Література

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української на­ціональної мови відіграли твори основоположників нової української лі­тератури: І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, ІТГулака-Артемовського, Є.Гребїнки, М.ІНашкевича і особливо великого українсь­кого поета Т.Шевченка.

Зачинателем нової української літератури, її класиком став І.Котляревський(1769—1838), автор «Енеїди».

24

Значний вплив на розвиток української літератури першої пол. XIX ст. мала творчість Г.Квітки-Основ'яненка, І.Срезневського, А.Метлинського, М.Костомарова.

З кінця 30-х років починають привертати до себе увагу поезії Т.Шевченка. Видання «Кобзаря», а потім «Гайдамаків» стали важливими подіями в українській літературі. З виходом на літературну ниву Шевчен­ка українське відродження стало безсумнівним фактом, а література і мова не потребували вагоміших доказів свого права на існування.

У другій пол. ХГХ ст. українська література розвивалася за несприят­ливих соціально-політичних умов, що передусім було пов'язано з гоніння­ми російського царату на українську мову (Валуєвський (1863) та Бмський (1876) укази). У цей час творила плеяда видатних письменників-патріотів, послідовників Т.Шевченка. Визначним представником літератури демокра­тичного напрямку стала українська письменниця Марко Вовчок (М.Вілінська, 1833-1907). Уже в першій своїй книзі «Народні оповідання» вона гнівно засудила кріпосницький лад, з великою любов'ю відтворила образи простих трудівників. У пізніших оповіданнях, повістях, романах пи­сьменниця яскраво зобразила боротьбу народних мас проти гнобителів, ві крила духовне убозство провінційного панства, створила колоритні < поборників інтересів трудового люду. У демократичному річищі протії й літературна творчість Л.Глібова(\ЮП—1893), який написав 107 комедію «До мирового», вірші для дітей, багато поезій, у т. ч. пісню «Жур­ба» («Стоїть гора високая»). Засобами художнього слова, за допомогою алегоричних прийомів він відобразив безправне становище селянства, сва­вілля поміщиків, паразитизм, лицемірство і прислужництво чиновників, з теплотою змалював високі моральні риси простих людей. Перший зразок реалістичного соціально-побутового роману — « Люборацькі» створив та­лановитий письменник-різночинець А.Свидницький (1834—1871). Рево­люційним пафосом пройнята його поезія. Яскравою антикріпосницькою спрямованістю відзначилася творчість СРуданського( 1834—1873). У «Співомовках» він викрив негативні звички українства, з великою симпаті­єю показував розум, кмітливість, винахідливість його кращих синів і дочок. Широку популярність здобули його мелодійні ліричні поезії.

70-90-ті роки XIX ст. ознаменувалися приходом в українську літерару нових високоталановитих письменників. Чільне місце серед них за-іяв І.Нечуй-Левицький (1838-1918), який створив понад 50 художніх творів: повісті «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», «Микола Джеря», «Афон-ський пройдисвіт», п'єси «На кожум'яках» , «Маруся Богуславка», істори­чні романи «Князь Єремія Вишневенький», «Гетьман Іван Виговський» та ін. У них письменник глибоко відобразив життя, побут і психологію різ­них верств українського суспільства, правдиво змалював образи борців проти соціальної несправедливості, героїчні і трагічні сторінки українсь­кої історії. Видатним представником письменства був Панас Мирний (П.Руденко, 1849—1920), який став першим творцем соціально-психологічних романів та повістей. Перу Панаса Мирного належать бага­то творів, що ввійшли до скарбниці світової літератури. Серед них насам­перед романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», повісті «Лихі люди», «Товариші», «Лихо давнє і сьогочасне» та ін. Твори Панаса Мир­ного сповнені теплотою до українського народу, пройняті демократичною ідейністю. Плідно працював на ниві української літератури і культури вза­галі Б.Грінченко (1863— 1910). Прозаїк, поет, драматург, перекладач, пу­бліцист, критик, педагог, фольклорист, етнограф, мовознавець, видавець, редактор, громадський діяч — ось який широкий діапазон його діяльності. У численних творах майстер слова реалістично зображував дійсність, оспівував борців за волю українського народу, виступав за його краще життя. Великою заслугою Б.Грінченка стали підготовка та видання 4-томного «Словаря української мови».

