Радикальний рух

70—80-ті роки XIX ст. позначилися залученням до лав українофілів Заходу і Сходу різночинної інтелігенції, частини національної буржуазії. Це інтенсифікувало, радикалізувало політичне життя краю, дало матеріа­льну підпору масовим починанням. Є.Чикаленко писав, що національний рух сягнув «не тільки до глибини душі, але й до глибини кишені». Відте­пер українофільство, попри впертий опір своєї консервативної частини, набуло чітко окресленого характеру політичного руху. У цей час під впливом М.Драз оманова в Галичині згуртувалося вузьке коло представни­ків старшого покоління та молоді, до якого, зокрема, належали Володимир Навроцький, Михайло їїавлик, Іван Франко, і в спілці з ним почало євро­пеїзувати галицьких русинів. Ця група започаткувала т. зв. радикальну політику в суспільному житті Галичини, «головним завданням якої було ознайомлення народних мас з насущними політичними питаннями з ме­тою викликати в народі інтерес до політичних , суспільних і національних ідей ». При цьому радикали у переважній більшості вважали національну ідею в Україні за явище другорядне, а національну проблему за таку, яка сама собою розв'яжеться з перемогою соціалістичного ідеалу. Теми для своїх творів вони брали з життя народу, різних його суспільних верств, по змозі розширюючи коло своїх спостережень.

Взявшись до праці, радикальна молодь ставила в центр своєї конце­пції «народ». Але як тільки вона почала щиро йому допомагати, то дуже швидко збагнула, що це не «народ взагалі», а конкретний, український на род, з українськими поняттями й інтересами. Так само ці молоді лі забаром зрозуміли, що справедливість в умовах України означає самос­тійність; і шо говорити в умовах України про соціальну справедливість -це фактично означає говорити про національну справедливість, бо прак­тично всі багаті в Україні були чужинцями. Як зазначав пізніше В.Винниченко: «... ні політичне, ні соціальне визволення не може бути дійсним визволенням без визволення національного». Наслідком таких висновків стало переміщення українського національного руху в центр політичного життя Галичини та поступова його радикалізація.

Останнє десятиліття ХГХ ст. стало переломним в розвитку українсь­кого національного руху. З виникненням в цей час у Галичині українських політичних партій, національна ідея виходить за межі суто інтелігентсько­го середовища і проникає вглиб суспільства. Це створює умови для фор­мування масового національного руху з яскравим політичним забарвлен­ням. Галичина, попри власні важкі умови національного й економічного існування, стає центром українського руху, в т. ч. й по відношенню до схі­дноукраїнських земель, відіграючи роль полігону, де створювалися і вдос­коналювалися засоби національно-культурного та суспільно-політичного відродження українського народу.

Першою українською політичною партією була створена у Львові в жовтні 1890 р. Русько-українська радикальна партія. Від самого почат­ку в її середовищі існували ідейні протиріччя між «старими» і «молоди­ми» радикалами з приводу характеру партії. Перші, репрезентовані Іваном Франком, Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким, були прихильника­ми ідей МДрагоманова, який, висуваючи програму федералізації Російсь­кої і Австро-Угорської імперій, фактично заперечував потребу творення самостійної української держави. У той же час другі - Вячеслав Будзи-новський, Юліан Бачинський, Семен Вітик, Микола Ганкевич, Володимир Охримович та ін. виступали за негайне введення в максимальну частину програми партії вимоги створення власної національної держави, а в міні­мальну - - положення про поділ Галичини на українську та польську час­тини. Після кількарічних суперечок перемогла «молодь». Спочатку в 1895 р. Ю.Бачинський видав свою працю під назвою «Україна іггейепіа», де обґрунтував положення, що політична самостійність України є умовою її економічного і культурного розвитку, як і умовою можливості її існування взагалі. Тим самим, за словами автора, ідея політичної самостійності України вперше раз була поставлена «ясно і умотивовано». А в кінці грудня 1895 р. на IV з'їзді радикалів ця ідея врешті була внесена в програму артії. Було також усунуто з програми положення про автономію Галичи-і та замінено його вимогою утворити окрему українську область зі Схід­ної Галичини і Північної Буковини. Успіхом «молодих» було і введення в програму домагання «піднесення національної свідомості і солідарності в масах всього українського народа Австро-Угорщини і Росії через літера­туру, збори, з'їзди, товариства, маніфестації, печать, відчити і т. ін.» Тим самим було заманіфестовано ідею соборності українських земель.

