4.4.3. Ф. Мілле. Збиральниці колосся

Відповідно спостерігається ще більш інтенсивний розвиток напрямів, течій, шкіл, з'являється чимало яскравих творчих індивідуальностей. Особистість митця зно¬ву стає центром уваги. Для підкреслення своєї незалежності від «бюргерського суспільства» з його приземленими інтересами, митці вдаються до безбоязного самовиразу, пошуку нових ідей, нечуваних досі емоцій і форм. Спочатку шоко¬ване суспільство називає їх декадентами («виродками»), але згодом усвідомлює новаторський характер Їхнього суб'єктивізму.

Західний літературний модернізм XIX—XX ст. поділяється на такі основні течЇЇ, як символізм, футуризм, сюрреалізм, дадаїзм, література єкзгіспгенциглізму, ан-пшлітература. Характерно, що на першому плані часто з'являється лірична поезія.

Символізм мав на меті розкріпачити почуття й фантазію, зрозуміти пота¬ємний, недоступний холодному розуму зв'язок між усіма явищами світу, Їх співвідношення. Найбільш типові фігури цієї течії — П. Верлсн та А. Рембо.

Верлен вносить в літературне слово музику, невимушений ритм вірша, вільні асоціації міде образами, даючи простір настрою:

В сон чорний, смутний Життя оповите. Надіє, засни, Бажання, засніте!

В міжчасся глухе Я пам'ять втрачаю Про добре й лихе... О повість од чаю!

Я в прірві страшній Колиска; колише Мене хтось на дні. Тихіше, тихіше?

(Переклад Г.Качура)

Рембо культивує уривчастість інтонації, щоб показати безмежність світу, охопленого людською свідомістю. Він прагне поєднати «всі звуки, запахи та кольори — в однім»; поетові відкривається таємне життя природи;

відчуття

В блакитні вечори стежками йтиму я;

Колотиме стерня, траву почну топтати:

Відчує свіжість піль тоді нога моя, Я вітру голову дозволю овівати.

Отож мовчу собі, сповільнюю ходу. В душі безмежної любові лиш припливи;

Все далі й далі, мов бродяга той, піду, З Природою, немов із жінкою, щасливий. {Переклад Г.Кочура)

Футурист (від лат. futurum — майбутнє) Ф.Т. Марінетті, ворог традиції та академізму, оспівував війну та техніку, яка робить людину сильнішою від древ¬ніх титанів. У творі «Мотоцикл» машину змальовано як живу істоту, що їсть бензин, відчуває похіть, коли на нього сідає дівчина тощо. Поет висловлювався за пристосування творчості до руху сучасного життя і, врешті-решт, став оспіву¬вати фашизм з його культом юності, жаги чуттєвого життя та влади.

Наслідує лепет малої дитини в прагненні знайти першооснови слова (так звана «дада» ) Т. Тцара, засновник дадаїзму.

Естетика сюрреалізму (надреалізму) має на меті показати «внутрішню прав¬ду» душі через хиткі переживання зовнішніх речей. Остаточно руйнує диктат логіки, відмовляється від розділових знаків і демонстративно називає одну зі своїх збірок «Алкоголі» Г. Аполлінер:

Старовина обридла нам безмежно

Ти чуєш бекають мости пастушко Ейфелева вежа

У печінках сидять антична Греція і Рим

Автомобіль і той здається тут застарим

Тільки релігія в нас залишилась нова-новісінька

Проста як аеропортівський ангар як трамвайна вісімка

Тільки християнство в Європі не встигло ще оепопеїться

І папа Пій являє тип наймодернішого європейця

А тобі сором бо вікна цікаві 'їдять тебе поїдом

Зайти до церкви на вранішню сповідь

(Переклад М.Лукаша)

Поза течіями та групами виявилися три найбільші прозаїки XX ст. — Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Пруст.

Кафка у романах «Процес» і «Замок» змалював світ безмежно ізольованої свідомості сучасної людини, яка. втратила зв'язки з оточенням, що постає в її уяві ворожим, зловісним, навіженим. В оповіданні «Перетворення» подано фантастичну

ситуацію обернення нещасного одинокого хлопця на величезну огидну комаху, якої соромляться родичі, ховаючи її від людей і доводячи своєю черствістю до загибелі.

Джойс — автор титанічного суперроману «УЛІСС» (одне з імен гомерів¬ського Одіссея), в якому будні й люди сучасного для автора Дубліна (столиця Ірландії) набувають міфологічної, таємної значущості; дрібне й паскудне стає неочікувано величним, описи сексуальних сцен насичуються раптом високою поезією; буття втрачає міщанські мірки, стає бурхливо-плинним, таким, що, як океан, не підлягає людським вимірам.

Пруст, з дитинства приречений астмою на життя у кімнаті, обшитій кор¬ком, побудував свою трилогію «У пошуках втраченого часу» на спогадах про минуле, яке вже не належить авторові. Малюючи наповнені гострим почуттям цінності буття картини колишнього щастя, невдач, надій та дрібних, але пінних випадків, автор підносить пам'ять, що не дає безслідно загинути людському «я».

Література екзистенціалізму, названа так через свою виразну філософську позицію, змальовує світ після Другої світової війни як безнадійно ворожу людині стихію, але закликає людину до гідності й боротьби.

А. Камю, автор філософського трактату «Міф про Сізіфа», бачить в людині приречену на безглузду боротьбу трагічну істоту. У романі «Чума» образ сме¬ртельної епідемії, яка зненацька накочується на людей і так само незрозуміле вщухає, стає символом самого життя. Героєм письменника є старий лікар, який виконує свій обов'язок до кінця, хоча й бачить безглуздість власних зусиль.

Ж.-П. Сартр, автор творів «Нудота», «Мухи», «Брудні речі», «Диявол та Гос¬подь Бог» та ін., змальовує людське існування як постійне вільне обрання тої чи іншої позиції — незалежно від тиску суспільства. Сартр шокує читачів своїм спокій¬ним відчаєм, повною відсутністю віри у доброту світу й пов'язує свій ідеал лише з самою людиною, яка утверджує серед хаосу власну волю. Характерна роль Саргра як одного з ініціаторів студентських анархічних бунтів у Франції кінця 1980 років.

Алітература («література навиворіт»), або ж антироман — відображення розпачу західного інтелігента перед реальністю, яка не підкоряється людині.

У творах А. Роб-Грійє, М. Бютора, Н. Саррот буття постає у вигляді ребуса;

будь-яка позиція людини — фальшива; минуле й прийдешнє — фікція; писати слід лише про непевні рухи душі. І взагалі, треба відмовитися навіть від форми книги: антироман, за Роб-Грійє, мусить являти шухлядку з окремими, незшити-ми листками, які читач витягає довільно; про сюжетну побудову, яка відтворює авторське розуміння життя, принципово навіть не йдеться.

Наприкінці XX ст. виникає постмодернізм, який будується вже переваж-но на пародії, цитаті, іронічному переосмисленні класики (роман «Троянди» У. Еко; «Сто років самотності» Г. Маркеса; «Хазарські хроніки» М. Павича та ін.). Тут реальність та історія розпливаються в суб'єктивно-примхливих мареннях, світ набуває характеру фантасмагорії.