I козаки кинулись лiчити трупи та зносити поранених на край провалля.

- А що, панове-товаришi й друзi,- звернувся до тяжко-ранених Шрам, - чи волите тут лишитися межи нiмотою, бо нам брати вас з собою незручно, чи хочете, може, прогулятися в останнiй раз от з цiєї скелi i спочити козацьким сном на долинi?

- Не кидайте, братцi, нас тут па муки! - застогнали однi.

- Кидайте з скелi! - прохали другi.

- Вiд братньої руки й смерть красна - рiшили третi.

- Ну так, славнi лицарi й дорогi друзi, ми вволимо вашу останню волю,- сказав велебно сотник,- i перед вашою отвертою могилою заприсягнемося ще от у чiм: коли надiйде наш останнiй час i вцiлiвша жменя нас не спроможна буде боронитися проти звiра, то ми також не дамо нiкого живим iiороговi в руки i вб'ємо один другого! Чи згода, панове?

- Згода, пане отамане! Присягаємось! - шпарко вiдгукнулися всi.

- Ну, тож попрощаємося з ними,- сказав сотник i поцiлував першого пораненого в побiлiлi губи, витерши рукою очi й промовивши: - Прощавай, дорогий товаришу, не згадуй нас лихом!

А поранений теж шепотiв:

- Пошли й вам, господи, чесну смерть та швидше зобачитися!

Найближчi козаки поцiлували ще раз пiдхопленого на руки товариша, а за хвилину вiн уже з шумом летiв униз, наближаючись до смертного лiжка...

Х

Орися вийшла з церкви, прямуючи до околишньої вартової башти; там вона помiж лежавшим бойовим припасом знайшла цiлий жмуток гноту i поклала його у фартух; потiм з цiєю ношею вона зiйшла з муру до покою хорунжого. На порозi сидiла, наче статуя, Катря, склавши на пiдобгатих колiнах руки й схиливши безнадiйно голову, обважнiлу вiд надсильних страждань. Орися окликнула свою подругу, але остання не поворухнулась навiть, так далеко була вона в той час вiд цього мiсця.

- Катре! - доторкнулась Орися її плеча.- Ти заснула i завмерла зовсiм?

- Чого треба? Хто прийшов? - спитала стурбовано Катря i скочила нервово на ноги.

- Тебе менi треба,- заспокоїла її Орися,- ходiмо поробимо вдвох, то, може, й на душi полегшає.

- Куди пiду? До нього?

- Я поведу, вiзьми мерщiй двi лiхтарнi з собою,- командувала Орися.

Катря вийшла покiрно в сiни i зараз вернулась з двома засвiтленими лiхтарнями.

- Ну, одну держи, а другу дай сюди i йди за мною. Проходячи повз складницi всякої зброї пiд одною повiткою, Орися взяла два заступи i один дала Катрi.

- На, неси!

- Куди ж ми йдемо? Яму копати? Для кого? - сполохалась Катря i вся затремтiла.

- От зараз побачиш!

Орися пiдiйшла до церковної огорожi, вийшла на цвинтар i почала в противолеглому кутку шукати щось межи кущами.

- Шукай ось тут камiнь! - запросила вона й подругу.

Незабаром остання пiд корою наваленого пожовклого листя знайшла його.

Пiсля двох-трьох потужних зусиль камiнь здвигнувся з мiсця i одним боком пiднявся; трохи завалившоїся землi впало десь глибоко у вiдтуленому пiд каменем колодязi, i це в порожнечi вiдгукнулося довгою луною.

Обидвi подруги, сторожко ступаючи на щаблi старої драбини, приставленої до краю колодязя, спустилися на саме дно ями.

В круглих, видовбаних у глинi боках в однiм мiсцi чорнiли вробленi в кам'яну оправу низенькi залiзнi дверi. Орися пiднесла до них лiхтарню i почала вставляти ключ, а Катря тремтiла вся вiд вогкого холоду й цiкавостi.

Дзенькнув замок, i пiсля дужого натиску Орисi й Катрi важкi дверi трохи вiдчинилися; у вiдкриту чорну пащу вдарила зверху течiя холодного повiтря i мало не загасила лiхтарнi. Пройшовши, або, лiпше сказати, пролiзши через вузький i низький прохiд, нашi подруги спустилися в осередковий льох, що мiстився пiд самою церквою; вiн уявляв з себе помешкання середньої величини. Баня його пiддержувалася в двох мiсцях товстими палями, що пiдпирали простягнутi вгорi дубовi бантини. Праворуч у стiнi чорнiли ще меншi залiзнi дверi. Орися вiдчинила їх i освiтила лiхтарнею вхiд; за дверима йшли вирубленi з каменю схiдцi i заверталися вузеньким печеровим хiдником налiво, вниз. По кутках головного льоху йшли низькi нори, нерiвне вигинаючись i кiнчаючись трохи меншими льохами, очевидячки, розмiщеними пiд роговими вартовими баштами. В кожнiм льоху навалено було стiльки бочок i барил, що трудно було й повернутися, а в головнiм, опрiч цiлої гори бочок, стояв посерединi ще величезний шаплик, сповнений доверху мушкетним порохом i вкритий рядном. В льоху пахло важким духом селiтри i сiрки; завдяки тiльки вогкостi порохнява не лiтала в повiтрi, а лежала тихо на сирiй долiвцi, бо iнакше смiливiсть двох вiдвiдачок з лiхтарнями не минулася б безкарно.

- Ну, постав, Катре, лiхтарнi он туди далi, до стiнки. i бери заступа,- казала Орися,роботи багато, а часу мало.

- Що ж треба робити? - спиталася, не зрозумiвши приказу, Катря з заступом у руках.

- От вiд цього шаплика треба до кожного крайнього льоху копати по рiвчаку.

- Я думала, скарби будемо копати,- закопилила губу Катря, i в її голосi почулося журне невдоволення.

- От скiнчимо мерщiй цю роботу, тодi й за скарби вiзьмемось,- заспокоїла її з усмiхом Орися.