Особливостями державного будівництва в Україні є:

• становлення й утвердження незалежної держави відбувалося одночасно з завершенням процесу становлення української політичної нації, формування національної самосвідомості;

• тяжке соціально-економічне становище призвело до розчарування частини населення в ідеї суверенності, чим прагнуть скористатись відкриті і приховані противники незалежності.

V. Конституція - політичний, нормативно-правовий акт держави (Основний закон), який закріплює основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, права та обов'язки громадян.

Конституція мас найвищу юридичну силу, є основою для прийняття інших нормативних актів держави.

Конституційний процес в Україні як процес підготовки нової Конституції України розпочався з прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). У ній передбачалось вироблення нової Конституції. Було утворено комісію з вироблення нового Основного закону (Конституційна комісія) і відповідну Робочу групу. Вона підготувала концепцію Конституції, яка була схвалена Верховною Радою.

Після проголошення незалежності певний час мала чинність Конституція УРСР у тій частині, яка не суперечила законам України, прийнятим після 24 серпня 1991 р. Це було зумовлено обставинами перехідного періоду. Проголошення незалежності і референдум 1 грудня 1991 р. дещо активізували конституційний процес. У 1992 р. було підготовлено офіційний проект, який у липні того ж року було винесено на всенародне обговорення. Доопрацьований проект Конституції було подано в травні 1992 р., а другий раз у жовтні 1993 р. до Верховної Ради. З різних причин, як об'єктивних, так і суб'єктивних, усі ці проекти так і не стали Основним законом України. Так закінчився перший етап сучасного конституційного процесу в Україні. Позачергові вибори народних депутатів і Президента України (1994 р.) дещо сповільнили конституційний процес. 10 листопада 1994 р. конституційну комісію було переформовано, її очолили Л. Кучма і О. Мороз.

Життя вимагало невідкладного розв'язання багатьох складних проблем дер­жавотворення. У результаті виникла ідея "Малої Конституції України", яка знайшла своє втілення у проекті закону "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні". Але Верховна Рада України відхилила його. У зв'язку з цим виникла певна колізія між Президентом України, виконавчою і законодавчою владами.

З метою розв'язання конфлікту 8 червня 1995 р. було прийнято Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України".

11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня проект було прийнято за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія завершила свою роботу.

Розпочалась копітка робота по обговоренню доопрацьованого проекту Конституції. Але політичні суперечки заважали плідній роботі. До 26 червня 1996 р. Верховна Рада України не прийняла жодного розділу Конституції. Вважаючи неприпустимим затягування конституційного процесу, Президент України підписав указ, яким призначав на вересень 1996 р. Всеукраїнський референдум з питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу, змінивши технологію розгляду Конституції. Було створено робочі групи з найболючіших питань - власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідання, яке тривало всю ніч. 28 червня 1996р. нову Конституцію України було прийнято.

Конституція юридично закріпила політичний і економічний суверенітет Української держави, її територіальну цілісність, основні права і свободи українських громадян.

VІ. Державними символами України є прапор, герб і гімн. Перелік державних символів визначає стаття 20 Конституції України. Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Після проголошення у 1991 р. незалежності, фактичного і юридичного оформлення української державності, постала нагальна потреба мати власні державні атрибути і символи. Збереження заідеологізованих радянських символів підривало авторитет незалежної держави. Державні заходи - візити, прийоми, укладання міждержавних угод - треба було проводити, маючи власні прапор, гімн, герб, печатку тощо. Якийсь час із їхньою відсутністю доводилось миритись. До прийняття нових державних символів в органах влади, установах і організаціях користувались старими.

Утвердження нової символіки протікало у гострій політичній боротьбі. Розвиток подій в країні, стрімке розширення її міжнародних відносин зумовили запровадження нових символів ще до відповідних рішень Верховної Ради України. Уже 4 вересня 1991р. над її будинком з'явився національний синьо-жовтий прапор. Такий же стяг піднімався під час візиту Голови Верховної Ради України Л. М. Кравчука до США і Канади у вересні - жовтні 1991 р. 28 січня 1992р. Верховна Рада України затвердила синьо-жовтий прапор Державним прапором.

