3.2 Стадії кваліфікації злочинів

Кваліфікація злочинів – визначення конкретної суті, якості певного суспільно небезпечного діяння, його фактичних об’єктивних і суб’єктивних ознак, встановлення їх тотожності юридичним об’єктивним та суб’єктивним ознакам певного складу злочину.

Оскільки будь-який склад злочину містить обов’язкові елементи (об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт, суб’єктивну сторону), то кваліфікація саме і полягає у встановленні таких ознак, які б точно відповідали цим елементам конкретного злочину. Кваліфікація злочинів може розглядатися як процес і як результат цього процесу.

Необхідними умовами правильної кваліфікації є точне і достовірне встановлення всіх фактичних обставин скоєного суспільно небезпечного діяння та глибоке знання чинного кримінального законодавства. Кваліфікація злочину дає змогу точно застосувати закон.

У сучасній юридичній літературі представлено два погляди на стадії кримінально-правової кваліфікації.

Перший (традиційний і більш розповсюджений) заснований на поглядах А.А. Герцензона, Л.Д. Гаухмана, В.Н. Кудрявцева, Я.М. Брайніна, Ф.Г. Бурчака, Б.А. Курінова, А.В. Наумова, А.С. Новиченко й інших учених, що сформувалися в 50–80-х роках ХХ ст.

Другий погляд опублікований у підручнику по Особливій частині кримінального права за редакцією М.І. Мельника, В.А. Клименка. Відповідно до останньої точки зору кваліфікацію пропонується розуміти як «визначення конкретної статті КК (у необхідних випадках – статей КК, їх частини, пункту), яку з позицій діючого кримінального законодавства варто застосувати при рішенні питань злочинності і караності даного діяння».

При цьому, критикуючи традиційні етапи кваліфікації, зазначені автори говорять про необхідність послідовного вирішення при кваліфікації ряду самостійних завдань, ускладнюючи їх тим, що виділяють у кваліфікації дві стадії, а всередині кожної – етапи.

Науково-практична цінність традиційного погляду загальновизнана і розвинена в подальших сучасних дослідженнях (Г.І. Бушуєв, Л.Д. Гаухман, Б.А. Кожемякин, А.А. Тер-Акопов, Ю.Ю. Сокових і ін.).

При уважному розгляді заявленої позиції виявляється, що її новаторство полягає в ускладненому для сприйняття понятійному апараті, а критика є, власне кажучи, логічна суперечка про терміни.

Отже, кваліфікація є істотною частиною (стадією) застосування закону про кримінальну відповідальність і за загальним визнанням здійснюється за допомогою декількох взаємопов’язаних етапів.

Інша справа, що одні і ті ж етапи різні автори включають у стадії правозастосування, а потім і в поняття кваліфікації. Приміром, встановлення і дослідження фактичних обставин називають як стадією застосування правової норми, так і етапом кваліфікації злочину. Насправді йдеться про різний ступінь виділення, встановлення й узагальнення незліченної кількості ознак, що відносяться до фактичних обставин, не всі з яких мають однакове юридичне, а тим більше кримінально-правове, значення. І накопичення цих ознак здійснюється, власне кажучи, на всіх стадіях, етапах. Тим більше, що будь-яка класифікація, «етапізація» досить відносна й умовна як всяка форма в порівнянні із змістом.

З врахуванням викладеного можна виділити наступні етапи кваліфікації злочину.

I. Етапи, що відносяться до фактичної складової оцінної діяльності (встановлення фактів).

1. Встановлення дійсних обставин справи, що полягає в аналізі об'єктивних і суб'єктивних ознак, що характеризують суспільно небезпечне діяння і суб'єкта злочину.

Не всі фактичні обставини мають однаково важливе кримінально-правове значення. Одні з них є обов'язковими для встановлення і набувають значення основних ознак. Інші мають кваліфікуюче (пом'якшуюче чи обтяжуюче) значення, треті іменуються факультативна, виконуючи різну роль в залежності від характеру оцінюваного діяння. Крім того, є цілий ряд фактичних обставин, які на перший погляд не мають кримінально-правового значення і не задіяні у кваліфікації, але виконують криміналістичні (пошукові), кримінально-процесуальні (доказові) і кримінологічні (попереджувальні) функції.

