ЗАВДАННЯ
для самостійної роботи студентів другого курсу
факультетів германської філології та сходознавства
Укладач: д. ф. н. Т. С. Мейзерська
Завдання № 1. Прочитайте навчально-методичні матеріали, запропоновані у посібнику: Білоус П. В., Білоус О. П. Українська література Х1‑ХУШ ст. Навчальний посібник для самостійної роботи студента. ‑ К. ‑ Академвидав, 2010.
Завдання № 2. Письмово сформулюйте своє уявлення про Біблію. Випишіть усе, що стосується звертання до біблійних джерел у курсі давньої української літератури.
Завдання № 3. Готуючись до практичних занять, відзначайте морально-етичну проблематику досліджуваних текстів, яка пов’язана з біблійною тематикою.
Біблія (грец ‑ книжка) ‑ це священний текст християн, …який відображає багатовіковий літературний досвід близькосхідних етносів, що увібрав у себе їх різножанрову словесну творчість. Деякі книги Біблії мають безсумнівну літературну якість і цінність, бо вони не тільки створені за тогочасними літературними правилами, а й володіють магією вишуканої поезії, позначені філігранним використанням художніх прийомів. І загалом Біблія ‑ це монументальний, складний за побудовою, високохудожній літературний твір, значення якого у світовому письменстві неперехідне. Біблія ‑ це збірник релігійних і світських творів, які належать давньоєврейській та ранньохристиянській літературі. Інша назва ‑ Святе Письмо. Біблія творилася від XII ст. до н. е. до II ст. н. е. Складається зі Старого (Ветхого) Завіту, куди входять іудейські твори, та Нового Завіту, написаного ідеологами християнства. Поняття «завіт» («заповіт») сягає найдавніших уявлень про договір між Богом та людьми (Бог дарує «обраному народу» «землю обітовану», а люди зобов'язуються дотримуватися його повелінь та законів).
Старий Завіт складається із: 1) П'ятикнижжя (Буття, Вихід, Левіт, Числа, Повторення закону), книг Ісуса Павина, Суддів, Руф, двох Самуїлових книг, двох книг Царів, двох книг Хроніки, книги Ездри, книги Неємії, книги Естер. Це переважно твори релігійного змісту, проте вони є значним джерелом для пізнання історії народів Близького Сходу, зародження релігії, мистецтва, літератури, юриспруденції; 2) книг повчальних і поетичних (Йова, Псалтир (збірник псалмів), притчі Соломона, Екклезіаст (Проповідник), Пісня пісень). Ці твори здебільшого мають світський характер і містять різножанрові пам'ятки, зокрема і фольклорного походження. Є поетичні міфи, героїчні описи, ритуальні і юридичні кодекси, народні пісні, любовна лірика, притчі, приказки, перекази; 3) книги пророків — Ісайї, Єзекіїля, Даниїла, Осії, Захарія тощо, а також Плачу Єремії. Для композиції Старого Завіту характерне охоплення трьох часових пластів — минулого, сьогодення та майбутнього.
Такої схеми дотримано і в побудові Нового Завіту, в якому йдеться про народження, життя, подвиги і дива, страждання, смерть і воскресіння Ісуса Христа. Відомо чотири канонічні (офіційно визнані за священний текст) євангелія (грец. — добра звістка) — від Матвія, Луки, Марка та Іоанна, де учні Христа викладають історію його життя. Продовжують євангелія Діяння апостолів, які складаються із послань Павла, Петра, Іоанна, Юди. Завершує Новий Завіт Одкровення Іоанна Богослова (Апокаліпсис) — передбачення майбутнього.
Жанровий склад Біблії різноманітний: є в ній жанри, властиві античним і середньовічним літературам, а також ті, що визначають специфіку Книги Книг як сакрального тексту. До таких жанрів належать: міфологічні оповіді, героїчний епос, генеалогічні оповіді, біографії, оповіді про подвиги праведників, «діяння» (описи діяльності апостолів), легенди-сказання, хронологічні описи (літописи), повчання, проповіді, апологетика, апокаліптика, притчі, байки, загадки, прислів'я, приказки, молитви, гімни, пісенна поезія (псалми), епістолярні і юридичні твори.
