Ситуаційна теорія менеджменту
Серед «синтетичних» учень про управління особливе місце посідає ситуаційний, або кейсовий підхід (від англ. сase — ситуація). Це скоріше спосіб мислення, ніж набір конкретних дій. Розроблений у Гарвадській школі бізнесу, він допомогає майбутнім менеджерам швидко розв’язувати нагальні проблеми. Найбільш досконалими ситуаційними теоріями є теорія адаптації (стратегії пристосування), теорія глобальної стратегії і теорія управління за результатами. Формування поведінкового менеджменту стало результатом посилення взаємозв’язків концепції людських відносин із психологією,соціологією та ергономікою. Представниками його стали Р. Лайкерт, А. Маслоу, Д. Мак-Грегор.
Системна теорія менеджменту
Основною ідеєю теорії є розгляд організації як системи, що складається з взаємозв’язаних елементів. Дуже популярною серед системних концепцій менеджменту є теорія «7-S», яку розробили дві пари американських дослідників (першу пару склали Томас Пітерс і Роберт Уотермен, другу — Річард Паскаль і Єнтьні Атос). Учені дійшли висновку, що ефективна сучасна організація формується на базі семи взаємопов’язаних елементів, зміна кожного з яких веде до зміни шести інших. Засадничими моментами цієї концепції є: стратегія, структура, системи, штати, стиль, кваліфікація та цінності, які можна так чи інакше поділяти.
Теорія організаційної культури
Ця теорія є ще одним новим підходом до розробки теорії і практики сучасного менеджменту. Серед його представників відзначимо В. Сате, Е. Шайна, Т. Парсонса, Р. Квіна, Дж. Рорбаха. У межах теорії менеджменту організаційна культура розглядається як потужний інструмент, що дає змогу орієнтувати всі підрозділи організації і окремих осіб на досягнення спільних цілей, мобілізувати ініціативу співробітників, виховувати відданість організації, поліпшувати процес комунікації, корегувати поведінку.
Теорія менеджменту людських ресурсів
Ця теорія виникла у 60-ті роки минулого сторіччя завдяки соціологу Р. Майлзу. В цій моделі робітники розглядаються як джерело невикористаних ресурсів і як найважливіша можливість налагодити більш раціональне планування і прийняття рішень в загальній структурі підприємства.
Теорія культури управління
Набуває все більшого поширення теорія культури управління— теорія раціональної організації праці апарату управління, розкриття ролі культурного елементу в ньому.
Кожна школа і кожна теорія не перекреслюють попередніх, а доповнюють і збагачують їх, і зараз всі співіснують у взаємозв’язку та взаємодії.
Інструменти управління
За свою історію людство виробило три принципово різних інструменти управління, тобто впливу на людей:
Iєрархiя: основний засіб дії — взаємини між владою і пiдлеглими, що здійснюються за допомогою примусу та завдяки контролю за розподілом матеріальних благ;
ринок: мережа рівноправних стосунків по горизонталі, заснованих на купiвлi-продажу продукції i послуг, на відносинах власності, на рівновазі інтересів продавця i покупця;
культура: створені i визнані суспільством соціальні норми, настанови, ритуали, шаблони поведінки людини.
Взагалі сучасний менеджмент характеризують три основні тенденції розвитку:
усвідомлення значення матеріальної і технологічної бази сучасного виробництва та надання послуг;
посилення уваги не лише до організаційної культури, а й до різноманітних форм демократизації управління; участь рядових працівників у розподілі прибутків, здійсненні управлінських функцій; володіння рядовими працівниками певною долею власності.
Пошук нових підходів й методів управління закладами та установами освіти став необхідним у зв’язку з глибинним реформуванням системи освіти наприкінці минулого століття. Бурхливий розвиток виробничих технологій, їх швидко зростаюча складність значно підвищили вимоги до рівня підготовки майбутніх робітників. За таких умов школа теж координальні змінилася.
По-перше – замість традиційного формування певної кількості знань, умінь та навичок, школа перейшла до виховання творчої особистості, здатної застосовувати отримані знання в нестандартних ситуаціях. В такій ситуації керівник навчального закладу змушений вивчати потреби та можливості кожного учня школи та узгоджувати їхні запити з метою максимального задоволення та створення ситуації, сприятливої для розкриття здібностей та талантів. А це значно ускладнюють процес управління, що не дозволяє ефективно здійснювати старими методами.
По-друге – змінилися відносини і між членами педагогічного колективу. Для того, щоб виховувати творчу особистість, вчитель теж повинен бути творчо розвинутим, мати всі умови для розкриття власного таланту, постійно підвищувати свій методичний рівень. Таким чином, керівник навчального закладу повинен не тільки постійно вивчати методичний рівень кожного члену педагогічного колективу, знати його потреби, створювати умови для розвитку та самовдосконалення.
По-третє – змінився характер відносин школа – соціальні партнери. Розвиток комерційних відносин підвищив відповідальність за результати співпраці й розширив можливості фінансової допомоги.