Отже, вперше в історії українського руху постулат політичної самоот тійності України було включено в програму окремої партії. Але для того, щоб його реалізувати, потрібна була довга й копітка праця. Розуміючи це, Іван Франко з 1896 р. послідовно й цілеспрямовано розробляє у своїх пра­цях програму національного будівництва, що мала підкреслено комплекс­ний характер. «Нині ми розуміємо, — писав він, - - що перша і головна основа розвою народ- нього — освідомлюванє і розбуджуване мас_в праця над їх просвічуванєм у каждім напрямі, отже не тілько господарськім і іс­торично-національнім, але наперед усего політичнім та суспільнім. Зроби­ти з тих мас політичну силу (а темні маси такою силою не можуть бути) — ось головна мета, яку поклала собі українсько-руська радикальна пар­тія... Тілько інтегральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів... щоб ми справді росли орга­нічно, то тоді тяжіле буде ворожій силі спинити нас у тім рості».

Здобутки національного руху Минуло небагато часу і з'явилися перші результати органічної праці. За період від Франкового «Не пора!..» (1880)до 1898р.український рух змі­цнів і організаційно, і кількісно настільки, що поет констатував: «Ще не вмерла, ще не вмерла і не вмре!». Широкі кола українства Галичини усві­домлювали свою окремішність і поступово переходили до примату націо­нальної ідеї. Так, у 1893 р. відбулося урочисте перевезення останків М.Шашкевича з Новосілок до Львова. Ця подія сколихнула десятки тисяч галичан до вияву національного самовизначення. Тоді вулиці Львова впер­ше рясно замайоріли жовто-блакитними прапорами. Уся Галичина маніфе­стувала вдячність «Пробудителеві» краю. У 1895 р. постулат політичної самостійності України підтримала газета «Робітник ». А через два роки у Львові на вечорі пам'яті Т.Шевченка голова «Академічної громади» ІГолубович проголосив політичну самостійність України найважливішим ідеалом української молоді. У 1898 р. на всенародному вічі у Львові з ди 50-річчя скасування панщини в Галичині, усі українські політичні повання зійшлися на принципі самостійності української нації. Це, по суп, була перша міжпартійна платформа на самостійницькому фунті. З цього ж року дедалі послідовніше поширюються терміни «Україна» й «українсь­кий», замість дотеперішніх «Русь» і «руський». Така активізація українсь­кого руху в кін. XIX ст. наочно показувала його потенційні можливості.

Усе більшого резонансу серед широких мас набувала радикальна преса. Якщо демократичні видання 70—80-х років були розраховані голо­вним чином на інтелігенцію та молодь, то видання 90-х років адресовані переважно селянам і міським робітникам. Ще з поч. 1890 р. за редакцією І.Франка та М.Павлика виходив радикальний часопис «Народ». Видавали­ся газети «Хлібороб» і «Громада». Друкувалася політична література, зок­рема серію брошур І.Франка під загальною назвою «Радикальна тактика».

Дбаючи про ріст національної самосвідомості галицьких українців, радикали не забували й про інші землі України. Так, коли в 90-х роках від­значалося тисячоліття Угорської держави, що проходило в умовах насту­пу шовіністичних і католицьких сил з метою асиміляції населення Закар­паття, І.Франко, М.Павлик, В.Гнатюк та інші діячі опублікували «Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття ». У ньому піддава­лися гострій критиці угорські загарбники, що проводили політику пригні­чення закарпатських українців, указувалося на відступництво української інтелігенції, яка мадяризувалася, цуралася рідної мови.

