2. Функції політичної системи

Будь-яка політична система багатофункціональна. До її основних функцій належать такі:

• політичне керівництво суспільством, в тому числі визначення стратегічних завдань і перспектив суспільного розвитку;

• консолідація суспільно-політичного ладу на базі цінностей, ідеалів, символів;

• регулятивна функція - вироблення певних правил поведінки, притримуватися яких зобов'язані суб'єкти політики;

• мобілізація ресурсів: ця функція покликана забезпечити максимальне використання ресурсів суспільства для здійснення поставлених завдань;

• функція розподілення матеріальних і духовних цінностей тощо.

Є й інші підходи. Г.Алмонд поділив функції політичної системи на два види.

1. Функції, що "входять":

• політична соціалізація, яка спрямована на формування певного типу як учасника політичного життя, і рекрутування - підбір людей для заповнення статусів у політичних інститутах;

• артикуляція інтересів;

• агрегування інтересів;

• політична комунікація - діяльність за згодою, досягнення компромісів.

2. Функції, що "виходять":

• нормотворчість;

• використання правил і норм;

• контроль з боку держави за дотриманням правил і норм.

У здійсненні цих функцій, на думку вченого, проявляється механізм саморегуляції системи, що дозволяє їй зберегти стійкість і єдність.

Існують і інші підходи щодо класифікації функцій політичної системи, з яких виділяють:

• авторитарне розподілення цінностей (передбачає контроль над процесом розподілення суспільних цінностей між різними суспільними групами);

• впорядкування політичних процесів (ця функція визначена самою природою політики);

• поновлення (розвиток) - пристосування до змін у суспільному житті;

• стабілізація, збереження соціальної цілісності.

Тема 3. Політичні системи й режими

Количество просмотров: 1883

Загальна теорія політики - Ярош Б.О.

Ярош Б.О., ЯрошО.Б. Загальна теорія політики: Навч. посіб. для студ. спец. "Політологія" вищ. навч. закладів. - Луцьк: РВВ "Вежа" Волин. держ. ун-ту Ім. Лесі Українки, 2005,- 240 с

Система - це органічна цілісність взаємопов'язаних елементів, які утворюють відносну єдність. У світі існують різноманітні системи, однією з яких є політична. Поняття "система" запозичене з електроніки та кібернетики, а його "перенесення" у політичну науку здійснили американські вчені Г. Алмонд, Д. Істон, У. Мітчел.

Політична система є однією з центральних проблем політології. Вона дає цілісне уявлення про організацію та функціонування політичного життя суспільства, його структуру тощо. У політичній науці існує багато теорій політичних систем:

- системного аналізу (Д. Істон, Г. Алмонд);

- кібернетичний підхід (К. Дойч);

- соціальна (Т. Парсонс);

- зовнішньополітична (Г. Пауелл, М. Каплан).

Політична система - це цілісна, інтегрована сукупність політичних суб'єктів, структур і відносин, яка відображає інтереси більшості політичних і соціальних сил суспільства. Політична система має конкретно-історичну форму взаємодії суб'єктів політики, встановлює відповідні відносини між ними, владно впорядковує діяльність і політичні відносини.

Визначальним елементом політичної системи є держава. Крім неї, у політичну систему входять політичні партії, профспілки, асоціації, ініціативні групи, групи впливу, тиску, соціально-політичні організації та рухи (за Д. Істоном).

Політична система визначається як динамічний функціональний механізм, що перетворює імпульси, які йдуть від оточення і від самих політичних структур, у політичні рішення, котрі визначають політичну поведінку та інші громадянські прояви, Виходячи з функціонування загальної системи ("ввід", "конверсія", "вихід"), прихильники цього підходу стверджують, що політична система отримує "ввід", куди надходять імпульси - вимоги (виплата зарплати) й підтримка (сплата податків), і "вивід", звідки з'являються політичні рішення, за допомогою яких розподіляються цінності, а також здійснюються інші політичні дії.