Головним біблійним образом є Бог (Єгова, Саваоф, Адонай) ‑ творча і владарювальна сила у світі. З ним пов'язані оповіді про сотворіння світу і людини, керування світорухом. Допомагають здійснювати наміри і волю Божу ангели (грец. — посланець, вісник) — людиноподібні особи, духи, їх поділяють на три ранги: вищий — серафими (шестикрильці), середній — херувими, нижчий — архангели (Михаїл, Гавриїл, Рафаїл). Ангели живуть на небесах. Злі, нечисті сили перебувають у підземному царстві, їх очолює Вельзевул (Люципер). Світлі, добрі духи ведуть постійну боротьбу з темними, диявольськими, а об'єкт їх боротьби — людина.
У Новому Завіті Бог триєдиний (Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий) і має здатність втілюватись у людині (розповідь про народження Сина Божого). В образі Матері Божої (земної жінки) виражено ідею Богородиці, заступниці скривджених та знедолених. Замість ангелів у Новому Завіті апостоли — учні Ісуса Христа, які поширювали його заповіді (вчення), а після смерті перетворилися на святих і здатні були чудодіяти. Святий — легендарний образ, призначення якого — безпосередньо спілкуватися з Богом, бути посередником між Богом та людьми.
Алілуйя — єврейське слово гиллел, яке означає «хваліть Бога». Це слово було загальним словом для вираження радості і хвали у єврейському богослужінні; воно розпочинає і завершує собою деякі із псалмів, наприклад 112—117-й. Св. Іоанн Богослов в урочистому небесному гімні, проспіваному ангелом, який зійшов з небес, чув, «ніби голос громів сильних, котрі промовляли алілуйя! Бо воцарився Господь Вседержитель» (19:6). Гімн, проспіваний Господом разом з апостолами після Таємної вечері, також належить до хвалебних псалмів.
Амінь (істинно, хай буде так). Це слово, хоч і вживається у різних випадках, по суті має одне і те саме значення. Воно слугує підтвердженням відповіді і вживається на позначення згоди бо здійсненої поступки. Воно часом перекладається словом «істинно» і часто вживалося Господом, коли він прорікав якусь важливу істину. Повторення цього слова («істинно, істинно кажу вам») підсилює твердження. Поміж першими християнами звичаєм було для всіх присутніх на службі божій промовляти «амінь» у кінці кожної молитви або виголошення подяки (1 Кор. 14:16). Слово «амінь» є одним із імен Господа (Об'явл. 3:14), бо він — вірний і справжній Свідок. Слова «амінь і амінь» словесно прикрашають одну із урочистих пісень Давидових (Пс. 40:14)».
Верба (Лев. 23:40, Пс. 136:2, Вих. 44:4 та ін.) — дерево, яке росте у вологому ґрунті біля джерел. Красивий вигляд рослини з опущеним гіллям, відомий під назвою «верба плакуча», називають «вавилонська верба», про що йдеться у псалмі 136-му: на «вербах посеред Вавилону повісили свої арфи» (вірш 2). В іншому місці Святого Письма гілля верби назване «агнове гілля від потоку», тобто «річкові верби» (Лев. 23:40). Вербу використовували ізраїльтяни на свято Кущів. Береги Йордану досі порослі вербами, хоч не так густо, як за біблійних часів.
Купина (Вих. 3:2, 4). Так називається терновий кущ поблизу гори Хорив, який горів, але не згоряв і з якого Єгова явився Мойсею, закликавши його до визволення народу ізраїльського із рабства єгипетського. За вченням отців церкви і за церковними піснеспівами, палаюча, але неспалима купина передвістила Матір Божу, Діву Богородицю, котра стала нетлінною після народження нею Сина Божого. На думку більшості тлумачів Святого Письма, означений терновий кущ належав до одного із видів мімози або акації, які ростуть у місцях пустельних.
