Революційна боротьба

Яскрава сторінка революційної боротьби галицького робітництва — його участь у листопадовому збройному повстанні 1848 р. у Львові, яке назрівало протягом тривалого часу. Наприкінці жовтня атмосфера в місті стала надзвичайно напруженою. Не минало й дня без сутичок між урядо­вими військами і національною гвардією. Сигналом до повстання стали події 1 листопада, коли війська застосували зброю проти натовпу. На ба­гатьох вулицях виросли барикади. Весь центр міста опинився в руках пов­сталих робітників та ремісників різних національностей. До них приєдна­лися студентський легіон та частина національної гвардії. Вранці \ пада між повсталими й урядовими військами відбувалися збройні су Та сили були нерівні. Львівське збройне повстання зазнало поразки.

Революційні заворушення поширились і на Північну Буковину. ( ляни намагалися силою повернути те, що відібрали у них поміщики. Де­путат австрійського рейхсрату Лук'ян Кобилиця, виступаючи 16 листопа­да 1848 р. у Вижниці на зборах 2600 селян, закликав присутніх не корити­ся поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост, захоплювати ліси і пасовища. Заклик народного ватажка став приводом до повстання, що охопило гірські села Вижницької і Сторожинецької округ. Повстанці створили збройні загони, які контролювали гірські дороги.

Ідеї« Весни народів » знайшли активний відгук серед населення За­карпаття. Влітку і восени 1848 р. тут значно посилилися заворушення трудового селянства. У багатьох місцевостях, особливо в гірських райо­нах, селяни фактично вийшли з-під контролю поміщиків та місцевих ор­ганів влади, не виконували панщини, захоплювали панське майно.

Однак сили контрреволюції на західноукраїнських землях, як і в усій імперії Габсбургів, усе більше зміцнювали позиції і поступово перейшли в контрнаступ. Остаточно реакція запанувала після того, як австрійський уряд за допомогою російських військ приборкав революцію в Угорщині. Австрійську конституцію було відмінено. Уряд повернувся до давньої сисртеми централізаторсько-бюрократичного управління. Влітку 1851 р. було розпущено Головну Руську Раду, і Галичина заснула на ціле десятиріччя.

Незважаючи на поразку, революція 1848—1849 рр. мала важливі по­зитивні результати для населення західноукраїнських земель. Вона лікві­дувала серйозні перешкоди на шляху розвитку краю. Одним із здобутків революції стала активізація національно-визвольної боротьби народних мас, піднесення рівня їхньої національної свідомості.

10.3 Перет

Ворення Західної України на «п'ємонт» національного відродження (друга половина XIX ст.)

Після придушення революції 1848—1849 рр. правлячі кола Австрій­ської імперії зробили спробу ліквідувати революційні реформи й віднови­ти абсолютну владу цісаря. Зокрема було розпущено парламент та скасо­вано конституцію. Однак невдовзі Австрія, зазнавши дошкульних поразок на міжнародній арені, спочатку від французів та сардинців в Італії (1859), - від Пруссії (1866), змушена була піти на радикальну реорганізацію свого внутрішнього устрою. Насамперед було зроблено поступки угорцям, які мали сильні позиції в імперії. Внаслідок австро-угорського компромісу Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську (1867). Єднальною ланкою для двох, державних утворень стали імператор і єдині міністерства оборони, фінансів та закордонних справ Австро-Угорщини. З українських земель до угорської частини монархії ввійшло Закарпаття, а до австрійської — Галичина і Буковина. Крім того, Відень погодився на неофіційний політичний компроміс із поляками, пообіцявши не втручатися у їхню політику в Галичині.

Господарство

У Західній Україні крізь залишки феодалізму пробивалися паростки соціального прогресу. Помітне пожвавлення в економіці почалося напри­кінці 60-х — на поч. 70-х років. Та лише 70—80-ті стали роками станов­лення фабрично-заводської промисловості. Але з 869 підприємств Схід­ної Галичини більшість становили дрібні, на яких було зайнято по 5—10 робітників. Дрібні підприємства переважали і на Буковині та в Закарпатті. Попереду були борошномельна, лісопильна, нафтова галузі, де до сер. 90-хроків завершився промисловий переворот.

