10.4 Українська культура XIX ст.

Незважаючи на колонізаторську політику російського царизму й Ав-стро-Угорської монархії, продовжувала, хоч і повільними темпами, розви­ватись українська культура. її стан перебував у тісному зв'язку з економі­чними та соціально-політичними процесами, які відбувалися в Україні.

Освіта

Вирішальне значення для піднесення культури українського народу мала освіта. Розвиток промисловості, торгівлі, міст вимагав дедалі більшої освіченості, кваліфікованості працівників. Він зумовлював збільшення кі­лькості навчальних закладів та учнів у них.

Згідно з «Попередніми правилами народної освіти» 1803р. впрова­джувалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які відкривалися при церковних парафіях були початковими, навчання тривало 4-6 місяців у селах і до одного року містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, елементар­них арифметичних дій, основ релігії.гімназіях (середніх школах) навчалися переважно діти дворян, чиновників. Тут викладали латинську, німецьку, французьку мови, істо-, географію, початковий курс філософії і слов'янських наук, математи­ку, фізику, природознавство, політичну економію, малювання. З 1828 р, навчання тривало 7 років. За статутом 1828 р. з навчальних планів було виключено природознавство, філософію і політекономію, впроваджено викладання Закону Божого, священної і церковної історії, грецької мови.

Крім державних, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чернігівщині, діяли дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків. Тут дяки на­вчали дітей, переважно українською мовою, читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів.

Існували приватні пансіонати (майже у кожній губернії), що пра­цювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здо­бували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, заснованих у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838),,.

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817), Кременецький на Волині (1819), заснований на базі гімназії (після польського повстання 1830—1831 рр. закритий, а потім переведений до Києва і реорганізований в університет), і Ніжинський, на який у 1832 р. перетворено гімназію ви­щих наук, засновану в 3 820 р. на кошти братів Безбородьків.

В Україні, крім загальноосвітніх, діяло кілька професійних навча­льних закладів. У Єлизаветграді (нині Кіровоград) працювала медична фельдшерська школа, у Миколаєві — артилерійське (1794) і штурманське (1798) училища, засновані морським відомством. У Херсоні в 50-ті роки почало діяти училище торгового мореплавства, в Севастополі - - морська школа. У 1851 р. поблизу Харкова відкрилася землеробська школа, яка го­тувала агрономів.

Швидкий індустріальний розвиток, а також вимоги прогресивних сил суспільства змусили царський уряд здійснити в 1864 р. реформу народної освіти. Згідно з нею, усі типи початкових шкіл, які існували раніше, ого­лошувалися загальностановими і діставали назву початкових народних училищ. Вони почали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям давали елементарні знання: навчали Закону Божому, читати, писати, пер­шим чотирьом діям арифметики. Керівництво училищ зосередилося в но-востворених повітових і губернських училищних радах, а контроль з у межах кожної губернії здійснювали попечителі народних училищ.

На кін. XIX ст. кількість початкових народних шкіл у Східній У кр ні зросла і становила бл. 17 тис. Однак вони охоплювали навчанням лише третину дітей, решта ж їх, бл. 70%, залишалася поза школою. Багато дітей не відвідували школу або не закінчували повного курсу навчання через важкі матеріальні умови. Згідно з переписом населення 1897 р., відсоток письменних в Україні коливався від 15,5 до 27,9.

Щоб задовольнити народний потяг до освіти, передові громадські діячі України почали організовувати безплатні недільні школи для доро­слих. Першу із них було відкрито у жовтні 1859 р. в Києві. Усього протя­гом 1859—1862 рр. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших україн­ських містах було створено 110 таких шкіл. 10 червня 1862 р. царський уряд закрив їх. Але. в 1864 р. недільні школи, хоч і з великими обмежен­нями, були дозволені. У 70—80-х роках їх кількість зросла.

Одночасно із реформою початкової школи прогресивні зміни відбу­вались у системі середньої освіти. У1864 р. цар затвердив Статут гімна­зій і прогімназій, відповідно до якого засновувались 7-класні гімназіїі4-класні прогімназії. Формально їх оголосили безстановими і загальнодо­ступними, але за навчання в них треба було платити. Так утруднювався доступ дітей малоімущих у ці навчальні заклади. Для жінок діяли окремі гімназії і вищі жіночі курси, у яких готували з дівчат «матерів сім'ї». На кін. XIX ст. у Східній Україні працювало 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.

