48. Україна в роки 2-ої світової війни.

Зміна на рубежі 1938—1939 pp. акцентів у зовнішньополітичному курсі Німеччини призвела до падіння влади в Хусті. Гітлер, пам'ятаючи уроки Першої світової війни, вирішив не ризикувати і не вести війни на два фронти. Було зроблено ставку на встановлення «нового порядку у відносинах на Заході», яке відсувало здійснення планів на Сході і проектів, що стосувалися України, зокрема, на більш пізній час.

Відхід від ідеї створення «Великої України» і взагалі від східної орієнтації демонструвався Німеччиною досить чітко. 5 вересня 1939 р. Гітлер у бесіді з міністром закордонних справ Польщі Ю. Беком зазначав, «що у світовій пресі Німеччині намагаються приписати якісь наміри щодо України, і заявив, що з цього приводу Польща ні найменшою мірою не повинна побоюватися Німеччини. Німеччина не має ніяких інтересів по той бік Карпат, і їй байдуже, що роблять там країни, зацікавлені в цих областях». А ЗО січня 1939 p., виступаючи в рейхстазі, Гітлер дав зрозуміти західним державам, що їхні зовнішньополітичні розрахунки, м'яко кажучи, не зовсім відповідають прагненням рейху. Він заявив, що Німеччина потребує «життєвого простору» в Африці і т. ін. Як зауважили тоді міжнародні оглядачі, ця промова була холодним душем для західних держав.

6 Березня 1939 р. Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехословаччину, окупувавши Богемію і Моравію і давши дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України.

У ніч з 13 на 14 березня 1939 р. угорська армія розпочала воєнні операції в районі Мукачево. Прем'єр А. Волошин віддав наказ видати резервну зброю Карпатській січі. Після зіткнень із чеськими військами під командуванням генерала Прхала, що намагалися роззброїти карпатоукраїнські війська, Карпатська січ бере під контроль територію країни, хоча в цей час угорські війська вже захопили перші українські села: Підгіряни, Кольчино і Коропець. За цих обставин А. Волошин через Хустське радіо проголошує самостійність Карпатської України, направивши до Берліна телеграму, у якій зазначалося, що самостійність проголошується «під охороною Рейху». У відповідь Німеччина не тільки відмовила в підтримці, а й порадила не чинити опору угорським військам. Характеризуючи позицію Берліна, А. Волошин сказав кореспонденту агентства «Рейтер»: «Німці ганебно нас обманули».

У такій критичній ситуації 15 березня о 15 годині розпочав роботу сейм Карпатської України. Він офіційно проголосив незалежність Карпатської України, обрав президентом А. Волошина, прийняв конституційний закон із 8 статей, у якому законодавче закріплено синьо-жовтий прапор, герб, що містив тризуб, національний гімн «Ще не вмерла Україна», українську мову було проголошено державною.

Увечері 15 березня угорці активізують свої наступальні дії. Карпатська січ, що перетворилася в національну армію, налічуючи в цей час у своїх лавах 10—12 тис. погано озброєних стрільців, чинить відчайдушний опір порогові, але після 5 днів запеклих боїв територію Закарпаття було окуповано. Ще три тижні тривала партизанська війна. При захисті Карпатської України, за різними даними, загинуло від 2 до 6,5 тис. осіб.

Березневі події 1939 р. викликали замішання в правлячих колах західних держав, їхнє ставлення до цих подій не мало нічого спільного з намаганням хоч якось протидіяти фашистській агресії. Ось яку оцінку дають діям урядів країн Заходу французькі публіцисти Ж. Був'є і Ж. Гакон у книзі «Правда про 1939 рік»: «Головне, за що дорікали тоді Лондон і Париж німцям, була зовсім не агресія, як така, а її форми і методи, не загарбання Чехословаччини, а відмова від наміру створити «Велику Україну», що призвело б до війни між Німеччиною і Радянським Союзом. 16 березня Німеччина дозволяє Угорщині анексувати Закарпатську Україну. Тільки після цього правлячі кола Англії заявляють про «віроломство» Гітлера, як висловився Чемберлен у промові в Бірмінгемі І 7 березня 1939 року».

18 березня 1939 р. з нотою, у якій засуджувалися дії Німеччини та Угорщини, виступив СРСР. Проте ця заява Пула лише дипломатичним жестом. Сталінське керівництво могло нарешті зітхнути з полегшенням: Карпатська Україна не стала для Гітлера трампліном, а возз'єднання — приводом для стрибка на Радянську Україну.

