2. Диспозиція: як розташувати?
Тут розглядаються проблеми розгортання й оформлення зібраного матеріалу, йде пошук відповіді на запитання „де сказати?” Античний канон передбачав чотири частини, що визначають лінійну структуру мовлення: вступ, розповідь або виклад, роздум або спосіб переконання, висновок. Сучасна ж композиція тексту традиційно має три частини: передмова або вступ, основна частина, висновок (резюме).
Вступ слугує для введення реципієнта в тему, аби знав, про що взагалі йтиметься. Його завданням також є привернення уваги до матеріалу. Може йти мова про місце й час, про характер і властивості. Ця частина повинна бути зрозумілою і якомога коротшою, а головне – підготувати до сприйняття основного змісту, сприяти адекватному розумінню теми й ідеї твору.
В основній частині потрібно показати всебічне знання предмета мовлення, враховуючи характер аудиторії й дотримуючись причиново-наслідкових відношень. Тут зазвичай подається найбільше фактичного матеріалу, аби інформувати й переконувати реципієнтів.
У заключній частині слід підсумувати сказане, зробити висновок щодо всього того, про що йшлося. Канон рекомендує автору саме тут розставити плюси та мінуси (пафос), застосувати перебільшення (своїх) і применшення (чужих), розбурхати почуття реципієнта, тобто висновок повинен бути найбільш емоціогенним.
Цікаві й корисні „Два головних правила розташування думок” (М.Сперанський).
Усі думки треба так зв’язати одна з одною, аби кожна з них містила в собі сенс іншої думки.
Усі думки треба підпорядковувати головній. У будь-якому творі є пануюча, головна думка: довкіл неї й слід будувати текст. Кожне поняття, кожне слово кожна буква повинні йти до завершення, інакше не матимуть причини, будуть зайвими. Легко провести паралель з „Теорією твору”, де йдеться про однорідність і неоднорідність тематичної структури.
Набір фактів, як правило, має нелінійну концентрацію, тому не може бути поданий у „чернетковому варіанті”. Принципи їхнього розташування різні для різних жанрів. Аналізуються при більш конкретному вивченні останніх.
Висновок: етап диспозиції передбачає спостереження за частинами тексту й й найбільш ефективне їх розташування.
3. Елокуція: втілення думок у слова
Дуже важливий етап. Використовується лексичний та синтаксичний матеріал. Ведеться ретельний відбір слів. Це – перший етап елокуції. Тут ведеться спостереження за різними граматичними формами та конструкціями у тексті (речення, фраза, період – складне синтаксичне ціле, що складається з одного складного речення або зі з’єднання декількох речень , які зв’язані між собою граматично, лексично й інтонаційно). Другий етап – відбір тропів і фігур, які є відхиленням від звичайного мовлення з метою привернути увагу реципієнта, зацікавити його, спонукати до глибокого розуміння ідеї твору.
Троп (поворот) – це завжди зміна основного значення слова, перенесення традиційної назви з одного предмета або явища на інший, що зв’язаний з ним якимось смисловим відношенням.
До найчастіше вживаних відносять метафору, метонімію, синекдоху, епітет, порівняння.
Метафора (переміщення) – слово або виразу переносному значенні, основою якого є схожість, порівняння, аналогія. Наприклад...............
Метонімія – перенос назв за суміжністю. З матеріалу предмета на сам предмет (його наздогнав свинець замість свинцева куля, асфальт струмував через степ до горизонту...), на предмет з його властивості (хабарництво заслуговує на покарання замість хабарник заслуговує на покарання), на об’єкт із суб’єкта (читати Шевченка, тлумачити Ейнштейна), на час із предмета, який характеризує його (вчитися до сивого волосся замість ...до старості).
Синекдоха – перенос назви з більшого на менше і навпаки. Як правило використовують род замість виду і навпаки – частину замість цілого (річка була на диво прозорою, пелюстка вишневого цвіту з дитинства йде зі мною через усе життя).