
- •2)Культура у системі суспільних відносин, її функції
- •3)Культура як спосіб буття людини. Поняття антропосоциогінезу
- •4)Світова культура як синтез національних, регіональних, локальних культур
- •5)Поняття культурного регіону. Сучасна регіональна типологія культури
- •6)Історична періодизація та типологія культурного процесу. Поняття культурної епохи
- •7)Діалектика загальнолюдського та національного в культурі. Проблема культорної ідентфікації
- •8)Культура й особистість. Елементи внутрішньої культуриособистості (світогляд, професійна культура, моральна, політична, естетична та культура побуту)
- •9)Синкретизм як найважливіша характеристика первісної культури
- •10)Неолітичнареволюція та її значення для подальшого розвитку культури людства. Трипільська культура на тер-ї україни
- •11)Традиціоналізм як тип культури. Загальні риси розвитку культур стародавнього сходу
- •12)Культури кочовиків на тер-ї україни:кіммерийці, сармати, скіфи
- •13)Досягнення культури доби античної класики
- •14)Значення культури стародавньої греції та риму для формування європейської культури
- •15)Загальна характеристика культури візантії. Вплив візантійської культури на формування культури слов’янських народів та київської русі
- •16)Загальна характеристика середньовічної культури
- •21)Північне відродження, його діячі та здобутки художньої культури
- •22)Реформація, її місце і значення для духовної культури західної цивілізациї
- •23)Соціально-політичні обставини становлення української національної свідомості
- •24)Діяльність і значення братств для розвитку української культури 16-17 ст.
- •25)Внесок у культуру ренесансної європи вихідців з україни
- •26)Гуманістичні та реформаційні ідеї в культурі україни 16-першої половини 17 ст.(на прикладі острозького культурного осередку)
- •27)Місце і значення літературно-філософської полеміки в українській культурі 17 ст.
- •28)Промислова революція і розвиток науки як чинник формування новоєвропейської культури
- •30)Художні напрями та стилі європейської культури 17-18 ст.
- •31)Просвітництво на терені української культури др.Половини 17-18ст.: ідеологія,діячі,осередки
- •32)Вплив київського культурного центру на слов’янсько православний світ 17-18ст. Та його роль у росповссюдженні просвітницьких ідей
- •33)Самобутність культури українського бароко
- •34)Українська та російська культури доби освіченого абсолютизму проблема взаємодії
- •35)Дворянський етап українського нац-культурного відродження кінця 18-першої третини 19ст.;діячі та здобутки
- •36)Головні ознаки й тенденції розвитку європейської культури 19ст.
- •37)Художні напрями та стилі європейської культури 19ст.
- •Скульптура
- •38)Соціально-політичні обставини розвитку російської культури першої половини 19ст. Як чинники становлення дворянського етапу українського національно-культурного відродження
- •39)Слов’янофільство як духовно-культурне явище 19ст., його зв’язок з романтизмом у європі
- •40)Українська національна ідея, її фундатори та розробка у др.Чверті 19ст.
- •41)Значення творчості та діяльності т.Г.Шевченка для розвитку української культури
- •42)Освітянський процес в україні 19ст. Та значення університетських центрів для формування національної інтелігенції
- •43)Розквіт демократичної культури в росії др. Половини 19ст., її місце в скарбниці світової культури
- •44)Критичний реалізм як провідний напрям європейської художної культури др. Половини 19ст.Реалістична література росії та україни 19ст.
- •45)Національно-демократичне спрямування духовної культури українського суспільства та процес нац-культ відродження др. Половини 19-початку 20ст.; його діячі
- •46)Українська культура в галичині: діячі, осередки, значення
- •47)Українське образотворче та театральне мистецтво др. Половини 19ст.
- •48)Символізм як явище духовної культури останньої третини 19ст.-початку 20ст., його нац особливості на прикладі укр літератури
- •49)Модернізм як ідеологія кризи суспільної свідомості та культури кінця 19-першої половини 20ст.
- •50)Проблема масової клуьтури у 20ст. Соціокультурні передумови виникнення тоталітаризму і фашизму у 20ст.
- •51)Дегуманізація культури техногенної цивілізації др. Половини 20ст.
- •52)Постмодернізм та егалітаризм як характеристики духовної культури др. Половини 20ст.
- •53)Глобальні проблеми цивілізації та культури др. Половини 20ст.