Структуру політичної системи складають такі елементи:

1) політична організація суспільства - це система інститутів, у межах яких відбувається політичне життя суспільства (держава, політичні партії, громадсько-політичні рухи, громадські організації);

2) політичні відносини - відносини суб'єктів політики з приводу завоювання та здійснення влади (міжкласові, міжнаціональні, міждержавні);

3) політичні принципи та норми, які формують політичну поведінку та свідомість людини відповідно до цілей і завдань політичної системи;

4) засоби масової інформації - розгалужена мережа структур, які займаються збором, поширенням інформації, пропагуючи політичні та правові норми;

5) політична свідомість та культура - сукупність уявлень про політичне життя, політичні ідеї, документи тощо.

Функції політичної системи (за Ф. Кирилюком):

1. Функція висловлення інтересів. Політична система через різні організації повинна представляти в суспільстві інтереси різних соціальних груп. У противному разі вони можуть знаходити інші, часто досить руйнівні, форми вираження своїх вимог.

2. Функція узагальнення інтересів. Розмежованість інтересів різних соціальних груп надзвичайно велика. Тому з'являється потреба їх узагальнити, перекласти вимоги на мову програм і довести їх до влади. Цю функцію виконують переважно партії.

3. Функція напрацювання правил і норм, її виконують законодавчі органи, видаючи нормативні документи.

4. Функція застосування правил. Виконання цієї функції є прерогативою виконавчих органів, які реалізують рішення законодавців.

5. Функція контролю застосування правил. Цю функцію виконують судові органи та інші органи насилля чи примусу.

6. Функція політичної комунікації. Вона допускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами.

Вирішення проблеми типології політичних систем почалося ще за часів Платона. У своїх загальновідомих працях "Держава" і "Закони" мислитель висуває ідею політичного кругообігу: переходи основних форм державного правління один в другий (тимократія, олігархія, демократія, тиранія). Цей рух розуміється як поступове (поетапне) "виродження ідеального стану". Політичний режим базується на таких соціальних складових - філософи (керуючі), стражі й робітники. Кожен із складових станів відображає керуюче, захисне й ділове начала. Намагаючися зберегти спокій і усталеність систем, Платон виступає проти нововведень, вважаючи, що вони завдають тільки шкоди.

Будучи ідеологом афінської аристократії, Платон виступав проти допущення народу до влади. Тільки аристократи, які мали належну освіту, можуть найкраще керувати. Найкраще це вміють філософи. Платон писав: "Немає надії позбутися лиха у державі... крім як за допомогою спеціального союзу між політичною владою і філософією, ті, кого називають царями, повинні щиро і серйозно зайнятися філософією" (Платон. Сочинения.- Т. З, Ч. 1,- С. 473).

Разом з тим "ідеальна держава" Платона - це закрите ієрархічне суспільство з абсолютною владою правлячого стану, де зберігається регламентація соці&пьно-побутових відносин, запроваджено жорсткий моральний та ідеологічний контроль.

Пошуки кращих і справедливих політичних систем продовжив Арістотель. Класичною стала його типологія форм правління за числом осіб, які знаходяться при владі: влада одного (монархія) і її деградована форма - тиранія. Аристократія як влада не багатьох кращих і деградована форма - олігархія (клан багатих). Політія як влада більшості (республіка), де правлять за допомогою законів і вибраних урядовців. Негативним антиподом політії виступає демократія, де владу узурпує некерована юрба. Головна ціль політичної системи - вище благо громадян. Таким благом "є справедливість, тобто те, що служить спільній користі" (Аристотель. Политика: Сочинения в 4-х т.- М.: Мысль, 1983.— Т. 4.- С. 467). Такої справедливості можуть досягти лише вільні люди, а раби мають залишатися рабами. Найголовнішими рисами управління повинні бути відданість політичній системі, управлінські здібності та справедливість.

Політична наука виробила узагальнену класифікацію:

• за джерелом політичної влади: демократичну, автократичну, тоталітарну;

• за ставленням до дійсності: консервативну, реформаторську, прогресивну, реакційну;

• за станом політичної структури й рівня політичної культури: англо-американську, континентально-європейську, доіндустрі-альну, тоталітарну;

• за характером і спрямованістю політичного процесу: командну, змагальну, соціопримирливу;

• за наявністю всіх складників системи: завершені, незавершені, перехідні, змішані.