Порфира (Лука, 16:19), або пурпур, багряниця. Пурпурова барва, розповсюджена на Сході, у давні часи широко використовувалася у Вавилоні (Єр. 10:9, Єз. 23:15). Завіса храму і елементи одягу священиків були зроблені із матерії, зафарбованої у пурпуровий колір (Вих. 25:4, 2 Цар. 3:14). Одяг царських та інших важливих осіб виготовляли також із пурпурової матерії (порфири) (Суд. 8:26, Есф. 8:15, Дан. 5:7). Ця обставина ще більше обтяжувала образу та насмішку над Спасителем, коли на Його ворога під час суду одягли багряницю (Іоанн, 19:2‑5). Пурпурова фарба добувалася із черепашок, яких виловлювали у Середземному морі, а часом із комах, які водилися в одному із видів дубових дерев (кошеніль).
Страшний суд, «день судний», «всесвітній суд», «останній суд» у християнській есхатології — невідворотний у «кінці часів» Суд удруге явленого Ісуса Христа над усіма людьми, які будь-коли жили, що воскреснуть у плоті задля цього суду та одержать за вироком судді згідно зі своїми справами вічне блаженство у раю або вічне покарання у пеклі. Вже в єгипетській міфології відомий мотив зважування на терезах під час загробного суду добрих і злих справ кожної людини перед лицем Осірі-са (пор. у західноєвропейській іконографії страшний суд архангела Михаїла, що тримає терези). У старозавітній традиції розвинулась ідея «дня Господня» — повного і доконечного торжества Господа над своїми ворогами на землі (пор. Вих. 13:2—9; Єз. 30:3 та ін.). У міру посилення есхатологічних зацікавлень (що знайшли відображення, наприклад, у старозавітній Книзі Даниїла) і поширення віри у воскресіння мертвих «день Господень» дедалі виразніше тлумачиться як Страшний суд. У новозавітних текстах неодноразово описано, найчастіше в алегоричній формі, кінцеве відокремлення злих людей від добрих («козлів» від «овець», «куколю» від «пшениці», Мт. 13:30; 25:32‑33 та ін.). Згадується есхатологічна з'ява «Чоловічого Сина, що ходитиме на небесних хмарах із потугою та славою великою» під громоподібні звуки ангельської сурми (Мк. 24:30‑31). У присутності всіх ангелів Суддя урочисто посяде престол, перед яким зберуться «усі народи», і звершиться Суд; виправдані стануть праворуч судді (щасливий бік), засуджені — ліворуч (Мт. 25:34‑46).
Аверінцев С. Софія-Логос. Словник. — К. : Дух і літера, 2004. — С. 42; 77; 143‑144; 189‑190
С. Головащенко. Літературні жанри в Біблії.
