вихід з Югославії, передбаченого Бріонською угодою, Словенія й Хорватія в жовтні 1991 оголосили про свій суверенітет.

Війна за незалежність тривала десять днів, у ході 72 бойових контактів втрати ЮНА склали 45 людей убитими, 146 пораненими, 4693 військовослужбовців і 252 співробітника федеральних служб були взяті в полон; втрати словенських сил самооборони склали 19 убитих і 182 поранених. Також загинули 12 громадян іноземних держав, в основному водії на службі міжнародних транспортних компаній. Було виведено з ладу 31 танк (сюди ввійшли й спалені й ушкоджені), 22 транспортні бронемашини, 172 транспортних засобів й 6 літальних апаратів.[5, 85]