Названі вище галузі виробництва у Галичині стимулювали залізничне будівництво. У 60-ті - - на поч. 70-х років західноукраїнські землі отримали

9

залізничне сполучення із Заходом, яке здійснювалося не тільки з економіч­них, а й воєнно-стратегічних міркувань. Згодом воно з'єднало Львів з укра­їнськими землями, що входили до Росії. До поч. 1901 р. довжина залізниць досягла 3859 км, що сприяло розвиткові торгівлі й промисловості.

Наприкінці XIX ст. почали розвиватися металообробна та машино­будівна галузь промисловості, хоч і на низькому технічному рівні.

Проте Західна Україна залишалася землеробською. У сільському го­сподарстві почали застосовувати нову техніку, вирощувати нові культури, використовувати вільнонайману працю, розвивати торгове тваринництво та зернове господарство. Земля, як і раніше, була зосереджена в руках по­міщиків і селян, які розбагатіли. У Східній Галичині налічувалося 80 % дрібних селянських господарств, на Буковині — 87 % . Схожа картина спостерігалася і в Закарпатті, де становище погіршувалося через проведе­ну у 1867 р. комасацію та сегрегацію (комасація — це зведення розкиданих дрібних земельних ділянок в один масив; сегрегація - - відокремлення се­лянських пасовищ від поміщицьких).

Селяни сплачували непосильні викупні платежі, витрачали великі кошти на тривалі судові процеси за ліси й пасовиська, за т. зв. пропінаци Економічний тягар, що лежав на плечах трудового люду, цим не обмежу­вався. Його значно посилювали як прямі, так і непрямі податки, різномг нітні повинності. Неодмінним атрибутом західноукраїнського села була корчма, що служила місцем для лихварських операцій, пристановищем для покидьків суспільства, у т. ч. й поліційних агентів. За підрахунками В.Навроцького, на кожне галицьке село у і 869 р. припадало в середньому чотири корчми.

Становище селян Західної України набагато погіршилося внаслідок економічної кризи 70—80-х років XIX ст. Дані офіційної статистики свід­чили, що за смертністю населення Галичина займала перше місце в Європі. Протягом усього пореформеного періоду не припинялася боротьба селян за право користуватися громадськими лісами і пасовищами. У Східній Гали­чині та на Північній Буковині відбувся 871 селянський виступ. Селяни ви­користовували такі форми боротьби: відмову працювати у поміщицьких маєтках, страйки, збори, захоплення поміщицьких земель, втечі, підпали.

Важким було становище західноукраїнських робітників. Тривалість робочого дня, розмір заробітної плати, умови праці та життя залежали від підприємців. Хочу 1885 р. авсі ро-угорський уряд видав закон про обме­ження робочого дня 11 годинами, насправді він тривав 12 і більше годин. Найнижчою в імперії Габсбургів була зарплата робітників Західної У краї­ни.

Львівський робітник отримував вдвічі менше, ніж віденський. До того ж жіночу та дитячу працю, яку досить широко використовували у проми­словості краю, оплачували наполовину нижче за чоловічу.

На західноукраїнських землях поступово народжується та міцніє ро­бітничий рух. Перший організований виступ робітництва відбувся в січні 1870 р. 100 львівських друкарів провели 7-деикий страйк, який закінчився їх перемогою. На рубежі 70—80-х років поряд із страйками робітники проводили демонстрації, збори, мітинги. На них, окрім економічних, ви­сували політичні вимоги, зокрема щодо впровадження загального вибор­чого права. Виникають нелегальні робітничі гуртки.