Державний прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Ці кольори здавна використовувалися в українських землях, а в Галичині у XIX ст. були визнані національними. Подекуди українські патріоти віддавали перевагу малиновому та червоному кольорам. Їх порядок не був одразу усталеним, однак на зламі ХІХ-ХХ ст. утвердився жовто-блакитний прапор. Він з деякими змінами використовувався в період УНР та Української держави гетьмана П. Скоропадського, в Західноукраїнській Народній Республіці, як державний прапор Карпатської України, а також українськими центрами в еміграції. У 1949 р. Українська Національна Рада за кордоном вирішила, що до остаточного встановлення державних емблем незалежного владою України національний прапор є блакитно-жовтим (блакитний колір угорі і жовтий внизу).

Великий державний герб, як записано в Конституції України, встановлюється з урахуванням малого державного герба та герба Війська Запорізького. Головним елементом Великого державного герба України є Знак княжої держави Володимира Великого.

В історичній літературі прийнято вважати, що герб - це усталене відповідно до законів геральдики зображення, яке належить державі, місту або родині. Найстаріший герб Української держави - землі Володимира Великого і його династії - тризуб, відомий з Х ст. У галицьких князів гербом служило зображення лева, а у Війську Запорізькому - лицаря, козака з мушкетом. Після акту злуки УНР і ЗУНР у 1919 р. тризуб було прийнято і на західноукраїнських землях. Династичний знак Володимира Великого став символом суверенної і соборної України.

19 лютого 1992 р. Верховна Рада України визнала тризуб малим Державним гербом. Ескіз Великого герба розроблено, однак ще не затверджено.

Державний гімн України - національний гімн на музику Миколи Вербицького. Автором слів є відомий український поет, етнограф і фольклорист Павло Чубинський.

У XIX ст. за браком гімну українці співали "Многая літа", пісні і вірші "Дай, Боже, в добрий час", "Мир вам, браття, всім приносим", "Заповіт" Т. Шевченка, молитву "Боже, Великий Єдиний" та ін.

1863 р. у львівському часописі , "Мета" з'явився вірш П. Чубинського "Ще не вмерла Україна". Того ж року музику до нього написав композитор М. Вербицький. Завдяки мелодійності і патріотичному текстові пісня швидко поширилася на українських землях і за кордоном, у 1917 р. була офіційно визнана гімном Української держави.

Сьогодні український національний гімн виконується у порівнянні з оригіналом з незначними змінами.

VІІ. Одним з провідних напрямків зовнішньої політики України - це участь у загальноєвропейському процесі і, зокрема, в процесі європейської інтеграції.

ОБСЄ. З 1992 р. Україна стала учасником Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) і підписала ключовий документ НБСЄ Гельсінський Заключний акт. Це стало свідченням визнання рівноправності України у творенні демокра­тичних міждержавних стосунків і безпеки в Європі. З 1 січня 1995 р. НБСЄ стала постійно діючою організацією (ОБСЄ), важливим елементом загальноєвропейського дому. На початку грудня 1994 р. на зустрічі глав держав і урядів НБСЄ (ОБСЄ) в Будапешті лідери чотирьох держав - України, США, Великобританії та Росії - підписали Меморандум про гарантії безпеки України. В ньому три ядерні країни підтвердили свої зобов’язання поважати незалежність, суверенітет та територіаль­ну цілісність нашої держави, утримуватися від загрози чи використання сили проти України.

9 листопада 1995 р. - першою з країн СНД - Україна офіційно вступила до Ради Європи (РЄ). Це дало можливість брати участь у виробленні спільної політики Європейських держав у галузі прав людини, трансформувати національні, державні та суспільні інститути відповідно до загальноєвропейських вимог.