У кін. XIX ст. Русько-українська радикальна партія пережила кризу. Намітилися суперечливі тенденції, суть яких полягала в тому, що поруч з розгортанням радикального руху і охопленням ним трудящого люду деда­лі більше виявлялася політична диференціація в її лавах. До цього призве­ли соціально-економічні, політичні й ідеологічні чинники, пов'язані з да­льшим розвитком капіталістичного господарства, соціальним розшару­ванням суспільства, виходом на політичну арену робітничого класу, під­несенням національної свідомості. Внутріпартійна боротьба викрйсталі-зувала три основні фракційні групи: власне радикальну, яку очолили М.Павлик, К.Трильовський, Л.Бачинський, соціал-демократичну на чолі з Р.Ярославичем, М.Ганкевичем, М.Новаковським та національно-демократичну, якою керували І.Франко, Є.Левйцький, В.Будзиновський, Т.Окуневський. У результаті у 1899 р. з'явилися ще дві партії: національ­но-демократична та соціал-демократична.

На Різдво 1900 р. Народний Комітет, як керівний орган Української іаціонально-демократичної партії (УНДП), опублікував першу відозву до народу. У ній наголошувалося: «Ідеалом нашим повинна бути незалеж-на Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдналися в одну ново-часну, культурну державу». Ці слова, як і програма УНДП, припали до вподоби багатьом галицьким українцям. Вже незабаром національні демо­крати, відкриваючи свої осередки на місцях та розгортаючи широку полі­тичну діяльність по всьому краю, стали домінуючим, чинником українсь­кого життя, в Австро-Угорщині. На самостійницьких позиціях стояла й Українська соціал-демократична партія (УСДП). її друкований орган «Воля» писав, що метою українських соціал-демократів є «вільна держава українського люду, українська республіка». УСДП, як і УНДП, також ви­йшла з лона радикальної партії, перша була в ній лівим крилом, а друга правим. За висловом жандармського полковника Мезенцова, члени всіх цих партій були «одними й тими ж мдзепинцями».

Український рух в Австро-Угорщині на початку XX ст.

У Східній Галичині склалися кращі умови для національного життя ніж на українських землях під владою Російської імперії:

- це було заборони публікації книжок українською мовою;*

- існувало українське шкільництво;

- діяли культурно-освітні та наукові заклади;

— українською мовою друкувалися книжки, газети і журнали, ба­гато з яких нелегально вивозилося в Наддніпрянську Україну;

- поряд з культурно-просвітними та господарськими організаці­ями виникли молодіжні організації для фізичного й духовного загартування молоді: «Січ» (1900); «Сокіл» (1902). Ці товарис­тва масово в містах і селах Східної Галичини, стаючи зародком майбутнього українського війська.

Активізувався студентський рух. У липні 1900 р. відбулося друге студентське віче у Львові, яке висунуло вимогу політичної самостійності України, зазначивши, що потрібна «тільки самостійна, національна дер­жава».

1901 р. виступили студенти Львівського університету. Вони вимага­ли від уряду Австро-Угорської монархії скасувати обмеження на вільній культурний розвиток українського народу, надати українцям право навча­тися рідною мовою. Активно діяло товариство «Просвіта». У 1914 р. воно налічувало 77 місцевих відділень та близько 3 тис. читалень.

Поряд із культурно-просвітницькою роботою ставились і політичні завдання:

- відокремлення Східної (української) Галичини від Західне (польської) та створення на її території адміністративно-політичної одиниці - Коронного краю;

- створення українського університету у Львові;

- здобуття політичної самостійності України;

- проведення виборчої реформи, яка збільшила б кількість пред­ставників українців у Галицькому сеймі;

- виборювання політичних прав і свобод для українців. У лютому 1914 р. завдяки активним діям Андрія Шептицького було

досягнуто польсько-українського компромісу, українці мали одержати третину місць у Галицькому сеймі та повноправне представництво у різ­них сеймових комісіях. Під впливом загострення соціально-економічних суперечностей, посилення національного руху наростає хвиля виступів робітників і селян. їх активність досягає свого піку на початку XX ст.. Влітку 1902 р. аграрний рух охопив понад 500 сіл Східної Галичини, страйкувало майже 100 тис. осіб. Отже, досвід українського національного відродження на початку XX ст. мав велике значення для подальшої боро­тьби за українську державність.