Повільний розвиток економіки західноукраїнських земель, які зали­шились аграрно-сировинним колоніальним придатком Австро-Угорщини та країн Заходу, не міг повністю забезпечити робочими місцями сільське та міське населення краю. Це викликало в кін. XIX — на поч. XX ст. масову еміграцію, зумовлену всією сукупністю суспільно-економічних відносин, чинників соціального і національного гніту. Серед основних причин еміг­рації І.Франко називав перенаселення, пролетаризацію і пауперизацію більшості селян, злиденні заробітки робітництва. Лише протягом 1890—1914 рр. більш як 500 тис. галицьких українців емігрували до Канади, США, Південної Америки. Великих масштабів досягла сезонна заробіткова еміграція в Німеччину, Швецію, Францію, Данію, Румунію, Росію. Тільки в Авст--1913 рр. емігрувало 800 тис. селян. У Закарпатті кількість емігруючих набагато перевищувала природній приріст населення;

Одним з небагатьох чинників, що позитивно впливав на економічний розвиток західноукраїнського регіону, був своєрідною формою економіч­ної самооборони місцевого населення, стала кооперація. Перше західноу­країнське кооперативне товариство — торгове підприємство «Народна тот. ргівля» було організовано у 1883 р. у Львові. Діяльність «Народної торгів­лі» спочатку зводилась виключно до підтримки української приватної тор­гівлі. Проте вже в 1907 р. воно перетворилося на союзне об'єднання спо­живчих кооперативів. Важливою подією в кооперативному русі Галичини було заснування в 1899 р. товариства «Сільський господар», яке у 1913 р. налічувало понад 32 тис. членів. Найчисленнішими серед кооперативів були кредитні спілки. Даючи дєсятипроцентні позики, вони швидко витіс­нили більшість лихварів. У1909 р. українські підприємці заснували акціо­нерний земельний іпотечний банк, який фінансував інші кредитні заклади, зокрема «Крайовий союз кредитовий», «Народну торгівлю», «Крайову спілку господарства і торгівлі». Зміцнило позиції товариство «Дністер», яке у 1907 р. мало 213 тис. клієнтів. У1911 р. воно почало діяти і на Буко­вині, де створило страхову компанію «Карпатія». Всього перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях налічувалося 1500 різних кооперативів.

Посилення польських впливів у Галичині Колоніальне становище Західної України, її економічна відсталість, численні кріпосницькі пережитки зумовили характер та особливості сус­пільно-політичного й національно-культурного руху в краї. Мляве та сон­не життя галицьких українців у 50-х роках переривали лише суперечки про мову та правопис і т. зв. азбучна війна, що виникла в кін. 50-х років через проект австрійського уряду, згідно з яким українцям нав'язували ла­тинський правопис. Усе українське громадянство одностайно виступило проти цього проекту й захистило свою слов'янську азбуку. Нове пожвав­лення громадського житгя галицьких українців почалося у 1860 р. під впливом політичних подій в Австрії. 20 жовтня 1860р. в імперії було при йнято нову конституцію, яку 26 лютого 1861 р. доповнили в досить лібе­ральному дусі. Галичина разом з іншими коронними краями дістала авто номію з власним сеймом та крайовим урядом (виділом). В основу як авс рійської конституції, так і крайових автономій було покладено не націонг льну, а станову систему. Галичина, що була конгломератом українських польських земель, за значної переваги привілейованих, здебільшого неук­раїнських станів, являла собою штучне утворення. У представницьких ор­ганах краю українське населення було репрезентоване в меншості.

Галицький сейм мав складатися зі 150 послів. На перших виборах українці провели до сейму 49 своїх представників. У сеймі відразу почалася національна боротьба, яка не припинялася до початку Першої світової вій­ни й розпаду Австро-Угорщини. На польському боці завдяки куріальній системі виборів була переважна більшість послів, тому майже всі домаган­ня українців національно-політичного характеру діставали відмову.

Хоча формально в Галичині проголосили рівноправність поляків та українців, фактично крайова управа була в руках місцевої польської шля­хти. Від початкової школи до університету панувала польська мова. Центр ваги в розв'язанні питань міжнаціональних відносин був перенесений із Відня до Львова. Галицьким українцям постійно доводилося наполегливо боротися за рівноправність як в економічній, так і в політичній та культу­рній сферах.