Окрилений успіхами, Гітлер 3 квітня віддає таємний наказ вермахту готуватися до нападу на Польщу. І знову спливає «українська карта». Збулося передбачення радника бюро міністра закордонних справ Німеччини Клей-ста, який у березні 1939 р. прогнозував: «Гітлер, очевидно, пізніше має наміри знову ввести у німецьку гру українську карту, коли будуть здійснюватися німецькі плани на Сході. Він думає, очевидно, що українці знову приєднаються до нас, так як за будь-яких обставин вони залежать від німецької допомоги».

Уже у квітні 1939 р. в Берліні відбулася таємна зустріч лідерів української політичної еміграції та представників «третього рейху». Згодом із членів ОУН та колишніх вояків Карпатської січі німці почали формувати групи підривної діяльності проти Польщі. З цією метою було створено центри спеціальної підготовки в таборах поблизу Відня, Брно, Брауншвейга, Ганновера, у Східній Пруссії.

Абвер на чолі з адміралом Канарісом налагодив контакт з ОУН ще в 1938 р. і передбачав, що метою дій українських угруповань буде підготовка населення Західної України до масового виступу проти польських властей. Подібний виступ, з одного боку, суттєво міг би дестабілізувати внутрішнє становище у Польщі, з іншого — служити певним виправданням німецької агресії, що планувалася. З усією відвертістю про суть цього німецького плану розповів журналістові радник бюро міністра закордонних справ Німеччини Клейст 2 травня 1939 р. Він, зокрема, зазначив: «Ідеальним було б, якби конфлікт з Польщею не був відкрито викликаний з боку Німеччини. Зараз ми в Берліні вивчаємо питання про використання українців у цій справі... Здійснивши... підготовку, ми змогли б потім дати Польській Україні сигнал до повстання. Із Чехословаччини і Карпатської України ми направили б одразу ж великі партії зброї та боєприпасів, а також послали б добре навчені військовій справі загони січовиків... Вогнище пожежі в українських районах дало б Німеччині привід для широкомасштабного воєнного втручання. Весь цей проект зустрічає в Берліні лише одне застереження. Це — можлива реакція Радянського Союзу».

Гітлер чудово розумів, що СРСР, маючи власні інтереси в Західній Україні, ні в якому разі не допустить, щоб цей вигідний стратегічний плацдарм був зайнятий німецькими військами і перетворився на засіб постійного тиску на Радянський Союз. Розглядаючи війну з Польщею як прелюдію до агресії проти Франції та Англії, керівництво «третього рейху», очевидно, вирішило, що настав час для такого альянсу з СРСР, який вже давно уявлявся Гітлеру у вигляді тимчасового «союзу для війни».

Напередодні остаточної ліквідації Чехословацької держави та окупації Карпатської України угорськими військами німецька преса раптово припиняє публікацію антирадянських статей, Геббельс категорично забороняє газетам друкувати матеріали про українське питання і вміщувати мапу України. Цей жест було помічено в Москві, і вже 10 березня 1939 p., виступаючи на XVIII з'їзді ВКП(б), Сталін зазначив, що невщухаюча галаслива кампанія на Заході навколо «українського питання» має на меті «розлютити Радянський Союз проти Німеччини, отруїти атмосферу і спровокувати конфлікт із Німеччиною без видимих на те підстав». Далі він застерігав: «Звичайно, цілком можливо, що в Німеччині є божевільні, які мріють приєднати слона, тобто Радянську Україну, до комашки, тобто до так званої Карпатської України. І якщо справді є такі навіжені, можна не сумніватися, що в нашій країні знайдеться необхідна кількість гамівних сорочок для таких божевільних».

Тональність виступу, зроблені акценти свідчать про реальність зближення з німецькою стороною. Тому після угорської окупації Карпатської України, що була здійснена при сприянні Німеччини, радянське керівництво робить крок у відповідь: на початку травня В. Молотов змінює на посаді наркома закордонних справ антифашистськи настроєного М. Литвинова. Згодом розпочинаються взаємні зондувальні спроби налагодження відносин, у ході яких Берлін дотримувався тактики «улещення, загрози і попередження», тобто тактики поступок і тиску. Під час цих дипломатичних маневрів «українське питання» відігравало вагому роль. Так, у травні 1939 р. статс-секретар Міністерства закордонних справ Німеччини Вайцзесор заявив радянському повіреному в справах у Берліні Г. Астахову про можливість поліпшити радянсько-німецькі відносини, наголосивши, що «відмовившись від Закарпатської України», Німеччина усунула привід для війни.