Важливими осередками духовного життя Наддніпрянщини були Ха­рківський та Київський університети з історико-філологічними, фізико-математичними, юридичними і медичними факультетами. Заснований 1865 р. в Одесі Новоросійський університет мав такі ж факультети, крім медичного. У трьох університетах у 1865 р. навчалося бл. 1200 студентів, а в сер. 90-х років - - уже понад 4 тис. У 1878—1889 рр. в Києві діяли жі­ночі курси.

У 70-90-х роках було відкрито спеціальні вищі навчальні заклади: Ніжинський історико-філологічний інститут, створений на базі місцевого ліцею, Харківський ветеринарний інститут, Південноросійський техноло­гічний інститут у Харкові, Київський політехнічний інститут, Вище гірни­че училище в Катеринославі. Поступово демократизувався склад студентів вузів. Кількість вихідців із дворянства зменшувалась, а кількість предста­вників інтелігенції збільшувалася.

На західноукраїнських землях, згідно з реформою 1869 р. початкові школи було передано з рук консисторії до світських органів влади — крайових (а також повітових (окружних) і місцевих) шкільних рад. Однінайважливіших засад австрійського шкільного .законодавства були обов'язковість і безоплатність початкової шестирічної освіти, право на­вчання рідною мовою та дозвіл поряд із державними школами створювати приватні навчальні заклади, в тому числі середні, окремим особам, освіт­нім товариствам та релігійним організаціям. Однак багато дітей шкільного віку не відвідувало школи через матеріальні нестатки. Не вистачало, ква­ліфікованих учителів, шкільних приміщень, коштів. Австро-угорський уряд, спираючись на місцевих великих землевласників та промисловців, сприяв політиці полонізації (Східна Галичина), мадяризації (Закарпаття), румунізації (Північна Буковина) системи освіти. Більшість західноукраїн­ського населення залишалася неписьменною. Дуясе мало украшцін навча­лося в гімназіях. Колонізаторській меті Австро-Угорської монархії було підпорядковано систему навчання у Львівському (заснований 1784 р., мав чотири факультети — філософський, юридичний, богословський, медич­ний) та Чернівецькому (заснований 1875 р. з юридичним, філософським, богословським факультетами) університетах. Вступ до них вихідців із на­родних мас, особливо українців, був нечастим явищем. Зі спеціальних ви­щих закладів виділялася Технічна академія у Львові, перейменована; 1877 р. у Політехнічний інститут. У 1897 р. тут засновано також Академію ве­теринарної медицини.

Наука

Центрами освіти і науки в Україні були університети. На східноукра­їнських землях перші з них виникли у Харкові (1805) та Києві (1834). Ха­рківський університет, заснований з ініціативи В Каразіна, спочатку мав чотири факультети. У рік відкриття університету в ньому навчалося 65 студентів, у 1855 р. — 492. Київський університет, відкритий у 1834 р., спочатку мав один факультет — філософський, що складався з відділів іс­торик о-філологічного та фізико-математичіюго; у 1835 р. почав працюва­ти юридичний, а в 1841 р. — медичний факультет. У1834 р. в університеті навчалися 6 2 студенти, а в 1855 р. — 808.

До 1861р. 56 вихованців Харківського університету стали професо­рами і працювали як у Харківському, так і в Київському, Московському, Казанському університетах. Найвідомішими з них були математик М.Остроградський, славіст І.Срезневський, філолог О.Потебня, історик М.Костомаров.

У першій пол. XIX ст. в Україні було видано низку важливих праць з різних галузей знань, зокрема 4 томи опису губерній Правобережжя і Л вобережжя, тритомні« Записки о Полтавской губернии» М.Арандаренка, тритомне «Статистическое описание Киевской губернии», яке підготував Д.Шуравський.

Значний крок вперед у першій пол. XIX ст. зробила в Україні історич­на наука. Велику роботу було проведено зі збирання, систематизації і пуб­лікації історичних джерел — актового, архівного матеріалу, літописів та ін­ших творів, пам'яток народної творчості. Багато історичних джерел, зокрема архівних матеріалів, зібрали й опублікували співробітники Київського тим­часового комітету для розгляду давніх актів, відкритого в Києві в 1843 р.

