5. Зарубіжний досвід реалізації державної програми зайнятості

Регулювання зайнятості населення в зарубіжних країнах є одним з важливих напрямів у політиці управління трудовими ресурсами. Спо­чатку це регулювання обмежувалося створенням центрів зайнятості або бірж праці, виплатою допомоги з безробіття, створенням системи інфо­рмації і проведенням консультацій щодо працевлаштування.

Така система регулювання зайнятості виправдовувала себе, коли безробіття ще не було масовим. З виникненням масового безробіття треба було створювати нові робочі місця, інвестувати прогресивні галузі промисловості, здійснювати перепідготовку та перекваліфікацію безробітних і осіб, що вивільнялися з виробничих структур.

Нині масштаби регулювання зайнятості в зарубіжних країнах, напрями і темпи їх змін визначаються розмірами виробництв і видів діяльності, тенденціями і швидкістю зрушення у структурі еко­номіки.

Своєрідним регулятором обсягу зайнятості в багатьох галузях промисловості розвинених країн Заходу і в Японії та темпів їх приросту е виробництво товарів на експорт. Якби промисловість цих країн була обмежена рамками національного попиту, вона мала б іншу галузеву структуру й іншу структуру зайнятості.

У регулюванні зайнятості робочої сили в промисловості важливими є рівень і темпи капіталомісткості праці.

Найбільший приріст зайнятості властивий для галузей з відносно низьким рівнем капіталомісткості праці і, навпаки, дуже стриманий у галузях з найбільшими обсягами основного капіталу з розрахунку на одного зайнятого.

На регулювання зайнятості трудових ресурсів у сільському госпо­дарстві розвинених країн впливають рівень концентрації виробництва, його спеціалізація, галузева структура, розмах і ступінь проникнення в нього науково-технічного прогресу. Тут усюди спостерігаються високі темпи скорочення зайнятості, які характеризуються певною середньорічною рівномірністю.

У сучасному будівництві виявляється активний вплив чинників, які підвищують продуктивність праці та незначний приріст чисельності і робітників порівняно зі зростанням обсягу робіт, а також тих, що стримують зростання зайнятості (індустріалізація будівельних робіт, стан­дартизація компонентів і деталей, що значно прискорюють процес буді­вельних робіт).

Важливим регулятором зайнятості населення в обслуговуючих га­лузях є тенденція до надання населенню вигод, які зменшують витрати його нервової та фізичної енергії на отримання послуг. Соціально-економічною межею таких тенденцій є платоспроможний попит насе­лення.

Нині всі економічно розвинені країни приділяють першочергову увагу проблемам зайнятості, без розв'язання яких неможливо забезпе­чити соціально-економічну стабільність. У них періодично розробля­ються, фінансуються і виконуються програми зайнятості, котрі врахо­вують специфіку конкретної соціально-економічної ситуації.

До актив­них програм зайнятості тут належать:

• програми субсидування найму на постійну роботу в приватному сек­торі. Субсидії виділяються або на стимулювання зайнятості окремих груп працівників (наприклад, молоді), або на збереження робочих місць для працівників, що підлягають звільненню;

• програми підтримання підприємств, що створюються самими безро­бітними (програми самозайнятості). Така підтримка може надаватися у вигляді допомоги по безробіттю (одноразова виплата суми, яка до­рівнює одно- або дворічній сумі допомоги) або у вигляді соціальної допомоги. Крім того, такі програми включають багато інших послуг, що надаються безкоштовно безробітним, які розпочинають своє діло;

• програми безпосереднього створення нових робочих місць у держав­ному або комерційному секторі. Найчастіше за такими програмами надається тимчасова робота як можливість для безробітного адапту­ватися в соціально-трудовій сфері, набути нових навичок, збагатити свій людський капітал і мати більше шансів знайти постійну роботу.

До пасивних програм належать програми надання всіх видів до­помоги у зв'язку із втратою роботи (допомога по безробіттю, вихідні виплати, допомога працівникам збанкрутілих підприємств, спеціальна підтримка різних груп працівників тощо) та програми дострокового виходу на пенсію (або передпенсію, оскільки людина може повернутися на роботу або з досягненням пенсійного віку перейти на пенсію). Вплив державної податкової політики на стимулювання зайнятості в розвине­них країнах здійснюється шляхом надання пільг у зв'язку із звільнен­ням від виплат у соціальні фонди, компенсації витрат на професійну підготовку і підвищення кваліфікації і безпосередньо із зменшення по­датків за створення нових робочих місць, за працевлаштування некон-курентоздатних категорій громадян.

Враховуючи, що найефективнішою політику зайнятості робить її орієнтація на забезпечення максимальної мобільності робочої сили, уряди розвинених країн сприяють створенню гнучкої системи профе­сійного навчання, яка б готувала працівників відповідно до сучасних вимог господарства та була здатною швидко й ефективно перенавчати безробітних. У багатьох країнах держава здійснює пряме цільове фінан­сування створення і функціонування центрів професійної підготовки та перепідготовки на підприємствах. Поширеною є практика дотацій держави у розмірі 50-80% витрат, пов'язаних із створенням центрів професійного навчання на підприємствах. Крім того, існує практика спеціальних державних субсидій на заробітну плату працевлаштованим молодим людям або особам передпенсійного віку у розмірі 50% витрат роботодавця на зазначені цілі протягом 3-6 місяців, що значно здешевлює для підприємств використання такої робочої сили.

Фінансові штрафи застосовуються в розвинених країнах перева­жно при використанні такого адміністративного заходу, як квотування робочих місць для інвалідів та інших неконкурентоздатних категорій працівників.

Перелічені заходи регулювання зайнятості в високорозвинених Країнах значно впливають на розвиток трудових відносин, є певним га­рантом стабільності на ринку праці. При цьому держава практично не втручається у підприємницьку діяльність. У США, наприклад, державна допомога по безробіттю зводиться до видачі матеріальної допомоги Та інформації про наявність вільних робочих місць.

Некорпоративний підхід спостерігається у політиці на ринку пра­ці в Австрії, Німеччині, Нідерландах, Швеції. Він характеризується зана­дто регулювальною роллю держави, яка виявляється у підтриманні соціально прийнятного рівня оплати праці, збереження здоров'я робіт­ників тощо. При цьому рішення з питань регулювання зайнятості тру­дових ресурсів приймаються на основі угод професійних спілок робіт­ників, роботодавців і держави. Це дає змогу зберігати соціальну стабільність у суспільстві й ефективніше пристосовуватися до зміни еконо­мічних умов.