- •54)Молодіжна контр-культура 60х років 20ст.
- •55)Політика міжнародних організацій у справах культури
- •56)Пореволюційна українська культура та політика українізації 20-30х років:ідеї, діячі, наслідки
- •58)Культура в авторитарній державі: 60-80 роки в срср.Місце й значення діяльності шістдесятників у розвитку української культури
- •59)Українська культура в межах радянської багатонаціональної культури: проблеми і досягнення
- •60)Умови й особливості розвитку укр культури в незалежній державі
34)Українська та російська культури доби освіченого абсолютизму проблема взаємодії
Українська та російська культури доби освіченого абсолютизму – проблема взаємодії
В останній третині 18ст. внаслідок остаточного 3го поділу Польщі між Російською, Австрійською імперіями та Прусською монархією,у складі Росії опинилась не лише Лівобережна Україна,а й колишні землі Речі Посполитої(Литва,Білорусь,Полісся). Внаслідок військових дій ПетраI та Катерини II до складу Російської імперії після поразки Туреччини ввійде Крим,Новоросійська губернія і Бессарабія(Одеська, Миколаївська,Запорізька,Херсонська,Дніпропетровська обл.). Внаслідок скасування Запорізької Січі суттєвого удару було завдано по інтересах козацької верстви,але через звернення Потьомкіна до КатериниII козацьке військо відновлено на новому російсько-турецькому порубіжні,їх перенесено на Дон і Кубань. Росія дає протекторат Грузії та Арменії. Таким чином вона розширила свої володіння. Тут відбуваються не тільки державотворчі процеси,а розвиток науки й освіти. Правління КатериниII та ОлександраI названо добою освіченого абсолютизму. Олександрi проводив реформаторську діяльність: відкрив мережу ліцеїв,як освітніх закладів для дворянства. Кінець 18століття позначається інтересом до власної історії. Таким чином можна казати про витоки національно-культурного відродження як в Росії,так і в Україні. При Олександрові I створюється система освіти, яка складається з 4 рівнів, узгоджено пов'язаних між собою. Наймасовішою формою були церковно-парафіяльні школи, де навчали читанню, письму, арифметиці і Закону Божому. Але навіть на ці школи припадало всього 1 учень на 200 жителів України. Другим рівнем були двокласні, пізніше трикласні повітові училища. Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вони носили яскраво виражений становий характер. У них навчалися майже виключно діти дворян і чиновників. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою і польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75 %) залишалася неписьменною.
На землях Галичини стан укр. населення погіршувався,бо освітній процес реформувався за зразком Австрії. Львівський університет було закрито,він був поновлений у 1817р.,але викладали німецькою мовою. Тільки завдяки М.Левицькому підготовлено рішення про парафіяльні школи з викладанням на русинському. Центром політичної культури стає Львів. Засобом солідації українців Галичини лишається греко-католицька церква.
35)Дворянський етап українського нац-культурного відродження кінця 18-першої третини 19ст.;діячі та здобутки
Зародки національно-культурного відродження простежуються в останній чверті XVIII ст. у середовищі українського дворянства, яке сформувалося з колишньої козацької старшини і поступово русифікувалося. Незважаючи на жорстку політику цариці Катерина II стосовно України, представники українського дворянства вимагали повернення старого гетьманського ладу, відновлення козацького війська, боролись за свої станові інтереси нарівні з російським дворянством. Як слушно зауважує Д.Дорошенко, на ґрунті станових дворянських інтересів виникає рух, що використовував історичні традиції та історичні докази. На ґрунті патріотичних почуттів виник особливий інтерес до історії козацької України, поступово формувалася українська національна ідея. В цей період у середовищі освіченого українського дворянства пробудився інтерес до історичного минулого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. На Лівобережжі з ініціативи старшини виник широкий рух за вивчення історії козацької України. Розпочалося збирання історичних матеріалів — літописів, хронік, грамот, інших державних документів, їх осмислення через призму національних почуттів. Поступово формувалася українська національна ідея. З-поміж ентузіастів збирання історичної спадщини вирізнялися О.Безбородько, В.Рубан, М.Ту-манський, О.Мартос та ін. На основі опрацьованих матеріалів і документів з'явилися загальні праці з історії України, зокрема "Історія Малої Росії" (ч. 1, 1822 р.) Д.Бантиша-Каменського. Ф.Ту-манський зібрав та опублікував деякі документи до історії козаччини і видав "Літопис" Г.Граб'янки. Йому приписується авторство праці "Землеописание о Малыя России", де вперше давався короткий опис географії гетьманської України.