Вагомий внесок у розвиток української літератури зробив П.Куліш(1819—1897). У низці поетичних, прозових, драматичних, публі­цистичних творів він з великою любов'ю'Шалював боротьбу народних мас проти польсько-шляхетського гніту, переконливо відтворив життя Украї­ни за часів козаччини і Гетьманщини: Виступав за збереження основ на­родної моральності, проти денаціоналізації українського народу. На поді­бних позиціях стояли письменники О.Кониський, Д.Мордовець, Олена Пчілка (О.Косач).

У 90-х роках XIX ст. почалася ^літературна творчість М.Коцюбинського (1864—1913). Уже в ранніх творах («Дорогою ціною», «Для загального блага» та ін.) він майстерно відтворив вражаючі картини життя трудового народу, його прагнення до волі. Патріотичними, сповне­ними оптимізму творами заявила про себе геніальна поетеса Леся Україн­ка (Л.Косач-Квітка, 1871—1913). Полум'яна патріотка України, вона весь свій талант віддавала служінню інтересам пригнобленого рідного народу. Не тільки в творчості революційним діячем був видатний поет, таланови­тий публіцист і літературний критик П.Грабовський (1864—1902). За це царизм тримав його у тюрмах та на засланні, де він помер у розквіті твор­чих сил. Наприкінці XIX ст. створив низку історичних оповідань у формі хронік М.Грушевський. Популярними були твори на цю тематику А.Кащенка. О.Левицького.

Діячі культури Східної України підтримували тісні зв'язки з Галичи­ною. Наддніпрянські письменники, яким у царській Росії не дозволяли друкувати твори українською мовою, надсилали їх до галицьких видав­ництв. У дружніх взаєминах із своїми наддніпрянськими побратимами був ї. Франко (1856—1916) — український письменник, який плідно працював в усіх жанрах літератури, стежив за світовим літературним процесом, ста­вив у основу своїх творів високі ідеї, за які наполегливо боровся як критик та громадсько-політичний діяч. Чи не найяскравішою була діяльність І Франка-поета. У Львові вийшли його збірки поезій «З вершин і низин» (1887), «Зів'яле листя» (1896), «Мій ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900) та ін., пройняті революційними ідеями. Епоху в розвитку українсь­кого письменства становить проза І.Франка. Використавши здобутки віт­чизняної і зарубіжної літератури, письменник збагатив українську прозу новою проблематикою й образами, вивів її на світові обшири. У прозі І.Франка виділяються такі цикли: бориславські оповідання та повісті, тво­ри з життя сена, тюремні оповідання, дитячі, сатиричні твори, казки, відання та повісті з життя інтелігенції.

Пояснюючи мотиви своєї інтенсивної подвижницької праці, І. Фра­нко в одній зі своїх праць писав: «Мій український патріотизм — це не са-нтимент, не національна гордість, це — тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі. Можу здригатися, можу тишком, проклинати долю, але ски­нути його не можу, не можу шукати іншого краю, бо я став би підлий проти вчасної совісти, І коли що улегшує двигання цього ярма, так це вид того українського люду, що хоч гноблений, темний і деморалізований дов­гі віки, хоч нині бідний, неповороткий і непорадний, усе таки поволі підно­ситься, відчуває щоразу в ширших масах жадобу світла, правди, справед­ливості, і шукає бо них доріг. Отож варто працювати для того люду і ні­яка чесна праця не піде намарне».