В історіографії кінця ХУШ — початку XIX ст. в Україні особливе місце займає «Історія русів», яку опублікував О.Бодянський у 1846 р. Ро­ком пізніше вона була неофіційно заборонена цензурою, і наступне ви­дання було здійснене в Україні 1990 р. Проте ще до офіційного виходу в світ книга поширювалася в численних рукописних копіях (списках), які ніхто не міг заборонити чи проконтролювати. Цей твір уже тоді здобув собі славу написаного «надто вільно» щодо офіційної влади. Для «Історії русів» характерна висока художність, надзвичайна емоційність у зобра­женні історичних подій, намагання показати тяглість української історії, її неперервність із найдавніших часів до кінця XVIII ст. Разом з тим тут ви­словлене вкрай критичне ставлення до російської влади,- яка протягом XVIII ст, доклала великих зусиль для знищення української державності.

Багато архівних матеріалів про запорізьке козацтво і т. зв. Новоро­сійський край зібрав А.Скальковський. Найбільш значною з його публіка­цій є «История Новой Сечи или последнегокоша Заиорожекого» (1841).

Значним є внесок у розвиток історичної думки-в Україні М . Макси­мовича. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, став пе­ршим істориком Коліївщини великого народного повсгання на Право­бережжі 1768 р.

У 20-30-х роках XIX ст. у Львівському університеті тривали дослі­дження в галузі краєзнавства і гуманітарних наук. І.Могильницький напи­сав першу в Галичині граматику української мови. Передмова до неї — це важлива наукова праця « Відомість о руськім язиці» (1829), яка вміщувала змістовний нарис історії України, визначала українську мову як одну з са­мостійних східнослов'янських мов. Над граматикою української мови працював також професор Львівського університету І. Лаврінський. Він

16-томний українсько-польсько-німецький словник, на якому позначився

вплив народної мови, переклав польською мовою «Повість временних літ». З 1784 р. діяла бібліотека Львівського університету, що налічу­вала бл. 50 тис. томів літератури з різних галузей знань.

Російський царат, Габсбурзька монархія, російські, німецькі, польсь­кі, угорські шовіністи ігнорували українську мову, не дозволяли корис­туватися нею ні в школі, ні в державних установах. Але не могли добитися денаціоналізації українського народу, спинити розвиток його мови.

Українська інтелігенція, зокрема письменники, громадські і культу­рні діячі, відстоювали право українського народу мати національну Мову, піклувалися про її розвиток і вивчення.

У 1818 р. в Петербурзі було опубліковано першу граматику україн­ської мови, яку уклав російський філолог О.Павловський. Відомі вчені І. Срезневський і М. Максимович у своїх працях науково спростували без­підставні твердження російських і польських великодержавників про те, що українська мова — не окрема мова, а діалект російської або польської, довели, що це багата за лексичним складом, живописна, поетична, музи­кальна мова.

Прогресивні вчені і письменники (П.Білецький-Носенко, М.Маркевич, О.Афанасьєв-Чужбинський, П.Куліш, Я.Головацький) роз­робляли проблеми української лексикографії, збирали матеріали і готува­ли до друку словники української мови.

1848 р. у Львові відбувся з'їзд інтелігенції — «Собор руських уче­них». На ньому Я.Головацький прочитав науковий реферат про окремі ш-нісгь української мови, було обговорено низку наукових і літературних проблем, у т. ч. питання народної мови у школі. Тоді ж у Львівському уні­верситеті відкрили кафедру української мови та літератури.

П.Куліш у виданні «Кобзаря» Т.Шевченка 1860 р. та в інших книгах застосовував розроблений ним український правопис - кулішівку. Цей правопис ґрунтувався на фонетичному принципі, що був покладений в ос­нову пізнішого українського правопису.

Значне пожвавлення в усіх галузях наукової творчості, особливо в природознавстві, припало на другу пол. XIX ст. Великих здобутків дося-гли відомі вчені О.Ляпунов (1857—1918), М.Ващенко-Захарчєнко(1825 1912), М.Умов(1840—1915), М. Бекетов(1827- 1911),І.Мечников(1845-1916), І.Сєченов(1829—1905), М.Гамалія (1859—1949) та ін. Зокрема, Мечникову в 1908 р. за дослідження з імунології було присуджено Нобі лівську премію.