Біблійний текст демонструє цілу низку літературних жанрів та специфічних засобів художнього вираження. Серед них трапляються властиві іншим стародавнім літературам та специфічні, що визначають особливості Біблії як релігійного, сакрального тексту. Зокрема, можна виділити такі:
— міф, або, правильніше, міфологема як особлива художня форма чуттєво-образної символізації надчуттєвого буття; розгорнута в часі оповідь, яка, проте, не претендує на історичну достовірність; антропоморфні чи то натуроморфні описи, котрі попри свою наочність мають витлумачуватися алегорично й символічно (наприклад, елементи етіологічних міфів у сюжетах про створення світу та гріхопадіння, в описах доби патріархів у Книзі Буття, а також у Пс. 17:8‑16; Йов 40:20‑26);
героїчний епос, сповнений драматизму та гіперболізації (наприклад, оповіді про вождів-суддів у Суд. та Давида у 1 Сам.);
генеалогії-«толедот», де списки поколінь наводилися задля розкриття родових зв'язків між окремими людьми та народами (приміром, Бут. 10), змалювання історичної спадкоємності традиції (1‑2 Хр., Езд., Неєм.), обґрунтування месіанських пророцтв (Мт. 1:1‑17; Лк. 3:32‑38);
біографічні оповіді, елементи яких містяться в оповіданнях про пророків (наприклад, про Мойсея у Вих. 2) та в єван гельських оповіданнях про Христа;
оповіді про праведників (т. зв. «аретологія»), близькі до біографічного жанру та героїчного епосу (наприклад, оповіді про патріарха Ноя у Бут. 6‑8; пророків Мойсея у Вих., Второз.; Іллю та Єлисея у 1 Цар., 17‑2 Цар. 2);
«діяння», описи визначних подій життя та діяльності праведників, близькі до аретології (наприклад, оповіді про старозавітних пророків та новозавітних апостолів);
оповіді-«сказання», вільні за формою, близькі й до історичних оповідань, і до легенд; до них відносять оповіді про патріархів, Мойсея, Ісуса Навина, суддів;
елементи літопису (наприклад, 1 Цар. 14:19; 1‑2 Хр.;Іс. 36‑39);
законодавчі настанови релігійно-правового, морального та культового змісту (наприклад, у Вих.; Лев.; Второз.);
повчання, настановчі коментарі морального характеру до законодавчих положень; часом містили богословські роздуми та стародавні уявлення про природу; на них базується традиція повчального коментування Біблії;
апокаліптика, компонент пророцьких писань, у якому наявні загадкові фантастичні візії, складна символіка образів та чисел, описи боротьби сил добра і зла, що часом набувають дуалістичних рис, а також есхатологічні мотиви (наприклад, «видіння» в книгах Іс., Єр., Єз., Об., численні апокрифічні Апокаліпсиси);
пророцькі промовляння та проповіді, що вирізнялися емоційністю, метафоричністю, образністю, часто поетичною формою; стали одним із джерел церковної гомілетики (мистецтва проповіді);
апологетична література, мета якої полягала в захисті та обґрунтуванні віроповчальних настанов (наприклад, Прем. Сол.; апокрифічна 4 книга Маккавейська; Дії 2:14—36; 7:2—53; Рим. 1:18—39);
притчі — невеликі повчальні оповідання, сповнені алегоріями, часто побудовані на аналогіях, порівняннях (наприклад, 2 Сам. 12:1—6; Мт. 5:13; 11:16—17; 13:44—50, інші притчі Ісуса);
афоризми та прислів'я — короткі повчальні висловлювання (приміром, Прип. 16:31; Мт. 13:57; 2 Сол. 3:10; 2 Петр. 2:22);
загадки — алегоричні описи, сформульовані як запитання для відгадування (наприклад, Суд. 14:14; 2 Цар. 10:1—3; Ез. 17:2—3);
релігійно-культові форми — молитви, гімни (наприклад, Псалтир), славослів'я-«доксологїі» (наприклад, Пс. 28; Дан. 2:20—23; Лк. 1:68), благословення та прокляття (приміром, Второз. 28:2—14; «заповіді блаженства» у Мт. 5:3—12; формула відлучення у Мк. 11:12—14);
логи — специфічний новозавітний жанр гомілетичних «висловлювань Ісуса», прообразом яких були притчі;
Євангелія — своєрідний жанр, що виник у лоні християнства, у ньому синтезовані жанри історичної оповіді, діянь та аретології, біографічної оповіді, притч, алегорій, загадок, прославлень, молитвослів'я, проповіді, моральних та культових настанов тощо; проте всі вони підпорядковані релігійно-догматичним завданням утвердження та сповідання віри в Христа;
завіти (заповіти) — жанр, якому властиві опис сакральної угоди, насамперед між Богом і людьми (наприклад, Бут. 15; 17:1—14) та нормативна настанова, необхідна для виконання (Бут. 49; Іоанн 13:31—35; 16:32—33; Дії 20:17—55, апокрифічні завіти 12-ти патріархів, Успіння Діви Марії);
Головащенко С. Біблієзнавство. Вступний курс. — К.: Либідь, 2001. — С. 269—273.