2. Засноване на першому етапі виділення юридично значущих ознак зі всіх обставин справи для подальшої кваліфікації. Для цього з усієї інформації про злочин виділяють, по-перше, інформацію, зібрану законним процесуальним шляхом – лише така інформація мас доказове значення, а, по-друге, ту, що характеризує ознаки юридично значущі, з якими закон пов'язує наявність певного злочину. Після цього з обраної норми виділяють ознаки, які характеризують вчинене посягання, – за наявності в диспозиції статті кількох альтернативних ознак вибирають ті, які характерні для посягання, що підлягає кваліфікації. Наприклад, при кваліфікації розкрадання за ст. 84 КК визначають, що оцінці підлягають ознаки, які характеризують спрямованість посягання проти державного чи колективного майна, спосіб розкрадання – привласнення, розтрату чи зловживання посадовим становищем, особу, котра вчинила злочин тощо. Одночасно відбувається зіставлення – констатація відповідності (тотожності) фактичних ознак посягання і ознак злочину, наведених у законі. При цьому використовується конструкція складу злочину.

За висловом В.Н. Кудрявцева, склад злочину є «з'єднувальним містком між конкретним діянням і вимогами закону». Розвиваючи цю думку, можна сказати, що склад злочину є інструментом, знаряддям, за допомогою якого встановлюється відповідність між ознаками діяння і норми. Це юридична конструкція, правове поняття, створене перш за все для того, щоб упорядкувати зіставлення факту і права. При цьому склад злочину:

а) дає змогу визначити коло ознак, які слід зіставляти:

б) дає змогу зрозуміти послідовність зіставлення окремих ознак;

в) дає змогу абстрагуватися від тих ознак, що не мають значення для кваліфікації;

г) у випадку, коли не збігається хоча б одна ознака, дає змогу зробити висновок про те, що даного складу злочину немає й можна перейти до встановлення наявності іншого складу злочину;

д) у випадку, коли не збігаються ознаки діяння і жодної з чинних кримінально-правових норм Особливої частини, стає підставою для висновку, що дане діяння не є кримінально караним;

є) при констатації наявності всіх ознак складу злочину є підставою для переходу до вирішення інших кримінально-правових питань, зокрема призначення покарання, звільнення від покарання.

Склад злочину – це система ознак, тобто сукупність взаємопов'язаних елементів, розміщених у певному порядку. Тому при кваліфікації дотримуються послідовності аналізу ознак складу злочину: спочатку аналізуються об'єктивні ознаки складу, потім – суб'єктивні. Встановлення одних ознак дає змогу виявити інші (наприклад, об'єкт посягання визначається через наслідки).

Якщо всі обов'язкові ознаки об'єкта, об'єктивної сторони, суб'єкта і суб'єктивної сторони сходяться, робиться висновок, що скоєне має бути кваліфіковано за обраною кримінально-правовою нормою.

II. Етапи, що відносяться до юридичної складової оцінної діяльності (з'ясування і застосування закону).

3. Висування кваліфікаційних версій (як окремих гіпотез), що відповідають фактичним обставинам, тобто виявлення групи споріднених складів злочинів.

4. Вибір конкретної кримінально-правової норми на основі розмежування суміжних складів злочинів і з врахуванням розбіжності кримінально-правових понять «стаття» і «норма» КК. При цьому роблять попередній висновок про те, що посягання є саме злочином, а не адміністративним проступком, цивільним деліктом чи іншим правопорушенням, також висуваються версії щодо того, яку з кримінально-правових норм може бути застосовано в даному разі, водночас констатують, що скоєне не підпадає під ознаки інших кримінально-правових норм (проводиться розмежування злочинів).

5. Юридичне закріплення рішення про кваліфікацію вчиненого в процесуальних документах, що дозволяє і сьогодні говорити про кваліфікацію як про «процес, і про результат».

Процесуальне закріплення висновку про наявність або відсутність відповідності між фактичними ознаками вчиненого посягання і ознаками злочину, передбаченими кримінально-правовою нормою, – це закріплення результатів кваліфікації злочинів.

Кримінально-правова оцінка – кваліфікація діяння – може призвести до таких результатів (висновків):

а) має місце злочин;

б) діяння передбачено кримінальним законом, але вчинено в стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні злочин ця чи при інших обставинах, що усувають суспільну небезпеку й протиправність вчиненого;

в) наявна добровільна відмова від вчинення злочину;

г) діяння через малозначність не становить суспільної небезпеки;

д) у скоєному немає ознак будь-якого злочину, передбаченого кримінальним законом.

