Мезорівень: інститути, “визначений шлях” і “зростаюча віддача”

Переходячи до розгляду можливих стратегій дослідження часу на мезорівні, тобто на рівні інститутів і організацій, які досягають/не досягають загальнодержавного рівня, але таких, що не виходять на міждержавний рівень взаємодії, слід зазначити, що ми тут розглянемо деякі концептуальні моделі, які були розроблені в сфері сучасної політекономічної теорії Д. Норта та інших, і тому мають, на нашу думку, свою релевантність для вивчення політичної динаміки.

Для концепції Д. Норта характерною є особлива увага до часу: “як історика економіки, час завжди був чимось, що суттєво хвилював мене, тим паче, що некласична теорія не “знає” часу. Неокласична модель – це модель, яка ігнорує час, відповідно, вона ніколи не розуміла, як час “працює”… Це можливо надто відверто, але факт – без глибокого розуміння часу ви будете нікчемним дослідником політики, бо час – це вимір, в якому ідеї, поняття та інститути розвиваються” [15; p. 316]. Саме на інститутах робить акцент Д.Норт, аналізуючи темпоральні виміри політики та економіки.

Інститути для нього – це правила гри в суспільстві, обмеження, які вигадані людьми, для того щоб спрямувати людську діяльність у певному напрямку. Таким чином, вони структурують основні стимули в процесі міжлюдського обміну – політичного, економічного та соціального. Тому автор підкреслює, що “інституційний вимір визначає шлях, за яким суспільства розвиваються у часі” [3; p.16].

Інститути, за Д.Нортом, можуть бути різними: як офіційними, так і неофіційними, головне те, що вони охоплюють усі види обмежень, які вигадані для стримування людської взаємодії.

Інститути можна цілеспрямовано вигадати (наприклад, як конституцію чи якийсь статут), вони також можуть розвиватися протягом якогось часу (наприклад, як законодавство чи норми поведінки). Очевидним в такому випадку є те, що офіційні та неофіційні правила, вид та ефективність їх дотримання формує характер політичного, соціального та економічного життя [17; p.12].

Вузловою для концепції Д. Норта є різниця між інститутами і організаціями. Якщо інститути – це правила гри, то організації та їх учасники – це гравці. Організації створюються групами індивідів, пов’язаних спільним прагненням досягнути певних цілей. Організації охоплюють політичні органи (політичні партії, законодавчі органи, міські ради тощо), економічні об’єднання (фірми, профспілки, кооперативи тощо), суспільні установи (церкви, клуби, спортивні асоціації) тощо.

Виникнення організацій та їх розвиток, в першу чергу, визначається інституційною основою. У свою чергу, вони впливають на її еволюцію [18; p.13].

Головна роль інститутів у суспільстві полягає в тому, щоб зменшити невизначеність шляхом встановлення постійної (але не завжди ефективної) структури людських взаємодій. Однак стабільність інститутів жодним чином не суперечить тому факту, що вони змінюються. Усі інститути – від звичаїв, правил поведінки до законодавства та контрактів між індивідами – поступово змінюються, а тому поступово змінюються варіанти виборів, які нам доступні. Ці культурні обмеження не просто пов’язують минуле з майбутнім, але й дають нам ключ до пояснення історичних змін [19; pp. 14-15].

“Найважливіша загадка історії людства полягає у тому, як можливо пояснити великі розходження шляхів історичних змін. Яким чином суспільства розійшлися? Чим пояснити такі різні механізми їх функціонування? Так чи інакше усі ми беремо свій початок від суспільства мисливців та збирачів”, - зазначає автор [20; p.15].

Відповіді на ці запитання Д. Норт пропонує шукати в відмінностях між інститутами та організаціями, у взаємодії між ними, що й формує напрямок інституційної зміни. Окрім того, він підкреслює, що інститути разом з обмеженнями визначають можливості у суспільстві. Організації створюються для того, щоб скористатися такими можливостями. І відповідно до їх еволюції змінюються інститути.

Остаточний шлях інституційного виміру формується завдяки “1) “замиканню”, яке виникає внаслідок симбіозного взаємозв’язку між інститутами та організаціями, які розвиваються під впливом структури стимулів, створених інституціями; 2) процесу позитивного зворотного зв’язку, за допомогою якого люди усвідомлюють свої можливості, реагують на зміни у сукупності можливостей” [21; pp. 16-17].

Динаміка зворотного зв’язку є важливим компонентом інституційної пояснювальної схеми, розробленої Д.Нортом та іншими, пояснюючи як (і за яких умов) час має значення, тим самим впливаючи на політику, концепту, який отримав загальну назву “визначений шлях” (path dependence).

Одними з перших це поняття [22; pp. 299-305] почали використовувати також два інших історики економіки: вже цитований нами Б. Артур та П. Девід (Paul David), його першопочаткове значення було досить далеке від сфери інтересів політичної науки.

