I висипало козацтво з запорожцями па вали, I, наче мак той, вкрило їх своєю рiзнофарбною одежею.

Затрiщали рушницi й гакiвницi на пiдбiгаючого ворога i повалили першi ряди, але другi ряди перескакували через трупи i неслися вперед, пiдбадьоренi тим, що замовкла в пригородi гармашня; ще раз ударив стрiл, змiшав ряди, проте ж не спини.в нападаючих,- вони вже пiдбiгали до ровiв i по розвалених та пiдбитих ядрами й картечами укосах легко здиралися нагору.

- Гей, пане хорунжий! Ану вiзьми з собою завзятцiв з нiвсотки та спробуй їм у потилицю зайти, з болота; може-т'аки, став нам ще раз у пригодi стане!

Вибрав хорунжий з своєї сотнi п'ятдесят завзятих i поспiшився праворуч, бiля мiстечка, вийти на став; край берега оголене дно настiльки вже було скуте морозом, що могло смiливо здержати козакiв.

А нiмцi, наче кiшки, дралися на вали; козаки приймали їх списами, шаблями, пацугами i знятими з гармат та возiв колесами; а Шрам, ухопивши голоблище, мотлошив ним ворога, широко розмахуючи та приказуючи:

- Ану!.. Ра-азом! От так їх;! Валяй!..

I валилися нiмцi як снопи; падаючi перекидали лiзучих, i сповнялись рови трупами; повiтря тряслося вiд брязкоту, хрупоту, стогону, лементу, вiд звiрячих вигукiв i прокльонiв. Купи трупiв сповняли рови i тим улегшали нападаючим приступ. Частина пiхоти, ставши над берегом ставу, почала стрiляти з рушниць, i кулi, пробиваючи козацькi ряди, скидали чубатих з валiв униз, до нiмоти; мiж тим новi нiмецькi сили, бачачи, як зменшується число оборонцiв, ще з бiльшим озвiрiнням лiзли на вали, захоплюючи найпридобнiшi мiсця. Вже Мастигуба, пробитий двома кулями, крикнув своїм: "Прощавайте, хлопцi!" - i впав навзнак, вiдкинувши далеко свiй закурений порохом чуб; вже Рубайголова, пiднятий на чотири списи, впустив ятаган i тiльки вспiв показати ворогам дулю; вже Горiлкодуй, з розрублепим по саме перепело плечем, повалився, i коли його хотiли пiдняти, просив тiльки, скрегочучи зубами: "Покиньте мене, братцi... Швидко дiйду, а от повернiть мене тiльки спиною до собак, щоб очi мої перед смертю не бачили цiєї поганi"; вже почала пiдупадати козача сила... Коли зненацька праворуч розлягся стрiл, за ним услiд страшенний вигук, i хорунжий, мов яструб, ударив з своїми завзятцями збоку; батави, що стояли для пiдмоги осторонь, згубивши вiдразу чоловiка тридцять, шелеснулись на цих же й зiбгали їх; тi, що злiзли на вали, остовпiли в нерозумiнню, а хорунжий, як бурун, прорублюючи направо й налiво цiлi вулицi, вiдсував ворожi ряди вiд валiв до провалля.

- Спасибi, хорунжий! Добре! - кричав несамовито Шрам. - Так їх, каторжних! Бий, криши дияволiв на шматки!

- Анумо! За мною, дiти! Бий їх на всю руку! - гукнув сотник i з перначем кинувся вниз на вiдступаючого ворога.

- Гей, погуляймо, хлопцi! - скрикнув Шрам, i все, що зосталося живого, роз'ятрене сказом одчайдушної оборони, кинулось потужною хвилею на збившогося в купу ворога.

Здригнулись нiмцi i подалися назад, не маючи сили витримати з двох бокiв такого шаленого натиску, натовпом посунулись вони просто до ярiв та бескидiв... Ще хвилина - i ряди їх, стиснутi озвiрiлими козаками, почали стрiмголов падати з сторчавих скель униз на гостре камiння i ребра гранiту, а козаки до того оскаженiли в своїй лютостi, що й самi почали обриватися з скель услiд за нiмцями. Хорунжий схопив двох нiмцiв за горла, зiпхнув їх зi скелi i сам полетiв за ними навздогiн.

- Куди ти, к бiсу? - спитав був його запорожець, а потiм почухав потилицю й додав: - Ат, шкода чоловiка - добрий козарлюга був!

- Стривайте, дурноголовi! - кричав сотник, пiднявши скривавлену руку вгору.- Що то ви стрибаєте в прiрву? Вже й жодного ворога не лишилося!

Коли юрба трохи опам'яталася, спинилась i вже почала була вимощувати на ранених свою ще не втихлу лютiсть, сотник пiдняв над головою пернач i грiзно крикнув:

- Годi! Анi з мiсця! Слухати мого наказу! Всi оточили сотника i, знявши шапки, тiльки обтирали пiт i кров з розчервонiлих облич.

- Дяка боговi, ми з цими ворогами порахувались; але й нас, братцi, значно зменшилось, лютi ж вороги оточують нас необорним колом; пiдбито нашi захисницi-гармати, розвалено окопища, випущено в Днiстро наш став рiдний, i от-от не мине й години, як цiлi хмари сарани цiєї налетять на нас... Так от вам яка моя рада: хоча й все одно пропадати нам треба, але проте ж хочеться подовше помахати руками i якнайбiльше вирядити в пекло цiєї тварюки, так для цього треба нам цей пригород покинути, а перейти у мiстечко, за мури замковi: там i вали суть, i чотири баби, - все-таки трохи продержимось.

- Розумне твоє слово, пане сотнику! - з ухвалою вiдкликнулися всi.

- Ну, тож не гайте часу, братцi, бо ляшки з татарвою нам вiдпочити не дадуть. Та от ще що: мертвих, тих, що зовсiм сконали вже, ми з собою не вiзьмемо, бо нема часу з ними вовтузитися, а ранених не можна кидати катам на знущання...

- Не можна, не можна, пане отамане! - обiзвались Шрам i старий запорожець.

- А як i з собою брати їх теж неспроможне, бо й нам лишилося пожити на свiтi годин зо три, не бiльше, то моя рада така: поскидати їх он з тої кручi в провалля,- поки долетять, то й кiстки їм розсипляться, стало буть, i смерть буде приємнiша!

- Що й казати! - згодився сивий запорожець.- Що приємнiше, то приємнiше... Беркицьнутися разiв зо два-три в повiтрi, мов на релях, а потiм i на перинi лягти.

- Вiрно! - пiддержав Шрам.-Але от тiльки менi здається, що треба б про це поранених спитатися.

- Ну й Шрам! - загомонiли навкруги.- Скаже слово - так мов тобi дратвою приточає!