Рішення органів попереднього розслідування, прокуратури і суду про кваліфікацію скоєного як злочину й відповідно про необхідність застосування тієї чи іншої статті Особливої частини закріплюється у процесуальних документах – у постановах органів дізнання і попереднього слідства, обвинувальному висновку, вироку, ухвалах суду. Кваліфікація, закріплена у процесуальних документах, стає обов'язковою, має певні правові наслідки для учасників пронесу. Наприклад, застосувати запобіжний захід у формі взяття під варту можна лише тоді, коли скоєне кваліфіковано за статтею закону, що передбачає покарання у вигляді позбавлення волі.

У процесуальних документах, в яких закріплюється результат кваліфікації, відображається сутність звинувачення, пред'явленого особі, тобто вказується у вчиненні якого злочину (яких злочинів) обвинувачується ця особа.

Закріплення (фіксування) результатів кваліфікації в процесуальних документах включає щонайменше три дії:

• виклад фактичних обставин справи;

• складання формули кваліфікації;

• виклад формулювання обвинувачення.

Ці три елементи, з яких складається закріплення кваліфікації, наявні насамперед у таких процесуальних документах, як постанова про порушення кримінальної справи, постанова про притягнення до кримінальної відповідальності, а також в обвинувальному висновку та вироку. Формула кваліфікації – це атрибут чи не кожного документа, який є у кримінальній справі.

Виклад фактичних обставин справи полягає у формулюванні фактичного складу діяння. Тобто, з усіх установлених у справі фактичних даних вибираються ті, які мають значення, враховуються при її вирішенні й виступають фактичною підставою застосування правової норми.

Формула кваліфікації – це вказівка на кримінально-правові норми Особливої, а в певних випадках – і Загальної частини кримінального закону, якими передбачено вчинене діяння, шляхом використання скорочених, умовних позначень. Вона становить сукупність цифрових та буквених позначень, які вказують на статті (а також на їхні частини і пункти) Загальної та Особливої частин кримінального закону, за якими кваліфікується діяння.

Формула кваліфікації, як і будь-яке скорочення, для того, щоб бути зрозумілою і піддаватися розшифруванню, має складатися з дотриманням певних правил. Загальні вимоги до формули кваліфікації такі:

• в ній має бути названий кримінальний закон, за яким кваліфікується діяння. Якщо застосуванню підлягає чинний Кримінальний кодекс України, то обмежуються загальновідомим скороченим позначенням – КК. Коли ж діяння підлягає кваліфікації за некодифікованим кримінально-правовим актом, то у формулі кваліфікації належить дати повне посилання на нього – вказати назву, ким і коли прийнято цей акт, де його офіційно опубліковано;

• якщо статтю розподілено законодавцем на кілька частин або пунктів, має бути вказано структурну частину відповідної статті;

• якщо має місце готування до злочину або замах на злочин, або ж при кваліфікації потрібно відобразити, співучасником якого виду виступала особа, у формулі кваліфікації має бути посилання на відповідну частину статей 17 чи 19 КК України;

• при кваліфікації скоєного за кількома статтями Особливої частини розділові знаки слід поставити таким чином, щоб чітко вказати, до якої статті відноситься посилання на ст. 17, ст. 19 КК. Наприклад: ч. 2 ст. 17 – ч. 3 ст. 81; ч. 6 ст. 19 – ч. 1 ст. 143 КК України. Така формула кваліфікації вказує, що особа вчинила замах на розкрадання державного або колективного майна шляхом крадіжки з проникненням в приміщення чи інше сховище та була посібником шахрайства, стосовно індивідуального майна громадян.

Значення формули кваліфікації полягає в тому, що за її допомогою можна здійснити стисле й точне посилання на кримінальний закон, скоротити обсяг процесуальних документів.

Кваліфікація злочину – динамічний процес, не просто супроводжуючий роботу правозастосувальних органів, що займаються розглядом кримінальної справи, а що становить суть цієї діяльності. Він збігається з початком кримінальної справи і закінчується його вирішенням у суді.

Кваліфікація здійснюється на всіх стадіях розслідування і судового розгляду кримінальної справи: порушення справи, збирання доказів, притягнення як обвинувачуваного особи, складання обвинувального висновку, попереднє слухання, виголошення вироку і його перегляд (незалежно від того, обвинувальний він чи виправдувальний).