Уже в червні, коли терміни нападу на Польщу наблизилися, позиція німецької сторони стає жорсткішою. У цей час Німеччина ставить радянську сторону перед альтернативою: «Ви можете бути або нашими друзями, або нашими ворогами». У керівних колах Радянського Союзу вважали міжнародне становище своєї країни несприятливим для конфлікту з нацистською Німеччиною, що значною мірою і зумовило зближення між Берліном та Москвою. Проте поступатися своїми інтересами СРСР не збирався. Вже в завершальній фазі переговорів з міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом ввечері 22 серпня 1939 р. радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Південно-Східній Європі, а також про відмову Гітлера від планів типу «Великої України». І лише задоволення цих вимог відкрило шлях до укладення договору. 23 серпня 1939 p . Молотов і Ріббентроп підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який містив положення, що стосувалися українських земель: «У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР приблизно буде проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну». Тобто, відмова рейху від претензій щодо України набула форми розмежування «сфер інтересів » .

Отже, ліквідацією Карпатської України Гітлер досягав трьох важливих для себе тактичних цілей: ще міцніше прив'язував до антикомінтернівського пакта Угорщину; забезпечував нейтралітет Польщі; певною мірою заспокоював СРСР, створюючи передумови для подальшого

зближення.

Пакт Молотова — Ріббентропа і таємний протокол до нього, будучи актом свавільного поділу Європи на «сфери інтересів» між СРСР і фашистською Німеччиною, фактично розв'язував руки лідеру третього рейху для початку Другої світової війни. Водночас він став і своєрідною точкою відліку процесу «збирання» українських земель у межах однієї держави, що об'єктивно було явищем прогресивним. Інша річ, що для радянського керівництва збирання українських земель була не самоціллю, а лише частиною більш загальних планів убезпечення західних кордонів СРСР, засобом нейтралізації планів типу «Великої України», формою поширення свого впливу в західному напрямку.

1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли кордони Польщі, що засвідчило початок Другої світової війни. За цих обставин СРСР, незважаючи на домовленість, не поспішав зі вступом у війну. Не активізував він своїх дій і після звернення 3 вересня Ріббентропа, у якому той цікавився, чи не бажає Радянський Союз зайняти територію, що входить у сферу його інтересів. Зайнявши вичікувальну позицію, Сталін намагався перекласти всю відповідальність за агресію проти Польщі на Гітлера. Ця демонстративна пасивність радянської сторони зумовлювала наростаючу невизначеність в «українському питанні». Успішний для Берліна розвиток воєнних подій у Польщі робить його позицію жорсткішою, і німецька дипломатія вдається до певного тиску. Так, у телеграмі послу в Москві Шуленбургу 15 вересня 1939 р. Ріббентроп висловив призначену для Сталіна думку: «Якщо не розпочнеться російська інтервенція, неминуче постане питання про те, чи не утвориться в районі, що лежить на схід від німецької зони впливу, політична пустка. Оскільки ми, зі свого боку, не маємо намірів здійснювати будь-які політичні чи адміністративні дії на цих територіях, крім того, що є необхідним для воєнних операцій, то без такої інтервенції Радянського уряду тут можливе утворення нових держав». І це були не просто слова, адже ще 11 вересня 1939 р. Абвер не покидала думка про повстання українців у Галичині, а 12 вересня високопоставлені керівники вермахту (Кейтель, Йодль, Канарис, Лагоузен) і Ріббентроп вели мову про можливість одного з варіантів поділу Польщі й створення західноукраїнської держави. Одразу ж після цього у Відні Канарис мав зустріч з головою проводу українських націоналістів за кордоном А. Мельником, у ході якої говорив йому про можливість чи, скоріше, імовірність незалежності Західної («Галицької») України.

Так і не дочекавшись повідомлень про падіння Варшави чи про втечу польського уряду за кордон, Сталін віддає наказ розпочати воєнні дії проти Польщі. 17 вересня 1939 р. радянські війська перейшли польський кордон. У ноті, врученій напередодні польському послу в Москві В. Гжибовському, було вказано на дві причини збройної акції СРСР проти Польщі: 1. «Віддана сама на себе і залишена без керівництва, Польща перетворилася у зручне поле для усяких випадковостей і несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР». 2. «Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, що єдинокровні українці та білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними». Спочатку планувалося зазначити, що останнім загрожує Німеччина, але під тиском Берліна це формулювання було вилучено з остаточного варіанту.