Видатним ученим, мандрівником і громадським діячем, чиї на; інтереси торкаються багатьох галузей людських знань: етнографії, софії, біології та географії, був нащадок запорізьких козаків М. Миклухо-Маклай (1846—1888). Після відрахування з Петербурзького університету за участь у студентському русі (без права вступу у вищі навчальні заклади Російської імперії) він продовжив навчання на філософському та юридич­ному факультетах Гейдельберзького, Лейпцігського і Польського універ­ситетів. Написав близько 160 праць із зоології, зоогеографії та фізичної географії, зробив величезний внесок у науку як творець морської біології та порівняльної анатомії, був першою людиною, яка науково довела одна­кову біологічну рівноцінність людей усіх націй та рас. Його наукові праці та висловлювання у пресі стали поштовхом до початку анти расової полі­тики у світі. Здійснив цілу низку подорожей до Австралії, Марокко, Нової Гвінеї, Філіппін, Індонезії, на острови Мікронезії і Меланезії тощо. У 1996 р. 150-річчя від дня народження М. Миклухо-Маклая вшанувала ІОНЕС-КО, включивши його до переліку світових пам'ятних дат.

До найбільш цитованих математиків світу, праці якого нині викори­стовують фахівці найрізноманітніших галузей знань у всіх розвинених країнах, належить уродженець Прилуччини Г. Вороний (1868—1908). За життя він опублікував лише 12 наукових праць, але майже кожною з них започаткував новий напрям досліджень, що тривають і нині. В аналітичній теорії чисел Г. Вороний відкрив надзвичайно важливу формулу підсумо­вування, яка названа його ім'ям. В алгебраїчній теорії чисел він, розробив метод підрахунку радикалів вищих порядків (над цією проблемою, яка, власне, є узагальненням поняття ланцюгового дробу, протягом усього XIX ст. працювали найвідоміші математики всієї Європи) і відкрив нові важ­ливі властивості чисел Бернуллі. Отримані ним результати дали поштовх подальшим дослідженням у цій галузі протягом наступного століття. У математичному аналізі він запропонував метод узагальненого підсумову­вання розбіжних рядів. Разом із німецьким математиком Мінковським Во­роний заклав основи нової науки — геометрії чисел. Визначним став той факт, що побудовані ним_: математичні об'єкти і розроблений математич­ний апарат для їх дослідження виявилися дуже зручними інструментами для широкого кола фахівців. Зокрема, його діаграми було введено в теоре­тичну комп'ютерну науку наприкінці 1970-х років. Відтоді їх стали вико­ристовувати при конструюванні геометричних алгоритмів.

Нерідко наукові винаходи належали людям, безпосередньо не при-етним до «чистої» науки. Так, виходець із Полтавщини інженер Ф. Щ-оцький першим винайшов електричний трамвай. Ще в 1876 р. він опуб-кував у технічних журналах проекти «саморухомих» поїздів. Однак у російської влади подібні пошуки не викликали уваги. у 1880 р. Піроцький створює дослідний взірець вагончика, який рухається завдяки силі елект­рики. Проте подальшій кар'єрі дослідника завадили брати Сіменс, які, старанно вивчивши проекти і документацію українця, у 1881 р. запустили перший у світі трамвай у передмісті Берліна і поставили згодом його ви­робництво на потік.

На західноукраїнських землях плідно працювали математики В.Левицький, М.Зарицкий, хіміки Б.Радзі шевський, Е.Ліннеман, геологи Ф.Ціркель, Ю.Токарський та інші вчені. У галузі політекономії і статиста-ки відзначались професор Київського університету МЛунге, доцент цього ж вузу М.Зі бер, професор Харківського університету Г.Цехановський та ін. Тривала діяльність видатного українського історика М.Костомарова. У своїх працях він обстоював самобутність українського народу, його право на вільний економічний розвиток. Чільне місце в українській історіографії посідають твори визначних істориків О.Лазаревського, В Антоновича, О.Єфименко, Д Вагалія, О.Левицького, ДЯворницького. Низку цікавих досліджень опублікували галицькі історики О.Барвшський, А.Петрушевич, В.Площанський, Ю.Целевич, І.Шараневичтаін.

У важких умовах жорстокого національного гноблення вчені О.Потебня. П-Житецький, К.Михальчук створили цінні праці з проблем українського мовознавства. В галузі фольклористики та етнографії творчо й наполегливо працювали М.Сумцов, П.Чубинський, М. Драгоманов, БГрінченко.