На кожному з цих етапів дається юридична оцінка вчиненому: визначається склад злочину, що містить ознаки діяння, і норма КК, що передбачає відповідальність за дане діяння.

Ось кілька прикладів того, як здійснюється кваліфікація злочинів у діяльності слідчого, суду. Якщо ми кажемо, що слідчий пред’явив звинувачення особі за ст. 115 КК, це означає, що в процесі розслідування він встановив, що суспільно небезпечні дії особи повністю відповідають ознакам умисного вбивства, передбаченого ст. 115 КК. Або, наприклад, відомо, що суд кваліфікував дії підсудного за ст. 194, ч. 4 КК. Це означає, що в процесі судового слідства встановлено, що дії винної особи відповідають ознакам умисного знищення майна громадян, передбаченого ст. 194 КК.

Якщо в своєму діянні декілька складів злочину, то це повинно відобразитися в кваліфікації. Так, в ході попереднього розслідування було, скажімо, встановлено, що особа скоїла розбій, поєднаний з проникненням у житло і при цьому навмисно завдала потерпілому тяжкі тілесні ушкодження. Слідчий на підставі цього в процесуальних документах вкаже, що дії звинуваченої особи, кваліфікуються за ч. 3 ст. 187 і ч. 1 ст. 121 КК.

Висновок

Опрацювавши дану тему я визначила, що у кримінальному праві склад злочину розглядається як загальна підстава кримінальної відповідальності. Склад злочину є підставою для кримінальної відповідальності не лише тоді, коли скоєно злочин, а й при замаху на злочин і при співучасті у злочині.

Склад злочину розглядається, як юридична формула, необхідна для кваліфікації злочинів. Склад злочину є інструментом пізнання конкретних ознак окремих злочинів.

Належність конкретного злочину до тієї чи іншої групи має важливі правові наслідки.

Склад злочину – це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне. Без ознак немає і самого злочину.

На мою думку, склад злочину є єдиною і достатньою підставою кримінальної відповідальності: встановлення його ознак у конкретному суспільно небезпечному діянні особи означає, що є все необхідне для кримінальної відповідальності.

Тим самим склад злочину визначає і межі розслідування, тому що основним завданням слідства є встановлення об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину.

Важливе значення складу злочину виявляється і в тому, що він дозволяє провести, по-перше, чітке розмежування між злочином і провиною, тобто незлочинним суспільно небезпечним діянням; по-друге, відмежувати один злочин від будь-якого іншого (наприклад, крадіжку від грабежу, зловживання владою або службовим становищем від перевищення влади або службових повноважень).

Виходячи із законодавчих положень, наука кримінального права визначила, що склад злочину утворюють чотири елементи: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона.

Кожен з елементів складу злочину характеризують певні ознаки. Так, до ознак об'єкта злочину, крім суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, відносять предмет злочину. Об'єктивну сторону характеризують: дія (бездіяльність), злочинні наслідки, причинний зв'язок між дією (бездіяльністю) та наслідками, що настали, час, місце, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину. Суб'єкт злочину: осудність, вік, з якого настає кримінальна відповідальність, посадове становище, відношення до військової служби тощо. Суб'єктивну сторону: вина, мотив, мета та емоційний стан.

Таким чином, в межах загального поняття складу злочину всі ознаки, що характеризують елементи складу, поділяються на дві групи: необхідні (обов'язкові) ознаки і факультативні (необов'язкові) ознаки.

Важливе значення, на мою думку, має також кваліфікація злочинів. Вона, насамперед, є передумовою оцінки ступеня і характеру суспільної небезпеки вчиненого посягання. Кваліфікувавши скоєне як злочин й таким чином встановивши, якою статтею Особливої частини передбачено відповідальність за нього, можна визначити місце відповідного складу злочину в системі Особливої частини кримінального законодавства. Кваліфікація пов'язана і з визначенням ступеня тяжкості вчиненого злочину. Правильна кримінально-правова кваліфікація є запорукою успішного вирішення питання про відповідальність за причетність до злочину.

Правильна кваліфікація лежить в основі призначення справедливого покарання. Правильна кваліфікація відіграє свою роль і під час звільнення від кримінального покарання. Можливість застосування чи незастосування окремих видів звільнення від покарання законом ставиться в залежність від того, як кваліфіковані дії засудженого.