До складу Українського фронту, який вів бойові дії проти Польщі, входило 28 стрілецьких і 7 кавалерійських дивізій, 10 танкових бригад, 7 артилерійських полків Резерву головного командування. Війська, що перебували в розпорядженні командуючого фронтом С. Тимошенка (начальник штабу М. Ватутін), вели наступ трьома напрямками: 1) на Рівне—Луцьк—Ковель; 2) на Тернопіль—Львів—Перемишль; 3) на Стрий—Дрогобич. Вже протягом першого дня воєнних дій радянські війська просунулися на захід на 70—100 км, зайнявши Рівне, Дубно, Збараж, Тернопіль, Чортків. Йдучи швидким темпом і маючи наказ «не допускати прямих фронтових дій, діяти шляхом обходу з флангів, оточення і розкладу польської армії», Червона армія все ж не встигала зайняти до приходу німців усі території, що входили до радянської «сфери інтересів». Так, зокрема, сталося з Дрогобичем, Стриєм та іншими населеними пунктами та територіями, які були зайняті німцями вже 17—18 вересня. Логічно постало питання розмежування. 22 вересня К. Ворошилов і військовий аташе Німеччини в Москві Кьостріг узгодили демаркаційну лінію для військ двох сторін, що відповідала умовам таємного протоколу від 23 серпня. Внаслідок цього німецькі війська мусили залишити землі між Пугом і Віслою.

Під час розмежування між радянськими і німецькими військами сутичок майже не було. Однак сталося збройне зіткнення поблизу містечка Винники (у районі Львова), внаслідок якого були жертви з обох сторін. Характерно, що після цього інциденту командування німецького гірськострілецького полку, який брав участь у сутичці, попросило пробачення. На цьому етапі війни Гітлер сваритися зі Сталіним не хотів.

28 вересня 1939 р. був підписаний радянсько-німець-кий договір про дружбу і кордони. Згідно з домовленістю кордон пройшов по «лінії Керзона». Переважна більшість території Західної України увійшла в межі СРСР. Проте, бажаючи домогтися контролю над Литвою, Сталін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя. Тому ці українські етнічні території (майже 16 тис. км² з 1,2 млн. населення) опинилися під німецькою окупацією. Та Сталін був задоволений, про що свідчить його «тріумфальний» підпис (довжиною 58 сантиметрів) на карті-додатку до тексту протоколу.

Радянсько-німецьке співробітництво, розпочате договором про ненапад, Гітлер дуже влучно назвав «шлюбом за розрахунком». Є серйозні підстави вважати, що таким воно було і для радянського керівництва, оскільки принципові моменти процесу «збирання» українських земель під крило СРСР вирішувалися саме на німецько-радянській дипломатичній кухні. 23 червня 1940 р., на другий день після офіційної капітуляції Франції і підписання перемир'я у Комп'єні, Молотов у зверненні до німецької сторони зазначив, що «вирішення бессарабського питання не терпить більше зволікань», піднімав він також питання і про Буковину.

Серйозність намірів радянського керівництва була підтверджена 26 червня 1940 р. заявою до уряду Румунії про необхідність мирного вирішення питання про повернення Радянському Союзу Бессарабії, а також про передачу йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Вимога передачі цієї території СРСР обґрунтовувалася також тим, що ще в листопаді 1918 р. народне міме Буковини прийняло рішення щодо возз'єднання з Радянською Україною.

Німеччина, побоюючись того, що в разі виникнення радянсько-румунського збройного конфлікту вона може позбутися румунських поставок продовольства, фуражу і особливо нафти, порадила уряду Румунії піти на поступку. При цьому Берлін запевнив, що ця «поступка» буде мати тимчасовий характер (як сказав Гітлер: «Віддайте, я скоро поверну!»), і що Німеччина допоможе не тільки повернути втрачену територію, а й завоювати нові. Пізніше Антонеску визнавав, що в розмові з ним Гітлер запевняв: за «допомогу у війні Румунія зможе окупувати радянську територію аж до Дніпра».

28 червня 1940 р. румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину. І вже 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 р. створено Молдавську РСР. Ще раніше, 1939 р. рішення Установчих Народних зборів Західної України про возз'єднання Західної України з УРСР було затверджене Верховними Радами СРСР (1 листопада) і УРСР (14 листопада). Завдяки цьому населення України збільшилося на 8809 тис. осіб і на середину 1941 р. становило 41 657 тис., а територія розширилася до 565 тис. км2. Процес консолідації української нації вступав у завершальний етап. Однак досі серед істориків немає єдності в оцінці суті та характеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських земель до складу УРСР напередодні Другої світової війни: «анексія» (Д. Боффа), «включення» (Н. Верт), «формальне інкорпорування, назване «возз'єднанням» (А. Жуковський, О. Субтельний), «возз'єднання, що носило характер акції окупаційного типу» (С. Кульчицький).