Вступивши до РЄ, Україна взяла на себе ряд зобов'язань, які стосуються, насам­перед, приведення її правової та політичної систем у відповідність до вимог цієї організації. Так, згідно з рекомендаціями РЄ в Україні було скасовано смертну кару. Незважаючи на опір деяких сил у державі, виконання рекомендацій РЄ від­повідає національним інтересам України, наближує її до стандартів демократичного суспільства. Для контролю за виконанням взятих на себе зобов'язань, щодо України запроваджено постійно діючий моніторинг стану справ з правами людини. За період з 1995 по 2004 рр. Україна неодноразово опинялася в ситуації, що їй загрожували виключити з РЄ за невиконання зобов'язань. Така ситуація не найкращим чином впливала на імідж України та на її відносини з Європейськими державами. Це також негативно відбиваюся на євроінтеграційних прагненнях України.

ЄС. Важливе значення для просування на шляху до європейської інтеграції є співробітництво з Європейським Союзом (ЄС). У 1992 р. Україна долучилась до співробітництва з європейськими фінансовими організаціями, зокрема, ставши членом Європейського банку реконструкції і розвитку, який був створений для допомоги країнам Східної Європи подолати комуністичне минуле. Тоді ж і почалось співро­бітництво з ЄС. Українське керівництво проголосило стратегічною метою вступ до цієї впливової міжнародної організації. У 1994 р. було підписано, а в 1998 р. набуло чинності закону Угода про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС. У документі проголошувалися такі цілі співробітництва: розвиток політичного діалогу; сприяння розвитку торгівлі, інвестицій; створення умов для взаємовигідного співробітництва в усіх галузях; підтримання зусиль України по зміцненню демократії, розвитку її економічного потенціалу та завершенню переходу де ринкової економіки. Загальну стратегію ЄС щодо України було затверджено у 1999 р.

У липні 2002 р. відбувся самміт "Україна - ЄС". Основними питаннями, що обговорювалися, були: надання Україні статусу країни з ринковою економікою і асоційоване членство країни в ЄС. За підсумками роботи самміту було прийнято рішення, що Україна не відповідає вимогам ЄС і не потрапляє до хвилі розширення ЄС у 2004 і 2007 рр. У 2003 р. Україні було надано статус "країни-сусіда ЄС". Щоб зменшити негативні наслідки від вступу в ЄС сусідів України, з ними були укладені угоди про спрощення візового режиму.

У 2005 р. починається новий етап у співробітництві з ЄС. Нове українське керівництво на чолі з Президентом В.Ющенко спрямувало всі зусилля по досягненню стратегічної мети - вступу в ЄС. На самміті "Україна - ЄС" було проголошено, що Україна відмовляється від політики багатовекторності і проголошено курс на євроінтеграцію. Основними кроками на цьому шляху є: надання Україні статусу країни з ринковою економікою; вступ до Світової організації торгівлі (СОТ); подання заявки на вступ до ЄС; початок переговорного процесу про умови вступу; набуття асоційованого членства в організації; вступ до організації. Країни ЄС схвалили доповнення до угоди з Україною, які розширюють співробітництво з нею.

НАТО. Проголошення Україною без'ядерного статусу сприяло налагодженню тісних відносин з НАТО. У 1994 р. Україна стала учасником програми НАТО “Партнерство заради миру”. У 1996 р. була схвалена індивідуальна програма партнерства Україна - НАТО. На території України проходять спільні навчання військових підрозділів (Янівський полігон під Львовом, акваторія Чорного моря). У 1997 р. в Мадриді між Україною і НАТО було підписано "Хартію про особливе партнерство". У Хартії проголошувалося, що НАТО є відкритим для вступу нових членів, що воно підтримує суверенітет і територіальну цілісність України, недоторканість її кордонів. Був визначений механізм консультацій між двома партне­рами. Україна розглядає НАТО як найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі, хоча не схвалила дії НАТО у Югославії. Для більш тісного співробітництва у Києві відкрито офіс воєнного представництва НАТО. На Празькому самміті НАТО у листопаді 2002 р., в розвиток Хартії і рішення України (травень 2002 р.) про повноправне членство в Альянсі, було затверджено План дій і Цільовий план на 2003 р., який містить перелік конкретних дій, які б переконали НАТО у серйозності намірів України. Згідно з останніми документами Україна бере на себе зобов'язання забезпечення свободи слова, розвиток громадянського суспільства, захист прав і свобод громадян, розв'язання важливих економічних і соціальних проблем, щоб наблизитись до європейських цінностей і стандартів.