Вони помітили, що деякі технологічні новації мають тенденцію до концентрації різними способами. Точніше, частина з них географічно концентрується, наприклад, мікроелектроніка у Силіконовій долині (США, Каліфорнія). Інші – можуть зосереджуватися в інший спосіб. Не менш важливо було й те, що користувачі таких технічних новацій часто фокусуються на використанні деяких з них (або навіть лише на одній) із загального числа доступних аналогічних технологій. Б. Артур та П. Девід аргументували це тим, що усі такі “концетрації” – це результати ідентичного історичного процесу, у яких минулі вибори споживачів ефективно “замкнулися” на певних обраних технологіях й “закрилися” для їх альтернатив. Вони назвали цей процес “визначенням шляху” (path dependent – дослівний переклад “залежний шлях”). Їх ідея була достатньо проста: колись, на самому початку, люди обрали один “визначений шлях” дій, далі – з’ясувалося, що звернути з цього шляху на інший дуже складно (якщо взагалі можливо), таким чином вони стали “в’язнями” свого власного вибору, який на початку самі ж зробили.

Правда не зовсім проясненим лишилося питання: чому деякі процеси стали “визначеним шляхом”, а інші - ні, чому на деяких технологіях споживачі “замкнулися”, а на інших - ні?

Пояснення, запропоноване Б. Артуром та П. Девідом, базувалося на ефекті так званої “зростаючої віддачі” (increasing returns) багатьох факторів. Ефект “зростаючої віддачі” полягає в тому, що навіть скромний початок з однієї технологічної новації або місцерозташування переводиться з часом у більш низькі затрати, що повертається приходом більшої кількості споживачів, і відповідно, веде до збільшення кількості продукції.

Таким чином, “зростаюча віддача” призводить до збільшення кількості виробів з нижчими витратами, і відповідно, до збільшення кількості споживачів тощо.

Виходячи з концепту “зростаючої віддачі”, Б. Артур та П. Девід, намагалися пояснити різноманітні явища – від феномену Силіконової долини до появи формату VHS (video home system) ³.

Підсумовуючи, ці дослідники ще раз підкреслюють: якщо деякі шляхи ведуть до ефективніших результатів, ніж інші, можливість переходу на інший, привабливіший, шлях буде складно реалізувати, за виключенням вихідного етапу і першої обраної дороги, яка у майбутньому, можливо, лише й приведе до позитивних результатів, так як в момент її обрання ніщо не гарантувало того, що шлях до кращих результатів був вже обраний.

Єдиною гарантією було б те, що переваги, які викликає “зростаюча віддача”, створили і її саму; можливо, і те, що перша обрана дорога буде мати переваги над дорогами, які будуть обрані пізніше. Таким чином, фірми, регіони або навіть країни змушені зупиняти свій рух по шляху, який веде до неефективних технологій, тим самим прирікаючи себе на ці технології [23; p. 301].

У своїх дослідженнях Б. Артур і П. Девід цікавилися, в першу чергу, технологічними новаціями, інші представники суспільних наук вирішили поширити їх методологічних підхід і на інші сфери, генералізуючи той факт, що будь-які “технології” (які в такому ракурсі розуміються дуже широко: “технології” як деяке політичне та соціальне знання/практики, які виникають в процесі будь-яких інтеракцій між людьми) також пов’язані з ефектом “зростаючої віддачі”.

Ми вже згадували про те, що Д. Норт побачив у концепції Б. Артура і П. Девіда спосіб, за допомогою якого можна пов’язати воєдино час та інститути. Слідуючи за цією ідеєю, він розглянув наслідки використання “визначеного шляху” та його витоків для соціальних/політичних інститутів, знаходячи їх у різноманітних факторах, починаючи від структури людського розуму і закінчуючи складністю координації можливих альтернатив, які створюють ефект “зростаючої віддачі” для інститутів. Він також вказав на те, як з технологіями, у звичайному сенсі цього слова, існування “зростаючої віддачі” для інститутів зі значними трансакційними витратами можуть зберегтися і увійти в стан “замикання”.

З іншого боку, в контексті комплексних соціальних взаємозв’язків, створення нових інститутів з нижчими витратами часто характеризується, по-перше, високими стартовими витратами, які пов’язані з тривалим ефектом навчання, координаційним ефектом та очікуванням адаптації [24; p. 95].

Д. Норт також підкреслював, що одним з ключових моментів “визначеного шляху” є так звана “системна взаємозалежність інституційної матриці” (the interdependent web of an institutional matrix), яка викликає масові процеси “зростаючої віддачі” у конфігурації існуючих інститутів [25; p. 95].

Інтерпретація “визначеного шляху” Д.Норта та ін. також допомагає зрозуміти (але, на жаль, не вирішити !) одну з центральних проблем сучасної економічної та політичної теорії, а саме: чому бідні країни залишаються бідними, а багаті країни – багатими? І найбільшу тривогу викликає той факт, що ця ситуація здається складно вирішуваною, якщо не безнадійною, принаймні, в межах цього теоретичного підходу, що дає можливість, і не без певних підстав для цього, вважати деяким критикам цей концепт та схожі з ним “дескриптивними”, “детерміністськими” [26], “теоретичним виправданням” (і навіть – “консервацією”!) існуючої ситуації; концептом, який закриває очі на присутність у проблемі розриву між Північчю та Півднем - наслідків “традиційних” для Півночі політик колоніалізму та імперіалізму [27].

Як би не склалася подальша доля цього методологічного підходу, але фактом залишиться, те, що він був (і є) однією з перших і однією з найбільш “титулованих”⁴ (хай і спірною в дечому) в науковому світі спробою задіяти фактор часу в сучасних політичних та економічних дослідженнях.