На думку видатного історика України Івана Крип'якевича (1886—1967 pp.), українська національна ідея в останні десятиліття XVIII ст. почала життя з історичних розвідок історії народу, історії козацтва. Це засвідчують праці О.Рігельмана "Летоиісне повіствування про Малу Росію, її народ і козаків взагалі", В.Рубана "Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770 р." (1777 р.), О.Безбо-родька "Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 р.". А.Чепа підгагував "Збірку джерел до історії України", Я.Маркович надрукував "Записки про Малоросію, її жителів та виробництва" (1798 p.), що стали своєрідною енциклопедією про природу, історію, народну поезію і мову українського народу. Національна ідея особливо виразно зазвучала у тих працях, де йшлося про привілеї, вольно-сті, звичаї, права "шляхти, гетьмана війська запорозького, духовного стану, міщанства і всього народу". В першій чверті XIX ст., коли серед української інтелігенції посилювалася ідея національного пробудження, вийшов друком відомий історичний анонімний твір "Історія Русі" (1846 p. "Історія Русів" — найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII —початку XX ст. Він виконав важливу роль у формуванні національної свідомості українців. Яскраво, інколи у художній формі, "Історія Русів" подає картину історичного розвою України від найдавніших часів до другої половини XVIII ст. Багато уваги приділено Коззачині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору продовжила традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія країни, її пронизує ідея автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолення. Обґрунтовуючи право народу України на свободу і державність, автори невідступно йдуть за теорією природного права народів. Вони висловлюють думку: народ України відстоює право на життя і свободу, на свою державність, бо всі народи завжди захищали і вічно захищатимуть своє життя, воль-ність і власність. Історичні дослідження привернули увагу освічених верств українського дворянства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій, обрядів. Саме цим пояснюється поява у Петербурзі "Опису весільних українських простонародних обрядів" (1777 р.) Г.Калиновського, який започаткував українську етнографію. Дослідження в сфері української фольклористики пов'язані з ім'ям М.Цертелєва, котрий 1819 р. видав збірку "Опыт собрания старинных малороссийских песней", де вперше надруковані українські думи. Згодом були опубліковані три збірки народних пісень М.Максимовича, в майбутньому першого ректора Київського університету, видатного дослідника української історії, словесності та фольклору: "Малоросійські пісні" (1827 р.) та "Українські народні пісні" (1834 р.) видані в Москві, а "Збірник українських пісень" — у Києві (1849 p.). Передмова М.Максимовича до першого видання — це своєрідний літературний маніфест. До цього періоду відноситься також поява "Грамматики малорусского наречия" (1818 p.) Олексія Павловського. Вона започаткувала дослідження у сфері українського мовознавства і стала, по суті, першою друкованою граматикою живої української мови.Важливим чинником, що започаткував наприкінці XVIII ст. процес національного відродження України, було заснування на землях східної України університету в Харкові, створеного за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важлива роль належить відомому громадському і культурному діячеві Василю Каразіну (1773—1842 pp.), ім'я якого слід згадати разом з іменами Г.Сковороди, В.Капніста, Г.Полетики, І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка. Він увійшов в історію українського культурного процесу як "архітектор" відродження. Національне відродження в літературі пов'язане з творчістю І.Котляревського, автора поеми "Енеїда" — першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. На основі глибокого знання побуту та фольклору письменник створив літературний шедевр, що привертав увагу громадськості до історичного минулого українського народу, надихав оптимізмом в умовах колоніального поневолення. З появою творів І.Котляревського українська мова завоювала право на існування. Вона збагачувалася творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії, публіцистиці. Основоположником художньої прози нової української літератури був Г.Квітка-Основ'яненко (літературний псевдонім — Гри-цько Основ'яненко, 1778—1843 pp.). Антикріпосницькими ідеями пройняті його роман "Пан Халявський", повісті "Українські дипломати", "Життя і пригоди Петра Столбикова". Окремі його твори ("Маруся"."