Під впливом І.Франка пожвавилася, ступила на шлях загальноєвро­пейського розвитку українська література в Галичині. Чимало сучасників І.Франка, галицьких письменників 90-х років XIX ст. залишалися на рі­вні першого періоду творчості Каменяра, тісно пов'язаного з добою досить примітивного реалізму, тобто з домішкою етнографізму та су спільницької тенденції, інші виривалися з цих тісних рамок. Серед останніх були поет В.Навроцький, прозаїк Мііавлик. До цієї групи належав і письменник Т.Бор дул як із виразною схильністю до зображення психологічних про­блем і застосування елементів нової техніки. Поруч із ним стояли Н.Кобринська - - перша організаторка галицького жіночого руху, лірична поетеса У.Кравченко, новелістка СЯрошинська, прозаїк Д.Лук'янович, з його оповіданнями та повістями з життя подільського села, новеліст М.Дерлиця та поет С.Яричевський. Із талановитих сатиричних образів по­чав свою літературну творчість В.Будзиновський, який згодом створив популярні історичні повісті. Письменник А.Чайковський виступив із пові­стями з життя дрібної шляхти та дрібної інтелігенції, вдалими гумореска­ми. Пізніше він присвятив себе створенню популярних історичних повіс­тей. Вслід за І.Франком С.Ковалів продовжував розробку тем з життя бо-риславських шахтарів, писав образки з шкільного життя. На сторінках то­гочасних літературних журналів і, зокрема, часопису «Зоря» часто друку­вали поезії І.Грабовського, М.Бачинського(О.Філаретіва), М.Мурави (С.Лепкого), В.Масляка. Із пізніших письменників виявився талант О.Маковея— у жанрі невеликих сатиричних нарисів, відтворенні картин-із життя галицького міщанина чи провінційного галицького та буковинсько­го інтелігента. Г.Цеглинський і Л.Лопатинський написали низку драм та змедій, що якийсь час підтримували небагатий галицький театральний жерту ар. О.Колесса створював поезії за мотивами народних пісень.

Складовою української літератури другої пол. XIX ст. була драма-ургія, що продовжувала традиції І.Котляревського, Т.Щевченка. Найви-датнішим її представником був /. Карпенко-Карцц (І.Тобілевич, 1845-1907), який створив понад 20 драм і комедій: «Бурлака», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта» та ін. У них переконливо показано широку картину життя українського порефор-меного села.

На цей період припадає драматургічна творчість М.Кропивницького (1840-1910), талантом якого народжено понад 40 п'єс. Серед них шедеври української драматургії «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «Дві сім'ї», «Олеся», «Дай серцю волю, заведе в неволю», що й сьогодні не перестають вражати глядачів глибокою реалістичністю і на­родністю. Поряд з поетичними і прозовими творами 25 п'єс написав М.Старицький (1840—1904). Його найвідоміші соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Маруся Богу-славка», «Остання ніч» пройняті гарячим почуттям любові до рідного на­роду, до його героїчної минувшини. Видатним майстром драматургії був І. Франко. З-під його пера вийшли класичні зразки. соціально-психологічної драми, романтично-легендарні твори історичної тематики.

Театр

Сприятливі умови для розвитку театрального мистецтва склалися на Полтавщині, де завдяки І.Котляревському та МЩепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Великі зрушення у його ро­звитку відбулися з постановкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і «Моска-яя-чарівника» І.Котляревського. Національна драматургія, крім згаданих п'єс, заявила про себе творами Г.Квітки-ОснОВ''йненка, Я.Кухаренка, ТЛІевченка.

Розвиток національного театру особливо активізувався в ЗО— 40-ві роки. У зміцненні його реалістичних і демократичних принципів важливу роль відіграв Т.Шевченко. Його драма «Назар Сто-доля» (1843) —одна з перших в українській драматургії п'єс, сюжет якої побудований не на по­бутово-любовному, а на соціальному конфлікті.

З кін. ХУШ ст. пожвавилося театральне життя на західноукраїнських землях. Значною подією тут став вихід у світ збірки пісень О.Лозинського «Українське весілля» (1835). Матеріал збірки театралізував і поставив ама­торський театр Львівської духовної семінарії. Вистава пройшла з успіхом.

