51. Україна в перші повоєнні роки.

Наприкінці війни процес об'єднання українських земель та формування території України вступив у вирішальну фазу. Питання про повоєнні кордони гостро стало вже під час завершальних операцій щодо розгрому Німеччини та її союзників. Воно активно обговорювалося на Тегеранській (1943) та Ялтинській (1945) конференціях лідерів країн антигітлерівської коаліції. Остаточні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися в процесі українсько-польського, українсько-чехословацького та українсько-румунського територіальних розмежувань. Суть цих розмежувань полягала в міжнародному юридичному визнанні факту включення протягом 1939— 1945 pp. західних областей України до складу СРСР.

Особливо важливим було врегулювання територіального питання з Польщею. Цей процес був складним і трипалим. На перебіг подій вплинули: небажання західних держав зміцнення позицій СРСР; тиск польських еміграційних кіл на західних політиків з метою відновлення польських кордонів, що існували до вересня 1939 p.; намагання Сталіна шляхом певних територіальних поступок підтримати прорадянські сили в Польщі; несамостійність української дипломатії, яка завжди йшла в руслі міжнародної політики СРСР.

Першим кроком на шляху українсько-польського територіального розмежування в середині 40-х років стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським прорадянським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення, що була укладена 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документа споконвічні українські землі і 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посіяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тис. українців, передавалися Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво, нехтуючи правами людини, намагалося підтримати паростки соціалізму в Східній Європі.

16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити в основному по «лінії Керзона», з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) 5— 8 км. Однак лояльність польського уряду, його прорадянська політика сприяли новим поступкам з боку Москви: серпневий договір фіксував на окремих ділянках сімнадцятикілометрове (район Немирів—Ялувка) і навіть тридцятикілометрове (район р. Солонія і м. Крилов) відхилення від «лінії Керзона».

Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 p., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею. Внаслідок цього до Львівської області увійшли землі в районі м. Кристонополя (пізніше перейменованого в Червоноград), а в межах польської держави опинилася територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області.

На завершальному етапі війни гостро стало питання про подальшу долю Закарпатської України. Ситуація ускладнювалася тим, що Чехословаччина розглядала цей край як невід'ємну частину своєї держави. Саме тому після падіння угорського режиму чехословацький (лондонський) уряд, спираючись на ідею федерації чехів, словаків і карпатських українців, почав організовувати в Закарпатті свою адміністрацію з центром у Хусті та розбудовувати місцеві адміністративні структури. Водночас активно відбувається процес самоорганізації місцевого населення, з'являються громадські представницькі органи — народні комітети. В основі їхньої діяльності був народний рух за возз'єднання з єдинокровними братами українцями, який активно стимулювався і спрямовувався радянською стороною, яка намагалася розширити сферу свого впливу. 26 листопада 1944 р. І з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України, що відбувся в Мукачеві, ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР. Ця дія зумовила певне напруження в радянсько-чехословацьких відносинах, проте під тиском обставин чехословацька адміністрація змушена була залишити Закарпаття, а в червні 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР юридичне закріпив рішення з'їзду у Мукачеві.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридичне зафіксувала кордони, встановлені в червні 1940 р.

Під час повоєнного територіального розмежування Україна не тільки змінила конфігурацію власних кордонів, а й суттєво поповнила демографічний потенціал та збільшила територію (Західна Україна, приєднана до складу УРСР, простягалася на 110 тис. км², де проживало майже 7 млн. населення). Внаслідок цього наприкінці 1945 р. територія України становила понад 580 тис. км².

Отже, процес врегулювання територіальних питань, що розгорнувся на міжнародній арені в середині 40-х років, мав для України такі наслідки: по-перше, остаточне визначення кордонів республіки, їхнє юридичне визнання світовим співтовариством; по-друге, збільшення території УРСР та її демографічного потенціалу; по-третє, об'єднання українських земель у складі однієї держави; по-четверте, майже повне завершення формування державної території (останнім актом цього процесу стало включення в 1954 р. Кримської області до складу УРСР).

52. Україна в умовах політ. І економ. Лібералізації.

53. Селянсько-козацькі повстання 16-17 ст.

Селянсько-козацькі повстання першої половини XVII ст. сприяли

накопиченню воєнного досвіду, зростанню національної

самосвідомості українського народу, посиленню єдності козаків та

селян у боротьбі за національне визволення, формуванню

психологічної готовності боротися до переможного кінця.

Важливими причинами, що робили можливим початок козацького

повстання, є посилення та розширення сфери впливу Запорозької

Січі, яка того часу була своєрідним зародком української

державності, що за певних умов міг стати основою для створення

повноцінної держави.

На жаль, серед істориків досі немає одностайності стосовно

питань типології, хронологічних рамок та періодизації боротьби, що

розпочалася 1648 р. У науковій та навчальній літературі, описуючи

цей народний виступ, найчастіше вживають три терміни: "повстання"

(козацьке, народне, українське, селянське), "війна" (козацька,

селянська, громадянська, польсько-козацька, визвольна, національно-

визвольна) та "революція" (козацька, буржуазна, національна,

національно-визвольна, українська). Такий широкий оціночний

спектр, очевидно, пов'язаний з тим, що доба широкомасштабної

національно-визвольної боротьби середини XVII ст. в українських

землях складалася з неоднакових за тривалістю та змістом періодів,

у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція. Саме ця

особливість національно-визвольних змагань, певною мірою, і

зумовила таку розбіжність у термінології. Зауважимо, що

розбіжність відносну, оскільки між поняттями "повстання", "війна",

"революція" у контексті подій XVII ст. існує не протиріччя, а

глибинний генетичний зв'язок. Народне повстання, яке розпочалося