На даний час, згідно соціологічних опитувань, більше половини громадян України ставляться негативно або нейтрально до вступу України в НАТО. Різко проти цього виступає і Росія, яка бачить у цьому кроці України загрозу своїй безпеці.

VІІІ. Наука.Провідним науковим центром залишається Академія наук України, проголошена в 1994 році національною. Однак і в ній нагромадились серйозні проблеми. Орієнтація на прикладні розробки супроводжувалась падінням престижності фундаментальних досліджень. Понад 90% нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Серйозною вадою є поділ науки на академічну, вузівську і галузеву. Великі труднощі в матеріально-технічному та кадровому забезпеченні створює низький рівень фінансування. Окремі інститути втратили за останні роки 50-60 % свого кадрового складу.

Спостерігалося зниження професіоналізму частини наукових співробітників через відсутність здорового суперництва, творчих дискусій, чесного і відкритого обміну думками, односторонню орієнтацію української науки на російську та ізоляцію від європейської і світової науки. Погана технічна оснащеність наукових лабораторій, різке зниження життєвого рівня і соціальна незахищеність призвели до зростання виїзду багатьох вчених за кордон. Понад 20% науковців перейшли до комерційних структур.

Такий стан у науці не дає надії на швидкий вихід України з кризи, хоча немало вчених самовіддано працює у цьому напрямі. Перебудовується робота НАН України, змінюються пріоритети. Зростає увага до фундаментальних досліджень. Йде перегрупування наукових сил. Створено Міністерство України у справах науки і технологій, діє Українська наукова асоціація. Засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук, Академія мистецтв, Академія правових наук, ряд інших галузевих академій. Виникла низка дослідних інститутів та центрів як громадських об'єднань науковців, наукових товариств. Зокрема у 1989р. відновило свою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Тіснішає співробітництво з українською діаспорою.

Освіта. У складних умовах перебувала і перебуває освіта, хоч процеси оновлення охопили і цю важливу галузь.

Основним нормативним документом у галузі освіти є Закон України "Про освіту". Його було прийнято в 1991 р., а сучасну редакцію затверджено в 1996 р. Освіта визнана пріоритетною сферою, основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави, передбачено кардинальні зміни в її роботі. Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами. Закон встановлює основні принципи освіти, її структуру, права та обов'язки учнів, студентів, викладачів, батьків, порядок організації управління та самоуправління в освіті тощо. Повна загальна середня освіта в Україні є обов'язковою.

Одним із найважливіших завдань школи є забезпечення виконання закону про мови (1989 р.). У республіці відкрито чи поновлено сотні шкіл з українською мовою навчання, організовано тисячі українських класів у школах з російською

мовою навчання. Освітня система стає більш гнучкою та різноманітною. З'явилась велика кількість ліцеїв, коледжів та гімназій. Ці заклади значно урізноманітнили навчальний процес, сприяють поглибленому розвитку здібностей в учнів та студентів. Значно більше уваги приділяється вивченню української історії, народознавства, помітні зрушення є у викладанні інших суспільних наук. У 2000 р. почала здійснюватись широкомасштабна програма реформування середньої освіти, яка має наблизити школу до сучасних вимог життя.

Зроблено перші суттєві кроки щодо реформування професійно-технічної і вищої освіти. З метою тіснішого зв'язку з середньою освітою були злиті Міністерство народної освіти та Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти в одне - Міністерство освіти і науки України. Скорочуються масштаби підготовки спеціалістів через заочну та вечірні форми навчання, здійснюється перехід на ступеневу підготовку: кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Поряд з державними створюються навчальні заклади, які базуються на інших формах власності.

Вузи стають більш самостійними у своїй діяльності. Проведено роботу по ліцензуванню (наданні дозволу на освітню діяльність) та акредитації (визначенні професійного рівня діяльності) вищих навчальних закладів. Введено поряд з державним замовленням платний прийом на навчання.

Розвиток культури переживає значні труднощі. В умовах обмеженого фінансування заклади культури змушені буквально боротись за виживання. Діяльність творчих колективів театрів, працівників музеїв, бібліотек нерідко тримається лише на ентузіазмі виконавців.