Криза Пізнього Середньовіччя

Після припинення династії Хохенштауфенів в 1250 р. в Священній Римській імперії розпочався тривалий період міжцарствування (1254—1273). Але і після його закінчення і входження на престол в 1273 р.Рудольфа I Габсбурга значення центральної влади продовжувало падати, а роль правителів регіональних князівств — підвищуватися. Хоча монархи й зробили спробу відновити колишню могутність імперії, на перший план вийшли династичні інтереси: обрані королі перш за все намагалися максимально розширити володіння своїх родин: Габсбурги закріпилися в австрійських землях, Люксембурги — в Чехії, Моравії іСілезії, Віттельсбахи — в Бранденбурзі, Нідерландах і Ено. Саме в пізньому середньовіччі принцип обирати імператора набув реального втілення: протягом другої половини XIII — кінця XV століття імператор дійсно обирався з декількох кандидатів, а намагання передати владу у спадок зазвичай не мали успіху. Різко зріс вплив великих територіальних князів на політику імперії, до того ж семеро наймогутніших князів привласнили собі виключне право обрання та усунення імператора. Це супроводжувалося зміцненням середнього та дрібного дворянства, розпадом імператорського домену Хохенштауфенів і зростанням феодальних конфліктів.В той же час в Італії остаточно запанував гвельфізм, і імперія лишилася впливу на Апеннінському півострові. На західний кордонах посилиласяФранція, якій вдалося вивести з-під впливу імператора землі колишнього Бургундського королівства. Деяке пожвавлення імперської ідеї в період правління Генріха VII, який здійснив в 1310—1313 рр. експедицію до Італії і вперше після Фридріха II, що був коронований імператорською короною в Римі, було, однак, нетривалим: починаючи з кінця XIII століття Священна Римська імперія все більше обмежувалася виключно німецькими землями, перетворюючись в національне державне утворення німецького народу. Паралельно відбувався також процес звільнення імперських установ від влади папства: в період Авіньйонського полону пап роль римського папи в Європі різко знизилася, що дозволило німецькому королю Людвігу Баварському, а слідом за ним і крупним регіональним німецьким князям, вийти з підпорядкування римському престолу.Підтримання престижу та збереження можливості проведення незалежної політики в умовах посилення регіональних князівств та сусідніх держав імператорам XIV століття дозволяла опора на власні наслідні володіння: Австрію і верхньошвабські землі при імператорах з родини Габсбургів, Баварію і Пфальц при Людвігу IV і володінняЧеської корони при Люксембургах. В цьому відношенні показовим є володарювання Карла IV (1346—1378), в період правління якого центр імперії перемістився до Праги. Карлу IV вдалося провести важливу реформу конституційного устрою імперії: Золотою буллою імператора 1356 р. була заснована колегія курфюрстів з 7 членів, до складу якої увійшли архієпископи Кельна, Майнца, Тріра, король Чехії, курфюрст Пфальца, герцог Саксонії і маркграф Бранденбурга. Члени колегії курфюрстів отримали виключне право обрання імператора і фактично визначати напрямки політики імперії, за курфюрстами було також визнане право внутрішнього суверенітету, що закріпило роздрібненість німецьких держав. В той же час був усунений будь-який вплив папи на вибори імператора Кризові настрої в імперії посилилися після епідемії чуми 1347—1350 рр., яка призвела до різкого падіння чисельності населення і завдала суттєвої шкоди економіці Німеччини. В той же час друга половина XIV століття ознаменована посиленням північнонімецького союзу торгових міст Ганза, який перетворився в важливий фактор міжнародної політики і набув істотного впливу в скандинавських державах, Англії і Прибалтиці. В південній Німеччині міста також перетворилися в вагому політичну силу, яка виступила проти князів і лицарів, однак в серії військових конфліктів кінця XIV століття Швабський і Рейнський союзи міст зазнали поразки від військ імперських князів На початку XV століття різко загострилися церковно-політичні проблеми в умовах Розколу католицької церкви і зростання конциларистського руху. Функцію захисника церкви взяв на себе імператор Сигізмунд якому вдалося відновити єдність римської церкви і престиж імператора в Європі. Проте в самій імперії довелося вести додаткову боротьбу з гуситською єрессю, що охопила землі чеської корони, а спроба імператора знайти опору в містах і імперських лицарях (програма «Третьої Німеччини»^[6]) була невдалою через гострі суперечки між цими станами суспільства. Також не вдалося покласти край військовим конфліктам між суб'єктами імперіїПісля смерті Сигізмунда в 1437 р. на престолі Священної Римської імперії запанувала династія Габсбургів, представники якої, за одним винятком, продовжували володарювати в імперії до її розпуску. До кінця XV століття імперія знаходилася в глибокій кризі, яка була викликана невідповідністю її інститутів викликам часу, розпадом військової і фінансової організації і фактичним звільненням регіональних князівств від влади імператора. В князівствах почалося формування власного апарату управління, військової, судової і податкової систем, виникли представницькі органи влади (ландтаги). За часів Фрідріха III (1440—1493) імператор був втягнутий в затяжні та малоуспішні війни з Угорщиною, в той час як на інших напрямках європейської політики вплив імператора був майже відсутній. В той же час падіння впливу імператора в імперії сприяло більш активному залученню імперських соціальних класів до процесів управління і формуванню всеімперського представницького органу — рейхстагу