Сердешна Оксана", "Козир-дівка", "Сватання на Гончарівці") є гостро психологічними, витриманими у сентиментальних тонах. Разом з Г.Квіткою-Основ'яненком в літературу приходять українські письменники та поети-романтики Є.Гребінка, Л.Борови-ковський, М.Костомаров, А.Метлинський, М.Шашкевич, Т.Шевченко та ін. У творах вони на перший план висувають духовне життя людини, оспівують героя-козака — мужнього захисника батьківщини, народного співця-кобзаря — виразника дум і прагнень українців, наповнюють літературу патріотичним духом. Саме романтики визнали українську мову першорядним чинником розвитку української національної культури. Важливим чинником національно-культурного відродження стала поява видань, а також публікація наукових праць. За перше десятиріччя існування Харківського університету з його друкарні вийшло 210 книжкових видань, що дорівнювало половині книжок, які того часу побачили світ в Росії. В історії українського відродження важлива роль належала "Украинскому вестнику", що впродовж 1816—1819 pp. виходив щомісячно і мав понад 350 с Це був перший в Україні науковий і літературно-художній журнал. На сторінках видання було опубліковано чимало матеріалів, присвячених Україні, зокрема твори П.Гулака-Артемовського* українською мовою. Це викликало репресивні акції царизму, 1819 р. журнал закрили. Пізніше в Харкові з'явилися видання у формі альманахів і збірників: "Украинский альманах" (1831 р.), "Утренняя звезда" (1838 p.), "Запорожская старина" (1833—1838 pp.), "Украинский сборник" (1838—1841 pp.). На їх шпальтах друкувалися твори І.Котляревського, Є.Гребінки, П.Гулака-Артемовського, а також історичні перекази, українські думи, народні пісні. Видання мали великий вплив на Т.Шевченка, його сучасників, пробуджували в середовищі освічених людей інтерес до живої української мови. Всі періодичні видання в Україні виходили російською мовою. Лише 1841 р. Є.Гребінці пощастило видати у Петербурзі українською мовою літературний альманах "Ластівка". На його сторінках вперше були надруковані твори Т.Шевченка, І.Котляревського, Л.Боро-виковського, В.Забіли, О.Афанасьєва-Чужбинського, а також цінні зразки усної народної творчості. Альманах "Ластівка" став помітним явищем на ниві національно-культурного відродження, помітно вплинув на піднесення літературного життя у Східній Україні та Галичині. Важлива роль у національно-культурному відродженні українського народу належало світському театрові, організаційне оформлення якого відбулося наприкінці XVIII — початку XIX ст. Тематичний перехід від духовного до світського театру відчутний у трагікомедіях Ф.Прокоповича та Ю.Щербацького. Новий тип українського театру пов'язаний з діяльністю так званого кріпацького театру, що був своєрідною ланкою на шляху переходу від шкільного до світського театру. Найвідомішим вважався театр поміщика Тро-щинського в с.Кобинці на Полтавщині, що здобув славу 'Нових Атен". Популярними на той час були трупи акторів-кріпаків поміщика Гавриленка в с.Озерки на Полтавщині та у с.Качанівка Чернігівської губернії. Театральні трупи також існували в Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі. Підвалини українського професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві — важливих на той час центрах театрального життя України. В 1808 р. після тривалої перерви поновилася робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого 1812 р. став Г.Квітка-Основ'яненко. До складу професійної трупи театру входили такі талановиті актори, як М.Щепкін, Т.Пряженковська. Очолив Полтавський театр І.Котляревський, з ініціативи якого М.Щепкін був викуплений з кріпацької неволі. М.Щепкін (1788 — 1863 pp.) зарекомендував себе справжнім новатором на ниві українського театрального мистецтва, здійснив перехід від класичної манери гри до сценічного реалізму, став першим виконавцем ролей Виборного у "Наталці Полтавці" та Чупруна в "Москалеві-чарівнику". Ці принципи знайшли подальший розвиток у творчості К.Соленика (1811 — 1851 pp.), який з великим успіхом виступав в українському класичному репертуарі на сценах Харкова, Полтави, Києва, Одеси. На ниві театрального мистецтва України плідно працював знаменитий на той час актор і режисер І.Дрейсіг (1791 — 1888 pp.), котрий з великим успіхом виконував ролі Виборного, Чупруна і Шельменка, а також талановитий оперний співак і відомий український композитор С.Гулак-Артемовський (1813— 1873 pp.).