Безперечно, що процес, завдяки якому західноукраїнські землі опинилися в складі УРСР не одномірний, а навпаки — багатоплановий. При його розгляді та аналізі слід мати на увазі той факт, що хоча було здійснено етнічне возз'єднання і західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, на практиці відбулася інкорпорація, тобто «входження до складу» СРСР. Передування рішення Верховної Ради Радянського Союзу про возз'єднання аналогічному рішенню Верховної Ради України підтверджує цю думку. Тому розбіжності в термінології та оцінках, очевидно, зумовлені різними підходами дослідників до вирішення принципово важливої проблеми: у складі якої держави — України чи Радянського Союзу — фактично опинилися західноукраїнські землі?

Модель суспільно-економічних перетворень у новостворених західних областях України була майже однаковою. Її суттю була активна радянізація. У цілому зміни, що відбувалися, мали суперечливий характер. З одного боку, експропріація маєтків польських землевласників, перерозподіл їхньої землі між українськими селянами; українізація системи народної освіти, державних установ, судочинства; поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі; націоналізація промислових підприємств; ліквідація безробіття та ін. З іншого — руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної місцевою українською інтелігенцією (перестали функціонувати всі колишні українські партії, а також культурні установи, зокрема, «Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка тощо); насильницька колективізація; антицерковні акції; репресії проти «буржуазних спеціалістів»; масові депортації населення (із Західної України і Західної Білорусії було депортовано 318 тис. сімей, що становило майже 10% населення).

Однак, попри всю неоднозначність політики сталінського режиму в західноукраїнських землях, більшість істориків дійшли висновку, що возз'єднання українців у межах однієї державної структури вперше за багато століть було надзвичайно визначною подією, важливим кроком у розв'язанні українського питання. «Об'єднання всіх українських етнічних територій мало глибокий психологічний і культурний вплив на розділених до того часу українців, — підкреслює канадський історик українського походження О. Герус. — Інтеграція й асиміляція західних українців у радянську систему з їхньою відмінною політичною, культурною та релігійною спадщиною виявилася, всупереч волі режиму, процесом двобічним. У той час, як західні українці піддавалися систематичній комунізації, східні, або радянські українці відкривали ідеали й цінності своїх західних співвітчизників».

Між тим «медовий місяць» радянсько-німецького «шлюбу за розрахунком» підходив до кінця. 18 грудня 1040 р. Гітлер підписує директиву № 21 (план «Барбаросса») — план нападу на СРСР, основна ідея якого була висловлена ще п'ятнадцять років тому в «Майн кампф»: «Коли ми говоримо сьогодні про придбання нових земель і нового простору в Європі, то насамперед думаємо про Росію та про підкорені їй окраїнні держави... Ця колосальна імперія на Сході дозріла для її ліквідації».

Отже, наприкінці 30-х — на початку 40-х років було здійснено етнічне возз'єднання. Західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, на практиці відбулася інкорпорація цих територій, тобто їх «входження» до складу СРСР. Об'єднання вперше за багато століть у межах однієї держави більшості українських етнічних територій, незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики сталінського режиму в західноукраїнських землях, було визначною подією, важливим кроком у розв'язанні українського питання.

49.Україна в роки Великої Вітчизняної війни. Крім того, що світ побачив агресивність СРСР, вочевидь усім став відомий дійсний рівень підготовки Червоної Армії до війни. (Про це свідчили сотні тисяч загиблих і поранених, обморожених у фінській кампанії.) Фіни, знаючи прагнення радянського командування все брати "в лоб" (ця тактика була основною і протягом всієї Великої Вітчизняної війни), своєчасно за допомогою Англії, Франції і Німеччини побудували в епіцентрі майбутнього театру воєнних дій надзвичайно міцні залізобетонні укріплення - "лінію Маннергейма". У своїх спогадах колишній кулеметник-фін, який воював на лінії Маннергейма під Хоттиненом, згадує: "... А потім ланцюгами пішла ваша піхота. Вона йшла так густо, що ми не встигали перезаряджати стрічки. Ствол розжарився до червоного - і всі кулі потрапляли в ціль. А ваші солдати продовжували по штабелях трупів повзти вперед. Потім знову піднімалися з гвинтівками. На повний зріст, з одними гвинтівками... Наш унтер сказав: "Ці росіяни на біса хоробрі хлопці, але у них там, наверху, хтось певно здурів..."16 Нічим не можна виправдати того, що напередодні війни були демонтовані укріплення, розміщені на лінії старого державного кордону. Правда, замість них стали споруджуватися нові. але закінчити їх будівництво до початку війни не встигли. Військові склади були присунуті близько до кордону, і ворог зміг швидко їх захопити, про що йшлося вище, хоча буквально перед самим початком війни було прийняте рішення про будівництво нових, але виконати його вже не було часу. Так, наприклад, рішення про будівництво складів боєприпасів для КОВО було, затверджене лише 21 червня 1941 року17. До того ж, Сталін та його оточення підірвали оборону радянських військ цілою низкою дій, незрозумілих навіть досі. Втручанням у керування військовими операціями Сталін завдав величезної шкоди радянським воїнам.

