2. Центрами культурної діяльності стали міста Лівобережної України.

Зросла роль епископських кафедр і монастирів у культурному житті. Якщо на початку XVII ст. діяло чимало друкарень, які належали міщанам, то у другій половині XVII ст. приватних міщаських друкарень не стало, залишились тільки друкарні монастирів (Києво-Печерська, Почаївська, Чернігівська, Унівська), Львівського ієзуітського колегіуму і Львівського братства, останнє, однак, зовсім перестало друкувати світські твори.

Головним освітнім і культурним центром був Києво-Могилянський колегіум, який у 1701р. набув статус Академії.

В роки Руїни він пережив тяжкі часи : чимало студентів пішли до війська, багато студентів просто розійшлися, деякі загинули під час війн і пошестей. За правління Івана Мазепи, коли для академії було споруджено новий будинок, цей заклад вступив у період свого розквіту. Кількість студентів досягла 2 тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в середині сторіччя коливалась у межах 600-1100 осіб.

Переважали вихідці з Лівобережжя, але й навчалися студенти з Правобережної України, прибували на навчання юнаки із Закарпаття, Білорусії, Росії, південно-слов”янських країн, Молдавії. Крім дітей духовенства, в академії навчалися діти козаків, селян, міщан. Це була загальноосвітня школа риторико-філософського типу. В першій половині XVIII ст. ряд викладачів став використовувати не тільки ідейну спадщину античності, патристики, схоластики та доби Відродження, але й освоювати елементи культури нового часу, зокрема, ідеї Просвітництва. Найбільше помітно це в лекціях Ф.Прокоповича, Стефана Полиновського, Мануїла Козачинського, Георгія Кониського та інш.

Академія підготувала плеяду визначних медиків і біологів, таких як І. Полетика ( в 1754-1755рр. професор Кільського університету),

Д. Самойлович, А. Шумлянський, М. Максимович, Амбодик, М.Тере-

ховський. Серед вихідців з Могилянської академії були юристи,

композитори, архітектори, і в першу чергу, діячи на ниві освіти.

Політика русифікації і колонізації шкодила культурному спілкуванню, але не могла заглушити її прогресивної течії.

Київ і Лівобережжя відігравали важливу роль у розповсюдженні в Росії системи освіти, орієнтованої на західні зразки. Зокрема, у Київській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів, дуже багато вчителів шкіл Росії, аж до Вологди і Тобольська. Завдяки їм ряд педагогічних принципів і навіть учнівських звичаїв, що були вироблені в академії, надовго вкоренилися в практиці шкіл Росії. Але від”їзд освічених людей мав украй негативний вплив на рівень культурного розвитку самої України. До його провінціалізації спричинялась і політика російського уряду, який впроваджував в Україні значно суворіші цензурні обмеження, ніж у Москві чи Петербурзі. Від середини XVIII ст., незважаючи на часткові вдосконалення, Києво – Могилянська академія почала все більше відставати до запитів часу, а підготовлені проекти заснування університету в Києві чи Батурині не були підтримані російським урядом.

Все ж за зразком Києво – Могилянської академії виникли колегіуми в інших містах – Чернігові (1700), Харкові (1726), Переяславі (1738). В цих школах також навчалися діти міщан, селян, дяків.

Статус Харківського колегіуму мав за основу Київський, але із значними доповненнями. Так, учням радили знайомитись із творами Я.П. Козельського, д’Аламбера, М.Ломоносова. З 1765р. в Харкові діяли класи природничо-інженерного профілю, підпорядковані не духовному, а цивільному відомству. На Правобережжі більшістю колегіумів керував Єзуїтський орден : Львівський, Кам”янецький, Луцький, Перемишльський, Ужгородський та інші.

Львівському колегіуму польський король надав (1661) права академії. Крім колегіумів при монастирях діяли внутрішні школи (студії). З більшості василіянських шкіл (Мільча, Білосток, Сатанів та інші) вищим курсом вважались риторика і лише в деяких (Лаврів, Замостя) викладалася і філософія.

Належне місце в культурному житті українських земель посідав Львівський вірмено-український колегіум театинців. Деякі з його вихованців стали відомими діячами культури і освіти : Антон Левицький, М. Примович.

Діяльність колегіумів і академії сприяли розширенню мережі початкових шкіл, підвищенню їх освітнього рівня.

Система початкової освіти складалася з цифірних, полкових і гарнізонних шкіл.

Значна роль у поширенні освіти належала мандрівним дякам, які працювали домашніми вчителями в заможних сім”ях.

За неповними даними в Слобідській Україні діяли в 1732р. 429 шкіл, в 1740-1748 рр. в 7 з 10 полків гетьманщини – 866 шкіл.

Сільські і міські школи утримувались громадою. На Західній Україні аналогічні школи існували під опікою братств. В більшості шкіл дітей вчили з Букваря, Псалтиря, Часослова, поширеним також було навчання хорового співу і нотної грамоти з Ірмологіонів. Для читання вибирали церковнослов”янські тексти, але вимовлялися вони на український лад. В деяких школах частина дітей вивчала математику і латинську мову.

Перші спроби запровадити в Україні обов”язкову початкову освіту були здійснені в гетьманщині. У 1760-1762 рр. лубенський полковник

І. Куляпко наказав всіх козацьких синів, здібних до науки посилати до парафіяльних шкіл, а нездібних і у літах перерослих навчати військовій справі.

Однак початкові школи в Україні не здобули сталої організації. Як правило, навчання припинялось, якщо бакаляр відходив, а іншого не вдавалось підшукати.

Братські і громадські школи були тим каналом, через які в народні маси проникали елементи книжкової освіти. Окремі вихідці з народних низів могли стати високоосвіченими людьми.

З кінця XVIII ст. сільські школи починають занепадати: далося взнаки закріпачення селян, вороже ставлення влади до заснованих не нею навчальних закладів. Лише де-не-де останні з них функціонували і в першій половині XIX ст.