Поштовхом до дальшого розвитку українського театру в Східнії личині послужили п'єси ГКотляревського «Наталка Полтавка» й каль-чарівник», що з'явилися там у 1844 р. і швидко здобули популяр­ність. У Коломиї виник аматорський гурток І.Озаркевича (червень 18 р.). Згодом на базі цього гуртка утворилася театральна трупа, у репертуарі якої були відомі п'єси І.Котляревського та Г.Квітки-Основ'яненка. Ама­торські вистави театральних гуртків відбулися у Перемишлі й Тернополі, де ставили перші п'єси галицьких драматургів С.Петрушевича, М.Устияновича. Театральний рух, пов'язаний з іменем О. Духновича, роз­вивався і на Закарпатті.

Посилення інтересу громадськості Наддніпрянщини до національно­го театру в другій пол. XIX ст. виявилося насамперед у створенні аматор­ських колективів та їх виступах у містах Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Житомирі, інших населених пунктах. У 1882 р. в Єлизаветграді М.Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До її складу ввійшли актори-професіонали і аматори М.Заньковецька, М.Садовський, О.Вірина, К.Стоян-Максимович, І. Бурлака, Л.Манько та ін. У серпні 1883 р. до трупи М.Кропив-ницького приєднався аматорський гурток М Старицького. її директором став М.Старицький, а режисером і актором М.Кропивницький. У 1885 р. об'єднана трупа, яка налічувала бл. 100 осіб, розділилася на дві. їх очолювали М.Кропивницький та

27

М.Старицький Традиції перших українських професійних колективів продовжували нові трупи: М.Садовського (діяла з 1888 по 1898 р.), М.Кропивницького(1888—1893,1894—1900), ПСаксаганського й І.Карпенка-Карого (1890—1909). Українські театральні трупи з великим успіхом виступали не лише в Україні, а й у Петербурзі, Москві та багатьох інших містах Росії. Репертуар українських труп постійно розширювався. Вони ставили п'єси І.Котляревського, Т.Шевченка, МХоголя, ІКарпенка-Карого, М.Кропивницького, М.Старицького, І.Франка, Панаса Мирного та інших драматургів. Поряд з українськими в Україні діяло чимало російсь­ких театральних колективів.

Український професійний театр у Галичині засновано 1864р. з іні­ціативи товариства «Руська Бесіда». Цей мистецький колектив із перерва­ми проіснував більш як півстоліття — до Першої світової-війни. Спочатку на посаду директора театру був запрошений із Житомира О.Бачинськкй з дружиною, яка здобула славу видатної драматичної актриси на польській та українській сценах. До цих двох професіоналів приєднались аматори, з яких незабаром виросли здібні артистичні сили.

На жаль, брак національної свідомості, москвофільські ухили зава-ХБачинському як слід поставити в Галичині справу українського те­атру.

Цей театральний колектив набув розквіту під керівництвом Теофілй Романович (1874—1880). Вона поповнила його кількома членами своєї ро­дини, обдарованими артистичним хистом. Пізніше цей мистецький колектив очолив Біберович-Гриневецький (1889—1892). В українському театрі Гали­чини працювали талановиті актори ІГриневецький, КЛлощевський, Біберо-вичі, згодом Підвисоцькі, А.Стечинський, ФЛнович, А.Осиповичева, В.Юрчак, нарешті Рубчаки, Стадники та багато ін.

Галицький театр у виборі репертуару орієнтувався на твори кращих драматургів України. У його творчому здобутку були «Наталка Полтав­ка», «Москаль-чарівник» ГКотляревського, «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ'яненка, «Назар Стодоля» Т.Шевченка, «Невольник», «Пошились в дурні» М.Кропивницького, «Ніч під Івана Купала» М.Старицького, «Мартин Боруля», «Безталанна» ІКарпенка-Карого та ін. Для підвищення мистецького рівня театральних вистав багато зробив фу­ндатор професійного театру в Україні М.Кропивніщький, який 1875 р. працював режисером театру, «Руської Бесіди» у Львові. 1887 р. тут здійс­нено постановку опери СГулака-Лртемовського «Запорожець за Дунаєм», яка разом з «Вечорницями» П.Ніщинського користувалась у публіки ве­личезним успіхом. 1893 р. у Львові вперше поставлено видатний твір української класики — «Украдене щастя» І.Франка.