Армагедон
У християнській есхатології армагедон означає місце битви при кінці світу, у якій візьмуть участь «царі цілого всесвіту» (Об. 16:14—16). Слово походить від єврейського словосполучення, яке позначає «гору біля міста Мегідо(н)» на півночі Палестини, з якою пов'язані деякі важливі битви старозавітних часів. З Мегідо ототожнювалися «гори ізраїльські» (Єз. 38:8), де пророкувалося остаточне знищення полчищ Гога (за християнським розумінням — антихриста). У пізнішій християнській традиції (наприклад, в ідеології свідків Єгови) армагедон вживається на позначення самої битви у «кінці часів».
Василіск
У Біблії з василіском (аспидом) пов'язана смерть вождя філістимлян Ахаза. Пророк Єремія з василісками порівнює халдеїв (мешканців Вавилонії, у полоні якої тривалий час були іудеї), котрі начебто були послані Богом для покарання іудеїв, які не розкаялися за нечестивість. Таке символічно-алегоричне тлумачення василіска. Насправді василіск — земноводна істота, змія, яка належить до найотруйніших. її можна виявити за шипінням. Василіск не вигинає тіла, коли повзе. Водився за біблійних часів у Єгипті та Палестині. Яйця василіска також отруйні, можуть спричинити смерть того, хто їх з'їсть. Зазвичай василіск ховається у піску, від якого не відрізняється своїм забарвленням, тому помітити його можна за вистромленими ріжками. За найменшого дотику до василіска він вистрибує і швидко хапає свою здобич. Образ василіска надихнув пророка Ісайю вдатися до сатиричного інакомовлення щодо справ нечестивих іудеїв, котрі «висиджують зміїні яйця і тчуть павутину»; «хто з'їсть ті яйця, то помре, а якщо роздавить, то виповзе єхидна» (Іс. 59:5).
Грааль
У західноєвропейських середньовічних легендах грааль — таємнича чаша, заради наближення до якої і здобуття магічного впливу від неї лицарі здійснюють свої подвиги. Вважалося, що це посудина з кров'ю Ісуса Христа, що її зібрав Йосиф Ариматейський, який зняв із хреста тіло розіп'ятого Ісуса. Припускали, що ця чаша спочатку використовувалася Христом та апостолами під час Таємної вечері, тобто була потиром (посудиною для причастя). Місцеперебування грааля утаємничене. Серед місць, де він зберігається і з'являється, називають місто Саррас, де Йосиф Ариматейський навернув до християнства тамтешнього короля, а також загадковий замок Кобернік (Карбонік).
Грааль і священна зброя при ньому допускають до себе лише праведних, а негідники, які наближаються до святинь, зазнають ран чи смерті.
Біблія і давня українська література
Однією з найперших книг, яка з поширенням християнства потрапила на українські землі за часів Київської Русі і відтоді мала поважне значення у духовному житті українців, була Біблія. Вона тривалий час слугувала для письменників і книжників невичерпним джерелом ідей, мотивів, сюжетів, образів, літературних прийомів і засобів. Цим зумовлена ідейно-художня та виховна специфіка усієї давньоукраїнської літератури. Без знання тексту Біблії цієї специфіки не зрозуміти. Справа не тільки в тому, що давні письменники часто й охоче цитували Книгу Книг, щоб висловити своє розуміння і сприйняття світу, погляди на життя людини, суспільства, а й у тому, що Біблія — «світ символів» (за Григорієм Сковородою), який давав духовні орієнтири як у приватному житті людини, так і в її морально-етичному й естетичному самовияві. Тому біблійний текст, що пропонував життєво важливі універсалі!, гармонійно вплітався в літературні тексти, творені українськими письменниками.