Отже, реформування системи освіти значно ускладнило процес управління, сприяло його інформаційному й процедурному перевантаженню. Важливим фактором успішного управління системою освіти стало врахування особливостей конкретних ситуацій та конкретних умов.
Врахування вище зазначених змін значно вплинуло на пошук нових методик управління освітою. Традиційні школи управління намагалися визначити принципи, які стосувалися функцій управління. Використання цих принципів на практиці розглядалося як мистецтво, тобто як те, чого можна досягти тільки через досвід, методом проб і помилок.
Власні варіанти подолання виниклих проблем запропонували різні наукові школи управління, що почали формуватися у другій половині ХХ століття:
Сьогодні в Україні наукові підходи до управління освітніми системами займаються представники таких наукових шкіл:
· Класичного управління – В. Маслов, В. Драгун , В. Шаркунова та ін;
· Адаптивного управління – Г. Єльникова, Т. Борова, О. Касьянова, Г. Полякова, З. Рябова та ін.;
· Школи управління інноваціями – Л. Ващенко, Л. Сергєєва та ін.
· Стратегічного розвитку освіти в контексті формування громадянського суспільства в Україні. – Г. Дмитренко, А. Гошко, В. Князев, В. Колпаков та ін.
Адаптивне управління – це управління, яке засноване на діалогічній адаптації та кооперації дій керуючої та керованої підсистем, викликає відкритість взаємодії й реалізується в умовах невизначеності, що потребує додаткової орієнтації. Це процес взаємовпливу, що викликає взаємопристосування поведінки суб’єктів діяльності на діа(полі)логічній основі, яка забезпечується спільним визначенням реалістичної мети з наступним поєднанням зусиль і самоспрямуванням дій на її досягнення.
Методологічно основа адаптивного управління бере свої витоки з ситуативного підходу, який зробив великий внесок у теорію управління, використовуючи можливості науки в аналізі конкретних ситуацій та умов. Центральним місцем у ситуативному підході є ситуація як конкретний набір обставин, що сильно впливають на організацію в даний конкретний час. Саме Ситуативний підхід зумовив можливості адаптивного управління щодо врахування мінливих і нестабільних економічних, соціальних, психологічних та інших процесів у нашому сучасному житті.
Ситуативний підхід інтегрує різноманітні підходи залежно від ситуації, передбачає нерозривний взаємозв'язок між управлінськими функціями, не розглядаючи їх окремо.
Ситуативний підхід створює підґрунтя для розвитку різноманітних гуативних теорій, які у 80-ті роки XX століття виділилися із школи ьних систем і посідають особливе місце серед сучасних учень про управління.
У 80-роки минулого століття із школи соціальних систем виділяються ситуативні теорії, серед яких найбільш розробленими виявилися: теорія адаптації, теорія глобальної стратегії і теорія управління за результатами.
Теорію адаптації називають ще стратегією пристосування. Вона в тому, що в реальній сучасності будь-яка організація маневрує у юдіді виробництва товарів і послуг між своїми структурними підрозділами здідами в регіоні, а також створює комбінації найбільш вигідних ■ршків дій з урахуванням ситуативних чинників зовнішнього середовища.
Теорія глобальної стратегії робить акцент на необхідності створення стратегії, спрямованої на ефективну діяльність організації в цілому. Це на виробленні стратегічної мети, яка поступово реалізується завдяки постановці завдань на окремих етанах її здійснення. Така меі системоутворюючою і забезпечує взаємозв'язок діяльності окре підрозділів і підсистем.
Теорія управління за результатами розроблена фінськ дослідниками - Тімо Санталайнен, Ебро Воутілайнен, Перті Порреніє, Й X. Ніссен як альтернатива американській системі управління за ціл Основними ідеями теорії є чітка постановка завдань і пояснення кояа працівнику мети і змісту його праці та створення умов для вільного розв розумових і фізичних здібностей людини. Інтегративним результатом ті управління є підвищення рівня життя.
Ці теорії і склали основу теорії адаптивного управління, що посіла своє місце серед інших наукових теорій управління.
Адаптивне управління характеризується відкритістю взаємодії. Така взаємодія попереджує або зовсім виключає стресові ситуації, зближує та взаємозбагачує учасників управлінського процесу, при якому виробляється природовідпоідна лінія поведінки.
Адаптивне керівництво – це здатність керівника збирати і сполучати різні стилі управління в залежності від ситуації. Підвищення адаптивності керівництва досягається за рахунок переформування творчих груп, перепроектування завдань, модифікації посадових повноважень.
Важливою рисою адаптивного управління є спрямування його на самоконтроль, самоаналіз та саморозвиток кожного педагогічного об’єкта, що значно підвищує потенціал кадрової політики, створює умови для розвитку творчості, розкриття талантів та можливостей кожної особистості, робить адаптивну систему відкритою і демократичною.
Високий рівень формалізації процесів і застосування для оцінювання результативності та ефективності діяльності соціальних педагогічних систем кваліметричного підходу, розробленого Галиною Василівною Єльниковою, створює оптимальні можливості для автоматизації управлінських процесів.