Список джерел

1. Бажанов М.И. Уголовное право Украини. Общая часть. – Днепропетровск, 1996. – 458 с.

2. Бажанов М.І. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник. – К.: Кондор, 2005. – 492 с.

3. Брайнін Я.М. Основні питання загального вчення про склад злочину. – К.: Вид-во КДУ, 1964. – 325 с.

4. Денисов Ю.А. Общая теория правонарушения и ответственности. – Л.: Освіта, 1999. – 455 с.

5. Загальна теорія держави та права/ За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Х.: Право, 2002. – 385 с.

6. Карпушин М.П., Курляндский В.И. Уголовная ответственность и состав преступления. – М.: Юридическая литература, 1974. – 448 с.

7. Козаченко И.Я. Уголовная ответственность: мера и форма выражения. – Свердловск: Свердловский государственный университет, 1987. – 415 с.

8. Колодій А М. Основи держави і права. – К.: Либідь, 1998. – 429 с.

9. Кондратьєв Я.Ю. Кримінальне право України (загальна частина). – К.: Генеза, 2002. – 490 с.

10. Копєйчиков В.В. Загальна теорія держави і права: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 528 с.

11. Коржанський M.Й. Кримінальне право України. Частина загальна. Курс лекцій. – К.: Наукова булема та укр. видавнича група, 1996. – 437 с.

12. Коржанський М.Й. Визначення окремих понять у Кримінальному кодексі України // Право України. – 2002. – №11. – С. 83–88.

13. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів: Навч. посібник. – К.: Атака, 2002. – 640 с.

14. Котюк І.І. Основи публічного права України. – К.: Логос, 1998. – 341 с.

15. Кримінальне право України / За ред. С.С. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 496 с.

16. Кримінальне право України. Альбом схем: Загальна частина: Навчальний посібник / Ж.Ю. Половніков. – К.: Алерта, 2003. – 560 с.

17. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник/ За редакцією професора П.С. Матишевського, доцентів П.П. Андрушко, С.Д. Шапчепко. – К.: Знання, 1997. – 561 с.

18. Кримінальне право України: Загальна частина/ За ред. М.О. Бажанова. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 522 с.

19. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Ю.В. Александров, В.А. Клименко. – К.: МАУП, 2004. – 328 с.

20. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник/ М.І. Бажанов. – К.: Кондор, 2005. – 480 с.

21. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник/ Н.В. Чернишова. – К.: Атіка, 2003. – 288 с.

22. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник/ П.Л. Фріс. – К.: Кондор, 2004. – 512 с.

23. Кримінальне право України: Навчальний посібник/ О.М. Омельчук. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 297 c.

24. Кримінальне право України: Підручник/ М.І. Мельник. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 680 c.

25. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – М.: Наука, 2001. – 250 с.

26. Лазарева В.В. Теория права и государства: Учебник для юридических вузов. – М.: Право и Закон, 1998. – 367 с.

27. Лейкина Н.С. Личность преступника и уголовная ответственность. – М.: Наука, 1996. – 294 с.

28. Литвак О. Злочинність: її причини та профілактика. – К.: Україна, 1997. – 167 с.

29. Малелін М.С. Правопорушення: поняття, причини, відповідальність. – М.: Юридична література, 1999. – 354 с

30. Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів юридичних вузів і факультетів. – К.: А.С.К., 2001. – С. 324.

31. Матузов Н.И. Теория государства и права: Курс лекций. – М.: Наука, 2000. – 776 с.

32. Мельник М.І. Кримінальне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 411 с.

33. Михеев Р.Й. Основи учення о вменяемости и невменяемости. – М.: Наука, 1998. – 361 с.

34. Навроцкий В.О. Теоретические проблемы уголовно-правовой квалификации. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 384 с.

35. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року/ За реакцією М.І. Мельника та М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, 2001. – 1104 с.

36. Нікулін С.І. Кримінальне право. – К.: Знання, 2004. – 594 с.

37. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К.: Знання, 1999. – 367 с.

38. Сабитов Р.А. Теория и практика квалификации уголовно-правовых деяний. – М.: Изд-во МГУ, 2003. – 351 с.

39. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник для вузов. – Х.: Консум, 2000. – 555 с.

40. Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в следственной и судовой практике. – К.: Юринком, 1997. – 360 с.

Размещено на Allbest.ru