3. Характеристика поглядів у творі.

   1. Соціальна онтологія.

Онтологія – це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Відповідно, соціальна онтологія – це вчення про буття соціуму або суспільства, засади його утворення, виникнення, з’ясування його суті.

Соціальна онтологія та засади соціального пізнання схожі поняття, але перше розглядає людину у контексті системи суспільство-особистість, а друге – особистість-суспільство.

Кассірер в центр своєї роботи ставить не суспільство, а людину. Для нього первинним є причинно-наслідковий зв'язок людина-суспільство, а не навпаки. Тому, на мою думку, доцільніше відразу перейти до наступного підрозділу, який, власне, і розкриває суть цього зв’язку.

2. Засади соціального пізнання.

Кассірер пише, що на перших стадіях людське пізнання направлене виключно на оточуючий її світ. Адже усі її безпосередні потреби та майже всі інтереси людини залежать від її природного оточення. Іншими словами, від соціуму, у якому живе людина. Тому людина не може жити, якщо вона постійно не пристосовується до умов оточуючого її світу, або соціуму.

Отож, спочатку людина, коли людина тільки входить у соціум, всі її розумові процеси направлені на пристосування до безпосереднього оточення. Але в результаті розвитку культури проявляється й протилежна тенденція людського буття. Простежуючи розвиток людської свідомості, Кассірер стверджує, що вже на перших стадіях його розвитку з’являється інтровертна (занурення у світ роздумів та уяви, занурення «у себе») позиція, яка доповнює екстравертну (направленість лібідо людини на зовнішній світ). Простежуючи далі розвиток людської культури можна побачити, що інтровертів точка зору поступово виходить на перший план.

І справді, якщо ми простежимо розвиток людства, можна побачити що так воно і є. У перших міфологічних поясненнях всесвіту ми завжди знаходимо примітивну антропологію разом з примітивною космологією. Питання про походження світу завжди переплітається з питанням про походження людини.

Якщо на початку розвитку людства, суспільний фактор розглядався як ключовий, адже, як правило, тільки у соціумі людина могла вижити, то з розвитком культури людська особистість все більше виокремлювалася з соціуму. Найвищою цінністю стає людське життя. Якщо у старовинні часи людське життя не було настільки важливим, то у новий час воно підноситься на п’єдестал.

Якщо прослідкувати за розвитком релігії, можна дуже чітко побачити всі ці процеси. Адже будь-яка релігія направлена на соціум, вона нав’язує певні моральні норми поведінки серед людей, слідування яким має забезпечити прихильність того чи іншого «Бога». Я не буду занурюватися у проблему існування Бога, але у контексті питання, яке розглядається, я хочу звернути увагу на те, що всі ці норми і закони поведінки людини у соціумі були складені й записані людьми. Тобто люди самі собі визначили норми поведінки, щоб було легше собою керувати (точніше, керувати масами). І зараз, коли особистість виходить на перший план, релігія і «віра в Бога» (як і все що з неї витікає), втрачає свою актуальність. Людина все більше впевнюється у своїй зверхності. Але найголовніше, вона починає розуміти, що якому б Богу вона не молилася, все залежить тільки від неї самої.

Щодо релігії, то за нею залишається соціальна функція «підтримання порядку», тобто донести до людини необхідність слідувати моральним настановам. Однак, як я вже зазначив, коли розвиток людської особистості виносить цінність людського життя на перший план, не залежачи від вимог релігії, індивід усвідомлює безцінність свого життя та переносить це знання на інших людей. Таким чином людина сама себе, вже усвідомлено ставить у рамки певної поведінки (вона не нав’язується, як це відбувається у релігії) у соціумі.

Звичайно я не заперечую, що це поки що є певною утопією, адже людство розвивається нерівномірно. Якісь особистості швидше приходять до цього, якісь – повільніше, а хтось – взагалі не приходить. Однак я переконаний, що якщо людство буде продовжувати розвиватися у цьому напрямку, то рано чи пізно ми всі до цього прийдемо.

Щодо релігії, я не заперечую необхідність її існування (адже людині треба у щось вірити), але з подальшим розвитком людини та особистості вона буде все більше й більше втрачати свою актуальність. Адже, як пише Кассірер, релігія показує нам, що людина двоїста – одна річ людина до гріхопадіння, зовсім інша – після. Цю проблему детально розглянув Августін.

Людина була створена по образу Бога, і у своєму первісному стані - у тому, в якому вона вийшла з божественних рук, вона дорівнювала своєму прототипу. Але все це було нею втрачене після гріхопадіння Адама. З цього моменту вся первісна могутність розуму потьмяніла. А сам по собі, наодинці із собою й своїми власними можливостями людина не здатна знайти шлях назад, перебудувати себе самотужки й повернутися до своєї чистої сутності. Якби подібне повернення й було можливе, то лише надприродним образом - за допомогою божественної благодаті.

Таким чином релігія намагається гнітити людську індивідуальність, підпорядковуючи всі її можливості Богу та його волі. Якщо просунутися далі, то принизити особистість вигідно, особливо для тих, хто стоїть на самій вершині ієрархії, як церкви, так і держави. Власне такі процеси й проходили за раннього середньовіччя.

Однак, якщо прибрати весь цей накип із людських прагнень до влади, то релігія сама по собі й не прагне дати визначення людської суті. Як пише Кассірер, релігія не може бути ясною та раціональною, адже те, про що вона розповідає – це темна історія людського гріхопадіння. Раціональне пояснення цього факту неможливе, адже ми не можемо пояснити людський гріх, так як він не є продуктом або результатом якої-небудь природної причини. Так само ми не можемо пояснити людське спасіння, так як воно залежить від незбагненного акту божої милості: воно вільно дарується та вільно відбирається, та ніяким людським достоїнством заслужити його неможливо. Отож, релігія й не претендує на прояснення таємниць людини. Вона тільки підтверджує й поглиблює цю таємницю.

Тому релігія є антиподом науки і йде непримириме їх суперництво. Якщо за середньовіччя вигравала церква, то зараз, з розвитком особистості, наука все ближче й ближче до перемоги. Ось чому я наголошував на тому, що поступово релігія все більше й більше втрачає свою актуальність, адже вона прагне зберегти сутність людини у таємниці від неї самої, а людський розум прагне докопатися до суті та пізнати її.