Саме Сталін наказав на другий день війни направити на Україну у район Тернополя для допомоги командуючому Південно-Західним фронтом у керівництві військами начальника Генерального штабу Жукова. Маршала Шапошникова було послано на допомогу командуючому Західним фронтом у район Мінська, а першого заступника начальника Генерального штабу генерала Ватутіна - на Північно-Західний напрямок. Подібна практика призводила до дезорганізації керівництва військами. Величезної шкоди для Збройних Сил було завдано підозрілістю Сталіна щодо військових кадрів. На протязі лише чотирьох років, з 1937 по 1941 рр. в армії двічі скасовувалася єдиноначальність та вводився Інститут військових комісарів, що підривало дисципліну у військах і створювало невпевненість у власних діях військових командирів.

Але Сталіну потрібно було знайти винуватих у поразках на фронті, а також у тому, що величезна кількість радянських воїнів потрапила до ворожого полону. Був розстріляний командуючий Західним фронтом Д.Г. Павлов та його найближче оточення за "ганебне званню командира боягузтво, бездіяльність влади, відсутність розпорядливості, здачу противнику зброї без бою і самовільне залишення позицій". А насправді Павлов, що отримав свою останню посаду внаслідок сталінських репресій, коли мало місце багато переміщень серед командного складу, як і багато інших командирів радянської армії, не мав достатніх знань і досвіду для керівництва фронтом. Мало того, на нього та інших воєначальників переклали вину Сталіна і його оточення за непідготовленість країни до війни. На її початок війська округу мали всього 300 тонн пального, оскільки не передбачалося, що округ стане вирішальним театром дій. До того ж, як згадує заступник Павлова генерал І.Болдін, Сталін через наркома оборони Тимошенка до вечора 22 червня 1941 р. забороняв військовим відкривати вогонь по німцях. Нарком особисто зателефонував Болдіну вранці 22 червня і сказав: "Товариш Болдін, врахуйте, ніяких дій проти німців без нашого відома не розпочинайте. Ставлю до відома вас і прошу передати Павлову, що товариш Сталін забороняє відкривати артилерійський вогонь по німцях"18. А хіба Павлов чи Кирпонос були винуваті в тому, що до війни підготовка механіків-водіїв танків становила всього 5 годин практичного водіння, в той час як у вермахті - 50 годин! Тому наші танки виходили з ладу після першої - другої атаки, а німецькі - після 10-ї - 15-ї. Це теж одна ж причин того, що в згаданій вище танковій битві в перші дні війни в районі міст Луцьк-Рівне-Броди-Дубно Червона армія зазнала важких втрат.

А хіба були винні наші льотчики в тому, що їм відводилося на практичні заняття лише 9-10 годин? На нових ІЛах і ЯКах теж ніхто як слід не встиг політати. Пікіруючий бомбардувальник встигли освоїти близько 70% пілотів, а винищувач ЛАГГ - близько 20%. Причина - нестача пального, бо після початку війни СРСР з Фінляндією США ввели торгове ембарго на поставку Союзу стратегічних матеріалів.

Про ситуацію перших днів війни найкраще можуть засвідчить очевидці тих подій. Василь Павлов, заслужений льотчик-випробувач, відзначав, що "війна почалася дивно: три місяці ми були у бойовій готовності і зненацька в суботу, 21 числа, нам сказали: завтра вихідний день. Зняли бойове чергування, літаки зачохлили... Мені здається, тут була зрада. Так готуватися до початку війни - і зненацька дати вихідний день перед її початком". У результаті тільки 22 червня ворог знищив 1811 радянських літаків. З них у повітрі - 322. Цікаво, що в багатьох солдатів-прикордонників відносно дій радянського уряду були подібні висновки. Рядовий Провотар Георгій Іванович, що зустрів свій перший день війни на кордоні під Володимир-Волинським, згадував, що у ДОТах не було снарядів до гармат великого калібру і набоїв до гвинтівок. А з гармат, до яких були снаряди, вогонь вести було неможливо, оскільки ДОТи не обладнали системою вентиляції і після одного-двох пострілів з гармат приміщення укріплень заповнювалося димом, що робило неможливим перебування в них людей. І німецькі війська захопили оборонців ДОТів уже на другий день війни.

