58. Романтизм та його розвиток в Україні (п.Куліш, м.Драгоманов, т.Шевченка).

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» О. Павловського і збірка М. Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи — романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.

Через усе життя П. Куліш проніс сприйняту в юності ідею романтика И.Гердера про цінність національної самобутності та неповторного історичного шляху кожного народу. Дотримуючись положення про існування універсальних законів розвитку природи й суспільства, на думку Є.Нахліка, П.Куліш був переконаний, що збереження національного розмаїття людства має всепланетарну доцільність і відповідає універсальним закономірностям розвитку Всесвіту.

Будучи під впливом романтичних тенденцій, вказував Шенрок В., П.Куліш акцентував увагу на розмаїтих духовних виявах масового героя, на “пам'ятках духу народного”, котрі розглядалися ним як найвища цінність.

Його хутірська філософія - це своєрідна філософія буття, котра формувалася у типових та цілком природних обставинах повсякденної діяльності українців (господарської, розумової й духовної), визначаючи їхній національний характер. Ця нація за своєю природою є селянською, але не в класовому, а у духовному розумінні. Крім того, основними рисами українського етносу є почуттєвість та глибока релігійність. Символом його духовного життя, на думку П.Куліша, є хутір, де живуть люди, “свіжі душею”, “чисті серцем”. Це - Україна, котру треба, як “і своєї рідної мови, і свого рідного звичаю, вірним серцем держатися”.

Цілком погоджуємося з Сініциною А., що ідеалом українського життя, за П.Кулішем, є хутір - не лише як осередок природного, натурального життя українця, а водночас й як осередок національної самобутності, "простих звичаїв", живої народної мови, вільного духу кожної людини. Образ хутора стає домінантою мислення письменника. Можна припустити, що ідея хутірства певною мірою була навіяна П.Кулішу філософією Ж.-Ж. Руссо. Проте він не наслідував її сліпо, а дав своє оригінальне чи швидше національне тлумачення, провів через неї ідею українства. Не випадково, що хутір ототожнював ним з образом рідної землі, мови, звичаїв. Куліш розвинув важливий філософський принцип гармонії, єдності людини та природи, відверто заявляючи про руйнівні тенденції міської цивілізації у сфері духовній і морально-етичній.

Метою історизму П.Куліша, на наш погляд, є через студіювання минулого витлумачення сучасного йому політичного й соціального буття народу. В цьому контексті можна зрозуміти, як співвідносяться поняття “традиції” та “новації” у творчості П.Куліша. Історія постає в його розумінні як поєднання минулого й сучасного, як поступальна взаємодія традицій та новацій: “Історія ще ніколи не відступала від законів наслідування між старовиною і новим часом”.

У добу романтизму розквітла творчість Шевченка, суголосна ідеям і почуттям європейських романтиків Байрона, Гюго, Мюссе, Шатобріана, Міцкевича, Лермонтова, Козлова, романтичним мотивам Пушкіна. Шевченко виріс з українського фольклору, сміливо черпав з усної творчості ідеї, сюжети, образи, ритміку, як і його сучасники-романтики. Елементи усної народної творчості органічно впліталися у власні думи й слова поета, інколи він запозичував з народної пісні навіть окремі рядки. Романтичними були у Шевченка і композиційні принципи поем, і певна настроєність душі, що черпала з загального тогочасного зацікавлення ідеєю національного відродження, історією України (“История Русов”, “История Малой России” Бантиш-Каменского 1822, “История Малороссии” М. Маркевича), народними національно-історичними піснями (зб. Церетелева, Максимовича). І. Франко писав у статті про “Перебендю”, що “геніальна натура нашого поета уміла впливи ті щасливо перетопити в одну органічну і глибоку поетичну цілісність”, у той сплав, ім’я якому – Шевченко. Символічний псевдонім “Перебендя” був широкою концепцією “живого сумління народу”, концепцією поета – національного пророка, поезії як плоду не лише романтичних почувань, а й глибоких роздумів Шевченка. Як пише Євген Маланюк, стихія цього інтелектуального романтизму Шевченка, серед сентиментально-романтичних (балади, “Катерина”) і романтично-національних творів, досягає найвищого напруження в пророчо-історіософічнім патетизмі циклу “Трьох літ”. Шевченко водночас живе у кількох мистецьких добах. Романтизм Шевченка реалістичний, він завжди проектується на реальну Україну, на її історію, долю народу. Персонажі Шевченка не мають характеру канонізованих у романтизмі мандрівних героїв, завжди це будуть конкретно-справжні, повнокровні постаті Яреми, Перебенді, Катерини. В умінні втримати рівновагу між міфом України і дійсністю крилася й таємниця його романтизму. Він намагається пов’язати розірвані в часі дόби нашої історії, впровадити національно-державну свідомість в уми українців:

Шевченко з гіркотою змальовує моральний занепад українського народу, різних його прошарків – на тлі сонячно-багатої країни. Серед руїн бурхливого минулого спить козацька й гетьманська еліта, вона сама себе пародіює і травестує в “Енеїді” Котляревського, частину її втягує Петербург, частина розчиняється в закріпаченій Малоросії з її Наталками-Полтавками, давніми звичаями і піснями, із буттям, звуженим до побуту, який проте заховує невиразні, хоч і досить міцні ремінісценції історично-культурного життя. На низах проживає закріпачене багатомільйонне селянство, що живе самодостатнім життям, а незряче сумління нації – це кобзарі, що підтримують в народі тяглість історичної пам’яті. Селянство з глибоко закоріненою традиційністю побуту, народної моралі, життя та праці, пісні, народною мовою, боронячи себе перед денаціоналізацією, одночасно боронить цілу націю. В той час коли осмішування себе та солодке оплакування стає літературною традицією (“Енеїда”, “Москаль-Чарівник”, твори Гребінка), мужній плач Шевченка був протестом і пробудженням національної пам’яті. Цей плач, пізніше пройшовши крізь полум’я гніву, тужавіє й обертається в крицю національної зброї, гальмує процес національного розкладу, відділює мертве від живого і сплавляє благодаттю любові тих, що “схаменулися” і “стали людьми” , в зародок органічної ієрархії нації. “Три літа” є найповнішим синтезом ідеології Шевченка; присвячений “і мертвим, і живим і ненародженим”, твір утвердив історичну тяглість і невмирущість української нації на всі майбутні часи.