Вагомий внесок у розвиток вітчизняного літературознавства в Гали­чині зробили В.Щурат, К.Студинський, О.Маковей та ін. Багатими здобу­тками увінчалася робота фольклористів та етнографів Ф.Вовка, В.Гнатюка, О.Роздольського, В.Шухевича, Ф.Колесси. І.Свєнціцький, І.Франко та ін. працювали над вивченням української мови та літератури.

Важливим осередком української науки був Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Тут напівлегально було опубліко­вано «Історичні пісні українського народу» В.Антоновича і М.Драгоманова, великий збірник етнографічних матеріалів П.Чубинського, вийшли твори П.Мирного, І. Нечуя-Левицького, МСтарицького, М.Лисенка. Багаті етног­рафічні, економічні і статистичні маїеріали по Україні зібрали співробітники Комісій з опису губерній Київського навчального округу (1851-1864), а та­кож земські статистики. Київська тимчасова комісія з розгляду давніх актів продовжувала збирання й публікацію історичних документів, видання ( тотомного «Архива Юго-ЗападнойРоссии», присвяченого минулому Прав бережної і Західної України. Велику цінність для вивчення історії українсь­кого народу становлять опубліковані в Петербурзі протягом1863-1892рр. 15 томні «Акта Южяой и Запади ой Руси».

Пожвавленню історичних досліджень сприяв журнал «Киевская старина», який, починаючи з 1882 р., протягом чверті століття виходив у Києві. Він вміщував художні твори, історичні документи й матеріали, спо­гади, пам'ятки народної творчості, етнографічні нариси.

Низку періодичних органів не лише для вчених, а й для широких кіл громадськості видавало Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові. Найплідніше працювали тут М.Грушевський, який редагував «Записки НТШ», І.Франко — постійний автор і редактор, В.Гнатюк - - багатолітній науковий секретар цієї установи, голова Етнографічної комісії. Ця комісія видавала «Етнографічний збірник» і «Матеріали до української етнології», двадцятитомник «Українсько-руський архів» і 11 томів «Джерел до історії України-Руси». Найвагомішими були досягнення Товариства в галузі сус­пільних наук, зокрема історії (праці М.Грушевського, його учнів Т.Джиджори, С.Томагавського, І.Кревецького, М.Кордуби, І. Крип'яке­вича), філології та літератури (роботи О. Огоновського, І. Франка, О.Кониського, К.Студинського, М.Возняка, В.Щурата).

Зі Львовом пов'язане ім'я вченого-винахідника І.Лукасевйча, який виділив у 1852 р. гас із нафти і сконструював гасову лампу. Значний слід у розвитку науки залишили математик Ю.Пузина, * мовознавець Ю.Курилович, філолог Р.Ганшинець. Широковідомими стали наукові праці з філософії П. Лодія, зі статичної фізики — М.Смолуховського.

У цей час плідно працювали вчені із світовими іменами, які через свою активну позицію в обстоюванні української державності були замов­чувані як царською, так і більшовицькою владою. Це І.Верхратський — видатний дослідник флори і фауни, ентомолог, який зробив величезний внесок у створення української наукової термінології; І. Горбачевський — видатний біохімік, який синтезував сечову кислоту, професор Українсько­го університету у Відні, згодом ректор Празького університету. Серед ві­домих українських вчених того часу — ботанік і географ О.Волощук, хі­мік И.Гекер, природодослідник та суспільствознавець С.Подолинський, у всій Європі економіст М.Туган-Барановський, геолог Ю.Медвець-кий, хімік Р.Залозецький.

Наукові досягнення кожного з них здобули світове визнання. Так, оман Залозецький був професором Торговельної академії у Львові, рад­ником австро-угорського уряду, заступником консула Великобританії, по­слом до австро-угорського парламенту, головою товариства «Сільський господар», директором Торгової школи товариства «Просвіта» у Львові. Уродженець Тернопілля, видатний фізик І.Пулюй, першовідкривач катод­них променів, попередник німецького вченого В.Рентгена, був доктором філософії, технічним директором електротехнічного бюро у Відні, профе­сором Вищої технічної школи в Празі, одним із авторів перекладу україн­ською мовою Біблії, фундатором товариства «Просвіта» у Львові, дійсним членом НТШ.