У солдатів гарнізонів цих укріплень збереглася тверда впевненість у тому, що вище командування "здало" їх фашистам. Ця впевненість збереглася і після завершення війни, оскільки до тих солдатів і офіцерів, які потрапили у полон під містом Володимир-Волинським, не було застосовано репресії після повернення їх з полону, як це було з багатьма іншими. Ті, хто потрапив у полон під цим містом і повернулися з ворожих таборів до рідних домівок, отримували урядові нагороди, в тому числі і ювілейні, після того, як називали у військкоматі місце, де їх захопили фашисти. Провотар Г.І. та його товариші вважали, що радянський уряд залишив їх у спокої, щоб прикрити свої прорахунки у війні. Схожої думки дотримувався й Старінов Ілля Григорович, котрий під час війни був помічником по диверсіях начальника Центрального штабу партизанського руху, командиром бригади спеціального призначення на Калінінському фронті. Він стверджував, що "... Сталін та його сподвижники - злочинці", що "радянський уряд у 1941 році зробив те, що не робили раніше жоден цар і жоден президент: безглуздо підставив сильну і непогано озброєну армію під жорстокий удар ворога"19.

Взагалі, через дії керівництва країни наші солдати ніби опинилися між молотом і ковадлом. З одного боку, перед ними були вороги, що загрожували їм смертю, а з іншого, позаду -військові трибунали, котрі, як тепер виявилося, часто виносили "помилкові" вироки. Причому Військові трибунали на початку війни були в кілька разів збільшені за чисельністю. Перед нападом фашистської Німеччини на територію України Військові трибунали існували у Київській, Вінницькій, Кам'янець-Подільській, Сталінській, Дніпропетровській, Харківській, Одеській областях. Відповідно до рішення, затвердженого ЦК КП(б)У за поданням голови ВТ військ НКВС Київського окружного воєнного юриста 1 рангу Васютинського від 26 червня 1941 року, діючі трибунали були збільшені, а також прийнято рішення про створення нових Військових трибуналів у Житомирській, Миколаївський, Полтавській, Ізмаїльській областях. Обкомам було надіслано вказівку про відбір кандидатур із складу судових працівників. Вже наявні трибунали збільшувалися на 2 чоловіки кожен, крім трибуналу Одеської області, що збільшився на одного чоловіка. Для заново створених трибуналів відбирали по 2 кандидати для кожного20.

28 червня 1941 року секретарю ЦК КП(б)У було віддано наказ про те, що у місцевостях, проголошених на воєнному становищі, потрібно створити постійні сесії діючих на Україні обласних трибуналів НКВС у складі трьох членів трибуналу. З цією метою військовому трибуналу військ НКВС Київського округу, що обслуговував усі ці області, крім західних областей УРСР, було доручено довести склад чинних Військових трибуналів до збільшеної штатної кількості. Військовий трибунал Округу мав бути збільшений до 12 чол. (було 6 чол.), трибунал Київської області до - 10 чол. (було 2 чол.), Одеської -до 10 чол. (було 2 чол.), Харківської, Вінницької, Дніпропетровської, Сталінської (Донецької) областей -до 7 чол. (було відповідно 1, 2, 1 та 1 чол.). А вже до 28 червня було підібрано 11 кандидатур згідно з наказом від 26 червня21.

Цікаво, що всі повідомлення про відбір кандидатів до Військових трибуналів передавалися, з огляду на терміновість справи, телеграфом. А списки відібраних до трибуналів людей передавались до відділу кадрів ЦК КП(б)У22.

Через систему Військових трибуналів було знищено, за даними заступника начальника особливого відділу НКВС СРСР Мільштейна на 10 жовтня 1941 року, 10.201 чоловік, більшість з яких просто розгубилися у перші дні війни23.

Причому діяльність військових трибуналів безпосередньо зумовлювалася кількістю наявних в'язниць. Наприклад, у донесенні прокурора Єндовицького зазначалося, що Військовий трибунал Воронізького гарнізону "безпідставно повертає багато справ на дослідження із суто формальних мотивів (не пронумеровані сторінки та ін.). З цих причин частина справ розглядається у військових трибуналах з великим запізненням: контингент ув'язнених під слідством надто завищений і в'язниці у Борисоглібську, Боброві, Россоші не приймають заарештованих"24. За таких обставин надзвичайно швидко розглядалась дуже велика кількість справ, що мало наслідком численні помилки. При чому у випадках, коли для перевезення в'язнів не було необхідної кількості транспортних засобів, їх страчували, особливо при наближенні ворога, без розгляду справ. Так, протягом 22-24 червня 1941 р. тільки у Львівських в'язницях було знищено 1808 в'язнів. Для ліквідації в'язнів у Золочеві зі Львова був направлений оперуповноважений тюремного відділення Арсеєв. Його було наділено необмеженою владою і повноваженнями знищити підслідних будь-якими способами. В Золочівській фортеці почалася справжня бійня. На той час, там знаходилося приблизно 1200 в'язнів... Через тиждень після початку війни енкаведисти покинули золочевську в'язницю, уганяючи із собою 621 в'язня. До міста евакуації - Сиктивкара доїхало всього 58 осіб. Решту було розстріляно по дорозі25.