Політичний режим - це спосіб функціонування політичної системи суспільства, який визначає характер політичного життя в країні, відображає рівень політичної свободи і ставлення органів влади до правових основ їх діяльності.

Найбільш поширена типологія політичних режимів ~ це поділ на тоталітарний, авторитарний, демократичний. Є чимало варіантів перехідних режимів.

Авторитаризм - це політичний режим, при якому політична влада здійснюється конкретним суб'єктом (сім'єю, партією, соціальним класом) при мінімальній участі народу. Класичний приклад обстоювання авторитарного режиму - вислів Людовіка XIV "Держава - це я".

Характерні риси авторитарного режиму:

- концентрація влади в руках політичного лідера чи певної групи;

- наявність у державі лише ключових важелів суспільного життя;

- відсутність величезного репресивного апарату;

- дозвіл громадянам всього того, що не заборонено;

- наявність деяких елементів демократії (вибори, . парламентська боротьба);

- обмеження і чітка регламентація політичних прав і політичної поведінки як окремих громадян, так і громадських об'єднань.

Демократичний політичний режим - це спосіб функціонування політичної системи, заснований на визнанні народу як джерела влади, його права брати участь у вирішенні державних та суспільних справ і наділення громадян достатньо широким колом прав і свобод.

Характерні риси демократичного політичного режиму:

- обрання представницьких органів державної влади й місцевого самоврядування шляхом загальних, рівних, прямих виборів при таємному голосуванні;

- наявність у парламенту виняткового права видавати загальнодержавні закони;

- розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу й судову, наявність механізму стримувань і противаг між ними;

- структурована багатопартійність;

- прийняття політичних рішень більшістю при повазі інтересів і прав меншості;

Тоталітарний політичний режим - це спосіб функціонування політичної системи, якій притаманні такі риси:

- існування єдиної загальної ідеології, яка пронизує всі сфери життя суспільства;

- монополізація влади єдиною масовою партією, яка зрощена з державними органами;

- постійні чи періодичні репресії як засіб внутрішньої політики;

- монополія держави на засоби масової інформації;

- абсолютна відсутність плюралізму;

- жорсткий контроль зі сторони держави за економікою;

- ліквідація майже всіх форм недержавної форми власності;

- відсутність опозиції.

У політичній науці виділяють два основні типи тоталітарних режимів: тоталітаризм із лівим ухилом (сталінізм, маоїзм) і правим ухилом (німецький націонал-соціалізм).

5.

Наукові спроби визначити сутність політичної партії, її місце в політичному житті суспільства були здійснені у XIX ст. При цьому в розумінні сутності партії виокремились такі три основних підходи:

1) партія - це ідеологічна спільність людей, їх добровільне об'єднання навколо якоїсь ідеології. Таке розуміння характерне, зокрема, для ліберального напряму в історії політичної думки;

2) партія — це організація певного суспільного класу чи соціальної групи. Розуміння політичної партії як суто класової організації, виразника корінних інтересів того чи іншого класу характерне для марксизму;

3) партія — це громадська організація, інститут політичної системи, головним завданням якого є завоювання, утримання й використання державної влади.

Узагальнивши ці підходи, відомий американський політолог Дж. Паломбара вирізнив чотири основних елементи, які конституюють політичну партію. Будь-яка партія, вважає він, по-перше, є носієм ідеології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу й людини. По-друге, партія — це організація, тобто відносно тривале в часі об'єднання людей, це інститут. По-третє, метою партії є завоювання і здійснення влади. По-четверте, кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу аж до членства або активної участі в ній.

Отже, політична партія — це добровільне та організаційно і оформлене об'єднання громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом і здобуття, утримання і використання державної влади.

У розвитку партій як суб'єктів політичної діяльності М. Вебер розрізняв три стадії: аристократичної категорії (угруповання), політичного клубу і масової партії. Щоправда, всі стадії пройшли насправді лише дві англійські партії — вігів і торі. Більшість сучасних політичних партій сформувались одразу як масові партії.