Плато Титан

Ми пішли на південь, лісом. Шлях був не довгий. Мутантів розлякав вибух і ми не зустріли їх по дорозі. Під вечір моя команда вийшла з лісу на галявину. Вона дуже красива та велика. Скрізь розгортається дивовижне видовище, поляна, крім трави, засіяна безліч маргариток та фіалок. Ми зупинилися тут на ніч. До плато залишалося якихось 800 ярдів. На ніч я залишив їх самих та помчав до плато. Темна ніч та безліч звуків, але один із звуків порівняти з чимось не можна, звук від якого закладає у вухах та стає серце, пронизливий рев мутантів. Поляна для мене видалася широкою, але кінець кінцем я дійшов до плато. На ньому чувся цей рев. Звичайно я подивився на радар і помітив 28 титанозаврів. Вони були, майже, всі тут, але як їх винищити? Мені прийшлося підкрадатися до кожного та вбивати. Вони також порозумнішали та ходили гуртом. Убивши десяток, я накликав на себе біду. Вони помітили мене та погналися за мною. Я від них тікав, але вони швидко мене доганяли і мені прийшлось використати вибухівку. Ціле стадо монстрів мчалося за мною. Вони все ближче підходили до мене. Через декілька ярдів я підпалив дріт та крикнув:

— Ловіть!

Один з них накинувся на неї та зловив її. Інші накинулись на нього, щоб відібрати.

* * * * * * * * * * * * *

— Алекс, що це? — спитала Люсі. На щастя я встиг віддихатись та промовив:

— Люба, ти про що?

— Я чула вибух.

— Люсі, я нічого не чув, — сказав я. — Спи, кохана.

Чарлі так сильно спав, що не почув вибух. Я так і не чув його, бо гнався сюди, як реактивний літак. На ранок всі проснулися та пішли до плато Титан, після тої ночі мені прийшло в голову його так назвати. Дійшовши до плато, я їх повів іншим шляхом, там де не було вибуху, ми зустріли титанозавра.

— Стійте, — промовив я.

— Що сталося? — спитав Чарлі.

— Дивись, — показавши у бік титанозавра, промовив я.

— Що будемо робити? — спитала Люсі.

Я подивився на радар і промовив шепотом:

— Один, — а до команди вголос, — 500 ярдів, вітер східний, не рухається, — кажучи це, я вийняв лазер та направив його на задану позицію. Я прицілився та… не влучив! Воно ворухнулося і пішло геть. Потім я зрозумів чому. Плато ми пройшли за годину і ввійшли в ще красивішу долину. Вона простягалася до обрію і була вся поросла травою та квітами. Ми розбили на цьому місці табір для відпочинку. Пообідавши, знов вирушили в путь по майже безмежній долині. Десь у дві години, якщо вірити сонячному годиннику, а вірити треба, моя команда чула пронизливі звуки. Мутанти почали охоту і це були не звірі, а ми. Нам прийшлося знов тікати. За нами бігли десятки мінізаврів. Але моїй команді довелося зупинитися. Ні не для бою, а тому що на нашому шляху з’явилися колони, десятки чорних, не природою створених, колон.

— А це що? — спитав Чарлі.

— Тікаймо! — крикнула Люсі.

— Люсі, стій! — закричав я на неї.

— Вони нас доженуть, — сказала вона.

— То що померти від ультразвуку. Це захист від мутантів.

— Але як нам потрапити туди? — спитав Чарлі.

— Через верх, — відповів я та помітив дерево, яке мені якраз і було потрібне. Обхопив його та зламав, як сірник. Воно впала на один із колон і для нас вийшов непоганий міст через перепону. Ми швидко перелізли на інший бік та зістрибнули на землю. Я зупинився, дивлячись що станеться.

— Чого ти стоїш? — здивовано спитала Люсі.

— Зараз, почекай хвилину, люба.

— Що?

— Зараз. Я думаю не помилився, — промовив схвильовано я.

Все-таки я не помилився. Мутанти бігли прямо на нас. Всі у розпалі нас з'їсти. Перший мутант добіг до нас та, потрапивши в ультразвукове поле, помер. Всі інші зупинилися, побачивши загрозу. Вони розвернулися та пішли назад, а ми вирушили у протилежний бік. Пройшовши з 500 ярдів, з кущів вискочив чоловік та наставив на нас зброю, сердито крикнув:

— Стоять! Хто такі?

— Ми потрапили у авіакатастрофу, — сказав я.

— Пішли за мною і без різких рухів, а то я вас застрелю, — промовив він. Ми пішли за ним, з наставленим на себе автоматом. У нас не було іншого вибору.

7