Видання 16 серпня 1941 р. наказу Ставки Верховного Головнокомандування Червоної Армії №270 свідчило не тільки про важке становище на фронтах, а й про наявність великої кількості радянських військовополонених на початку війни. За наказом №270, слід було командирів і політпрацівників, котрі під час бою зривають з себе знаки розпізнавання і дезертирують або здаються у полон ворогу, вважати злісними дезертирами, сім'ї яких підлягають арешту"26. Всі вищі командири та комісари повинні були на місці розстрілювати подібних "дезертирів". Командири та комісари дивізій зобов'язані були зміщувати з посад командирів батальйонів та полків, котрі ховалися у щілинах під час бою, переводити їх у рядові, а при необхідності - розстрілювати на місті. Ці заходи, звичайно, не тільки сковували ініціативу командирів у військах, а й призводили до нічим не виправданої загибелі великої кількості офіцерів, яких на початку війни і так не вистачало. Тобто, наперекір істині, автори наказу №270 всю відповідальність за поразки поклали на воїнів, що опинилися в полоні. У наказі не розкривались головні причини, котрі поставили країну над прірвою, замовчувалось те, що більшість бійців у полон потрапляли пораненими або вичерпавши всі засоби боротьби. З цього приводу маршал Г.К. Жуков писав: "Що ж, вони були іншими людьми ніж ті, котрі потім увійшли до Берліну? Були з іншого тіста, гірші, боягузливіші? Як можна вимагати презирства до всіх, хто потрапив до полону в результаті усіх катастроф, що спіткали нас на початку війни?27 Одну з таких катастроф описує очевидець О.Захарченко:

"23, 24 і 25 вересня 1941 року - це непередавана картина жахливого, кривавого знищення людей і бойової техніки в селі Борщах, куди були загнані залишки наших армій. Непрохідні, непролазні болота не давали можливості прорватися нашим людям до Харкова, а якщо хто й проривався, то ворог його вже чекав на тому боці і знищував, або брав у полон. Тисячі трупів встеляли землю, небо було чорним від снарядних вибухів, пожежі, дихати було нічим, у повітрі пекельний шум і гуркіт від вибухів, стогонів і криків поранених, і вмираючих"28.

І от солдатів, які змогли уникнути таких жахів чудом, негайно передавали до згаданих вище трибуналів як таких, що побули в оточенні.

Не могли підняти бойовий дух радянських військ і загони НКВС, котрі стріляли у спину відступаючим. До того ж солдати деяких підрозділів НКВС своїми діями не лише не підтримували дисципліну у військах, а й фактично сприяли розкладу армії29.Про яку чітку організацію і взаємодію армії, НКВС трибуналів на початку війни можної вести мову, коли за нез'ясованих обставин гинули навіть генерали, які командували арміями і навіть фронтами! Досить сказати, що за час оборони Києва Південно-Західний фронт втратив 21 генерала, в тому числі командуючого фронтом генерал-полковника М.П.Кирпоноса, а Південний фронт - 9 генералів.

Говорячи про загибель М.Кирпоноса, слід зазначити, що вона і понині оповита таємницею. Його тіло 21 вересня 1941 року було знайдено біля с. Авдіївка червоноармійцем 21-го прикордонного полку Качаліним. У своїй доповідній після прибуття в Охтирку 6 жовтня 1941 р. на ім'я начальника комплектування 21-ї армії писав, що він "знайшов убитим генерала..., знаки розрізнення - чотири зірочки, у голові з лівого боку у скроневій частині у нього була вогнестрільна рана, з правого боку голова була пробита, мабуть, великим осколком. Оглядаючи труп убитого генерала, я побачив двох червоноармійців РСЧА на чолі з лейтенантом... Лейтенант доручив мені переглянути в убитого наявність документів. У боковій кишені френча я виявив партквиток, прочитав прізвище вбитого - Кирпонос...". А 7 жовтня 1941 р. М.Хрущов надіслав секретну доповідну записку на ім'я Сталіна про загибель генерал-полковника Кирпоноса30.

В цілому, за останніми підрахунками, число втрат Червоної Армії в 1941 році становить понад 7 мільйонів чоловік, з них близько 6 мільйонів слід віднести до категорії безповоротних31.

Так трагічно починалася німецько-радянська війна, яка ще і ще раз змушує всіх нас постійно пам'ятати про ту дорогу неоплатну ціну, яку заплатили народи Союзу, в тому числі і український, за перемогу над фашизмом.